Рішення

від 29.11.2021 по справі 120/2139/21-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Вінниця

29 листопада 2021 р. Справа №120/2139/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Крапівницької Н.Л.,

розглянувши письмово в місті Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1

до державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України № 123"

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України №123" (далі - відповідач) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправністю, на думку позивача, бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати середньомісячного грошового забезпечення за час затримки розрахунку з 29.09.2017 по 23.12.2020, тому, з метою його стягнення, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 22.08.2021 відкрито провадження у даній справі та вирішено розгляд здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Встановлено строк для подання заяв по суті.

26.04.2021 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, з якому викладено заперечення щодо позовних вимог.

Як зазначає відповідач, 29.09.2017 Позивача було звільнено з ДП Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№123) та з нею були проведені всі необхідні бухгалтерські розрахунки щодо заробітної плати та її складових.

На виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 16.11.2020 у справі №120/3988/20-а ДП Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№123) виплатило Позивачу 24.12.2020 грошову компенсацію вартості за належні до видачі предмети речового майна в сумі 9181,39 грн.

Тобто, ДП Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№123) виконало всі зобов`язання перед Позивачем.

Звертаю увагу суду на те, що грошова компенсація вартості за належні до видачі предмети речового майна - не являється складовою частиною заробітної плати, тому на правовідносини щодо її виплати не розповсюджуються норми ст.116 га ст.117 КЗпП України.

Також зазначає, що виходячи з природи компенсації за недоотримане речове майно, така виплата є грошовим вираженням еквіваленту певної речі, яка не була отримана особою, яка проходила службу, що у свою чергу, жодним чином не пов`язано з оплатою праці (не є заробітною платою та її складовими/додатковими елементами) та не є винагородою за виконану роботу.

Тому вважає, що вимоги Позивача стосовно виплати їй середнього заробітку за весь час затримки розрахунку виплати грошової компенсації вартості за належні до видачі предмети речового майна, є не законними та не підлягають до задоволення.

06.05.2021 позивачем подано відповідь на відзив, у якому останній вважає доводи відповідача безпідставними, а позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню.

Дослідивши подані сторонами документи, з`ясувавши фактичні обставини справи, суд встановив наступне.

29.09.2017 Позивач була звільнена з Державного підприємства Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№123) ) та її було призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб звільнених з військової служби та деяких інших осіб" від 09.04.1992 за №2262-ХП. На момент звільнення Позивача, її вислуга для призначення пенсії становила - 29 роки рік 00 місяці 12 днів. (Підтверджується пенсійним посвідченням Позивача, розрахунком вислуги років Позивача, витягом з наказу про звільнення Позивача, які наявні матеріалах справи). Пенсія Позивачу була призначена у розмірі 70% від розміру грошового забезпечення.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 16.11.2020 у справі №120/3988/20-а, визнано протиправними дії Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№123)" щодо ненарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за належні до видачі предмети речового майна. Зобов`язано Державне підприємство "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (123)" нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за належні до видачі предмети речового майна. Стягнуто на користь ОСОБА_1 сплачений при зверненні до суду судовий збір в сумі 840,80 гривень (вісімсот сорок гривень 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (123)".

На виконання зазначеного Рішення, Відповідач 24.12.2020 виплатив Позивачу грошову компенсацію вартості за належні до видачі предмети речового майна в сумі 9181,39 гривень, (копія виписки про оплату наявна у матеріалах справи).

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати середньомісячного грошового забезпечення за час затримки розрахунку з 29.09.2017 по 23.12.2020, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією із встановлених Державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов`язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 № 2011-XII).

Однак, Законом від 20.12.1991 № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.

Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19.

Вищенаведене спростовує доводи відповідача про те, що норми трудового законодавства не застосовуються до спірних правовідносин.

У той же час, статтею 116 КЗпП України передбачено, що на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

У даному ж випадку, відповідачем не заперечується факт того, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 24.12.2020, а тому, позивач, як наслідок, має право на середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У той же час, визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд виходив із наступного.

Метою встановлення передбаченої нормами ст. 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.

Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов`язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.

Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст.117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв`язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Так, суд враховує, що позивача звільнено з 29.09.2017. У той же час, судом встановлено, що загальна сума недоотриманого позивачем грошового забезпечення становить 9181,39 грн, а остаточний розрахунок позивачем проведено 24.12.2020.

Отже, період затримки остаточного розрахунку з позивачем при його звільненні з військової служби охоплюється з 29.09.2017 (день звільнення) по 23.12.2020 (день, що передує дню отримання грошової компенсації вартості за належні до видачі предмети речового майна), що становить 1181 календарний день.

Згідно довідки про отримане позивачем грошове забезпечення за два місяці перед звільненням від 18.10.2017 за №66, та грошового атестату від 18.10.2017 за № 66, заробітна плата позивача за останні два повних місяця роботи липень-серпень 2017 року становила 19874,75 гривень. З них: за липень 2017 року - 8968,75 грн, за серпень 2017 року - 10906,00 грн.

З урахуванням формули визначеної абз.2 п.8 Постанови №100, середньоденна заробітна плата Позивача (з урахуванням відпрацьованих днів 31 та 31) становить 19874,75 /(31+31) = 320,56 гривень.

Таким чином період затримки розрахунку при звільненні слід обчислювати з 29.09.2017 (день звільнення) по 23.12.2020 (день, що передує дню отримання позивачем грошової компенсації вартості за належні до видачі предмети речового майна), становить 1181 дні.

Із врахуванням середньоденного заробітку Позивача за липень - серпень 2017 року який становить - 320,56 грн, за період з 29.09.2017 по 23.12.2020, який становить 1181 дні, сума середньомісячного грошове забезпечення за час затримки розрахунку становить - 378581,36 гривень (320,56*1181= 378581,36)

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що при розмірі несвоєчасно виплачених компенсації за не невикористані дні додаткової відпустки та грошової допомоги при звільненні в загальній сумі 9181,39 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 378581,36 грн, що значно перевищує розмір несвоєчасно виплачених сум.

Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року по справі №825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2018 року по справі №524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц, які мають враховуватись до спірних правовідносин на виконання ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ч.5 ст.242 КАС України.

Так, Верховний Суд в постанові від 30.10.2019 по справі №806/2473/18 сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

При цьому, суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі, оскільки стягнення середнього заробітку у розмірі 378581,36 грн, при розмірі несвоєчасно виплачених компенсації за не невикористані дні додаткової відпустки та грошової допомоги при звільненні в загальній сумі 9181,39 грн було б порушенням принципу розумності, справедливості та пропорційності.

Отже, при вирішенні цієї справи суд з`ясував, що істотність частки невиплачених сум грошового забезпечення (9181,39 грн) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 29.09.2017 по 23.12.2020 становить 2,42% (9181,39 : 378581,36 грн х 100%).

При цьому, сума яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 2,42% розраховується наступним чином: 320,56 грн (середньоденний заробіток позивача) х 2,42% = 30,18 грн, середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 07,75 грн х 1181 (днів затримки розрахунку) = 9152,75 грн.

З урахуванням принципу розумності, справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 9152,75 грн, з урахуванням істотності частки несвоєчасно виплачених сум в порівнянні із середнім заробітком позивача.

Крім того, виходячи із наведених вище принципів та застосовуючи визначені Верховним Судом критерії для зменшення розміру середнього заробітку, суд також враховує і обставини, за яких пов`язана тривалість періоду проведення відповідачем остаточного розрахунку при звільненні та виплату усіх компенсаційних сум, адже саме тривалість періоду затримки виплат зумовила і зростання розміру середньої заробітку.

Так, в цьому контексті суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо нарахування та виплати грошової компенсації вартості за належні до видачі предмети речового майна. У зв`язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративної справи №120/3988/20-а.

Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов`язана із помилковим застосуванням норм законодавства.

Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас, у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату недоотриманих сум грошового забезпечення необмежені, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому, суд наголошує, що датою звільнення є 29.09.2017, а з позовом про нарахування та виплату грошової компенсації вартості за належні до видачі предмети речового майна позивач звернулась лише в серпні 2020 року, тобто майже через три роки після звільнення, і саме з цієї дати слід вважати про наявність спору щодо належних їй сум при звільненні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, за результатами дослідження усіх обставин справи та з урахуванням критеріїв, які слід враховувати зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, суд дійшов висновку про відповідність суми 9152,75 грн принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.

Враховуючи відсутність судових витрат у даній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.

Керуючись статтями 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України №123", щодо не виплати ОСОБА_1 , середньомісячного грошового забезпечення за час затримки розрахунку з 29.09.2017 (день звільнення) по 23.12.2020 (день, що передує дню отримання грошової компенсації вартості за належні до видачі предмети речового майна).

Стягнути з державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України №123" на користь ОСОБА_1 , середньомісячне грошове забезпечення за час затримки розрахунку з 29.09.2017 (день звільнення) по 23.12.2020 (день, що передує дню отримання грошової компенсації вартості за належні до видачі предмети речового майна) у сумі 9152,75 грн (дев`ять тисяч сто п`ятдесят дві гривні 75 коп.).

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_2 виданий Літинським РВ УМВС України у Вінницькій області 07.08.1998 року, засоби зв`язку НОМЕР_3 ).

Відповідач - Державне підприємство "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України №123" (код ЄДРПОУ 08679652; адреса: 22300, Вінницька обл., Літинський район, смт Літин, 2-й пров. Б. Хмельницького, 9-А, засоби зв`язку: тел. (04347)2-12-46, 2-14-86, офіційна електронна адреса E-mail: scees_of_ukraine_123@ukr.net).

Суддя підпис Крапівницька Н. Л.

Згідно з оригіналом Суддя:

Секретар: