Постанова

від 06.12.2021 по справі 809/575/17

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 809/575/17

адміністративне провадження № К/9901/20224/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Мороз Л.Л.,

суддів: Бучик А.Ю., Рибачука А.І.,

розглянувши у порядку попереднього розгляду адміністративну справу №809/575/17

за позовом Комунального підприємства "Теплокомуненерго" Надвірнянської районної ради до Управління Держпраці в Івано-Франківській області про скасування постанови про накладення штрафу, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Комунального підприємства "Теплокомуненерго" Надвірнянської районної ради на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2017 року (суддя Григорук О.Б.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року (головуючий суддя Сапіга В.П., судді: Обрізко І.М., Кухтей Р.В.),

в с т а н о в и в :

В квітні 2017 року Комунальне підприємство "Теплокомуненерго" Надвірнянської районної ради (далі також - позивач, КП "Теплокомуненерго") звернулося до суду з адміністративним позовом до Управління Держпраці в Івано-Франківській області (далі також - відповідач) про скасування постанови про накладення штрафу №09-14-021/152 від 06 квітня 2017 року.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що ОСОБА_1 був звільнений з роботи на підприємстві правомірно, адже станом на дату його звільнення в Україні не діяв особливий період, під час якого встановлюються додаткові гарантії для працівників, зокрема щодо збереження робочого місця, посади і середнього заробітку.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Судами встановлено, що 16 березня 2017 року головним державним інспектором відділу з питань за додержанням законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Управління Держпраці в Івано-Франківській області проведено позапланову перевірку Комунального підприємства "Теплокомуненерго" Надвірнянської районної ради з питань додержання суб`єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування, за результатами якої складено акт №09-14-0029/172 від 21 березня 2017 року (далі - акт перевірки).

Посадовою особою відповідача під час перевірки встановлено, що відповідно до наказу №41-К від 03 жовтня 2016 року ОСОБА_1 (підсобного робітника підприємства) 05 жовтня 2016 року звільнено з роботи на підставі пункту 3 частини 1 статті 36 КЗпП України у зв`язку з припиненням дії трудового договору внаслідок призову на військову службу, що, на думку відповідача, є порушенням гарантій, наданих державою особам, які проходять військову службу під час особливого періоду, зокрема положень ст. 119 КЗпП України.

Розглянувши акт перевірки, 06 квітня 2017 року заступником начальника Управління Держпраці у Івано-Франківській області прийнято постанову №09-14-021/152 про накладення на Комунальне підприємство "Теплокомуненерго" Надвірнянської районної ради штрафу в розмірі 32000,00 грн, передбаченого абзацом 5 частини 2 статті 265 КЗпП України.

Не погодившись з вказаною постановою, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що працівник, призваний на строкову військову службу в період дії особливого періоду, а отже за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації відповідно до частин другої, третьої статті 119 КЗпП України, що, в свою чергу, виключає припинення трудового договору та звільнення працівника з роботи.

Не погодившись з такими рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що працівник підприємства ОСОБА_1 вступив на строкову військову службу у період, коли особливого періоду та військового стану в країні не було, відтак його звільнення на підставі статті 36 КЗпП України є правомірним та на нього не розповсюджуються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України.

Відповідач своїм правом на подання письмових заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не скористався.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи із меж касаційного перегляду справи, визначених КАС України, колегія суддів виходить із такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25.03.1992 №2232-XII Про військовий обов`язок і військову службу (далі - Закон №2232-XII).

Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Частиною першою статті 2 Закону №2232-XII передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

За правилами частини другої статті 2 Закону №2232-XII проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Види військової служби перелічені у частині шостій статті 2 Закону №2232-XII, до яких віднесено: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; військову службу за контрактом осіб рядового складу; військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військову службу (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військову службу за контрактом осіб офіцерського складу; військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

Відповідно до частини першої статті 39 Закону №2232-XII призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію .

При цьому, громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України Про освіту (частина друга статті 39 Закону № 2232-XII).

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей .

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що за громадянами України, призваними на строкову військову службу під час дії особливого періоду зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що працівника позивача було звільнено з роботи на підставі пункту 3 частини 1 статті 36 КЗпП України (вступ працівника на військову службу) у жовтні 2016 року.

Так, пунктом 3 частини 1 статті 36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Приймаючи оскаржену у цій справі постанову, відповідач виходив з того, що в порушення частини третьої статті 119 КЗпП України позивачем не було збережено за працівником місце роботи, посада та середній заробіток.

Не погоджуючись з зазначеним висновком, позивач посилається на те, що для застосування гарантій, визначених статтею 119 КЗпП України необхідна наявність зазначених у статті умов, а саме - особливого періоду, який на час звільнення ОСОБА_1 та проведення відповідачем перевірки на території України не був офіційно оголошений.

З цього приводу колегія суддів вважає за необхідне вказати на те, що часткову мобілізацію в Україні оголошено та проведено у декілька етапів, зокрема, Указом Президента України від 17.03.2014 №303/2014 Про часткову мобілізацію починаючи з 18.02.014 по 02.05.2014; Указом Президента України від 06.05.2014 №454/2014 Про часткову мобілізацію починаючи з 07.05.2014 по 20.06.2014; Указом Президента України від 21.07.2014 №607/2014 Про часткову мобілізацію , починаючи з 24.07.2014 по 06.09.2014, Указом Президента України від 14.01.2015 №15/2015 Про часткову мобілізацію починаючи з 20.01.2015 у три черги протягом 210 діб по 17.08.2015.

Тобто, саме з моментом оголошення Президентом України часткової мобілізації (17.03.2014) відповідно до положень Закону України від 21.10.1993 №3543-XII Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію (далі - Закон №3543-XII) законодавець пов`язує настання особливого періоду. При цьому сама мобілізація не вичерпує завдань особливого періоду, а лише розпочинає його дію. Закінчення періоду мобілізації, у свою чергу, не є самостійною підставою для припинення особливого періоду та в проміжках між періодами проведення мобілізації стан особливого періоду не припинявся.

Згідно з абзацами четвертим - шостим статті 1 Закону №3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно - рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Відповідно до абзацу четвертого статті 1 Закону №3543-XII завданням мобілізації є, зокрема здійснення комплексу заходів, спрямованих на переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.

Аналіз змісту визначених статтею 1 Закону №3543-XII понять мобілізації, демобілізації та особливого періоду дає підстави для висновку про те, що закінчення особливого періоду пов`язане із прийняттям Президентом України рішення про порядок і терміни проведення демобілізації як комплексу дій, направлених на усунення наслідків мобілізації. Це безпосередньо випливає із визначеного законом поняття демобілізації, як комплексу заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України.

Настання особливого періоду законодавець пов`язує із моментом оголошення рішення про мобілізацію (загальну чи часткову) або з моментом введення в державі воєнного стану, які є самостійними підставами виникнення та існування особливого періоду, а закінчення особливого періоду пов`язує із закінченням мобілізації або припиненням воєнного часу і частково періоду після закінчення воєнних дій. Період мобілізації закінчується прийняттям Президентом України окремого рішення про демобілізацію. Помилковим є ототожнення рішення про строк проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу із періодом мобілізації, вжитим у статті 1 Закону №3543-XII.

Видані протягом 2014-2015 років Укази Президента України Про часткову мобілізацію встановлюють саме строки проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу, а не період мобілізації у розумінні Закону №3543-XII.

Відповідно, закінчення встановлених Указами Президента України Про часткову мобілізацію строків призову громадян на військову службу не тягне за собою закінчення чи переривання періоду мобілізації і, як наслідок, закінчення дії особливого періоду.

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній, зокрема у постанові Верховного Суду від 24.11.2020 у справі № 808/4110/17.

Зазначене свідчить про те, що станом на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі в Україні діяв особливий період, а тому правильними є висновки судів, що позивач при вирішенні питання щодо звільнення свого працівника допустив порушення вимог частини третьої статті 119 КЗпП України.

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в них повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 343, 349, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Комунального підприємства "Теплокомуненерго" Надвірнянської районної ради - залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

СуддіЛ.Л. Мороз А.Ю. Бучик А.І. Рибачук