Ухвала

від 17.11.2021 по справі 907/90/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

17 листопада 2021 року

м. Київ

Справа № 907/90/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.

розглянувши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Закарпатгаз"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року (головуючий - Коротун О. М., судді: Майданевич А. Г., Сулім В. В.) у справі

за позовом Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Закарпатгаз"

до 1) Тячівського міжрайонного управління водного господарства, 2) Державного агентства водних ресурсів України, 3) Тячівської міської ради Закарпатської області в особі державного реєстратора Відділу державної реєстрації Тячівської міської ради Довгуника Василя Михайловича

про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності, визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року відкрито провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Закарпатгаз" (далі - АТ "Закарпатгаз", позивач) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) .

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

АТ "Закарпатгаз" звернулося до суду з позовом до (1) Тячівського міжрайонного управління водного господарства, (2) Державного агентства водних ресурсів України, (3) Тячівської міської ради Закарпатської області в особі державного реєстратора Довгуника Василя Михайловича про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав № 33026150 від 20.12.2016.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на виконання умов договору про дольову участь в інвестуванні реконструкції гуртожитку від 16.08.2004 позивач у грудні 2005 року завершив реконструкцію та ввів в експлуатацію нежитлову будівлю (колишній гуртожиток) у м. Тячів по вул. Лазівській, 48 "б" (далі-нежитлова будівля), право власності на яку за умовами цього договору мало бути оформлене за позивачем, окрім площі 59, 2 кв.м., яка залишалась у державній власності. Проте внаслідок невиконання відповідачем-1 своїх зобов`язань за договором від 16.08.2004 в частині оформлення речових прав на будівлю та визначення її часток позивач був позбавлений можливості оформити речове право на нежитлову будівлю за собою. Однак у 2016 році здійснено незаконну державну реєстрацію права державної власності за Державним агентством водних ресурсів України на всю нежитлову будівлю, у тому числі на частку, належну позивачу.

У подальшому позивач збільшив предмет позову та додатково заявив ще дві вимоги про: (1) скасування запису про державну реєстрацію права власності відповідача-2 на нежитлову будівлю; (2) визнання права власності на частину нежитлової будівлі, за винятком 59, 2 кв. м. від загальної площі будівлі, яку залишити на праві власності Державному агентству водних ресурсів України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27 серпня 2020 року в задоволенні заяви про зміну предмета позову відмовлено з посиланням на те, що заява позивача спрямована одночасно на зміну і підстав і предмета позову.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26 січня 2021 року в позові про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав відмовлено.

Суд вказав на те, що позивачем обрано неналежний та не ефективний спосіб захисту свого права, оскільки само по собі скасування спірної реєстраційної дії не призведе до поновлення права власності позивача на нежитлову будівлю.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про: (1) визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав номер 33026150 від 20.12.2016; (1) скасування запису про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю; (3) визнання права власності на частину нежитлової будівлі, за винятком 59, 2 кв. м. від її загальної площі.

Апеляційний суд дійшов висновку про необґрунтовану відмову місцевим судом в задоволенні заяви позивача про зміну предмета позову, яка відповідає вимогам процесуального законодавства, а тому розглянув спір з урахуванням такої заяви. Щодо суті спору апеляційний суд встановив, що позивач виконав умови інвестиційного договору від 23.08.2004, що підтверджується актом від 23.12.2005 про введення в експлуатацію реконструйованого позивачем нежитлового приміщення. Отже, позивач мав правомірні очікування виконання іншою стороною - відповідачем-1 своїх зобов`язань за договором, наслідком чого мало бути набуття позивачем у власність об`єкта інвестицій - нежитлової будівлі на умовах вказаного договору. У зв`язку з чим позивач правомірно набув право власності на спірне майно на підставі договору від 23.08.2004, а неправомірні дії іншої сторони договору не можуть бути перешкодою для реалізації позивачем своїх прав. З огляду на це здійснення державної реєстрації права власності відповідача-2 на нежитлову будівлю в цілому на підставі спірного рішення державного реєстратора здійснено у порушення статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Розглядаючи клопотання відповідача-1 та відповідача-2 про застосування строку позовної давності, апеляційний суд встановив наступне. Щодо позовної вимоги про визнання права власності на нежитлову будівлю, то перебіг позовної давності для позивача розпочався 02.01.2006 (після спливу 10 днів для виконання відповідачем-1 своїх зобов`язань за договором з дати введення реконструйованого об`єкта в експлуатацію за актом від 23.12.2005) та сплив 02.01.2009. Проте позивач не навів жодних причин пропуску ним позовної давності щодо цієї вимоги у період з 2009 по 2017 рік, що є підставою для відмови в позові з підстав спливу позовної давності.

Щодо позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора від 20.12.2016, то про оскаржуване рішення позивачу стало відомо 31.01.2017, а отже позовна давність за цією вимогою сплила 31.01.2020. Обставина звернення позивача у межах позовної давності з аналогічною вимогою до суду адміністративної юрисдикції у справі №308/7300/17 та закриття провадження у цій справі ухвалою від 16.05.2019 з підстав порушення правил юрисдикції не є поважною причиною пропуску строку позовної давності. Подання позову з недодержанням правил підвідомчості спору у разі наступного закриття провадження у справі не перериває перебігу позовної давності, тоді як звернення з даним позовом мало місце лише 28.02.2020 (через 9 місяців після закриття провадження у справі №308/7300/17).

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора та визнання права власності з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти у цій частині нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на таке:

- суд застосував статтю 267 ЦК України без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц, №522/2201/15-ц та № 522/2110/15-ц, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17-ц, від 29.06.2021 у справі №904/3405/19 про те, що строк позовної давності застосовується виключно за заявою сторони та у випадку наявності підстав для задоволення позову. Проте апеляційний суд застосував строк позовної давності щодо вимоги про визнання права власності без заяви сторони саме щодо цієї вимоги.

- визнаючи неповажними причини пропуску строку позовної давності щодо позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, суд не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі №904/3405/19, Верховного Суду у постановах від 26.06.2018 у справі №473/653/17, від 12.03.2019 у справі №907/762/16. Так, суд не звернув увагу на те, що позивач вживав усіх залежних від нього заходів для захисту свого порушеного права, а звернення з позовом до адміністративного суду з аналогічною вимогою відбулося в межах строку позовної давності. Пропуск строку позовної давності спричинений тим, що провадження в адміністративній справі №308/7300/17 тривало майже 2 роки та було закрито ухвалою суду від 16.05.2019.

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення у справі "Пелевін проти України").

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (див. ухвалу від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що:

(1) правовідносини розуміються як різновид передбачених юридичними нормами чи зумовлених принципами права ідеологічних суспільних відносин, що встановлюються між суб`єктами права щодо об`єктів права на підставі юридичних фактів і виражаються у взаємних правах і обов`язках цих суб`єктів (пункт 17 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19 (провадження № 14-73цс21));

(2) подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7; пункт 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16; ухвала від 14.12.20218 у справі № 910/21267/16; ухвала від 20.05.2021 у справі № 904/6125/20; пункт 18 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19);

(3) під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц; пункт 6.30 постанови від 19.05.2020 у справі № 910/719/19; постанова від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; постанова від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г).

Отже, подібність правовідносин може мати місце не лише у разі тотожності (аналогічності), тобто ідентичності (однаковості) суб`єктного, об`єктного і змістовного критеріїв, але й також у разі їх схожості, що визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Щодо доводів скаржника про неправильне застосування апеляційним судом статті 267 Цивільного кодексу України до позовної вимоги про визнання права власності.

Так, у справах № 369/6892/15-ц, № 367/6105/16-ц, № 522/2202/15-ц, №522/2201/15-ц, № 522/2110/15-ц розглядалися земельні спори за позовами прокурорів в інтересах держави про витребування, повернення земельних ділянок державі, а висновки касаційного суду у цих справах стосувались порядку обчислення початку перебігу строку позовної давності за позовом прокурора, який звертається до суду в інтересах відповідного уповноваженого органу держави.

У всіх наведених вище справах Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу направив на новий розгляд до відповідного суду, що не означає остаточного вирішення спору у таких справах, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі, який може враховуватись при розгляді інших справ у подібних правовідносинах.

За висновками Великої Палати Верховного Суду у справах № 183/1617/16, № 504/2864/13-ц, наведеними у земельних спорах за позовами прокурора в інтересах держави про витребування, повернення земельних ділянок, для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

При цьому у справі № 504/2864/13-ц також були скасовані рішення та ухвала апеляційного суду, а справа направлена на новий розгляд до цього суду.

У справах № 2004/1979/12, № 522/1029/18, № 372/266/15-ц, касаційний суд взагалі не вирішував питання застосування позовної давності до заявлених позовних вимог з огляду на висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовів по суті.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17-ц відсутня у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

У справі, що переглядається, апеляційний суд розглянув питання застосування позовної давності окремо щодо кожної з заявлених позовних вимог. Стосовно вимоги про визнання права власності суд розглянув заяву про застосування строку позовної давності, подану Державним агентством водних ресурсів України, за яким зареєстровано спірне нежитлове приміщення та до якого спрямована вказана позовна вимога, визначив початок перебігу строку позовної давності для позивача з 02.01.2006 та констатував відсутність поважних причин пропуску такого строку із подальшим застосуванням наслідків спливу строку позовної давності у вигляді відмови в позові в цій частині.

Щодо доводів скаржника про безпідставне застосування судом наслідків спливу позовної давності до позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора.

Висновки Верховного Суду у справі № 473/653/17 стосуються підстав залишення без розгляду позову про оскарження постанови Державної архітектурно - будівельної інспекції про притягнення до адміністративної відповідальності, поданого з пропуском строку на оскарження такої постанови. У вказаній справі касаційний суд скасував рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до місцевого суду.

У справі № 907/762/16 Верховний Суд визнав передчасними висновки судів про недоведеність позивачем наявності підстав для застосування положень частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України та визнання поважними причин пропуску позовної давності, у зв`язку з чим скасував рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд.

Направлення вказаних справ на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у таких справах, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі, який може враховуватись при розгляді інших справ у подібних правовідносинах.

У справі №904/3405/19 розглядався спір про стягнення заборгованості за договором про спільне використання електричних мереж, а висновки Великої Палати Верховного Суду у цій справі стосувались переривання перебігу позовної давності. За наслідками аналізу статей 256, 264, 265 Цивільного кодексу України касаційний суд дійшов висновку, що у разі пред`явлення позову, який судом було залишено без розгляду, перебіг позовної давності не переривається. Проте за встановленими судами обставинами позивач звернувся до суду іншої юрисдикції в межах строку позовної давності, а на момент закриття провадження у справі з підстав порушення правил юрисдикції строк позовної давності вже сплинув. Однак, до господарського суду позивач звернувся через декілька днів після винесення судом ухвали про закриття провадження у справі. У зв`язку з чим причини пропуску позивачем строку позовної давності були визнані судом поважними.

Натомість у справі, що переглядається, апеляційний суд визнав наведені позивачем причини пропуску строку позовної давності за вимогою про скасування державної реєстрації не поважними, оскільки закриття провадження у адміністративній справі відбулося 16.05.2019, позовна давність сплила 31.01.2020, тоді як звернення з даним позовом мало місце 28.02.2020 (через 9 місяців після закриття провадження у справі №308/7300/17).

Отже, у постанові Верховного Суду у справі №904/3405/19, в якій сформульовані наведені вище висновки, суди встановили суттєво інші фактичні обставини, ніж у справі, що переглядається.

Верховний Суд дійшов висновку, що у наведених скаржником судових рішеннях і в судовому рішенні у справі, яка переглядається, не є подібними предмет спору, а фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норми матеріального права, яка врегульовує застосування строку позовної давності, є суттєво відмінними.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи позивача про те, що суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Закарпатгаз" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року у справі № 907/90/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.