Рішення

від 27.10.2021 по справі 947/6189/21

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

Справа № 947/6189/21

Провадження № 2/947/2005/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.10.2021 року

Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Салтан Л.В.,

при секретарі Громико В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про скасування державної реєстрації права власності, знесення,-

ВСТАНОВИВ:

23 лютого 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_2 , в якому просить: скасувати державну реєстрації права власності ОСОБА_2 на житловий будинок загальною площею 363, 9 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 здійснити перебудову житлового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_1 шляхом знесення тих частин зазначеної будівлі, які розташовані за межами земельної ділянки з кадастровим номером 5110136900:20:002:0031; скасувати рішення від 14 червня 2018 року державного реєстратора Оперчук І.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСОБА_2 на житловий будинок загальною площею 363, 9 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що в 2018 році ОСОБА_4 здійснено реконструкцію належного їй будинку на суміжній земельній ділянці, в результаті якого об`єкт будівництва частково зайняв частину земельної ділянки ОСОБА_1 .

Представник позивача у судовому засіданні пітримав позовні вимоги.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності. Також, надав відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що рішенням Одеської міської ради від 12 грудня 2018 року № 4119-VII Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу ОСОБА_1 , ОСОБА_3 у спільну сумісну власність земельної ділянки площею 0,0689 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_2 було винесено з порушеннями, так як ОСОБА_1 та ОСОБА_3 була відведена частина земельної ділянки, під якою знаходиться частина будинку ОСОБА_2 , право власності на який за останньою зареєстровано ще 12 січня 2000 року. Таким чином, земельна ділянка ОСОБА_1 та ОСОБА_5 накладена на частину житлового будинку ОСОБА_2 , право власності на який оформлений за останньою ще з 12.01.2000 року, тобто за 18 років до виникнення у ОСОБА_1 та ОСОБА_5 права власності як на будинок та і на їх земельну ділянку.

Третя особа ОСОБА_3 у судове засідання не з`явилась, повідомлялась належним чином, про причини неявки суд не сповістила.

Згідно з ч. 2 ст. 282 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими цією главою.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовна заява не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0, 0689 га, розташованої за адресою АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5110136900:27:002:0090 на підставі рішення Одеської міської ради від 12.12.2018 року.

На вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 здійснює будівництво житлового будинку зі знесенням існуючих на ділянці будівель та споруд на підставі будівельного паспорту № 01-07/399 від 24 жовтня 2019 року та повідомлення про початок будівельних робіт ОД № 061193092393, категорія СС1.

У свою чергу, ОСОБА_2 є власником житлового будинку загальною площею 363, 9 кв. м. за адресою АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 12 січня 2000 року, виданим представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та витягу з ДРРПНМ № 127593385 від 14 червня 2018 року, розташованим на земельній ділянці площею 0,047 га. за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110136900:20:002:0031, на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку ОД № 089017 від 04 листопада 2003 року.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є суміжними землевласниками земельної ділянки площею 0, 0689 га, розташованої за адресою АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5110136900:27:002:0090 на підставі рішення Одеської міської ради від 12 грудня 2018 року № 4119-VII Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу гр. ОСОБА_1 , ОСОБА_3 у спільну сумісну власність земельної ділянки площе 0,0689 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_2 та витягу з ДРРПНМ №151826602 від 03 січня 2019 року.

На вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 та ОСОБА_3 здійснюється будівництво житлового будинку зі знесенням існуючих на ділянці будівель та споруд на підставі будівельного паспорту № 01-07/399 від 24 жовтня 2019 року та Повідомлення про початок будівельних робіт ОД № 061193092393.

При цьому рішення Одеської міської ради від 12 грудня 2018 року № 4119-VII Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу ОСОБА_1 , ОСОБА_3 у спільну сумісну власність земельної ділянки площею 0,0689 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_2 було винесено з порушеннями, так як ОСОБА_1 та ОСОБА_3 була відведена частина земельної ділянки, під якою знаходиться частина будинку ОСОБА_2 , право власності на який за останньою зареєстровано ще 12 січня 2000 року.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державний реєстратор, реалізуючи свої функції, керується Конституцією України, Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Внесення відомостей до Державного реєстру прав, згідно з п.4 ч.1 ст. 3 Закону, здійснюється виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом.

Частиною 3 ст. 10 Закону передбачено, що державний реєстратор, серед іншого, встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Частиною 2 ст. 18 Закону передбачено, що перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 25.12.2015 року №1127.

Відповідно до п. 61 Порядку, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Таким чином, пунктом 61 Порядку визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, із огляду на закріплені у статтях 10 та 18 Закону №1952-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, останній приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Відповідно до ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється:

у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності;

шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок;

шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом;

за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі.

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.

Відповідно до ст. 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Відповідно до ст. 153 ЗК України, власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з висновком експерта №151/20 від 25 листопада 2020 року, несуча стіна житлового будинку АДРЕСА_1 , яка межує з земельною ділянкою позивача. не була змінена (перенесена), що взагалі виключає будь-яку можливість порушення ОСОБА_2 межі земельної ділянки ОСОБА_1 при здійсненні реконструкції свого житлового будинку.

Так, на схематичному плані присадібної ділянка від 18 квітня 1997 року, і геоподоснові земельної ділянки 5110136900:27:002:0090за 25 червня 2007 року з опорного плану М 1:500 вбачається, що стіна будинку знаходиться рівно в тому самому місці, де і після реконструкції в 2018 році. Вказана обставина також підтверджується топографо-геодезичною зйомкою земельної ділянки за серпень 2017 року, складеної ТОВ Центр землеустрою і оцінки землі , та абрисом та описом меж земельної ділянки за серпень 2017 року, складеного інженером-землевпорядником ОСОБА_6 та інженером-геодезистом ОСОБА_7 , які містяться в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки у спільну сумісну власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , та який був затверджений рішенням Одеської міської ради від 12.12.2018 року № 4119-VII Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу гр. ОСОБА_1 , ОСОБА_3 у спільну сумісну власність земельної ділянки площе 0,0689 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_2 , тобто була відома Позивачу ще навіть до моменту набуття власності на земельну ділянку.

В зв`язку з викладеним, оскаржуваною реконструкцією права позивача не порушуються.

При цьому суд звертає увагу на те, що дійсно земельна ділянка ОСОБА_1 та ОСОБА_3 накладена на частину житлового будинку ОСОБА_2 , проте в даному випадку право власності на житловий будинок оформлений за ОСОБА_2 ще з 12.01.2000 року на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 12.01.2000 року, виданим Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, і з матеріалів справи вбачається, що стіна будинку, що межує з земельною ділянкою Позивача, на момент розгляду справи знаходиться рівно там де і знаходилась 12.01.2000 року, так як весь час до моменту набуття права власності Позивачем на земельну ділянку ця стіна була впритул зблокована з стіною житлового будинку, який був знесений Позивачем., а тому накладення земельної ділянки виникло не в результаті виконання реконструкції ОСОБА_2 , а в результаті помилкового розташування координат земельної ділянки Державному земельному кадастрі.

Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Відповідно до ч.7 ст. 376 ЦК України, у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

З урахуванням змісту зазначеної норми в поєднанні з положеннями стст.16, 386, 391 ЦК позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування.

За змістом ст. 376 ЦК, вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Такий висновок про застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 6.09.2017 в справі №6-1721цс16, Постанові Верховного Суду від 16.01.2019 року в справі №458/1173/14-ц.

Крім того, відповідно до спільної правової позиції Адміністративної та Цивільної Палат ВСУ від 17 грудня 2014 року у справі № 6-137цс14 встановлено, що з урахуванням змісту вищевказаної правової норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 ЦПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до положення ч. 1, 2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Верховний Суд України в пункті 5 постанови Пленуму № 4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди від 31 березня 1995 року з наступними змінами і доповненнями, роз`яснив про те, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду. Відсутність порушеного права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно з ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі , під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

У зв`язку з вищевикладеним, на підставі повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, з`ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 77, 81, 89, 263-265, 354-355 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про скасування державної реєстрації права власності, знесення - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення суду складений 02 листопада 2021 року.

Суддя Салтан Л. В.