Ухвала

від 30.11.2021 по справі 914/955/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

30 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 914/955/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Міщенко І.С.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,

та представників

Офіса Генерального прокурора: Грищенко М.А.,

позивача: Піскун А.Й. (в режимі відеоконференції),

відповідача-1: Євстратенко С.Ю.,

відповідача-2: Гасяк Я.В. (в режимі відеоконференції),

третьої особи: Горак Я.П. (в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Заступника керівника Львівської обласної прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2021

та рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021

у справі № 914/955/20

за позовом Першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської міської ради

до:

1) Приватного підприємства "Біола";

2) Львівської обласної ради

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління майном спільної власності Львівської обласної ради

про визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування майна та скасування державної реєстрації права власності,

В С Т А Н О В И В:

У 2020 році Перший заступник керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської міської ради звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Приватного підприємства "Біола" та Львівської обласної ради, в якому просив (з урахуванням заяв про зміну предмету позову): 1) визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії САС № 503163 від 04.02.2009, видане Львівською обласною радою на будівлю пульмонологічного та фтизіопедіатричного відділення за адресою: м. Львів, вул. Устияновича, 14, загальною площею 432,3 кв.м; 2) витребувати з приватної власності ПП "Біола" до комунальної власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради будівлю пульмонологічного та фтизіопедіатричного відділення літ. А-3 загальною площею 432,3 кв.м на вул. Устияновича 14 у м. Львові , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1117364446101; 3) скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП "Біола" на вищевказану будівлю пульмонологічного та фтизіопедіатричного відділення з одночасним припиненням права власності.

Позов обґрунтовано тим, що в межах господарської справи № 910/3581/17 встановлено факт перебування спірного нерухомого майна у комунальній власності територіальної громади м. Львова, а також ту обставину, що вказане майно вибуло з володіння власника - Львівської міської ради поза його волею.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.07.2020 матеріали справи передано для розгляду до Господарського суду міста Києва за правилами виключної підсудності.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 (суддя Удалова О.Г.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 (колегія суддів у складі: Агрикова О.В. - головуючий, Мальченко А.О., Чорногуз М.Г.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Судами обох інстанцій встановлено, що 06.03.1993 шляхом видачі реєстраційного посвідчення № 245 Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації посвідчило, що будинок з приналежними до нього будівлями та спорудами, розташований у м. Львів по вул. Устияновича, 14, зареєстрований на праві державної власності за Львівським міським медичним об`єднанням "Фтизіопульмонологія" на підставі рішення Львівського міськвиконкому № 368 від 16.02.1992.

Львівською обласною радою 26.02.2008 прийнято рішення № 477 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області", згідно з п. 6 якого вирішено оформити право спільної власності територіальних громад Львівської області за Львівською обласною радою, у тому числі, на об`єкти нерухомого майна, які задовольняють потреби територіальних громад Львівської області, а саме лікувальний корпус 785,2 кв.м, адмінкорпус 88,5 кв.м, водокачка 19,0 кв.м, пральня 246,2 кв.м, санпропускник 49,6 кв.м, хлораторна 12,3 кв.м, склад, морг 23,8 кв.м, аптека 29,8 кв.м, лікувальний корпус 343,8 кв.м, водокачка 15,7 кв.м, аптека 50,4 кв.м, харчоблок 534,2 кв.м, гараж 120,5 кв.м, навіс 11,0 кв.м, фільтр 28.4 кв.м, ГРП 0,8 кв.м, матеріальний склад 32,5 кв.м, овочесховище 72,0 кв.м, погріб 10,8 кв.м, конюшня 17,0 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Замарстинівська, 274, та перебували на балансі Медичного об`єднання "Фтизіопульмонологія".

Також 08.07.2008 Львівською обласною радою прийнято рішення № 669 "Про прийняття у спільну власність територіальних громад Львівської області закладів охорони здоров`я", згідно з яким надано згоду на прийняття у спільну власність територіальних громад Львівської області лікувальних закладів згідно з наведеним переліком, у тому числі, Львівського комунального міського медичного об`єднання "Фтизіопульмонологія" (м. Львів, вул. Лемківська, 24).

В свою чергу, Львівською міською радою 10.07.2008 прийнято ухвалу № 1939 "Про передачу закладів охорони здоров`я, що надають спеціальну медичну та санітарно-реабілітаційну допомогу", якою прийняла пропозицію Львівської обласної ради та погодила передачу у спільну власність Львівської обласної ради закладів охорони здоров`я згідно з переліком, у тому числі, Львівського міського медичного об`єднання "Фтизіопульмонологія".

На підставі акта від 19.09.2008 приймання-передачі закладів охорони здоров`я, що надають спеціальну медичну та санітарно-реабілітаційну допомогу, Управління охорони здоров`я департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради передало з комунальної власності територіальної громади м. Львова, а Управління майном спільної власності Львівської обласної ради прийняло у спільну власність територіальних громад Львівської області заклади охорони здоров`я згідно з переліком, у тому числі, Львівське комунальне міське медичне об`єднання "Фтизіопульмонологія".

Львівською обласною радою 02.12.2008 прийнято рішення № 767 "Про внесення змін та доповнень до рішень Львівської обласної ради", згідно з п. 4 якого вирішено внести до п. 6 рішення Львівської обласної ради № 477 від 26.02.2008 зміни, доповнивши його декількома підпунктами, у тому числі, п.п. 30 такого змісту: пульмонологічне та фтизіопедіатричне відділення 433,0 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Устияновича, 14, та перебували на балансі КЗ ЛОР "Медичне об`єднання "Фтизіопульмонологія".

На підставі вищевказаного рішення Львівської обласної ради № 477 від 26.02.2008 остання набула право власності на пульмонологічне та фтизіопедіатричне відділення 432,3 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Устияновича, 14, про що було видане відповідне свідоцтво про право власності САС № 503163 від 04.02.2009. У вказаному свідоцтві зазначена комунальна форма власності спірного нерухомого майна.

Право власності Львівської обласної ради 11.02.2009 на вищевказану будівлю пульмонологічного та фтизіопедіатричного відділення також було зареєстровано у електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно, про що на свідоцтві від 04.02.2009 проставлений відповідний штамп.

Львівською обласною радою 21.03.2017 прийнято рішення № 410 "Про реорганізацію фтизіатричної служби у Львівській області" згідно з п. 10 якого рада ухвалила приватизувати способом аукціону визначені у рішенні об`єкти, у тому числі, й будівлю (літ. А-3) площею 432,3 кв.м, розташовану за адресою: м. Львів, вул. Устияновича, 14.

Між Управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради (продавцем) та Приватним підприємством "Біола" (покупцем) 13.12.2017 укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Мандрощук В.Є. та зареєстрований в реєстрі за № 521, предметом якого був продаж нежитлової будівлі пульмонологічного та фтизіопедіатричного відділення, літ. А-3, загальною площею 432,3 кв.м, що розташована за адресою: м. Львів, вул. Устияновича, 14.

На підставі акта приймання-передачі від 20.12.2017 вищевказана нежитлова будівля пульмонологічного та фтизіопедіатричного відділення була передана покупцю - ПП "Біола".

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.07.2018 у справі № 910/3581/17 було визнано недійсним рішення Львівської обласної ради № 477 від 26.02.2008 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" в частині п. 6 про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області в особі обласної ради на визначений перелік нерухомого майна, яке задовольняє потреби територіальних громад Львівської області, у тому числі, на спірну нежитлову будівлю пульмонологічного та фтизіопедіатричного відділення загальною площею 432,3 кв.м, що розташована за адресою: м. Львів, вул. Устияновича, 14. Постановами Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2019 та Верховного Суду від 14.01.2020 вищевказане рішення залишене без змін.

Прокурор вважає, що у судовому порядку був встановлений факт відсутності відповідного волевиявлення дійсного власника спірного майна на його відчуження на момент прийняття Львівською обласною радою рішення № 477 від 26.02.2008. Спір у даній справі виник на думку прокурора у зв`язку з тим, що в межах господарської справи № 910/3581/17 встановлено факт перебування спірного нерухомого майна у комунальній власності територіальної громади м. Львова, а також ту обставину, що вказане майно вибуло з володіння власника - Львівської міської ради поза його волею.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд виходив з того, що за умови дійсності рішення Львівської обласної ради № 410 від 21.03.2017 (яким дозволено приватизувати способом аукціону визначені у рішенні об`єкти, у тому числі, й спірне нерухоме майно), а також дійсності договору купівлі-продажу нерухомого майна від 13.12.2017 року, правомірність якого презюмується законом (ст. 204 ЦК України), за відсутності у матеріалах справи доказів про визнання вказаного договору недійсним в судовому порядку, витребування спірного нерухомого майна з приватної власності ПП "Біола" є неправомірним. Місцевим господарським судом також встановлено, що ПП "Біола" не знало і не могло знати про те, що спірне майно, яке набувається ним за відплатним договором, придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, адже правомірність актів державних органів та органів місцевого самоврядування презюмується законом. Також суд першої інстанції звернув увагу, що в матеріалах справи наявна ухвала Львівської міської ради № 1939 від 10.07.2008, якою рада прийняла пропозицію Львівської обласної ради та погодила передачу у спільну власність Львівської обласної ради закладів охорони здоров`я (у тому числі, Львівського міського медичного об`єднання "Фтизіопульмонологія"), а також акт приймання-передачі закладів охорони здоров`я, що надають спеціальну медичну та санітарно-реабілітаційну допомогу від 19.09.2008, підписаний представником Управління охорони здоров`я департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради. Щодо вимоги про скасування державної реєстрації права приватної власності ПП "Біола" на спірне нерухоме майно з одночасним припиненням права власності на нього, суд першої інстанції зазначив, що така позовна вимога є похідною від вимоги про витребування спірного нерухомого майна, а тому така вимога задоволенню не підлягає. Щодо позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності Львівської обласної ради на спірне нерухоме майно, місцевий господарський суд зазначив, що зважаючи на те, що в даному випадку відсутні підстави для задоволення позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна з приватної власності ПП "Біола" до комунальної власності територіальної громади м. Львова, а також скасування державної реєстрації права власності на вказане майно за ПП "Біола", такий обраний прокурором та позивачем спосіб захисту порушеного на їх переконання права, як скасування спірного свідоцтва про право власності не є ефективним способом захисту, оскільки не призведе до відновлення такого права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні такої позовної вимоги.

Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. З системного аналізу правових актів Львівської обласної ради та Львівської міської ради прийнятих на виконання постанови КМУ від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", та в подальшому в процесі володіння, користування та розпорядження майном комунальної власності (спірних закладів охорони здоров`я), колегія суддів дійшла висновку, що ухвала Львівської міської ради від 10.07.2008 № 1939 "Про передачу закладів охорони здоров`я, що надають спеціалізовану медичну та санітарно - реабілітаційну допомогу" є рішенням органу місцевого самоврядування про погодження передачі права власності на цілісні майнові комплекси закладів охорони здоров`я, яке прийнято у відповідності до вимог Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" та Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності", яке реалізоване в наступному підписанням акта приймання передачі закладів охорони здоров`я, що надають спеціалізовану медичну та санітарно - реабілітаційну допомогу від 19.09.2008. При цьому підставою скасування рішення №477 від 26.02.2008 у судовому порядку було саме несвоєчасне погодження Львівської міської радою рішення щодо передачі спірного майна у спільну власність (п. 38 постанови Верховного суду від 14.01.2020 у справі №910/3581/17). Покладаючись на добросовісність дій другого продавця, ПП "Біола" законним шляхом набув своє майно, є добросовісним набувачем, тому це майно у нього на підставі ст. 388 ЦК України витребувано бути не може, оскільки в діях позивача була наявна воля на передачу майна іншій особі. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, у цьому випадку є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. За таких обставин, з урахуванням того, що вимога про скасування державної реєстрації права приватної власності ПП "Біола" на вищевказане спірне нерухоме майно з одночасним припиненням права власності на нього є похідною від вимоги про витребування спірного нерухомого майна, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що вимога про скасування реєстрації права власності задоволенню не підлягає. Враховуючи те, що в даному випадку відсутні підстави для задоволення позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна з приватної власності ПП "Біола" до комунальної власності територіальної громади м. Львова, а також скасування державної реєстрації права власності на вказане майно за ПП "Біола", місцевий господарський суд цілком обґрунтовано дійшов висновку, що такий обраний прокурором та позивачем спосіб захисту порушеного на їх переконання права, як скасування спірного свідоцтва про право власності Львівської обласної ради, не є ефективним способом захисту, оскільки не призведе до відновлення такого права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні такої позовної вимоги.

Не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, Заступник керівника Львівської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права (ст.ст. 316, 321, 328, 388 Цивільного кодексу України) та порушення норм процесуального права (ст.ст. 75, 236, 238 Господарського процесуального кодексу України). Зокрема прокурор вважає, ухвала Львівської міської ради № 1939 не є актом волі міської ради щодо розпорядження комунальним майном. У справі № 910/3581/17 підтверджено факт перебування спірного майна у комунальній власності територіальної громади міста Львова, відсутність волі власника на його відчуження на час прийняття спірного рішення, проте вказані обставини, які на думку скаржника, є преюдиційними, помилково не взято до уваги судами попередніх інстанцій. Крім цього, суд дійшов помилкового висновку, що за умови дійсності рішення Львівської обласної ради № 410 від 21.03.2017 (яким дозволено приватизувати способом аукціону визначені у рішенні об`єкти, у тому числі, й спірне нерухоме майно), а також дійсності договору купівлі-продажу нерухомого майна від 13.12.2017, правомірність якого презюмується законом (ст. 204 ЦК України), за відсутності у матеріалах справи доказів про визнання вказаного договору недійсним в судовому порядку, витребування спірного нерухомого майна з приватної власності ПП "Біола" є неправомірним, оскільки для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав. При цьому, позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійним і таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Одночасно прокурор звертає увагу, що підставою видачі оскаржуваного свідоцтва від 04.02.2009 про право власності Львівської обласної ради на спірне нерухоме майно є рішення Львівської обласної ради від 26.02.2008 №477, яке визнане в подальшому незаконним та скасоване в судовому порядку, а тому відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно Львівської обласної ради також підлягає визнанню недійсним. Також прокурор зазначає, що за відсутності відповідного судового рішення про скасування рішення Львівської обласної ради від 26.02.2008 №477 у частині, що стосується спірного нерухомого майна, можливість Львівської міської ради здійснити захист свого порушеного права була обмежена, у зв`язку з чим виникнення права на подання даного позову починається з моменту набрання рішенням суду у справі №910/3518/17 законної сили, а саме з 23.09.2019, та вказує на наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Львівської міської ради. Крім цього, вказує на необхідність звернути увагу на справу № 914/970/20 з подібними правовідносинами, у якій позов прокурора задоволено повністю.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19.03.2018 у справі № 925/740/17, від 28.05.2019 у справі № 924/60/18, від 03.04.2018 у справі № 917/927/17, від 10.04.2018 у справі № 927/849/17, від 17.04.2019 у справі № 916/641/18, від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, від 22.06.2021 у справі № 916/820/20.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.09.2021 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.10.2021 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 08.10.2021.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на електронну пошту 05.10.2021 від Львівської обласної ради надійшов відзив на касаційну скаргу та клопотання про закриття касаційного провадження, до яких не додано доказів надіслання їх копій в паперовій формі іншим учасникам справи. При цьому заявником не додано ані доказів того, що вказані електронні адреси є офіційними адресами учасників справи, ані докази того, що всі учасники справи заявляли вимоги щодо надіслання на їх електронні адреси копій процесуальних документів, ані докази отримання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу та клопотання про закриття касаційного провадження. Оскільки вказані відзив та клопотання надіслані на електронну пошту Верховного Суду, а не за допомогою використання підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, у Суду відсутня можливість перевірити обставини отримання учасниками справи вказаних документів. Враховуючи викладене, відзив на касаційну скаргу та клопотання про закриття касаційного провадження, подані представником Львівської обласної ради, долучаються до матеріалів справи, однак залишаються Судом без розгляду, як такі, до яких не додано доказів надіслання їх копій іншим учасникам справи.

Також до Верховного Суду 18.10.2021 від представника відповідача-1 надійшло клопотання про закриття провадження, подане 07.10.2021, у якому він посилається на те, що правовідносини у справі, яка розглядається, та у справах, на які посилається скаржник, не є подібними, а тому наявні підстави для закриття провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України. Крім цього, касаційне провадження відкрите за касаційною скаргою, підписаною заступником керівника Львівської обласної прокуратури Мерет М.В., щодо якого відсутні докази що він є прокурором, який брав участь у справі, або прокурором вищого рівня. Крім цього, 18.10.2021 від представника відповідача-1 надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 07.10.2021, у якому він просить відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Також до Верховного Суду від Управління майном спільної власності Львівської обласної ради 18.10.2021 надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 07.10.2021, у якому третя особа просить оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 26.10.2021 оголошено перерву у справі до 30.11.2021.

Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення учасників справи, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в оскаржуваній частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про закриття провадження, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення сукупності таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19.03.2018 у справі № 925/740/17, від 28.05.2019 у справі № 924/60/18, від 03.04.2018 у справі № 917/927/17, від 10.04.2018 у справі № 927/849/17, від 17.04.2019 у справі № 916/641/18, від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, від 22.06.2021 у справі № 916/820/20.

Колегія суддів звертає увагу, що згідно з ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, у випадку якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

З огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, касаційна скарга має містити формулювання висновку щодо застосування норми права із зазначенням цієї норми права з викладенням правовідносин, у яких ця норма права застосована, а також покликання на постанови Верховного Суду, в яких зроблено інший (який саме) висновок щодо застосування цієї ж норми права та в яких правовідносинах.

Колегія суддів звертає увагу, що процесуальний закон покладає на скаржника обов`язок зазначати у касаційній скарзі про неправильне застосування яких конкретно норм матеріального та/або порушення норм процесуального права припустилися суди нижчих інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень та якого саме висновку Верховного Суду не було враховано апеляційним судом.

При цьому правильність оформлення касаційної скарги, зокрема, її вимоги, зміст та підстави касаційного оскарження, покладається саме на заявника касаційної скарги, а Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу відповідними міркуваннями, яких саме висновків Верховного Суду не було враховано апеляційним господарським судом під час прийняття оскаржуваного рішення.

Водночас визначення скаржником постанов Верховного Суду від 19.03.2018 у справі № 925/740/17, від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, від 22.06.2021 у справі № 916/820/20 в якості підстави для відкриття касаційного провадження не обґрунтовано у касаційній скарзі, а вказані справи вписано у перелік постанов Верховного Суду, не врахованих апеляційним судом, без жодних доводів якого саме висновку та стосовно якої саме норми права не враховано, у зв`язку з чим Верховний Суд не здійснює дослідження таких постанов.

Таким чином, Верховним Судом досліджуються посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 28.05.2019 у справі № 924/60/18, від 03.04.2018 у справі № 917/927/17, від 10.04.2018 у справі № 927/849/17, від 17.04.2019 у справі № 916/641/18.

Дослідивши вказані постанови колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення Верховного Суду в яких посилається скаржник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, не є подібними, з огляду на таке.

Так у справі № 924/60/18 позивач звернувся до Управління з питань реєстрації Хмельницької міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубін Карпет" з позовом про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким зареєстровано право власності на складське приміщення, загальною площею 3311,2 кв.м, що розташоване у м . Хмельницький, по вул. Польова, 1 за відповідачем-2; визнання протиправним та скасування свідоцтва про право власності на складське приміщення за відповідачем-2; визнання за позивачем права власності на об`єкти нерухомого майна: приміщення корівника чотирьохрядного, загальною площею 1568,6 кв.м, приміщення корівника чотирьохрядного, загальною площею 1742,6 кв.м; витребування від відповідача-2 на користь позивача об`єктів нерухомого майна: приміщення корівника чотирьохрядного, загальною площею 1568,6 кв.м, приміщення корівника чотирьохрядного, загальною площею 1742,6 кв.м

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, у позові відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що спірне майно переобладнано під складське приміщення, на яке відповідач-2 набув право власності, отже це реконструйоване майно прийнято до експлуатації та проведено його державну реєстрацію, а в матеріалах справи відсутні докази належності позивачу зазначеного приміщення. Водночас об`єктом позову про витребування майна з чужого незаконного володіння може бути майно, яке існує в натурі, однак позивачем не доведено, що корівник чотирьохрядний, загальною площею 1568,6 кв.м, та корівник чотирьохрядний, загальною площею 1742,6 кв.м, які є об`єктом позову, існують в натурі на час звернення з цим позовом.

Скасовуючи рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд у постанові від 28.05.2019 зазначив, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (саме на неврахування цього висновку посилається скаржник у справі № 914/955/20). Водночас Верховний Суд зазначив, що суди не з`ясували, чи є складське приміщення, право власності на яке зареєстровано за відповідачем-2, новоствореним об`єктом нерухомого майна, а саме майна, про визнання права власності на яке та про витребування якого заявлено позов у цій справі, тобто чи є таке майно саме іншим об`єктом нерухомості, і дійшовши висновку про те, що майно, про визнання права власності на яке та про витребування якого подано позов у цій справі, перестало існувати, не перевірили наявність відомостей щодо цього майна, а також складських приміщень, право власності на які зареєстровано за вВідповідачем-2, в Єдиному реєстрі прав. При цьому оскаржувані судові рішення не містять обґрунтування та мотивів відхилення доводів позивача щодо заявлених позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на складське приміщення, загальною площею 3311,2 кв.м, а також визнання недійсним і скасування свідоцтва про право власності. Втім, наведені доводи, а також надані на їх підтвердження докази, судами не перевірені, правова оцінка їм не надавалась, тобто зазначені вимоги не були розглянуті судами по суті. Враховуючи наведене, Верховний Суд у справі № 924/60/18 визнав висновки судів попередніх інстанцій передчасними та прийнятими за неповного дослідження поданих сторонами доказів, а тому судові рішення скасував і направив справу на новий розгляд.

В свою чергу, у справі № 914/955/20 апеляційним судом відмовлено у задоволенні позовної вимоги про витребування майна з підстав того, що в діях позивача була наявна воля на передачу майна іншій особі, що в свою чергу унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. При цьому вказаних висновків апеляційного суду скаржником у касаційній скарзі не спростовано.

Вказане свідчить про те, що правовідносини у справах № 924/60/18 та № 914/955/20 не є подібними за підставами позову, встановленими фактичними обставинами справи та матеріально-правовим регулюванням спірних відносин.

Крім цього, відповідно до позиції Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові у справі № 910/10987/18, за результатами нового розгляду цих справ фактично-доказова база в основі рішення суду в них може змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в ній судом обставин і доказів у справі, а така зміна, у свою чергу, може вплинути на правові висновки в ній. Як зазначила сама Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові - "ухвалення Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду постанови про скасування судових рішень судів нижчих інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у справі.".

Посилаючись на постанови Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 927/849/17 та від 17.04.2019 у справі № 916/641/18 скаржник зазначає, що у них викладено висновки про те, що визнання недійсним договору купівлі-продажу майна не є необхідним при обранні такого способу захисту як витребування майна.

Як вбачається з постанови Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 927/849/17, Приватне акціонерне товариство "Київфундаментбуд" звернулось з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Раст" про визнання недійсним свідоцтва про право власності на майно, яким посвідчено право власності відповідача на об`єкт нерухомості. Позовна заява мотивована тим, що 10.12.2015 відбулись електронні торги (СЕТАМ), на яких за лотом виставлено на продаж майно, віднесене до категорії промислової нерухомості, будівля тех. майстерні з адміністративними приміщеннями, власником якого є позивач. Відповідача визнано переможцем за результатами проведених торгів на підставі висунутої найвищої цінової пропозиції, а нотаріусом видано свідоцтво, яким посвідчено право відповідача на об`єкт нерухомості. Рішенням Господарського суду Чернігівської області у справі № 927/788/16 від 22.09.2016, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 22.02.2017, визнано недійсними результати проведених 10.12.2015 прилюдних торгів, що оформлені протоколом № 133499, на яких продано об`єкт нерухомості. Отже, відповідно до статей 216, 236, 317, 321 Цивільного кодексу України, підстава, на якій нотаріусом видано оспорюване свідоцтво відпала, тому наявні підстави для визнання недійсним свідоцтва про право власності.

Місцевий господарський суд у позові відмовив, а апеляційний господарський суд його рішення скасував та ухвалив нове, яким позов задовольнив.

Залишаючи без змін оскаржену постанову апеляційного господарського суду, Верховний Суд зазначив, що доводи скаржника про набуття права власності на об`єкт нерухомості на виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 17.05.2016 у справі № 910/32168/15 та відповідно до вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а також посилання на порушення судом апеляційної інстанції норм Конституції України щодо обов`язковості судового рішення безпідставні, оскільки згідно з вказаним судовим рішенням визнано недійсними торги, що проходили 15.12.2015 щодо Об`єкта нерухомості, однак постанова не містить висновків про набуття відповідачем права власності на це майно. Водночас, в подальшому постановою Вищого господарського суду України від 22.02.2017 у справі № 927/788/16 залишено без змін рішення суду першої інстанції, яким визнано недійсними електронні торги щодо об`єкта нерухомості, проведені 10.12.2015, саме за результатами яких відповідачем і було зареєстроване право власності як за переможцем торгів. Судом не прийнято до уваги аргументи щодо відсутності на час розгляду цієї справи майна, щодо якого звернувся позивач з огляду на те, що предметом розгляду у даній справі є вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності, яким посвідчено право власності на об`єкт нерухомості. Крім цього, судом відхилено посилання скаржника на те, що позивачем не обґрунтовано, яким чином обраний ним спосіб захисту, який не відповідає статті 16 ЦК України, відновить право останнього. Так Верховний Суд зазначив, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином. Разом з цим свідоцтво видається на підтвердження права, яке виникло внаслідок правочину. Підставою як оформлення акту державного виконавця про проведені електронні торги, так і видачі спірного свідоцтва про право власності є саме правочин щодо відчуження майна на прилюдних торгах, тобто всі подальші дії, в тому числі і видача нотаріусом свідоцтва про право власності є діями з оформлення результатів проведених прилюдних торгів. Судом обґрунтовано, що позивач як власник майна, переданого на торги, які в подальшому визнані недійсними, не може реалізувати свої права власності на це майно, у зв`язку з існуванням документа, який посвідчує таке право власності на це майно за іншою особою. При цьому порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту відповідно до ст. 16 ЦК України, за частиною 3 якої суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Водночас законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якого кожна особа має право на ефективний спосіб правового захисту, не заборонений законом.

Таким чином, правовідносини у справі № 927/849/17 та № 914/955/20 є різними за підставами позову, встановленими фактичними обставинами справи та матеріально-правовим регулюванням спірних відносин. До того ж у постанові Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 927/849/17 відсутній висновок стосовно застосування ст. 388 ЦК України або щодо того, що визнання недійсним договору купівлі-продажу майна не є необхідним при обранні такого способу захисту як витребування майна.

Що ж до постанови Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 916/641/18, то як вбачається з її тексту, заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів та Ізмаїльської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС в Одеській області, а також ТОВ "Лагуна-Рені" звернулися з позовами до Ренійської районної державної нотаріальної контори та ТОВ "Скарбниця Бессарабії" про визнання недійсним, незаконним та скасування виданого відповідачу-2 свідоцтва про придбання майна з аукціону. Позовні вимоги як прокурора, так і ТОВ "Лагуна-Рені" щодо суті спору обґрунтовані визнанням недійсними за судовим рішенням електронних торгів та виданих за їх результатами правовстановлюючих документів, а отже втрату відповідачем-2 речового права на придбане майно, що автоматично має наслідком незаконність та недійсність виданого на посвідчення такого права реєстраційного документа - спірного свідоцтва.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, прокурору та ТОВ "Лагуна-Рені" у задоволенні позовів відмовлено. Щодо позову ТОВ "Лагуна-Рені" суди виходили з того, що: свідоцтво про право власності не є правочином, його наслідком не є виникнення, зміна чи припинення правовідносин, а воно є лише документом, яким оформлюється (підтверджується) право власності; підставою для скасування електронних торгів за судовим рішенням у справі № 916/24/17 було порушення процедури з реалізації арештованого майна спеціалізованою організацією - ДП "СЕТАМ", а не відсутність підстав для реалізації майна, яке належить позивачу-3; у справі відсутні докази того, що відповідачем-2 вчинені порушення при отриманні правовстановлюючих документів на майно, придбане при проведенні прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, визнаних в подальшому рішенням суду недійсними, тобто відповідач-2 є добросовісним набувачем нерухомого майна, а визнання недійсними спірного свідоцтва та скасування державної реєстрації прав власності на це майно буде порушенням права власності останнього, яке в силу ст. 321 ЦК України є непорушним; обраний ТОВ "Лагуна-Рені" спосіб захисту не призведе до поновлення порушеного права, оскільки права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Задовольняючи касаційну скаргу "Лагуна-Рені" та визнаючи недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна на аукціоні від 20.01.2017, видане товариству з обмеженою відповідальністю "Скарбниця Бессарабії" державним нотаріусом Ренійської районної державної нотаріальної контори, Верховний Суд зазначив, що видача свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) - одна з тих нотаріальних дій, що встановлюють факти, які мають юридичне значення, передбачена ст. 34 Закону України "Про нотаріат". Свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином, як правильно вказали суди попередніх інстанцій. Однак, свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, в даному випадку свідоцтва є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє. Підставою як оформлення акту державного виконавця про проведені електронні торги, так і видачі спірного свідоцтва про право власності є саме правочин щодо відчуження майна на прилюдних торгах, тобто всі подальші дії, в тому числі і видача нотаріусом свідоцтва про право власності є діями з оформлення результатів проведених прилюдних торгів. Таким чином, оскільки електронні торги від 21.12.2016 визнані в судовому порядку недійсними, то свідоцтво про право власності на майно, яким посвідчено право власності відповідача-2 на об`єкт нерухомості, підлягає визнанню недійсним. Оскільки позивач-3, як власник майна, переданого на торги, які в подальшому визнані недійсними, не може реалізувати свої права власника та вчинити необхідні дії для реєстрації свого права власності на майно у зв`язку з існуванням документа, що посвідчує таке право за іншою особою - відповідачем-2, Верховний Суд вважає, що права та інтереси позивача-3 підлягають захисту у спосіб, що визначено останнім, а саме шляхом визнання свідоцтва про право власності недійсним. При цьому порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту відповідно до ст. 16 ЦК України, за частиною 3 якої суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Водночас законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якого кожна особа має право на ефективний спосіб правового захисту, не заборонений законом. Отже, дійшовши правильного висновку про статус спірного свідоцтва як документа, який лише посвідчує відповідне речове право, проте не є правочином в розумінні норм цивільного законодавства, суди попередніх інстанції всупереч цьому висновку при здійсненні правової кваліфікації спірних правовідносин помилково застосували положення Цивільного кодексу України щодо правових наслідків недійсності правочину, а також захисту права власності шляхом витребування майна у добросовісного набувача та, як наслідок, зробили безпідставний висновок про неправильно обраний позивачем-3 спосіб захисту порушеного права.

Таким чином, правовідносини у справі № 916/641/18 та № 914/955/20 є різними за підставами позову, встановленими фактичними обставинами справи та матеріально-правовим регулюванням спірних відносин. До того ж у постанові Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 916/641/18 відсутній висновок стосовно застосування ст. 388 ЦК України або щодо того, що визнання недійсним договору купівлі-продажу майна не є необхідним при обранні такого способу захисту як витребування майна.

Колегія суддів зазначає, що скаржник у справі № 914/955/20 посилаючись на постанови Верховного Суду у справах № 924/60/18, № 927/849/17, № 916/641/18 обґрунтовує ними доводи про те, що для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав. При цьому, позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним і таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване.

Разом з тим, підставою касаційного оскарження судових рішень у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України визначено застосування саме судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Водночас у постанові Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 відсутні висновки про відмову в позові в частині витребування майна з підстав дійсності договору купівлі-продажу нерухомого майна від 13.12.2017 , правомірність якого презюмується законом (ст. 204 ЦК України) та необхідності визнання вказаного договору недійсним в судовому порядку. Судом апеляційної інстанції відмовлено в позові в цій частині у зв`язку з тим, що в діях позивача була наявна воля на передачу майна іншій особі, що в свою чергу унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Проте у касаційній скарзі відсутні підстави для касаційного оскарження відповідних висновків суду, а скаржник оскаржує всупереч ст. 287 ГПК України не висновки апеляційного про відмову в позові, а висновки місцевого господарського суду, а тому Верховний Суд не здійснює їх перегляд (висновків апеляційного господарського суду про відмову в позові в частині витребування майна).

Що ж до постанови Верховного Суду від 03.04.2018 у справі № 917/927/17, то скаржник посилаючись на неї зазначає, що оскільки підставою видання оскаржуваного свідоцтва є рішення обласної ради, яке скасовано в судовому порядку, то відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно також підлягає визнанню недійсним.

Так у справі № 917/927/17 Перший заступник керівника Миргородської місцевої прокуратури звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до Виконавчого комітету Остап`ївської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області та Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрооб`єднання фермерських господарств "Еліта" про визнання недійсними рішення виконкому Остап`ївської сільради "Про оформлення права приватної власності", свідоцтв на право власності, а також про скасування державної реєстрації права власності на приміщення будинку культури та приміщення дитячого садка з господарськими будівлями. Звернення із позовом прокурор обґрунтовував фактом підробки сільським головою оскаржуваного акта та послідуюче незаконне переоформлення права власності на спірні об`єкти, що встановлено після винесення 05.10.2016 Великобагачанським районним судом вироку у кримінальному провадженні.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним рішення Виконкому Остап`ївської сільради та свідоцтва на право власності. В іншій частині позову відмовлено.

Залишаючи без змін оскаржені судові рішення Верховний Суд у постанові від 03.04.2018 зазначив, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності. Отже, правовстановлюючим документом у цьому випадку є недійсне рішення Остап`ївської сільради "Про оформлення права приватної власності", на підставі якого видані відповідні свідоцтва та дійсність яких може бути підтверджена (не підтверджена) судом при вирішенні спору щодо дійсності рішення відповідного органу, на підставі якого було видано оскаржуване заявником свідоцтво. Оскільки рішення про оформлення права власності правомірно визнано недійсним, то й документи, якими оформлюється відповідне право мають бути визнані недійсними також, що й було здійснено судами попередніх інстанцій і є вірним, на думку колегії суддів.

Водночас у справі № 914/955/20 суди обох інстанцій відмовили у задоволенні позовної вимоги про скасування свідоцтва про право власності з підстав того, що в даному випадку відсутні підстави для задоволення позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна з приватної власності ПП "Біола" до комунальної власності територіальної громади м. Львова, а також скасування державної реєстрації права власності на вказане майно за ПП "Біола", а тому обраний прокурором та позивачем спосіб захисту порушеного на їх переконання права, як скасування спірного свідоцтва про право власності Львівської обласної ради, не є ефективним способом захисту, оскільки не призведе до відновлення такого права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні такої позовної вимоги.

Тобто правовідносини у справі № 917/927/17 та у справі № 914/955/20 є різними за підставами позову та встановленими фактичними обставинами справ.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що правовідносини у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення в яких посилався скаржник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, не є подібними з викладених вище підстав. Посилання скаржника на інші постанови Верховного Суду не обґрунтовані в якості підстави касаційного оскарження, а тому не розглядаються Судом.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.

Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").

Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п. 31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (правова позиція, викладена в ухвалі ОП КГС від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України.

Доводи скаржника в частині дослідження питання позовної давності та підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі позивача у даному випадку не обґрунтовані підставою касаційного оскарження, що унеможливлює їх розгляд Верховним Судом.

Що ж до клопотання представника відповідача-1 про закриття провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 296 ГПК України у зв`язку з тим, що касаційне провадження відкрите за касаційною скаргою, підписаною заступником керівника Львівської обласної прокуратури Мерет М.В., щодо якого відсутні докази що він є прокурором, який брав участь у справі, або прокурором вищого рівня, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України "Про прокуратуру" право подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі надається прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня: Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, першим заступникам та заступникам керівників обласних прокуратур, керівнику, заступникам керівника, керівникам підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Відповідно до ст. 17 вказаного Закону прокурором вищого рівня для прокурорів, керівників та заступників керівників підрозділів обласної прокуратури є керівник обласної прокуратури чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов`язків.

Оскільки Мерет М.В. є заступником керівника Львівської обласної прокуратури, тобто прокурором вищого рівня, доводи відповідача-1 про зворотнє є помилковими.

Керуючись ст.ст. 234, 235, 287, 296, 326 ГПК України, Верховний Суд, -

У Х В А Л И В :

Касаційне провадження за касаційною скаргою Заступника керівника Львівської обласної прокуратури на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі № 914/955/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Міщенко І.С.