Постанова

від 23.11.2021 по справі 523/13155/19

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

іменем України

23 листопада 2021 року

м. Київ

Справа № 523/13155/19

Провадження № 51-3903км 21

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Суворовського районного суду м. Одеси від 23 жовтня 2020року та вирок Одеського апеляційного суду від 4 червня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12019160000000507,за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 23 жовтня 2020року ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк два роки.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано ОСОБА_7 в строк відбутого покарання час його попереднього ув`язнення в даному кримінальному провадженні в період з 24 травня 2019 року до 22 серпня 2019 року, у співвідношенні відповідності одного дня попереднього ув`язнення одному дню позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на два роки і покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу, а саме: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.

Цим же вироком ухвалено стягнути із ОСОБА_7 :

- на користь ОСОБА_8 матеріальну шкоду в розмірі 50615 (п`ятдесят тисяч шістсот п`ятнадцять) грн та моральну шкоду в розмірі 250000 (двісті п`ятдесят тисяч) грн.

- на користь законного представника малолітніх потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 моральну шкоду спричинену ОСОБА_10 та ОСОБА_9 в розмірі 500000 (п`ятсот тисяч) грн;

Одеський апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 в частині призначення покарання та 4 червня 2021 року ухвалив свій вирок, яким призначив ОСОБА_7 покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки шість місяців з позбавленням права керуватитранспортними засобами на строк три роки. В решті вирок суду залишено без змін.

Згідно з вироком ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він за обставин, встановлених судом та наведених у вироку, 23 травня 2019 року близько 10 години 15 хвилин, керуючи автомобілем «Mitsubishi Carisma», н/з НОМЕР_1 , із забороненим для експлуатації встановленням шин із різними малюнками протекторів на передній осі ходової частини, у крайній правій смузі руху по асфальтованій проїзній частині вул. Миколаївська дорога в м. Одесі, з боку вул.Лиманної в напрямку вул. 7-ма Пересипська, біля будинку № 199, в порушення пунктів 2.3.«б», 4.16.«а», 12.4., 12.9.«б», 18.1., 31.1., 31.4., 31.4.5.«г» Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України

від 10 жовтня 2001 року № 1306 (далі ПДР), під час під`їзду навпроти буд. № 199 до нерегульованого пішохідного переходу, позначеного дорожніми знаками 5.35.1, 5.35.2 і дорожньою розміткою 1.14.3 із швидкістю 61 км/год, що перевищувала максимально встановлену швидкість руху в населеному пункті 50 км/год, не був уважним, на зміну дорожньої обстановки не відреагував, перед виїздом на зазначений перехід не переконався у відсутності на ньому пішоходів, своєчасно швидкість руху транспортного засобу не зменшив аж до його зупинки, не дав дорогу пішоходу ОСОБА_12 , який, маючи перевагу у русі, перетинав проїзну частину по пішохідному переходу в темпі повільного кроку, зліва направо за напрямком руху автомобіля, що призвело до наїзду автомобіля на останнього, в результаті чого йому були спричинені тілесні ушкодження, що призвели до смерті.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить змінити вирок місцевого суду в частині задоволення цивільних позовів шляхом зменшення розміру моральної шкоди стягнутої з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_8 та ОСОБА_11 і змінити вирок апеляційного суду в частині призначеного покарання, на підставі ст. 75 КК ОСОБА_7 звільнити від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки.

При цьому зазначає, що апеляційним судом під час перегляду вироку суду не було належним чином досліджено доводи захисника ОСОБА_13 , який вказував, зокрема, на те, що судом першої інстанції не було досліджено відеозапис, який міститься на оптичному диску, долученому стороною обвинувачення до матеріалів справи. Проте у порушення вимог процесуального закону апеляційний суд шляхом вироблення копії вказаного диску (спосіб здійснення копіювання невідомий) відтворив його зміст (відеозапис) під час апеляційного розгляду, що є недопустимим. Крім того, захисник вказує на те, що в обґрунтування своєї позиції щодо зміни призначеного покарання його підзахисному, апеляційним судом наведені доводи, які не відповідають фактичним обставинам справи. На думку захисника, суд апеляційної інстанції невірно визначив показання ОСОБА_7 як такі, що спрямовані на висвітлення своїх дій у позитивному для себе світлі з метою пом`якшити покарання за вчинення злочину, оскільки показання останнього є відображенням дійсних обставин справи без заперечення своєї протиправної поведінки, що є ознакою щирого каяття засудженого. Також про щире каяття засудженого, як вважає захисник, свідчить і той факт, що ОСОБА_7 не покинув місце дорожньо-транспортної пригоди, самостійно викликав швидку та поліцію, а на наступний день сам з`явився до слідчого на допит та увесь час сприяв проведенню слідства. Крім того, захисник зазначає про те, що ОСОБА_7 неодноразово вибачався перед потерпілими, виражав їм свої співчуття щодо втрати близької людини, неодноразово шляхом направлення грошових переказів від імені його співмешканки намагався поступово відшкодувати матеріальні та моральні збитки потерпілим і звертався до потерпілих з пропозицією переоформлення на родину загиблого земельних ділянок, які перебувають у його власності, проте потерпілі від прийняття добровільного відшкодування шкоди відмовились, на підставі чого, на думку захисника, висновки суду апеляційної інстанції щодо нездійснення ОСОБА_7 реальних заходів для відшкодування шкоди потерпілим та непідтвердження у зв`язку з цим його щирого каяття не відповідають дійсним обставинам та матеріалам справи. Також, як вказує захисник, необґрунтованим та нічим не підтвердженим є розмір моральної шкоди у сумі 750000 грн, яка була стягнута з ОСОБА_7 на користь потерпілих, оскільки зазначена сума є непосильною для його сім`ї, та яку він зможе відшкодувати лише шляхом працевлаштування, що неможливо за умови реального відбуття покарання. Разом із тим, захисник вважає, що розмір моральної шкоди стягнутої за вироком місцевого суду з ОСОБА_7 на користь потерпілих, підлягає зменшенню й у зв`язку з пред`явленою Моторним (транспортним) бюро України (далі МТСБУ) регресною вимогою про відшкодування виплаченої на користь ОСОБА_8 та ОСОБА_14 регламентної виплати, пов`язаної із втратою годувальника, у сумі 75114,00 грн.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_5 просив касаційну скаргу захисника залишити без задоволення, а судові рішення без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора ОСОБА_5 , перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційна скарга захисника задоволенню не підлягає на таких підставах.

Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин (ч. 1 ст. 433 КПК).

При цьому згідно з ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412414 цього Кодексу.

Зі змісту касаційної скарги захисника ОСОБА_6 вбачається, що він не погоджується із встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами кримінального провадження, що згідно зі ст. 438 КПК не є предметом перевірки у касаційному порядку.

При розгляді касаційної скарги суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.

Разом з тим, як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції дослідив зібрані у ньому докази в їх сукупності за критеріями, визначеними ч. 1 ст.94 КПК, та дійшов правильного висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 2 ст.286 КК, а саме у порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого.

У вироку суд навів показання потерпілого ОСОБА_8 , який пояснив, що опинився на місці події через декілька хвилин після її настання, де виявив прибуття швидкої допомоги, загиблого сина та пошкоджений від удару об стовп автомобіль, які знаходились в 15 метрах від пішохідного переходу. На його запитання ОСОБА_7 відповів, що наїзд на сина відбувся саме на пішохідному переході.

Суд зазначив також показання свідка ОСОБА_15 , який розповів про те, що він не був очевидцем самої події ДТП, проте також опинився на місці події через незначний проміжок часу від її настання, особисто викликав наряд поліції, дізнався, як згодом прибув правоохоронець, який з`ясував наявність відеозапису моменту ДТП на камері зовнішнього спостереження, встановленої на фасаді одного із найближчих магазинів. Водієм пошкодженого автомобіля був раніше незнайомий свідку обвинувачений.

Крім того, на підтвердження встановлених обставин суд послався у вироку на дані протоколу огляду місця події та схеми до нього від 23 травня 2019 року; висновку судово-медичної експертизи № 1055-1839/19 від 13 червня 2019 року; висновку автотехнічної експертизи № 418-А від 24 червня 2019 року, згідно з яким на автомобілі «Mitsubishi Carisma», н/з НОМЕР_1 , в наявності пошкодження та сліди, розташовані в його передній лівій боковій та лівій боковій частинах, утворені від контакту із слідоутворюючим об`єктом, яким могло бути тіло людини; а також висновку комплексної автотехнічної та фототехнічної експертизи № 485-А

від 12 липня 2019року, за яким: швидкість автомобіля «Mitsubishi Carisma», н/з НОМЕР_1 , перед ДТП складала не менше 60,1 км/год; у даній дорожній ситуації водій ОСОБА_7 повинен був діяти відповідно до вимог п.п. 12.4 та п.п. 18.1 ПДР; він мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_12 шляхом застосування екстреного гальмування; в діях водія автомобіля «Mitsubishi Carisma», н/з НОМЕР_1 , вбачаються невідповідності вимогам п.п. 12.4 та п.п. 18.1 ПДР, які з технічної точки зору знаходяться у причинному зв`язку з виникненням події цієї пригоди.

Отже, дослідивши та оцінивши вказані у вироку докази з точки зору належності, допустимості та достовірності, а їх сукупність з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд першої інстанції правильно встановив обставини кримінального провадження та дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 2 ст.286 КК.

При цьому колегія суддів вважає необґрунтованими доводи захисника ОСОБА_6 про недопустимість як доказу у кримінальному провадженні відеозапису дорожньо-транспортної пригоди.

Зазначені доводи були предметом перевірки суду першої та апеляційної інстанцій та отримали належну оцінку.

Відповідно до статей 86, 87 КПК доказ визнається допустимим, якщо його отримано в порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, в тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.

Відповідно до приписів частин 1, 2 ст. 93 КПК збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження у порядку, передбаченому цим Кодексом. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом як проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, так і витребування та отримання від органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових чи фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 4 ст. 132 КПК для оцінки потреб досудового розслідування варто враховувати можливість отримати речі й документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні, без застосування заходу забезпечення кримінального провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об`єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. До документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених частиною першою цієї статті, можуть належати, зокрема, й матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні). Оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа його відображення, якому надається таке ж значення, як документу.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, 23 травня 2019 року ФОП ОСОБА_16 видав слідчому диск з відеозаписом з камери зовнішнього спостереження, розміщеної на будівлі АДРЕСА_2 , який було оглянуто слідчим та відповідною постановою долучено до провадження в якості речового доказу (т. 1 а.п. 179191). В подальшому відеозапис дорожньо-транспортної пригоди, який міститься на диску, був предметом дослідження експерта при проведенні автотехнічної та фототехнічної експертизи.

В судовому засіданні суду першої інстанції було встановлено технічну неможливість відтворення диску із відеозаписом події, однак це, за висновком суду, не спричинило недопустимості чи неналежності вищезазначеного висновку експертизи, оскільки така обставина була відсутньою як при проведенні огляду документу слідчим, так і при безпосередньому проведенні експертного дослідження.

Разом з тим,суд апеляційної інстанції, в судовому засіданні 28 травня 2021 року, перевіряючи доводи апеляційної скарги в цій частині, з`ясувавши думку учасників кримінального провадження щодо необхідності відтворення цього відеозапису, з дотриманням вимог КПК організував перегляд відеозапису обставин ДТП, яка мала місце 23 травня 2019 року в Суворовському районі м. Одеси на проїзній частині вул.Миколаївська дорога, будинок № 199 (Т. 3 а.п. 19).

З дослідженого відеозапису, було встановлено, що він належним чином відтворюється, на ньому зафіксовано подію ДТП, в тому числі момент, коли потерпілий рухається по нерегульованому пішохідному переходу спочатку в повільному темпі, а потім у темпі спокійного бігу та відбувається наїзд на нього автомобілем «Mitsubishi Carisma», який рухається у правій смузі руху. Після наїзду на пішохода автомобіль виїжджає за межі проїзної частини на тротуар справа та продовжує рух по тротуару до наїзду на опору. Надалі до місця ДТП підходять люди та під`їжджають автомобілі БШМД.

При цьому зауважень, клопотань та заяв з приводу такого порядку відтворення вищезазначеного відеозапису ніхто з учасників кримінального провадження не заявляв.

Також колегія суддів касаційного суду звертає увагу на те, що обвинуваченому ОСОБА_7 та його захиснику ОСОБА_13 було забезпечено доступ до усіх матеріалів досудового розслідування і відповідно до протоколу про надання доступу до цих матеріалів від 12 серпня 2019 року як обвинувачений, так і його захисник зазначили про відсутність у них заяв та клопотань, про що власноручно поставили свої підписи (т. 1 а.п. 237).

Таким чином, доводи захисника ОСОБА_6 про недопустимість як доказу відеозапису дорожньо-транспортної пригоди є неспроможними.

Безпідставними, на думку колегії суддів касаційної інстанції, є й доводи захисника ОСОБА_6 про невідповідність призначеного апеляційним судом покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого ОСОБА_7 .

Статтями 50 і 65 КК передбачено, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у п. п. 20, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23 грудня 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» при призначенні покарання за відповідною частиною ст. 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

Разом із тим, процес призначення покарання, а саме врахування усіх факторів, які мають бути взяті до уваги для обрання виду та розміру покарання, слід розцінювати як сукупність етапів, послідовність яких має значення для прийняття обґрунтованого судового рішення в цій частині.

При цьому первинним етапом має бути оцінка ступеня тяжкості злочину, який має значною мірою звузити межі для прийняття конкретного рішення щодо виду та розміру покарання. Наступним етапом вже є врахування обставин, які позитивно або негативно характеризують особу винного, та обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання.

Водночас, визначені у ст. 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст.75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадках, якщо призначено покарання певного виду і розміру, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані у сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Як убачається зі змісту вироку, призначаючи ОСОБА_7 покарання, суд першої інстанції врахував його перше притягнення до кримінальної відповідальності та публічне вибачення в суді перед потерпілими в якості обставин, які пом`якшують покарання, відсутність обставин, які його обтяжують; дані про ОСОБА_7 , котрий позитивно характеризується за місцем проживання та колишнім місцем роботи, утримує малолітню дитину, яка має декілька хронічних захворювань; висновок досудової доповіді про низькі рівні ризиків вчинення повторного кримінального правопорушення та небезпеки для суспільства; здійснення ним заходів із добровільного відшкодування заподіяної шкоди, які не були прийняті виключно потерпілим, а також наміри подальшого відшкодування спричиненої шкоди. Врахувавши наведені обставини в їх сукупності, суд призначив ОСОБА_7 покарання за ч. 2 ст. 286 КК із застосуванням положень статей 75, 76 цього Кодексу.

Не погоджуючись із вироком місцевого суду, прокурор ОСОБА_17 подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування положень ст. 75 КК, що призвело до призначення засудженому необґрунтовано м`якого покарання, просив скасувати вирок місцевого суду й ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі строком на шість років з позбавленням права керування транспортними засобами строком на три роки; потерпілий ОСОБА_8 , законний представник малолітніх потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 також подали на вирок суду першої інстанції апеляційні скарги, в яких просили призначити ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк сім років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк два роки.

Здійснюючи апеляційний розгляд за поданими апеляційними скаргами, апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність застосування судом першої інстанції до ОСОБА_7 положень ст. 75 КК та, дотримуючись вимог

ст. 420 КПК, скасував вирок суду першої інстанції в частині призначеного ОСОБА_7 покарання та звільнення від його відбування з випробуванням і призначив йому покарання в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами без застосування положень ст. ст. 75, 76 КК.

Призначаючи ОСОБА_7 покарання, апеляційний суд врахував грубий характер допущених ОСОБА_18 порушень ПДР, внаслідок чого відбулась дорожньо-транспортна подія і наступила смерть потерпілого ОСОБА_12 , та думку потерпілих і їх представників, які наполягали на суворому покаранні.

Разом із тим, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції в повній мірі не врахував те, що обвинувачений вчинив злочин, який відноситься до категорії тяжких, при цьому не зважив, що хоча він і належить до таких, що вчинені з необережності, але необережна форма вини стосується тільки настання наслідків у даному випадку смерті потерпілого, оскільки ОСОБА_7 , керуючи автомобілем із забороненим для експлуатації встановленням шин, із різними малюнками протекторів на передній осі ходової частини, рухався в населеному пункті зі швидкістю 61 км/год, порушивши вимоги п. п. 2.3.«б», 4.16.«а», 12.4., 12.9.«б», 18.1., 31.1., 31.4., 31.4.5.«г» ПДР, здійснив наїзд на потерпілого ОСОБА_12 , який здійснював рух по пішохідному переходу, внаслідок чого останній від отриманих тілесних ушкоджень помер у лікарні.

Також суд апеляційної інстанції вказав на те, що місцевим судом не в повній мірі була врахована думка потерпілих, які втратили близьку людину, а двоє малолітніх дітей потерпілого батька, і наполягали на призначенні обвинуваченому найсуворішої міри покарання, передбаченої санкцією ч. 2 ст. 286 КК.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції безпідставно було враховано і наявність на утриманні обвинуваченого малолітньої дитини ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який на час ухвалення вироку досяг повноліття.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду дійшла обґрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням.

Призначене ОСОБА_7 апеляційним судом покарання ґрунтується на положеннях статей 50 і 65 КК, відповідає принципам справедливості, співмірності та індивідуалізації, є необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів, а тому стверджувати, що це покарання за своїм видом і розміром є явно несправедливим через суворість, підстав немає.

Доводи ж захисника про те, що апеляційним судом не було враховано обставину, що пом`якшує покарання ОСОБА_18 , а саме щире каяття у вчиненні кримінального правопорушення, а також інші обставини, які засвідчують його, а саме те, що останній не покинув місце дорожньо-транспортної пригоди, самостійно викликав швидку та поліцію, а на наступний день сам з`явився до слідчого на допит та увесь час сприяв проведенню слідства, є неспроможними, оскільки зазначені обставини, на думку колегії суддів касаційної інстанції, не впливають на правильність висновків апеляційного суду про відсутність підстав щодо звільнення ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання з випробуванням з огляду, насамперед, на характер та мотиви допущених ним порушень правил безпеки дорожнього руху, тяжкість наслідків, що настали, та його поведінку після вчинення злочину.

До того ж, доводи захисника про те, що ОСОБА_7 неодноразово вибачався перед потерпілими та виражав їм свої співчуття щодо втрати близької людини, шляхом направлення грошових переказів від імені його співмешканки намагався поступово відшкодувати матеріальні та моральні збитки потерпілим, звертався до потерпілих із пропозицією переоформлення на родину загиблого земельних ділянок, які перебувають у його власності, не змінюють висновків апеляційного суду про відсутність щирого каяття з боку ОСОБА_7 , оскільки, як убачається із журналу судового засідання від 24 березня 2021 року та аудіозапису цього судового засідання, представник потерпілого ОСОБА_8 адвокат ОСОБА_20 пояснив, що хоча на адресу його клієнта і надходили кошти від невідомої особи, однак його довіритель не отримував ці кошти, бо це з ним не було узгоджено, а що стосується земельних ділянок, то як було встановлено потерпілим та повідомлено представником потерпілого у ході апеляційного розгляду, вони не перебувають у власності обвинуваченого та знаходяться під арештом.

Щодо доводів захисника ОСОБА_6 про неправильне вирішення цивільних позовів у частині стягнення моральної шкоди у кримінальному провадженні, то вони також є безпідставними.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, потерпілим ОСОБА_8 було пред`явлено цивільний позов про стягнення в солідарному порядку з обвинуваченого та ТОВ «АЛЬФАПРОФ» спричиненої матеріальної шкоди в розмірі 70615 грн та моральної шкоди в розмірі 700000 грн; законним представником малолітніх потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 пред`явлено цивільний позов про стягнення з обвинуваченого спричиненої моральної шкоди в розмірі 700000 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України (далі ЦК) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховують вимоги розумності і справедливості (ч. 3 ст. 23 ЦК).

Водночас, суд повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Суд першої інстанції, як убачається з мотивувальної частини вироку, з рішенням якого погодився й суд апеляційної інстанції, задовольняючи частково заявлені цивільні позови потерпілого ОСОБА_8 та законного представника малолітніх потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 про стягнення моральної шкоди з ОСОБА_7 , взяв до уваги встановлені в суді обставини загибелі ОСОБА_12 в дорожньо-транспортній пригоді з вини обвинуваченого, що призвело до позбавлення близьких родичів і членів сім`ї загиблого певних елементів благополуччя, а також до психологічних страждань і суттєвих негативних змін в їх подальшому житті, а також з огляду на характер і тривалість моральних страждань потерпілих, обставини, за яких була спричинена їм моральна шкода, ступінь вини обвинуваченого, здійснені ним заходи на можливе часткове відшкодування заподіяної шкоди та враховуючи вимоги ст.ст.23, 1167, 1168 ЦК, дійшов висновку про задоволення заявлених вимог щодо відшкодування спричиненої моральної шкоди на користь батька загиблого в розмірі 250000 грн, на користь дітей загиблого в розмірі 500000 грн, і саме такі суми, суд першої інстанції визнав справедливими і співрозмірними з понесеними потерпілими моральними стражданнями.

Суд апеляційної інстанції належним чином перевірив доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_6 про неправильне вирішення цивільного позову у частині завищення розміру моральної шкоди та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для його зменшення.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з такими висновками судів та не вбачає підстав для задоволення доводів касаційної скарги захисника ОСОБА_6 в цій частині.

Також, на думку колегії суддів касаційної інстанції, не впливають на такий висновок апеляційного суду й доводи касаційної скарги захисника про необхідність зменшення розміру моральної шкоди, стягнутої за вироком місцевого суду з ОСОБА_7 на користь потерпілих, у зв`язку з пред`явленою МСТБУ регресною вимогою про відшкодування суми виплаченої на користь ОСОБА_8 та ОСОБА_14 регламентної виплати, пов`язаної із втратою годувальника.

Так, згідно з вироком із ОСОБА_7 на користь потерпілого ОСОБА_8 була стягнута матеріальна шкода в розмірі 50615 (п`ятдесят тисяч шістсот п`ятнадцять) грн та моральна шкода в розмірі 250000 (двісті п`ятдесят тисяч) грн; на користь законного представника малолітніх потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 була стягнута моральна шкода спричинена ОСОБА_10 та ОСОБА_9 в розмірі 500000 (п`ятсот тисяч) грн.

Відповідно ж до листа № 3.1-01-б/374444 від 11 грудня 2020 року МТСБУ, за заявами потерпілих ОСОБА_8 (батько загиблого ОСОБА_12 ) та ОСОБА_14 (мати загиблого ОСОБА_12 ) визначено розмір заподіяної шкоди, пов`язаної з втратою годувальника, та здійснено регламентну виплату потерпілим у сумі 75114,00 грн.

Покликаючись на цей лист та заявлену у ньому вимогу до обвинуваченого ОСОБА_7 про компенсацію здійсненої МСТБУ регламентної виплати потерпілим, захисник стверджує, що це свідчить про виникнення в засудженого додаткового обов`язку з відшкодування шкоди потерпілим та фактичне збільшення розміру матеріальної та моральної шкоди, стягнутої з ОСОБА_7 на користь потерпілих за вироком місцевого суду.

Проте, вказане твердження касаційної скарги захисника необхідно визнати безпідставним з огляду на наступне.

Так, відповідно до ст. 27 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-VI «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі Закон № 1961-VI) окремо передбачено обов`язки страховика (а у визначених цим Законом випадках МТСБУ) щодо здійснення відшкодування:

- шкоди, заподіяної смертю потерпілого, на умовах, встановлених статтею 1200 ЦК України, кожній особі, яка має право на таке відшкодування, рівними частинами(пункт 27.2);

- моральної шкоди, заподіяної смертю фізичної особи, її чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам) та дітям (усиновленим) (пункт 27.3);

- витрат на поховання та на спорудження надгробного пам`ятника (пункт 27.4).

Водночас, згідно з положеннями ч. 1 ст. 1200 ЦК у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті. А частиною 2 цієї статті визначені строки, протягом яких непрацездатні особи, які перебували на утриманні потерпілого, або на день його смерті мали право на одержання від нього утримання, можуть вимагати відшкодування шкоди, заподіяної смертю потерпілого.

Крім виплати компенсації у зв`язку з втратою годувальника на встановлених ст.1200 ЦК умовах, ст. 1201 ЦК окремо передбачено й обов`язок особи, яка завдала шкоди смертю потерпілого, відшкодувати витрати на поховання та на спорудження надгробного пам`ятника.

А ч. 2 ст. 1168 ЦК окремо виділяється компенсація моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи, котра відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.

Тобто і ЦК, і Закон № 1961-VI окремо передбачають виплати компенсації у зв`язку з втратою годувальника, витрат на поховання та на спорудження надгробного пам`ятника, а також моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи.

Разом із тим, як убачається з вироку місцевого суду, з обвинуваченого ОСОБА_7 на користь потерпілого ОСОБА_8 було стягнуто матеріальну шкоду у сумі 50615 (п`ятдесят тисяч шістсот п`ятнадцять) грн, яка полягала у компенсації потерпілому витрат на поховання загиблого ОСОБА_12 , та моральну шкоду в розмірі 250000 (двісті п`ятдесят тисяч) грн; а на користь законного представника малолітніх потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 була стягнута моральна шкода в розмірі 500000 (п`ятсот тисяч) грн. Відповідно ж до наданого стороною захисту листа МТСБУ

№ 3.1-01-б/374444 від 11 грудня 2020 року до ОСОБА_7 пред`явлено регресну вимогу про відшкодування регламентної виплати МТСБУ на користь ОСОБА_8 та ОСОБА_14 , пов`язаної із втратою годувальника.

А тому виплати у зв`язку з втратою годувальника в порядку ст. 1200 ЦК у сумі 75114 грн, яка була здійснена на користь потерпілих МТСБУ та підлягає стягненню з ОСОБА_7 , є окремим видом компенсаційних виплат у зв`язку зі смертю фізичної особи та не може впливати на розмір моральної шкоди, стягнутої судом на користь потерпілого ОСОБА_8 та законного представника малолітніх потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 в порядку ст. ст. 1167, 1168 ЦК.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що при розгляді кримінального провадження судом першої інстанції було дотримано вимоги ст.ст.22, 23, 11661168, 1200 ЦК, ст. ст. 127129 КПК, а рішення в цій частині є обґрунтованим.

Апеляційний суд дав належну оцінку викладеним у поданих апеляційних скаргах доводам прокурора, потерпілого ОСОБА_8 , законного представника малолітніх потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 та обґрунтовано дійшов висновку про можливість часткового задоволення їх апеляційних вимог.

Вирок апеляційного суду належним чином мотивовано, він відповідає вимогам статей 370 і 420 КПК.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування судового рішення, не встановлено.

А тому касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 необхідно залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

у х в а л и в:

Вирок Суворовського районного суду м. Одеси від 23 жовтня 2020 року та вирок Одеського апеляційного суду від 4 червня 2021 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

С у д д і:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3