Ухвала

від 01.12.2021 по справі 926/2403/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

01 грудня 2021 року

м. Київ

Справа № 926/2403/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.

розглянувши матеріали касаційної скарги Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Тарасівці"

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 17 червня 2021 року (головуючий - Орищин Г. В., судді: Галушко Н. А., Желік М. Б.) і рішення Господарського суду Чернівецької області від 11 лютого 2021 року (суддя Проскурняк О. Г.), у справі

за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Тарасівці"

до: 1) Ванчиковецької сільської ради, 2) фізичної особи - підприємця Юрія Дмитра Володимировича, 3) Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області

про визнання недійсними рішень Тарасівецької сільської ради

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року відкрито провадження за касаційною скаргою Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Тарасівці" (далі - СТОВ "Тарасівці", позивач) на постанову Західного апеляційного господарського суду від 17 червня 2021 року і рішення Господарського суду Чернівецької області від 11 лютого 2021 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

СТОВ "Тарасівці" звернулося до суду з позовом до Ванчиковецької сільської ради (правонаступник Тарасовецької сільської ради) (далі - Рада), Фізичної особи-підприємця Юрія Дмитро Володимирович (далі - ФОП Юрій Д.В., відповідач-2) та Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про визнання недійсними рішень Тарасовецької сільської ради: (1) від 19 серпня 2011 року №42-8/11, яким надано ФОП Юрію Д.В. дозвіл на обстеження земельної ділянки площею 0,15 га для відведення в оренду для обслуговування нежитлових будівель в с. Тарасівці про вул. Леніна 2-Б/82 і 2-Б/83 для визначення можливостей розміщення майстерні по ремонту меблів та столярних виробів та (2) від 07 червня 2012 року №35-VX/12 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення ФОП Юрію Д.В. земельної ділянки площею 0,1469 га в оренду для обслуговування нежитлових будівель в с. Тарасівці про вул. Леніна 2-Б/8-А і вул. Леніна 2-Б/8-3.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірні рішення прийняті Радою з перевищенням повноважень, оскільки земельна ділянка, якою розпорядилась Рада, належить на праві власності позивачу та у встановленому порядку у нього не вилучалась. Отже, ФОП Юрій Д.В. не набув права оренди спірної земельної ділянки та користується нею неправомірно.

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 11 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 17 червня 2021 року, у позові відмовлено.

Суди дійшли висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту не забезпечить реального захисту його права на землю та не призведе до його поновлення. Оспорювані позивачем рішення Ради є індивідуальними ненормативними актами, які вичерпали свою дію фактом їх виконання, результатом чого стало набуття відповідачем-2 речового права оренди земельної ділянки, що ґрунтується на чинному договорі оренди. Отже, скасування таких рішень не призведе до поновлення прав позивача на землю, які він вважає порушеними внаслідок прийняття цих рішень.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, з касаційною скаргою звернувся позивач, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на те, що судові рішення не відповідають вимогам статті 236 ГПК України, оскільки суди не врахували висновки Верховного Суду України у постанові від 16.12.2015 у справі №6-2510цс15, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 у справі №674/31/15-ц про те, що рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію внаслідок реалізації, може оспорюватись з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення у справі "Пелевін проти України").

У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (див. ухвалу від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що:

(1) правовідносини розуміються як різновид передбачених юридичними нормами чи зумовлених принципами права ідеологічних суспільних відносин, що встановлюються між суб`єктами права щодо об`єктів права на підставі юридичних фактів і виражаються у взаємних правах і обов`язках цих суб`єктів (пункт 17 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19 (провадження № 14-73цс21));

(2) подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7; пункт 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16; ухвала від 14.12.20218 у справі № 910/21267/16; ухвала від 20.05.2021 у справі № 904/6125/20; пункт 18 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19);

(3) під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц; пункт 6.30 постанови від 19.05.2020 у справі № 910/719/19; постанова від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; постанова від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г).

Отже, подібність правовідносин може мати місце не лише у разі тотожності (аналогічності), тобто ідентичності (однаковості) суб`єктного, об`єктного і змістовного критеріїв, але й також у разі їх схожості, що визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Так, за змістом доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, позивач не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обрання позивачем неефективного способу захисту права, яке він вважає порушеним.

Однак у справі № 6-2510цс15, висновки в якій, на думку скаржника, не було враховано судами попередніх інстанцій, Верховним Судом України наведено висновок про порядок оскарження індивідуальних актів органу місцевого самоврядування виключно у контексті розгляду правового питання щодо визначення правил підсудності справ у сфері земельних відносин. У вказаній справі вимога про визнання незаконними та скасування актів органу місцевого самоврядування була заявлена прокурором одночасно з вимогою про витребування земельної ділянки лісового фонду з незаконного володіння фактичного набувача з метою її повернення у власність держави.

У справі № 674/31/15-ц розглядався позов прокурора про скасування розпорядження районної державної адміністрації про надання земельної ділянки у власність та визнання недійсними відповідних правовстановлюючих документів. Зацитований скаржником висновок щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень викладено Великою Палатою Верховного Суду виключно в контексті юрисдикційної приналежності спору та є мотивуванням касаційного суду у підтвердження правильності висновків судів про те, що спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому у наведеній справі Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі, який може враховуватись при розгляді інших справ у подібних правовідносинах.

Натомість у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій констатували неефективність обраного позивачем способу захисту його прав землевласника з огляду на те, що внаслідок реалізації оспорюваних ним рішень Ради відповідач-2 набув право оренди земельної ділянки і таке право ґрунтується на відповідному договорі оренди.

Верховний Суд дійшов висновку, що у наведених скаржником судових рішеннях і в судовому рішенні у справі, яка переглядається, не є подібними предмет спору, а фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норми матеріального права, які врегульовують порядок оскарження ненормативних актів органу місцевого самоврядування, є суттєво відмінними.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи позивача про те, що суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Тарасівці" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 17 червня 2021 року і рішення Господарського суду Чернівецької області від 11 лютого 2021 року у справі № 926/2403/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.