Рішення

від 20.10.2021 по справі 709/711/21

ЧОРНОБАЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 709/711/21

2/709/336/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 жовтня 2021 року смт Чорнобай

Чорнобаївський районний суд Черкаської області у складі:

головуючого судді - Левченка В.В.,

за участі секретаря судового засідання - Нікітенко В.Г.,

представника позивача - Ремші Д.С.,

представника відповідача - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження у залі судових засідань Чорнобаївського районного суду Черкаської області цивільну справу за позовом Фермерського господарства "Савченко-2016" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), -

в с т а н о в и в:

ФГ "Савченко-2016" (далі - позивач) звернулося до Чорнобаївського районного суду Черкаської області з цивільним позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач-1),

ОСОБА_2 (далі - відповідач-2) про визнання недійсним договору про користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).

В обґрунтування позову зазначалося, що позивач і відповідач-2 09 грудня

2019 року уклали договір оренди земельної ділянки. Однак 13 травня 2021 року позивачу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна стало відомо, що відповідач-2 уклала інший договір, а саме про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) із відповідачем-1, який зареєстрований державним нотаріусом. Позивач направив на адресу відповідачів вимогу про розірвання вказаного договору, яка залишилася без відповіді. Не погоджуючись з тим, що одна і таж земельна ділянка не може бути передана в оренду або в інший спосіб у користування одночасно, посилаючись на приписи законодавства, практику Європейського суду з прав людини позивач просив визнати недійсним договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) укладений між відповідачем-2 і відповідачем-1; скасувати державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, а саме вказаного договору; судові витрати покласти на відповідачів.

Ухвалою Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 17 червня

2021 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження у підготовчому засіданні.

Представник відповідача-1 ОСОБА_4 подав до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого вказував, що твердження позивача щодо неможливості існування одночасного надання земельної ділянки різним суб`єктам в оренду та сільськогосподарського використання на умовах емфітевзису є безпідставними та необґрунтованими. За таких обставин посилаючись на норми законодавства, судову практику Верховного Суду представник відповідача-1 просив поновити відповідачу-1 строк для подання відзиву на позовну заяву, яке підлягає до задоволення; у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Представником позивача Ремшою Д.С. подано заперечення на відзив, зі змісту якого вбачається, що умовами договору оренди землі є використання земельної ділянки для вирощування товарної сільськогосподарської продукції та ведення товарного сільськогосподарського виробництва. При цьому як договір емфітевзису, так і договір оренди в цьому випадку є тотожними в частині використання земельної ділянки для сільськогосподарських потреб, а тому не можуть в один і той самий проміжок часу діяти щодо різних користувачів земельної ділянки. На підставі викладеного посилаючись на вимоги законодавства та судову практику Верховного Суду представник позивача вважав відзив безпідставним та необґрунтованим, а позовні вимоги позивача такими, що підлягають до задоволення.

Ухвалою Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 30 вересня

2021 року підготовче провадження у справі закрито, призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

Позивач у судове засідання не викликався.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав викладених у позовній заяві та запереченні на відзив, просив їх задовольнити повністю.

Відповідачі у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення (а.с. 86, 87).

Представник відповідача проти задоволення позову заперечила з підстав викладених у відзиві на позовну заяву, просила відмовити повністю. При цьому стверджувала, що заявлені вимоги щодо судових витрат будь-якими належними та допустимими доказами не підтверджено.

Виходячи з приписів ч. 1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Судом встановлені наступні обставини справи та визначені відповідно до них правовідносини.

19 червня 2020 року між відповідачем-2 та відповідачем-1 укладено договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (далі - договір емфітевзису), який посвідчений державним нотаріусом Першої черкаської державної нотаріальної контори Починок Ю.В., та зареєстрований в реєстрі за № 1-1791 (а.с. 73-75).

Згідно з п. 2 договору емфітевзису, земельною ділянкою щодо якої встановлюється емфітевзис, є земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,2166 га, кадастровий номер 7125182000:02:000:0403, що розташована у с. Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області. Строк вказаного договору починає свій перебіг у день, наступний за днем державної реєстрації права користування земельною ділянкою та закінчується 19 червня 2049 року.

Відповідно до п. 3 договору емфітевзису, землекористувач сплачує власнику земельних ділянок плату за користування у розмірі 40000,00 гривень за весь строк договору. землекористувач сплачує повний розмір такої плати у грошовій формі у момент підписання договору, та підпис власника земельної ділянки свідчить про її отримання. Інших платежів землекористувач на користь власника земельної ділянки за користування нею цим договором не встановлено.

Водночас 01 листопада 2019 року між відповідачем-2 та позивачем укладено договір оренди землі (а.с. 5-6).

Згідно з п.п. 1, 2, 8 договору оренди землі, в оренду передається земельна ділянка сільськогосподарського призначення площею 2,2166 га, кадастровий номер 7125182000:02:000:0403, що розташована в адміністративних межах Вереміївської сільської ради, строком на 10 років.

Пунктом 29 договору оренди землі визначено обов`язок орендодавця, зокрема не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.

Відповідно до п. 44 прикінцевих положень договору оренди землі, він набирає чинності після його підписання сторонами та державної реєстрації.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від

13 травня 2021 року № 256294603, земельна ділянка з кадастровим номером 7125182000:02:000:0403, що на праві приватної власності належить ОСОБА_2 (відповідач-2), на підставі договору оренди землі від 01 листопада 2019 року, укладеного між відповідачем-2 і позивачем та зареєстрованого державним реєстратором Чорнобаївської районної державної адміністрації Базілом О.М. 09 грудня 2019 року, знаходиться в оренді позивача. Разом з тим вказана земельна ділянка на підставі договору емфітевзису, укладеного 19 червня 2020 року та зареєстрованого державним реєстратором Першої черкаської державної нотаріальної контори Черкаського міського нотаріального округу Починок Ю.В. 19 червня 2020 року, знаходиться в правокористуванні у відповідача-1 (а.с. 7-8).

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач дізнавшись про існування договору емфітевзису звернувся до відповідачів з вимогою про розірвання вказаного договору

(а.с. 4), однак вимога залишилася без реагування зі сторони відповідачів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Volovik v. Ukraine,

№ 15123/03, § 45, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (п. 4.1. Рішення Конституційного Суду України від

02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визнається право людини на доступ до правосуддя, а за ст. 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 102-1 ЗК України (у редакції на день укладення договору емфітевзису 19 червня 2020 року) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу

Згідно з ч. 1 ст. 407 ЦК України (у редакції на день укладення договору емфітевзису 19 червня 2020 року) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України визначено свободу договору, а саме відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1

ст. 628 ЦК України).

У ч. 1 ст. 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у редакції на день укладення договору емфітевзису

19 червня 2020 року) державній реєстрації прав підлягають речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, з поміж іншого право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Право емфітевзису ч. 1 ст. 395 ЦК України віднесено до речових прав на чуже майно. Це означає, що для його виникнення потрібно не лише укласти відповідний договір, а й зареєструвати це право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Саме з моменту такої реєстрації власник земельної ділянки вважатиметься таким, що передав право емфітевзису землекористувачу (емфітевтові), а землекористувач (емфітевт) - його набув.

Даний висновок узгоджується із змістом постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц.

За статтею 13 Закону України Про оренду землі договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Емфітевзис та оренда земельної ділянки за своєю правовою природою не можуть одночасно встановлюватись щодо однієї земельної ділянки для різних правонабувачів. Чинне законодавство у сфері земельних відносин не передбачає можливості спільного використання земельної ділянки кількома особами на умовах договору емфітевзису і договору оренди.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Тлумачення ст. 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом;

(4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України;

(5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним

(ст. 204 ЦК України).

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За ст. 215 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним можуть бути заявлені як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Таким чином, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується

(не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

У ст. 13 ЦК України передбачено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Статтею 3 ЦК України визначено, що принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що, зокрема, підтверджується змістом ч. 3 ст. 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Добросовісність орендодавця по суті становить гарантію дотримання прав менш захищеної сторони, якою у спірних правовідносинах є орендар.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від

10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17; від 14 травня 2019 року у справі

№ 912/3808/16; від 15 травня 2019 року у справі № 912/3810/16; від 16 травня 2019 року у справі № 912/1982/17.

Аналіз ч. 2 ст. 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання зловживання правом необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, injuria . Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін зловживання правом свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття добросовісність ототожнюється із поняттям безвинність і навпаки, недобросовісність із виною . Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, ч. 3 ст. 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Згідно із п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Аналогічні правові висновки щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 365/349/16-ц; від 05 червня 2019 року у справі № 693/45/18; від 15 квітня

2020 року у справі № 626/601/19; від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Здійснюючи правосуддя, ЄСПЛ керується, у тому числі, принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу , враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

На позивача покладений обов`язок з врахуванням предмета і підстав позову довести в суді ті обставини на які він посилається, як на підставу своїх позовних вимог і відповідно, що є підстави для застосування до спірних правовідносин відповідних положень ЦК України. Тобто, позивач повинен довести за допомогою належних та допустимих доказів, зазначені ним обставини.

У відповідності до вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 6 ст. 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця, крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Згідно зі ст. 31 Закону України Про оренду землі договір оренди землі припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у ст. 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства/концесії). Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді, протягом одного місяця з дня державної реєстрації права власності на неї зобов`язана повідомити про це орендаря в порядку, визначеному ст. 148-1 ЗК України.

За ч. 1 ст. 27 Закону України Про оренду землі орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

Згідно зі ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 379/672/16-ц та від 23 липня 2018 року у справі № 390/1736/16-ц, підтверджено, що чинне законодавство України не передбачає право власника земельної ділянки, яка вже передана в оренду, передавати її у користування іншій особі, ніж орендарю, у тому числі на праві емфітевзису.

Отже, договір оренди землі, укладений між позивачем та відповідачем-2, є дійсним, у судовому порядку не скасований, строк оренди за ним не закінчився, а тому відповідно до положень ст. 629 ЦК України він підлягає виконанню сторонами. Підстав для його розірвання або припинення відповідачами не наведено, а тому вони не мали права укладати оспорюваний договір емфітевзису, оскільки на момент його укладення був дійсним договір оренди землі.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

У п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року

№ 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними роз`яснено, що відповідно до ст.ст. 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

В даному випадку, позивач не є стороною договору емфітевзису, однак як користувач цієї ж земельної ділянки, має право на оспорювання цього договору, оскільки цей правочин порушує його переважне право на використання спірної земельної ділянки.

Подібний правовий висновок було зроблено Верховним Судом України в постанові від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2540цс16.

Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту його прав узгоджується з нормами діючого законодавства та встановленими у справі обставинами.

Крім того, позивач просить суд скасувати державну реєстрацію оспорюваного договору оренди.

Так, у відповідності до ч. 3 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пп. а п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому пп. а п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Слід зазначити, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав, на відміну від положень ч. 2 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення: про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, змінюючи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Наведена вище правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 жовтня 2020 року у справі

№ 910/10963/19.

Таким чином, оскільки емфітевзис та оренда земельної ділянки не можуть одночасно встановлюватись щодо однієї земельної ділянки для різних правонабувачів, а тому суд вважає, що позов підлягає до задоволення.

При цьому, суд вважає, що посилання представника відповідача ОСОБА_4 на правову позицію наведену у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 693/9/18 є некоректним, оскільки викладена у ній правова позиція стосується не дотримання вимог позивачем ст. 33 Закону України Про оренду землі щодо поновлення договору оренди землі, та не може бути застосована до даного спору.

Керуючись ст.ст. 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

Позов Фермерського господарства "Савченко-2016" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) - задовольнити.

Визнати недійсним договір про надання права користування чужою земельною ділянкою, площею 0,2166 га, кадастровий номер 7125182000:02:000:0403, для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), номер 1-1791 від 19 червня 2020 року, посвідчений державним нотаріусом Першої Черкаської державної нотаріальної контори Починок Ю.В., який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (номер запису про інше речове право: 36969865).

Скасувати державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - договору про надання права користування чужою земельною ділянкою, площею 0,2166 га, кадастровий номер: 7125182000:02:000:0403, для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), номер 1-1791 від 19 червня 2020 року, посвідчений державним нотаріусом Першої Черкаської державної контори Починок Ю.В., який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (номер запису про інше речове право: 36969865).

Повні найменування сторін та інших учасників справи:

Фермерське господарство "Савченко-2016", місцезнаходження за адресою: вул. Шкільна, 32, с. Вереміївка, Золотоніський район, Черкаська область, ЄДРПОУ 40242343.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Черкаського апеляційного суду.

Повне рішення суду складено 01 листопада 2021 року.

Суддя В.В. Левченко