Постанова

від 23.11.2021 по справі 906/106/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 листопада 2021 року

м. Київ

Справа № 906/106/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Міщенко І. С., Могил С. К.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Кукси Ганни Федорівни

на рішення Господарського суду Житомирської області від 10.02.2021 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.07.2021 у справі

за позовом Керівника Коростишівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Коростишівської міської ради

до Фізичної особи-підприємця Кукси Ганни Федорівни

про стягнення 365 263 грн,

за зустрічним позовом Фізичної особи-підприємця Кукси Ганни Федорівни

до Коростишівської міської ради

про визнання договору оренди частково недійсним.

У судовому засіданні взяли участь представники: Генеральної прокуратури України - Костюк О. В., Коростишівської міської ради - Новік О. І.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У січні 2020 року керівник Коростишівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Коростишівської міської ради (далі - Коростишівська міськрада) звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовною заявою про стягнення з фізичної особи-підприємця Кукси Ганни Федорівни (далі - ФОП Кукса Г. Ф.) (з урахуванням заяви Коростишівської міськради від 22.01.2021, яка надійшла на адресу суду 25.01.2021) 332 032,54 грн, з яких: 218 362,14 грн боргу, 44 774,77 грн пені, 105,48 грн 3 % річних, 68 790,15 грн інфляційних втрат.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем умов договору оренди земельної ділянки від 07.11.2013 № 217 в частині сплати орендної плати.

1.3. Надалі ФОП Кукса Г. Ф. звернулася до Господарського суду Житомирської області із зустрічною позовною заявою про визнання недійсним пункту 9 договору оренди земельної ділянки від 07.11.2013 № 217 (далі - спірний договір).

1.4. Зустрічні вимоги обґрунтовано тим, що під час укладення спірного договору орендодавець приховав ту обставину, що: орендовану земельну ділянку використовують треті особи; договір не містить відомостей про укладення договорів оренди, сервітутів з третіми особами; договір не містить застережень про обмеження у використанні земельної ділянки; ФОП Куксі Г. Ф. не було відомо про те, що на спірній земельній ділянці неможливе будівництво; не зазначено про наявність на земельній ділянці об`єктів зв`язку та енергетичної системи, які належать Публічному акціонерному товариству "Укртелеком" (далі - ПАТ "Укртелеком") та Приватному акціонерному товариству "Енергопостачальна компанія "Житомиробленерго" (далі - ПрАТ "ЕК "Житомиробленерго"). За наявності такої інформації до укладення спірного договору ФОП Кукса Г.Ф. не укладала б цей договір, оскільки мала намір здійснити забудову орендованої земельної ділянки, а отримання такої інформації від орендодавця під час дії договору дало б змогу підприємцю вимагати від третіх осіб звільнити земельну ділянку або укласти договори земельного сервітуту, що знизило б навантаження зі сплати орендної плати. Зазначене, на думку ФОП Кукси Г. Ф., є підставою для визнання недійсним пункту 9 спірного договору на підставі положень частини 1 статті 229 та частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

1.5. 05.03.2020 до місцевого господарського суду надійшло клопотання ФОП Кукси Г. Ф. про зменшення в два рази розміру орендної плати, посилаючись на те, що під час укладення договору оренди їй не було повідомлено про третіх осіб, які разом з ФОП Куксою Г. Ф. користуються орендованою нею земельною ділянкою, у зв`язку з чим орендар був позбавлений права користуватися земельною ділянкою на власний розсуд але змушений сплачувати за оренду в повній мірі.

1.6. Також до місцевого господарського суду надійшло клопотання ФОП Кукси Г. Ф. про перевірку розрахунків позивача та про застосування позовної давності. ФОП Кукса Г. Ф. також звертала увагу, що, починаючи з 16.06.2017, приміщення магазину, розташоване на орендованій земельній ділянці, належить іншому власникові, у зв`язку з чим нарахування орендної плати з цієї дати є безпідставними.

1.7. 21.04.2020 до суду надійшов відзив на зустрічну позовну заяву, в якому Коростишівська міськрада зазначила, що вимоги зустрічної позовної заяви вже були предметом судового дослідження у справі № 906/987/17 між тими ж сторонами про визнання недійсним спірного договору. Під час розгляду справи № 906/987/17 судом було встановлено, що: до укладення договору оренди Куксі Г. Ф. було відомо, що земельна ділянка надавалася для обслуговування приміщення універмагу, а не для забудови; Кукса Г. Ф. була ознайомлена з наявністю обмежень на використання спірної земельної ділянки в межах червоних ліній та наявністю третіх осіб, які користуються цією земельною ділянкою, про що свідчить її підпис на відповідних актах.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 10.02.2021 у справі № 906/106/20 (суддя Тимошенко О. М.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.07.2021 (Олексюк Г. Є. - головуючий, судді Філіпова Т. Л., Маціщук А. В.) первісний позов задоволено частково; стягнуто з ФОП Кукси Г. Ф. на користь Коростишівської міськради 218 362,14 грн - боргу, 105,48 грн - 3 % річних, 68 790, 15 грн - інфляційних втрат; відмовлено в задоволенні позову в частині стягнення 44 774, 77 грн - пені; стягнуто з ФОП Кукси Г. Ф. на користь прокуратури Житомирської області 4 308,87 грн судового збору; закрито провадження у справі в частині зустрічного позову ФОП Кукси Г. Ф. до Коростишівської міськради про визнання договору оренди від 07.11.2013 № 217 частково недійсним.

2.2. Рішення суду в частині зустрічних позовних вимог арґументовано тим, що судом вже прийняте рішення між тими ж сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав у справі № 906/987/17, яке набрало законної сили, а тому суд дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі в частині зустрічного позову ФОП Кукси Г.Ф. до Коростишівської міськради про визнання спірного договору оренди частково недійсним на підставі пункту 3 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

У частині первісних позовних вимог, суди зазначили, що ФОП Кукса Г. Ф. користувалася орендованою земельною ділянкою у період з 11.11.2013 по 15.06.2017, доказів про сплату боргу (орендної плати) чи контррозрахунку суми боргу відповідач суду не надав, тому місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позовні вимоги позивача в частині стягнення основного боргу обґрунтовані та підставні. При цьому суд вказав, що Коростишівська міськрада могла довідатися про порушення свого права з моменту виникнення заборгованості, однак позовну заяву подано до суду з пропуском позовної давності для вимоги про стягнення боргу. Водночас місцевий господарський суд, зважаючи на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20.01.2021 у справі № 1140/2209/18, встановивши, що позивач увесь час не втрачав інтересу до стягнення боргу з відповідача за спірним договором, оскільки у господарському суді розглядалися декілька справ, які так чи інакше стосуються наявної заборгованості відповідача за договором оренди та самого договору оренди, визнав, що прокурор в інтересах позивача звертався до Коростишівського районного суду Житомирської області з позовом про стягнення боргу з орендної плати, а права позивача такими, що підлягають захисту, в частині стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати задоволенню у сумі 218 362,14 грн.

Разом з тим суд першої інстанції відмовив у стягненні пені за період з 15.12.2016 по 15.06.2017 у зв`язку з пропуском позовної давності. Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3 % річних та інфляційних нарахувань, суд дійшов висновку, що позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Житомирської області від 10.02.2021 і постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.07.2021 у справі № 906/106/20, Кукса Ганна Федорівна звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

3.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України.

3.3. Кукса Г. Ф. наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 2 частини 2, частин 3, 5 статті 46 ГПК України у подібних правовідносинах, що є підставою для оскарження судових рішень у цій справі відповідно до положень пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України.

Скаржник також наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування положень пункту 5 статті 267 ЦК України стосовно визначення судами поважності пропуску позовної давності в тому випадку, якщо особа пропустила строк на звернення до суду внаслідок подання позову через власну суб`єктивну помилку до суду іншої юрисдикції. При цьому Кукса Г. Ф. посилається на те, що станом на 17.08.2017 Коростишівською міськрадою неповажно пропущенно строк звернення до суду щодо стягнення заборгованості за період з 11.11.2013 по 16.08.2014, адже позовна давність щодо цього періоду закінчилася 16.08.2017. Скаржник акцентує увагу на тому, що в цей період часу до 16.08.2017 жодних позовних заяв Коростишівська міськрада та прокурор в будь-які суди, в тому числі і господарські, стосовно стягнення заборгованості з орендної плати не подавали, будь-які справи між Куксою Г. Ф. та Коростишівською міськрадою судами в цей період не розглядалися. Кукса Г. Ф. також наголошує, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано правовий висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладений у справі № 1140/2209/18 стосовно поновлення процесуального строку на подання апеляційної скарги до правовідносин позовної давності в господарській справі № 906/106/20.

Кукса Г. Ф. зауважує на порушенні судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, адже суд не дослідив зібрані у справі докази, зокрема лист Державної фіскальної служби (далі - ДФС). Так, апеляційний господарський суд застосував положення статті 76 ГПК України щодо листа ДФС як неналежного доказу без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 914/784/20, від 29.06.2021 у справі № 922/2434/20, від 16.01.2020 у справі № 911/2686/18, у яких подібні листи ДФС визнаються належними доказами, отже, на думку скаржника, зазначене є підставою для оскарження судових рішень у цій справі на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Скаржник також зауважує, що суди необґрунтовано відхилили клопотання відповідача: про проведення перерахунку; від 08.02.2021 про відмову в прийомі до розгляду поданого позивачем уточненого розрахунку суми боргу від 22.01.2021; про зменшення в два рази суми боргу; від 05.03.2020 про дослідження доказів, зокрема листа Коростишівської міськради про відсутність у ради первинних бухгалтерських документів щодо нарахування орендної плати з причини їх знищення; про проведення експертизи та інших клопотань.

3.4. Коростишівська міськрада у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін.

3.5. У відзиві Коростишівська місцева прокуратура просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, рішення та постанову - залишити без змін.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами

4.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 07.11.2013 між Коростишівською міськрадою (орендодавець) та громадянкою Куксою Г. Ф. (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки № 217, відповідно до пункту 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування на умовах оренди земельну ділянку для обслуговування приміщення універмагу "Ювілейний" за адресою: м. Коростишів, вул. Більшовицька, 87.

Пунктом 2 спірного договору погоджено, що в оренду передається земельна ділянка площею 0,1207 га, кадастровий номер 1822510100:01:01460652.

Пунктом 8 спірного договору сторони погодили, що договір укладений строком на 5 років з дня його укладення і після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк.

Згідно з пунктом 9 спірного договору сторонами визначено розмір орендної плати в грошовій формі в сумі 44 055,99 грн в рік, що становить 12 % від нормативної грошової оцінки.

Відповідно до пункту 20 спірного договору передача земельної ділянки в оренду здійснюється в термін 5 днів після реєстрації договору за актом її приймання-передачі.

У пункті 26 спірного договору зазначено: на орендовану земельну ділянку встановлено обмежень (обтяжень) та інших прав третіх осіб: немає.

Пунктом 30 спірного договору передбачено право орендаря, у тому числі, зводити житлові, виробничі та інші будівлі і споруди за погодженням з орендодавцем.

Відповідно до акта приймання-передачі від 07.11.2013 орендодавець передав земельну ділянку для обслуговування приміщення універмагу "Ювілейний" площею 0,1207 га, за адресою: м. Коростишів, вул. Більшовицька, 87 , кадастровий номер:1822510100:01:014:0652, а орендар прийняв зазначену земельну ділянку в оренду.

Договір оренди зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 11.11.2013, номер запису про інше речове право: 3456259.

Судами також установлено, що на виконання умов спірного договору відповідачем надано докази про сплату орендної плати лише в сумі 4 000 грн. Будь-яких інших доказів на підтвердження сплати орендної плати матеріали справи не містять.

17.08.2017 Коростишівською місцевою прокуратурою було подано до Коростишівського районного суду позов в інтересах держави в особі територіальної громади м. Коростишева, сіл Теснівка та Бобрика Коростишівського району Житомирської області в особі Коростишівської міськради до Кукси Ганни Федорівни про стягнення заборгованості з орендної плати.

Ухвалою Коростишівського районного суду Житомирської області від 05.12.2019 у справі № 280/1122/17 закрито провадження у справі, оскільки справа підсудна господарському суду.

Судами також установлено, що попередньо ФОП Кукса Г. Ф. звернулася до Господарського суду Житомирської області з позовом до Коростишівської міськради про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 07.11.2013 № 217. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що пункт 26 спірного договору про відсутність на орендованій земельній ділянці обмежень та інших прав третіх осіб не відповідає дійсності, оскільки існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки відносяться до істотних умов договору оренди землі, в цій частині позивачу надано недостовірну інформацію, що позбавило її права на забудову земельної ділянки та використання її за цільовим призначенням.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 11.07.2018 у справі № 906/987/17 задоволено позов ФОП Кукси Г. Ф. до Коростишівської міськради про визнання недійсним договору оренди від 07.11.2013 № 217; визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 07.11.2013 № 217, укладений між Коростишівською міськрадою та громадянкою Куксою Г. Ф. щодо земельної ділянки площею 0,1207 га, кадастровий номер 1822510100:01:014:0652.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду 21.11.2018 у справі № 906/987/17 апеляційну скаргу Коростишівської міськради на рішення Господарського суду Житомирської області від 11.07.2018 у справі № 906/987/17 задоволено, рішення суду першої інстанції скасоване. Прийнято нове рішення у справі, яким у позові відмовлено.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Частиною 1 статті 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.3. Щодо доводів скаржника про порушення судами попередніх інстанцій положень статей 253, 254, 256, 257, 267 ЦК України, то Верховний Суд зазначає таке.

На обґрунтування зазначених доводів скаржник, по-перше, наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування положень пункту 5 статті 267 ЦК України стосовно визначення судами поважності пропуску позовної давності в тому випадку, якщо особа пропустила строк на звернення до суду внаслідок подання позову через власну суб`єктивну помилку до суду іншої юрисдикції. По-друге, скаржник наголошує, що датою початку перебігу позовної давності є 31.12.2013, проте прокурор подав позов про стягнення заборгованості за три останні роки до Коростишивського районного суду лише 17.08.2017. Таким чином, станом на 17.08.2017 Коростишівською міськрадою неповажно пропущенно строк звернення до суду щодо стягнення заборгованості за період з 11.11.2013 по 16.08.2014, тобто позовна давність щодо цього періоду закінчилася 16.08.2017. Скаржник зазначає, що в цей період часу до 16.08.2017 жодних позовних заяв Коростишівська міськрада та прокурор в будь-які суди, в тому числі і господарські, стосовно стягнення заборгованості з орендної плати не подавали, будь-які справи між Куксою Г. Ф. та Коростишівською міськрадою судами в цей період не розглядалися. Таким чином, на думку скаржника, судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення статей 254, 253, 256, 257, 267 ЦК України, а саме: не визначено точної календарної дати початку перебігу позовної давності; неправильно застосовано правовий висновок Верховного Суду, викладений у справі № 1140/2209/18 стосовно питання про поновлення процесуального строку; не застосовано до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17; помилково відхиллено клопотання скаржника від 09.07.2021 про дослідження позовної заяви від 17.08.2021, поданої прокурором до Коростишівського районного суду, що, на думку скаржника є підставою для касаційного оскарження, передбаченою пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України.

У контексті зазначених підстав касаційного оскарження Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

По-перше, що, переглядаючи судові рішення у справі № 922/1467/19 за позовом Приватного підприємства "Компанія Талант" до ОСОБА_2 про стягнення 27 523,74 грн, Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, проаналізувавши положення 5 статті 267 ЦК України зазначив, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не перериває перебігу позовної давності, але разом з тим з урахуванням конкретних обставин справи може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Таким чином, фактичний пропуск строку позовної давності не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки за наявності поважних причин такого пропуску, право позивача підлягає захисту у порядку, встановленому ЦК України та ГПК України.

Аналогічна правова позиція неодноразово була викладена у постановах Верховного Суду від 02.04.2019 у справі № 902/326/16, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.07.2021 у справі № 916/1548/20 і колегія суддів Касаційного господарського суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування наведеної норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду.

З викладеного слідує, що Верховний Суд вже надав висновок у питанні застосування положень пункту 5 статті 267 ЦК України стосовно визначення судами поважності пропуску позовної давності в тому випадку, якщо особа пропустила строк на звернення до суду внаслідок подання позову через власну суб`єктивну помилку до суду іншої юрисдикції.

Саме відповідно до такого висновку виходив суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний перегляд цієї справи, зазначивши при цьому, що у пункті 11 спірного договору сторони передбачили, що орендна плата вноситься у строки - до 30 числа щомісяця за попередній місяць на рахунок Коростишівської міськради. З огляду на наведене апеляційний господарський суд погодився із висновками суду першої інстанції, що Коростишівська міськрада могла довідатися про порушення свого права з моменту виникнення заборгованості, однак позовну заяву подано до господарського суду лише 24.01.2020, тобто з пропуском строку позовної давності для вимоги про стягнення боргу.

У свою чергу суд встановив, що 17.08.2017 Коростишівською місцевою прокуратурою було подано до Коростишівського районного суду позов в інтересах держави в особі територіальної громади м. Коростишева, сіл Теснівка та Бобрика Коростишівського району Житомирської області в особі Коростишівської міськради до Кукси Г. Ф. про стягнення заборгованості з орендної плати за договором оренди від 07.11.2013 № 217. Проте із пояснень прокурора та позивача у справі судом встановлено, що провадження у справі № 280/1122/17 було зупинено до вирішення справи № 906/987/17 за позовом ФОП Кукси Г. Ф. до Коростишівської міськради про визнання недійсним договору оренди від 07.11.2013 № 217, а у подальшому ухвалою Коростишівського районного суду Житомирської області від 05.12.2019 закрито провадження у справі № 280/1122/17, оскільки справа підсудна господарському суду.

У зв`язку з наведеним апеляційний господарський суд погодився із висновками апеляційного господарського суду, що позивач увесь час не втрачав інтересу до стягнення боргу з відповідача за договором оренди від 07.11.2013 № 217, оскільки у господарському суді розглядалися декілька справ, які так чи інакше стосуються наявної заборгованості відповідача за договором оренди та самого спірного договору оренди. При цьому, ураховуючи те, що прокурор в інтересах позивача звертався до Коростишівського районного суду Житомирської області з позовом про стягнення боргу з орендної плати, однак суд закрив провадження у справі № 280/1122/17 у зв`язку з непідвідомчістю, суд апеляційної інстанції правомірно наголосив, що дана обставина не перериває строку позовної давності, однак свідчить, що позивач вживав заходи для стягнення боргу в судовому порядку, однак суперечлива судова практика щодо підвідомчості подібних спорів призвела до неправильного звернення до суду. Беручи до уваги вищевикладене, апеляційний господарський суд погодився із висновками суду апеляційної інстанції про те, що вказані обставини є поважними причинами пропуску строку позовної давності щодо стягнення основного боргу, тому права позивача підлягають захисту, а позов в частині стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати задоволенню в сумі 218 362,14 грн.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

З огляду на те, що після відкриття касаційного провадження у цій справі виявилося, що Верховний Суд вже неодноразово викладав висновок щодо питання застосування частини 5 статті 267 ЦК України та суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі вказаного пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України дійшла висновку про часткове закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Кукси Г. Ф. з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 3 частини 2 статті 297 ГПК України.

При цьому, ураховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини щодо обов`язку орендаря вносити орендну плату у строк до 30 числа щомісяця за попередній місяць на рахунок Коростишівської міськради, а тому Коростишівська міськрада могла довідатися про порушення свого права з моменту виникнення заборгованості, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника щодо незастосування судами попередніх інстанцій положень статті 253 ЦК України стосовно визначення часу початку перебігу позовної давності.

Щодо тверджень заявника касаційної скарги про необхідність застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17, то судом зазначена постанова до уваги не береться, оскільки в цій справі, на відміну від справи, яка розглядається, дослідженню підлягали обставини, що стосуються переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову щодо частини вимог, а у справі № 906/106/20, яка переглядається, переривання позовної давності не відбулося, адже у цьому разі подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не перериває перебігу позовної давності, але може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права, що свідчить про різні фактичні обставини зазначених справ.

Доводи скаржника про безпідставну відмову апеляційного господарського суду у задоволенні клопотання від 09.07.2021, зокрема про дослідження позовної заяви від 17.08.2021, поданої прокурором у Коростишівський районний суд колегією суддів, відхиляються, адже, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, він досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Аналізуючи подані відповідачем до апеляційного господарського суду документи, суд встановив, що вони не є додатковими доказами у справі, оскільки вони не мають значення для вирішення цього спору та не дають змоги дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування у цій справі.

Верховний Суд зауважує, що в цілому доводи скаржника в частини порушення глави 19 ЦК України (позовна давність) зводяться до заперечень обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, і до переоцінки доказів у справі та фактично - до незгоди з ухваленими рішеннями судів попередніх інстанцій, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

5.4. Щодо посилань скаржника на порушення судами попередніх інстанцій положень пункту 2 частини 2, частин 3, 5 статті 46 ГПК України Верховний Суд зазначає таке.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 2 частини 2, частин 3, 5 статті 46 ГПК України у подібних правовідносинах. Скаржник наголошує на необґрунтованому прийнятті місцевим господарським судом до розгляду розрахунку заборгованості, поданому Коростишівською міськрадою 22.01.2021, під час розгляду справи по суті. Скаржник наголошує, що зазначений розрахунок подано без клопотання про поновлення строку на подання такої заяви, а тому цей розрахунок мав бути повернутий місцевим господарським судом Коростишівській міськраді відповідно до положень частини 5 статті 46 ГПК України.

Так, статтею 46 ГПК України визначено обсяг прав, які належать тільки позивачу.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 46 ГПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Ці процесуальні дії позивач може реалізувати лише до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання в суді першої інстанції.

Відповідно до усталеної судової практики під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви (така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10.12.2019 у справі 923/1061/18, від 19.12.2019 у справі № 925/185/19, від 23.01.2020 у справі № 925/186/19).

Правовим наслідком збільшення або зменшення позовних вимог є зміна ціни позову. Таким чином, у разі зменшення позовних вимог (якщо таке зменшення прийнято господарським судом), має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.

Як убачається з матеріалів справи, Коростишівська міськрада 22.01.2021 надала до місцевого господарського суду уточнений розрахунок заборгованості за період з 11.11.2013 по 15.06.2017, тобто фактично здійснила зменшення позовних вимог. Тому колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що надання Коростишівською міськрадою уточненого розрахунку заборгованості фактично є заявою про зменшення розміру позовних вимог.

При цьому Верховний Суд зазначає, що заяву про зменшення позовних вимог подано Коростишівською міськрадою поза межами, встановленого законом строку на подання таких заяв, проте таке порушення норм процесуального права не призвело до ухвалення неправильного по суті судового рішення та не є обов`язковою умовою для скасування оскаржуваних судових рішень. Крім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що судами попередніх інстанцій правомірно взято до уваги, що відповідач обізнаний про вказану заяву, а прийняття такої заяви не порушує права сторін.

Верховний Суд зазначає про відсутність підстав для викладення правового висновку щодо застосування положень пункту 3 частини 2 статті 46 ГПК України до спірних правовідносин, оскільки у цій справі зміни предмета або підстави позову шляхом подання Коростишівською міськрадою уточненого розрахунку, не відбулося. Крім цього, колегія суддів Касаційного господарського суду наголошує на відсутності підстав для викладення правового висновку щодо застосування положень частини 5 статті 46 ГПК України, оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідач був обізнаний про спірну заяву (уточнений розрахунок заборгованості), що підтверджується матеріалами справи, а саме чеком ПАТ "Укрпошта" та описом вкладення, доданим до уточненого розрахунку.

5.5. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, то Верховний Суд зазначає таке.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання щодо права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

Спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom" , серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden" , серія A, № 212-A, с.15, п. 31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Звертаючись із касаційною скаргою з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник наголошує, що апеляційний господарський суд застосував положення статті 76 ГПК України щодо листа ДФС як неналежного доказу, без урахування висновків щодо її застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 914/784/20, від 29.06.2021 у справі № 922/2434/20, від 16.01.2020 у справі № 911/2686/18, в яких подібні листи ДФС визнаються належними доказами.

Проаналізувавши зміст постанов Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 914/784/20, від 29.06.2021 у справі № 922/2434/20, від 16.01.2020 у справі № 911/2686/18, суд касаційної інстанції вважає, що висновки, викладені у цих постановах, прийнято у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у справі № 906/106/20, що розглядається.

У справі № 922/2434/20 (постанова від 29.06.2021) розглядався спір за позовом Харківської міської ради до Господарського суду Харківської області про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Т.М.І." (далі - ТОВ "Т.М.І.") заборгованості з орендної плати за користування земельною ділянкою за період з 01.08.2017 по 01.12.2019 у сумі 1 456 368,03 грн. Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань за договором оренди землі від 28.04.2005, який зареєстровано у Харківській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі за № 6950/05 (далі - договір оренди).

Верховний Суд у постанові від 29.06.2021, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду про задоволення позову, зазначив, що з урахуванням системного аналізу змісту частини 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України, частини 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі", у разі переходу права власності на нерухоме майно, що знаходиться на орендованій земельній ділянці, до нового власника з моменту набуття права власності на це майно переходить право оренди земельної ділянки, на якій зазначене майно розміщене у тому самому обсязі та умовах, які були у попереднього власника. Індексація орендної плати для нового власника не починається з моменту такого переходу заново, а продовжується на умовах, визначених для попереднього власника. У зазначеній справі колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновком суду першої інстанції, що вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати у заявленій сумі за договором за період із 01.08.2017 по 01.12.2019 є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі, оскільки щодо відповідача зберігаються умови, які застосовувалися до попереднього власника, у тому числі щодо індексації орендної плати.

Отже, зі змісту судових рішень у справі № 922/2434/20 слідує, що спірним було питання про визначення базового місяця та порядку розрахунку розміру орендної плати за земельну ділянку з урахуванням індексів інфляції, а відповідно, і заборгованості зі сплати орендної плати новим власником нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці.

У справі № 911/2686/18 заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Гірської сільської ради та Бориспільської районної державної адміністрації Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Приватного підприємства "Беріг" (далі - ПП "Беріг") про стягнення 611 594, 28 грн заборгованості з орендної плати та про розірвання договору оренди земельної ділянки від 21.10.2004, укладеного між Бориспільською районною державною адміністрацією Київської області та ПП "Беріг".

Залишаючи без змін судові рішення про відмову у задоволенні позову, Верховний Суд зазначив, що оскільки судами обох інстанцій встановлено, що внесення змін до договору в частині зміни орендної плати здійснюється виключно за згодою сторін, а умовами договору не передбачено обов`язку орендаря самостійно індексувати розмір орендної плати у зв`язку зі зміною нормативно-грошової оцінки земель, Верховний Суд погодився з висновками судів обох інстанцій про те, що до моменту внесення відповідних змін до договору оренди земельної ділянки в частині зміни розміру орендної плати (відповідно до нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки) в орендаря не виникає і відсутній обов`язок зі сплати орендної плати за користування орендованою земельною ділянкою згідно з положеннями Податкового кодексу України відповідно до нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а тому суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості в сумі 611 594, 28 грн.

Отже, у справі № 911/2686/18 спірним було питання щодо обов`язку орендаря самостійно індексувати розмір орендної плати у зв`язку зі зміною нормативно-грошової оцінки земель.

Проте у справі № 906/106/20, яка переглядається, питання щодо визначення базового місяця та порядку розрахунку розміру орендної плати за земельну ділянку з урахуванням індексів інфляції, а відповідно, і заборгованості зі сплати орендної плати або обов`язку орендаря самостійно індексувати розмір орендної плати у зв`язку зі зміною нормативно-грошової оцінки земель не розглядалося та в основу оскаржуваних судових рішень покладено не було.

Отже, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі № 906/106/20, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 922/2434/20 та від 16.01.2020 у справі № 911/2686/18, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

У справі № 914/784/20 Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Фермерського господарства "Мей", в якому просило зобов`язати відповідача повернути об`єкт оренди шляхом виселення з нежитлових приміщень загальною площею 36,3 кв. м, які розташовані за адресою: м. Львів, вул. Городоцька, 144, та стягнути з відповідача заборгованість у сумі 106 118,75 грн. Позов обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем умов договору оренди нерухомого майна від 26.12.2016 № 3-10384-16 в частині сплати орендної плати за користування приміщенням під час дії договору та щодо повернення майна після припинення договору.

Отже, позовні вимоги стосувалися встановлення обставин щодо належного виконання відповідачем умов договору оренди нерухомого майна (приміщення першого поверху). Водночас у справі, що розглядається, предметом спору є стягнення заборгованості у зв`язку із неналежним виконанням відповідачем умов договору оренди земельної ділянки від 07.11.2013 № 217 в частині зобов`язання щодо сплати орендної плати.

З огляду на викладене правовідносини у справі № 914/784/20, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, та у справі № 906/106/20, яка розглядається, не є подібними, оскільки різняться за предметом та підставами позову, за матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин та за фактичними обставинами, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Отже, оскільки наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, Суд відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 906/106/20 за касаційною скаргою Кукси Г. Ф. з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

5.6. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Скаржник також зауважує, що судами попередніх інстанцій необґрунтовано відхилено клопотання відповідача, зокрема, про проведення перерахунку, про відмову в прийомі до розгляду поданого позивачем уточненого розрахунку суми боргу від 22.01.2021, про зменшення в два рази суми боргу, про дослідження доказів, зокрема листа міськради про відсутність у ради первинних бухгалтерських документів щодо нарахування орендної плати з причини їх знищення, про проведення експертизи та інших клопотань.

Проте доводи скаржника про безпідставне залишення без розгляду судом апеляційної інстанції, зокрема клопотання про призначення у справі судово-економічної експертизи, колегією суддів відхиляються, адже, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, відповідачем порушено порядок та строк подання клопотання про призначення судової експертизи у цій справі, а також при його подані до суду апеляційної інстанції заявником не зазначено будь-яких поважних причин неподання цього клопотання до суду першої інстанції, а також, обґрунтовуючи клопотання, відповідач жодним чином з порушенням положень частини 1 статті 96 ГПК України не зазначає необхідність її призначення у справі.

Аргументи скаржника про безпідставну відмову суду у задоволенні клопотань щодо долучення до матеріалів справи документів та дослідження доказів колегією суддів відхиляються, адже, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. При цьому, аналізуючи подані відповідачем до апеляційного господарського суду документи, суд апеляційної інстанції установив, що вони не є додатковими доказами у справі, оскільки вони не мають значення для вирішення цього спору та не дають змоги дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування у цій справі.

Щодо решти доводів скаржника, то колегія суддів наголошує, що зазначені доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, наявних у матеріалах справи, та до встановлення обставин у справі, що з огляду на визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не є компетенцією суду касаційної інстанції.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. За змістом частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.3. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а тому вимоги касаційної скарги не підлягають задоволенню, а оскаржувані рішення та постанову слід залишити без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника. Водночас в ухвалі Верховного Суду від 24.09.2021 задоволено клопотання Кукси Г. Ф. про звільнення від сплати судового збору в сумі 15 161,89 грн за касаційний перегляд рішення Господарського суду Житомирської області від 10.02.2021 та постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.07.2021 у справі № 906/106/20.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження в частині підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційне провадження в частині підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, частково закрити, в решті касаційну скаргу Кукси Ганни Федорівни залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Житомирської області від 10.02.2021 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.07.2021 у справі № 906/106/20 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді І. С. Міщенко

С. К. Могил