Постанова

від 04.11.2021 по справі 757/482/21-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 757/482/21-ц Головуючий 1 інстанція- Волкова С.Я.

Проваження № 22-ц/824/11746/2021 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І.

П О С Т А Н О В А

іменем України

04 листопада 2021 року м.Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Верланова С.М., Мережко М.В.,

за участю секретаря Малашевського О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м.Києва від 15 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю Центр-нерухомості , ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними та застосування наслідків їх недійсності,-

в с т а н о в и в:

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом,який мотивував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , за якою він доглядав із 1994 року, зокрема надавав фінансову допомогу та допомагав по дому: ремонтував техніку, сантехніку, купував речі та повністю поніс витрати на її поховання.

Вказував, що за життя, а саме 27 листопада 2002 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла йому свою квартиру АДРЕСА_1 . Після смерті ОСОБА_4 він подав заяву до державного нотаріуса про прийняття спадщини і надав усі необхідні документи, однак нотаріус призупинив видачу йому свідоцтва про право на спадщину, бо племінники померлої ОСОБА_5 і ОСОБА_6 подали позов до Печерського районного суду м.Києва про визнання заповіту недійсним і за їх клопотанням було накладено арешт на спірну квартиру ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 24 травня 2016 року. За заявою позивачів ОСОБА_5 і ОСОБА_6 їх позов про визнання заповіту недійсним залишено без розгляду ухвалою Печерського районного суду м.Києва від 23 вересня 2020 року.

Посилався, що ще під час розгляду справи у травні 2020 року невідомі особи зламали замки та проникли до квартири, він викликав поліцію, якій дані особи показали документи про право власності на спірну квартиру. Згодом він дізнався, що начебто за договором дарування від 24 грудня 2008 року ОСОБА_4 подарувала квартиру відповідачу ОСОБА_2 , який понад 12 років не реєстрував своє право власності і не користувався нею. 07 березня 2020 року приватним нотаріусом КМНО Німченко О.Є. було зареєстровано вказаний договір дарування від 24 грудня 2008 року, а вже 10 березня 2020 року ОСОБА_2 на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна передав квартиру ТОВ Центр-нерухомості , створеному ним же як засновником, яке у свою чергу за договором про

- 2 -

задоволення вимог іпотекодержателя провело відчуження квартири на користь відповідачки ОСОБА_3 , яка швидше за все не є добросовісним набувачем.

Посилаючись на ст.ст.203, 215 ЦК Уукраїни, просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 24 грудня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Німченко О.Є., визнати недійсним акт приймання-передачі нерухомого майна у вигляді квартири АДРЕСА_1 від 10 березня 2020 року на баланс підприємства, посвідчений приватним нотаріусом Ігнатовим Д.В. та визнати недійсним договір про задоволення вимоги іпотекодержателя щодо квартири АДРЕСА_1 від 06 травня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Суляєвою А.Р.

Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 15 червня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із судовим рішенням позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким його вимоги задоволити в повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення і неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права.

Скарга мотивована хибністю висновків суду про те, що він не надав достатньо доказів на підтвердження недійсності правочинів. Судом не взято до уваги витребувані ним докази, а саме відповідь Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління МЮ (м.Київ) від 28 лютого 2021 року, в якій зазначено, що в архівних справах приватного нотаріуса КМНО Німченко О.Є. за 2008 рік № 02-33 том № 2 Реєстр для реєстрації нотаріальних дій за 24 грудня 2008 року є заппис про посвідчення договору дарування квартири за реєстровим номером 12448, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , в особі представника ОСОБА_9 , а не між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 . Відомості про посвідчення приватним нотаріусом 24 грудня 2008 року іншого договору відсутні, як і відсутній сам договір дарування, укладений 24 грудня 2008 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 . Судом не взято до уваги витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 07 червня 2021 року, в якому він визнаний потерпілим. Вважає неправильними висновки суду, що він не є заінтересоованою особою, оскільки надав суду необхідні докази, в тому числі і заповіт ОСОБА_4 на своє ім`я.

Відповідачка ОСОБА_3 подала відзив на апеляційну скаргу, де вказала, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно відмовив у задоволенні позову, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду.

Решта учасників правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.

В суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Філіповська В.В. подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримали, просили задоволити та скасувати рішення Печерського районного суду м.Києва як незаконне.

Представник відповідачки ОСОБА_3 адвокат Столяренко С.М. в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування.

Відповідач ТОВ Центр-нерухомості належним чином повідомлений про час розгляду справи, що стверджується рекомендованим повідомленнями про вручення судової повістки, до суду не з`явився, причин неявки не повідомив, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Щодо відповідача ОСОБА_2 , то судова повістка повернулася із відміткою пошти, що особа за даною адресою не знаходиться, що у свою чергу відповідно до п.3 ч.8 ст.128 ЦПК України вважається врученням судової повістки.

- 3 -

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.

Судом першої інстанції встановлено, що 06 травня 2020 року між ОСОБА_3 (іпотекодержатель) та ТОВ Центр-нерухомості (іпотекодавець), яке є майновим поручителем ОСОБА_10 , укладено нотаріально посвідчений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за умовами якого відповідно до ст.ст.36, 37 Закону України Про іпотеку (в порядку позасудового врегулювання) іпотекодавець передав іпотекодержателю, а іпотекодержатель прийняв від іпотекодавця і набув право власності на предмет іпотеки, а саме: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Згідно п.1.4 договору предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна, підписаного між ОСОБА_2 та ТОВ Центр-нерухомості , справжність підпису на якому засвідчено 10 березня 2020 року Ігнатовим Д.В. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за реєстровим №№ 855, 856. Право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10 березня 2020 року за № 35871322, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно індексний номер 203577032, виданим 10 березня 2020 року Ігнатовим Д.В. , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу.

Будь-які інші фактичні обставини судом не встановлювалися.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки недоведеністю з боку позивача порушення свої прав. При цьому суд виходив з того, що позивач не надав жодного доказу про прийняття ним спадщини після смерті ОСОБА_12 , а відтак не довів порушення своїх прав або охоронюваних законом інтересів укладеним договором дарування квартири, як і не надав доказів, що реєстрація права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя була проведена з порушенням законодавства.

Проте, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками, які зроблені в результаті неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, та не грунтуються на матеріалах справи.

Окрім того, суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.263-264 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них.

По-перше, предметом спору в даній справі є захист прав позивача як спадкоємця за заповітом померлої ОСОБА_4

- 4 -

Ухваюючи рішення, суд всупереч п.1 ч.4 ст.265 ЦПК України не встановив та не зазначив у рішенні обставин, пов`язаних із даним фактом, зокрема факт і дату смерті ОСОБА_4 , коло її спадкоємців, чи прийняли вони спадщину, якщо прийняли, то у який спосіб, якщо не прийняли, то які докази про це свідчать тощо.

По-друге, висновки суду про відсутність порушення прав позивача є помилковими та спростовуються матеріалами справи.

ОСОБА_1 мотивує свої позовні вимоги тим, що після смерті ОСОБА_4 він подав заяву до Шостої Київської державної нотаріальної контори на вул.Інститутській 13-А у м.Києві про прийняття спадщини і надав усі необхідні документи, однак нотаріус призупинив видачу йому свідоцтва про право на спадщину, бо племінники померлої ОСОБА_5 і ОСОБА_6 подали позов до Печерського районного суду м.Києва про визнання заповіту недійсним і за їх клопотанням було накладено арешт на спірну квартиру.

В матеріалах справи міститься ухвала Апеляційного суду м.Києва від 24 травня 2016 року, якою в порядку забезпечення позову накладено арешт на спірну квартиру і в якій зазначено, що позивачі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 подали клопотання про накладення арешту на спірну квартиру та заборону Шостій Київській державній нотаріальній конторі видавати ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину, оскільки ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4 і має намір отримати свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Окрім того, вказані обставини щодо прийняття спадщини позивачем після смерті ОСОБА_4 не спростовані жодним із відповідачів в даній справі.

Наведене переконливо свідчить про прийняття спадщини позивачем і відповідно про порушення його прав як спадкоємця.

При цьому апеляційний суд враховує, що, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття порушене право , за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття охоронюваний законом інтерес . Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття охоронюваний законом інтерес означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним (п.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року у справі № 9901/393/19)

По-третє, серед інших вимог позивач просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 24 грудня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Німченко О.Є.

В матеріалах спарви такий договір відсутній.

З урахуванням наявних у справі доказів, зокрема листа Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління МЮ (м.Київ) від 28 лютого 2021 року, в якому вказано про відсутність в архівних справах приватного нотаріуса КМНО Німченко О.Є. вказаного договору, суд не дав оцінки та не зазначив у рішенні чи укладався даний договір, якщо укладався то коли, які особи є його сторонами, а також чи стосувався він спірної квартири, якщо не укладався, то які правві наслідки це тягне. Наведені обстави мають істотне значення для вирішення справи.

- 5 -

По-четверте, вирішуючи спір, суд не проаналізував та не дав належної правової оцінки з урахуванням положень ст.ст.387, 388 ЦК України обраному позивачем способу захисту його прав як спадкоємця шляхом визнання правочинів недійсними, зокрема чи призведе такий спосіб захисту до поновлення його прав, тобто чи є такий спосіб захисту ефективним, оскільки у випадку визнання правочинів недійсними майно згідно ст.216 ЦК України повертається у власність сторони правочину, а не у власність спадкоємця, а відтак мета захисту прав не буде досягнута.

Наведене свідчить про порушення прав заявника на справедливий суд, передбачених ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, і згідно якої кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система (п.п.34-35).

В той же час колегія суддів вважає, що неправильність висновків суду щодо підстав відмови у позові не призвела до неправильного вирішення спору.

Позов ОСОБА_1 не підлягає до задоволенння з наступних підстав.

Апеляційним судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 .

При житті ОСОБА_4 склала заповіт від 27 листопада 2002 року, яким заповіла ОСОБА_1 належну їй квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 у встановлений законом строк прийняв спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_4 шляхом подачі до Шостої київської державної нотаріальної контори (вул.Інститутська 13-А у м.Києві) заяви про прийняття спадщини. Однак, свідоцтво про право на спадщину за заповітом позивачу на спірну квартиру видане не було з огляду на подання родичами померлої ОСОБА_5 і ОСОБА_6 позову до Печерського районного суду м.Києва про визнання заповіту недійсним і накладенням арешту на спірну квартиру ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 24 травня 2016 року.

Також судом встановлено, що 07 березня 2020 року приватним нотаріусом КМНО Німченко О.Є. зареєстровано договір дарування від 24 грудня 2008 року, на підставі якого відповідач ОСОБА_13 набув права власності на квартиру АДРЕСА_1

10 березня 2020 року ОСОБА_2 за нотаріально посвідченим актом приймання-передачі нерухомого майна передав спірну квартиру ТОВ Центр-нерухомості , а вказане товариство у свою чергу як іпотекодавець на підставі нотаріально посвіденого договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 06 травня 2020 року провело відчуження квартири на користь відповідачки ОСОБА_3 як іпотекодержателя.

Окрім того, судом встановлено, що на запит Печерського районного суду м.Києва Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління МЮ (м.Київ) направило листа від 28 лютого 2021 року, в якому зазначило, що в архівних справах приватного нотаріуса КМНО Німченко О.Є. за 2008 рік № 02-33 том № 2 Реєстр для реєстрації нотаріальних дій за 24грудня 2008 року є запис про посвідчення договору дарування квартири за реєстровим номером 12448, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , в особі представника ОСОБА_9 . Відомості про посвідчення приватним нотаріусом 24 грудня 2008 року іншого договору, в тому числі за участю ОСОБА_2 відсутні.

- 6 -

Згідно ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, у разі відсутності заповіту право на спадкування за законом мають спадкоємці за законом (ст.1223 ЦК України).

Відповідно до положень ст.ст.1269, 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час її відкриття не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюєься строк у шість місяців з часу відкриття спадщини.

Згідно ч.5 ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

З огляду на викладене колегія суддів прийшла до висновку, що позивачем доведено порушення його прав як спадкоємця померлої ОСОБА_4 , який прийняв спадщину і якому спадщина належить з часу її відкриття.

Проте, колегія суддів вважає, що позов ОСОБА_1 не підлягає до задоволення з огляду на обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений ст.16 ЦК України.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким, на свій розсуд, а цілком конкретним способом захисту свого порушеного права, який, як правило, визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини чи договором (п.5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц.

Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду, тобто має бути дотриманий принцип процесуальної економії (п.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, п.63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (п.52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, поставнова від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19) .

Щодо позовних вимог в частині визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного 24 грудня 2008 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 .

З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 набув права власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 24 грудня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Німченко О.Є. та зареєстрованого нею 07 березня 2020 року.

Водночас судом встановлено, що такий договір в матеріалах справи відсутній і згідно повідомлення Центрального міжрегіонального управління МЮ (м.Київ) від 28 лютого 2021

- 7 -

року такий договір в архівних справах приватного нотаріуса КМНО Німченко О.Є. за 24 грудня 2008 року відсутній, є запис про посвідчення 24 грудня 2008 року іншого договору дарування квартири за реєстровим номером 12448, укладеного між іншими особами - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , в особі представника ОСОБА_9 . Відомості про посвідчення приватним нотаріусом 24 грудня 2008 року іншого договору відсутні.

За таких обставин, колегія суддів прийшла до висновку про недоведеність позивачем факту укладання договору дарування квартири від 24 грудня 2008 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 .

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (п.7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц)

Отже, передбачені законом підстави для визнання недійсним оспорюваного позивачем договору дарування від 24 грудня 2008 року відсутні з огляду на недоведеність факту його укладення.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними акта приймання-передачі на баланс підприємства спірної квартири, укладеного 10 березня 2020 року між ОСОБА_14 і ТОВ Центр нерухомість , а також договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеного 06 травня 2020 року між ТОВ Центр нерухомість і ОСОБА_3 , то дані вимоги задоволенню не підлягають з огляду на обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав.

Згідно із положеннями ЦК України особа, яка вважає, що її речові права на майно порушені, має право звернутися до суду як із позовом про визнання відповідного правочину недійсним (ст.203, 215-235 ЦК України), так і з позовом про витребування майна (ст.ст.387,388 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що позивач не є учасником оспорюваних ним правочинів щодо відчуження спірної квартири ТОВ Центр нерухомість , а в послідуючому ОСОБА_3 , а тому обраний ним спосіб захисту не відповідає вимогам закону, бо квартира не підлягає поверненню позивачу ОСОБА_1 в порядку реституції за недійсним правочином, учасником якого він не є.

Відповідно до роз`яснень викладених у п.п.21,22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 7 лютого 2014 року Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав у разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК. У зв`язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Такі ж роз`ясненя викладені у п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними .

- 8 -

За змістом наведених вище роз`яснень права особи , яка вважає себе власником майна і не є стороною правочину , не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму , установленого статтями 215, 216 ЦКУкраїни. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову про витребування майна, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ст.388 ЦК України.

Відповідний правовий висновок зробив Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 7 листопада 2012 року при розгляді справи № 6-107 цс 12, предметом якої був спір про визнання договору недійсним за позовом особи, яка не є стороною цього договору. При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив висновок, відповідно до якого у разі, якщо позивач, не будучи стороною оспорюваного ним договору, домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом цього договору, то виходячи з правової природи спірних правовідносин між сторонами існують речово-правові відносини, і належним способом захисту в такому разі є один із способів, передбачених главою 29 ЦК України: віндикація (ст.ст. 387, 388 ЦК України) - якщо річ перебуває у володінні відповідача; визнання права власності (ст. 392 ЦК України) - якщо річ не вибула з володіння позивача, однак його право на неї не визнається відповідачем.

У пунктах 74, 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 зазначено, щоза загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст.387 і 388 ЦК України є неефективними. Таким чином, ані позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, ані позовна вимога про визнання права власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту у цій справі. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Аналогічні висновки щодо необхідності застосуваннявимогипро витребування майна з чужого незаконного володіння, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, викладені у пунктах 64-65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17

Згідно ст.330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно ч.1 ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати.

Відповідно до ч.5 ст.12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки

- 9 -

недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлене законом.

Отже відповідно до ч.5 ст.12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачка ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, придбаної за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 06 травня 2020 року, поскільки доказів зворотнього позивачем у справі не надано. За таких обставин, ОСОБА_1 , який як спадкоємець вважає себе володільцем спірної квартири, має право витребувати це майно від добросовісного набувача з підстав, передбачених ст.388 ЦК України, а не шляхом визнання недійсним оспорюваних ним договорів та застосування наслідків їх недійсності, учасником яких він не є.

Водночас вимог про витребування майна позивачем не заявлено.

Згідно ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог. Відповідно до ст.119 ЦПК України підставами позову, які згідно приписів ст.ст.31,215 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги.

З урахуванням наведеного, а також того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна спадкоємцю ОСОБА_1 підлягає вирішенню за правилами ст.ст.387, 388 ЦК України, а отже вимоги позивача про визнання недійсним правочинів не грунтуються на приписах закону, не є ефективним способом захисту та не призведуть до поновлення його прав.

Доводи представника відповідачки ОСОБА_3 адвоката Столяренко С.М. про те, що позивач не оформив спадщину і не отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а тому його права не порушені, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані.

Як вище вказувалося за приписами ч.5 ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Тобто у позивача, який прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу її відкриття, що у свою чергу свідчить про порушення його прав.

Аналогічний правовий висновокзробив Верховний Суд України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, предметом якої був спір про витребування спадкоємцем майна від добросовісного набувача. При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого в спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього .

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норми матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або

- 10 -

застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

У відповідності до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

З огляду на наведене мотивувальна частина рішення Печерського районного суду м.Києва від 12 серпня 2021 року підлягає зміні в частині визначення правових підстав відмови у задоволенні позову, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Оскільки апеляційний суд змінює рішення суду першої інстанції, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Даючи оцінку доводам учасників, викладеним у апеляційній скарзі і відзиві зогляду на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даній постанові, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах Серявін та інші проти України , Трофимчук проти України , Проніна проти України ). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону.

Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково.

Рішення Печерського районного суду м.Києва від 15 червня 2021 року змінити в мотивувальній частині, виклавши його в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Печерського районного суду м.Києва від 15 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Головуючий

Судді: