Постанова

від 06.10.2021 по справі 511/648/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

06 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 511/648/19

провадження № 61-9088св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку, посилаючись на те, що з 22 грудня 1990 року вона перебувала з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 16 лютого 2010 року. В період перебування у шлюбі ними було придбано за спільні кошти житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на вказане домоволодіння було оформлене на ім`я її колишнього чоловіка. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті відкрилася спадщина. Спадкоємцем майна померлого за заповітом є ОСОБА_2 , яка виявила намір успадкувати спірний житловий будинок в цілому, хоча за життя колишній чоловік не заперечував її право на набуте в період шлюбу майно. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю її та ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , в рівних частках; визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного домоволодіння.

Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року у складі судді Ільяшук А. В. позов задоволено. Визнано, що житловий будинок загальною площею 57,60 кв. м, житловою площею 33,70 кв. м, розташований по АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_3 набув право власності на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в період перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , а тому це майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя і частки сторін у ньому є рівними. Матеріали справи не містять і відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що зазначене домоволодіння придбано ОСОБА_3 за особисті кошти, а отже, що воно є його особистою власністю. Заява відповідача та її представника про застосування позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки визначальним для висновку про застосування позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Оскільки права позивача на належну їй частку у спірному домоволодінні до моменту смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 )не були порушенні, то перебігу позовної давності почався з часу відкриття спадщини, а не з часу розірвання шлюбу.

Постановою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року скасовано. В задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду щодо належності спірного домоволодіння на праві спільної сумісної власності колишньому подружжю є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Разом з тим суд першої інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин позовну давність, перебіг якої почався з часу розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , оскільки позивачем не надано доказів того, що після розлучення вона якимось чином реалізовувала чи мала намір реалізувати своє право співвласника спірного майна і їй у цьому перешкоджав колишній чоловік як інший співвласник. Колегією суддів не встановлено непереборних обставин, які б унеможливлювали звернення ОСОБА_1 до суду з відповідним позовом в межах трьох років після розірвання шлюбу або за життя її колишнього чоловіка - ОСОБА_3 . Протягом 8 років з часу розлучення позивач не порушувала питання щодо поділу спірного майна, не проявляла жодного інтересу до житлового будинку. Отже, в ОСОБА_1 є суб`єктивне матеріальне право на частку у спільному майні колишнього подружжя, однак не встановлено причин пропуску позовної давності, які б незалежно від волі позивача унеможливлювали або ускладнювали подання нею до суду позову в межах трьох років після розірвання шлюбу.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У травні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, а рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що апеляційний суд грубо проігнорував усталену судову практику щодо застосування позовної давності до вимоги про визнання права власності на частку у майні подружжя, заявленої після розірвання шлюбу, та не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18.

У липні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Роздільнянського районного суду Одеської області.

17 червня 2021 року справа № 511/648/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що з 22 грудня 1990 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 16 лютого 2010 року.

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбали за спільні кошти житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить договір купівлі-продажу від 10 червня 1991 року, посвідчений Виконавчим комітетом Кіровської сільської ради народних депутатів Роздільнянського району Одеської області.Право власності на вказане домоволодіння було зареєстроване за ОСОБА_3 .

В подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_3 реконструювали та добудували спірний житловий будинок, в результаті чого його загальна площа збільшилася до 57,60 кв. м, житлова - до 33,70 кв. м.

27 січня 2010 року Виконавчий комітет Кіровської сільської ради Роздільнянського району Одеської області видав на ім`я ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 57,60 кв. м, житловою площею - 33,70 кв. м, розташований по АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. За життя, а саме 27 грудня 2017 року він склав заповіт, яким вищезгадане домоволодіння заповів відповідачу ОСОБА_2 . Заповіт посвідчений секретарем Виконавчого комітету Кіровської сільської ради Роздільнянського району Одеської області Стефанець І. Б. та зареєстрований в реєстрі за № 22.

Згідно з довідкою Виконавчого комітету Калантаївської сільської ради Роздільнянського району Одеської області від 06 березня 2019 року № 128/02-11 у спірному житловому будинку проживає без реєстрації співмешканка ОСОБА_3 - ОСОБА_2 .

На підставі поданої 26 лютого 2019 року ОСОБА_2 як спадкоємцем за заповітом заяви про прийняття спадщини приватним нотаріусом Роздільнянського районного нотаріального округу в Одеській області Патраманською Л. М. було заведено спадкову справу № 37/2019 до майна померлого ОСОБА_3 . Свідоцтво про право на спадщину на спірний житловий будинок відповідачу не видавалося.

15 березня 2019 року приватний нотаріус Роздільнянського районного нотаріального округу в Одеській області Патраманська Л. М. повідомила позивача про те, що їй необхідно звернутися до суду для визнання свого права власності на 1/2 частку в майні, придбаному нею із спадкодавцем в період перебування в зареєстрованому шлюбі.

Доказів, які б свідчили, що за життя ОСОБА_3 між ним та позивачем виник спір з приводу нерухомого майна (спірного домоволодіння), відповідач не надала, а суди таких обставин не встановили.

Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час придбання у 1991 році спірного домоволодіння, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Вищевказане положення закону кореспондується зі статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У справі, яка переглядається, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу спірне майно не спростована.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах -уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до частини другої статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 зроблено висновок про те, що згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу Української РСР перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічна позовна давність. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

В постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), на яку послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, вказано, що у частині другій статті 72 СК України та в пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки; позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Початок перебігу позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. У справі, яка переглядається, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із цим позовом, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася лише у березні 2018 року. Доводи касаційної скарги про те, що про порушення свого права позивач дізналася ще під час шлюбу, а також після розірвання шлюбу, коли у неї виникли перешкоди у користуванні та володінні спірним майном, не підтверджені належними доказами. Матеріли справи не містять доказів, які б підтверджували заперечення права позивача як одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно (спірну квартиру), зареєстроване за іншим подружжям - відповідачем.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 був придбаний ОСОБА_3 під час його перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , за життя ОСОБА_3 не було здійснено поділ вказаного нерухомого майна, відповідач як спадкоємець за заповітом не довела, що спірний будинок є особистою власністю спадкодавця, тобто не спростувала презумпцію спільності права власності колишнього подружжя на це майно, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вищезгадане домоволодіння є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, а тому позивач має право на 1/2 його частку.

При цьому, ухвалюючи рішення про задоволення позову, місцевий суд обґрунтовано відхилив доводи сторони відповідача про пропуск позивачем встановленої статтею 72 СК України трирічної позовної давності та правильно виходив з того, що перебіг позовної давності починається не з моменту розірвання між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 шлюбу, а з часу, коли позивач дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, в даному випадку - після смерті її колишнього чоловіка та отримання відповіді нотаріуса щодо наявності спадкоємця за заповітом, яка прийняла спадщину та претендує на спірне домоволодіння в цілому. ОСОБА_2 не надано доказів на підтвердження того, що з часу розірвання шлюбу спадкодавець заперечував право позивача на спірне майно, тобто вона не довела обставин, які б могли вказувати на інший початок перебігу позовної давності.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

У справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, викладений у вищезгаданій постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), апеляційний суд залишив поза увагою те, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, отже, сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила 3 073,60 грн, які підлягають стягненню з відповідача на її користь.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року скасувати, а рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року залишити в силі.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 073 (три тисячі сімдесят три) грн 60 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук