Постанова

від 07.12.2021 по справі 545/1415/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа №545/1415/20

провадження № 61-9971св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Синельникова В.В.,

суддів: Білоконь О.В., Осіяна О.М., Хопти С.Ф.

Шиповича В.В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач комунальне підприємство «Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги» Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - управління Держпраці у Полтавській області, про поновлення на посаді,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу комунального підприємства «Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги» Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області на постанову Полтавського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Пікуля В.П., Одринської Т.В., Панченка О.О.,

від 13 травня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до комунального підприємства «Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги» (далі КП «Полтавський РКЦ ПМД») про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та компенсації втрати частини грошових доходів, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з 01 квітня 2013 року працював на посаді завідувача-лікаря загальної практики - сімейного лікаря Валківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини (далі Валківська АЗП СМ) в КП «Полтавський РКЦ ПМД».

19 червня 2017 року він звернувся до відповідача із заявою про звільнення з займаної посади у зв`язку з укладенням контракту на проходження військової служби, в якій серед іншого просив покласти виконання обов`язків завідувача-лікаря загальної практики - сімейного лікаря Валківської АЗП СМ в КП «Полтавський РКЦ ПМД» на лікаря Гожулівської АЗП-СМ Леус Т.І., що було попередньо погоджено.

Під час подання заяви від нього вимагали, нібито для правильного оформлення документів і забезпечення надання соціальних пільг, зазначити у заяві посилання на пункт 3 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), що він зробив у зв`язку із станом емоційного напруження та відсутністю правової норми, що регулювала б тимчасове припинення виконання ним умов трудового договору.

Однак попри задекларовані статтею 22 КЗпП України гарантії при укладенні, зміні та припиненні трудового договору його було звільнено з роботи, про що видано наказ від 19 червня 2017 року № 191.

Позивач вважав своє звільнення незаконним через неврахування роботодавцем гарантій збереження місця роботи та середнього заробітку, передбачених частиною другою статті 39 Закону України

№ 2232-XII від 25 березня 1992 року «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі Закон № 2232-XII) та частиною третьою статті 119 КЗпП України, оскільки він вступив на військову службу під час особливого періоду.

З урахуванням наведеного та поданих уточнень, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ КП «Полтавський РКЦ ПМД» №191 від 19 червня 2017 року в частині його звільнення; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 20 червня

2017 року по 22 липня 2020 року в сумі 395432 грн, компенсацію втрати частини грошових доходів у розмірі 28863 грн та в рахунок відшкодування моральної шкоди 82000 грн; допустити негайне виконання рішення суду в частині його поновлення на посаді завідувача-лікаря загальної практики - сімейного лікаря Валківської АЗП-СМ в КП «Полтавський РКЦ ПМД» та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області, у складі судді Гальченко О.О., від 19 січня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не заперечував підстав свого звільнення, усвідомлював наслідки та бажав припинення трудових відносин з КП «Полтавський РКЦ ПМД», а відповідач, як роботодавець не мав права примушувати ОСОБА_1 перебувати з ним у трудових відносинах. Належні та допустимі докази введення позивача в оману або здійснення на нього фізичного чи психічного тиску з боку посадових осіб КП «Полтавський РКЦ ПМД» при написанні заяви про звільнення суду не надано.

Крім того, позивач без поважних причин пропустив передбачений

статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду із даним позовом і клопотання про поновлення цього строку не заявляв.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Полтавського апеляційного суду від 13 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 19 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове - про часткове задоволення позовних вимог.

Визнано незаконним та скасовано наказ КП «Полтавський РКЦ ПМД» №191 від 19 червня 2017 року в частині звільнення ОСОБА_1 та поновлено його на посаді завідувача Валківською АЗП СМ в КП «Полтавський РКЦ ПМД» із 20 червня 2017 року. Стягнуто з КП «Полтавський РКЦ ПМД» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 20 червня 2017 року по 22 липня 2020 року включно в сумі 226885,66 грн та моральну шкоду в розмірі 2000 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що оспорюваний позивачем наказ суперечить вимогам пункту 3 частини першої статті 36, частини третьої статті 119 КЗпП України та частини другої статті 39 Закону № 2232-XII. Вказівка в поданій позивачем 19 червня 2017 року роботодавцю заяві про необхідність його звільнення саме у зв`язку з вступом на контрактну службу та прохання щодо покладення виконання його обов`язків на іншу особу свідчить про намір ОСОБА_1 після закінчення військової служби повернутися до амбулаторії для продовження роботи.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу апеляційним судом розраховано з урахуванням відомостей наданих КП «Полтавський РКЦ ПМД» та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року

(далі Порядок №100).

Апеляційний суд вважав, що вимога щодо компенсації втрати частини грошових доходів не підлягає задоволенню, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, що підлягає компенсації на підставі Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №159 від 21 лютого 2001 року.

Встановивши факт порушення трудових прав позивача, що призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків, необхідності додаткових зусиль для організації свого життя, суд апеляційної інстанції визначив розмір відшкодування завданої ОСОБА_1 моральної шкоди у 2000 грн.

Надаючи оцінку причинам пропуску Демиденком О.І. строку звернення до суду встановленого статтею 233 КЗпП України, апеляційний суд врахував, що позивач з моменту зарахування на військову службу проживав на території військової частини та брав безпосередню участь при проведенні бойових дій.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

В поданій у червні 2021 року касаційній скарзі на постанову Полтавського апеляційного суду від 13 травня 2021 року КП «Полтавський РКЦ ПМД», посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржене судове рішення скасувати, а рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 19 січня 2021 року залишити в силі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

16 червня 2021 року КП «Полтавський РКЦ ПМД» подало до Верховного Суду касаційну скаргу в справі № 545/1415/20 на постанову Полтавського апеляційного суду від 13 травня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У липні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року призначено справу до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржене судове рішення, суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справах №490/9940/18, №308/8976/17, №461/1903/16-ц.

Заявник вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що ОСОБА_1 без поважних причин пропустив строк звернення до суду з цим позовом та клопотання про його поновлення не заявляв, не обґрунтував наявність поважних причин пропуску цього строку.

При цьому ОСОБА_1 направляв скарги та звернення щодо порушення своїх трудових прав під час проходження військової служби.

Заявник вважає, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові фактично застосував положення пункту 4 частини першої статті 263 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) щодо зупинення перебігу позовної давності, яка до трудових правовідносин не застосовується.

Стверджує, що ОСОБА_1 допустив недобросовісну поведінку під час звільнення, адже сам був ініціатором написання та подання заяви про звільнення на підставі якої і було видано оспорюваний ним наказ, а наведений після підпису позивача у його заяві від 19 червня 2017 року текст «покласти виконання обов`язків на лікаря Гожулівської АЗП МС ОСОБА_2 » не вказує на наявність наміру повернутися до роботи в КП «Полтавський РКЦ ПМД».

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Із 01 квітня 2013 року ОСОБА_1 працював на посаді завідувача-лікаря загальної практики - сімейного лікаря Валківської АЗП СМ в

КП «Полтавський РКЦ ПМД».

08 червня 2017 року між ОСОБА_1 та командувачем військ оперативного командування «Північ» укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на 3 роки.

19 червня 2017 року ОСОБА_1 подав на ім`я в.о. головного лікаря

КП «Полтавський РКЦ ПМД» заяву наступного змісту:

«Прошу Вас звільнити із займаної посади у зв`язку із вступом на військову службу за контрактом на посаду старшого ординатора госпітального відділення медичної роти управління 58 окремої мотопіхотної бригади оперативного командування «Північ» 19 червня 2017 року, згідно

пункту 3 статті 36 КЗпП України.

ДАТА ПІДПИС

Виконання обов`язків покласти на лікаря Гожулівської АЗП-СМ ОСОБА_2 »

Наказом відповідача №191-к від 19 червня 2017 року було звільнено ОСОБА_1 завідувача, лікаря загальної практики сімейного лікаря Валківської АЗП-СМ, працюючого за сумісництвом звільнено від займаної посади 19 червня 2017 року, у зв`язку зі вступом на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу строком на 3 роки старшим ординатором госпітального відділення медичної роти управління 58 окремої мотопіхотної бригади оперативного командування «Північ» Збройних сил України, згідно пункту 3 статті 36 КЗпП України.

Підставою звільнення зазначено заяву ОСОБА_1 від 19 червня

2017 року, згода виконуючого обов`язки заступника головного лікаря з медичного обслуговування населення ОСОБА_3 , припис Полтавського РВК від 09 червня 2017 року №4/698, наказ командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 08 червня 2017 року №78.

Із наказом про звільнення від 19 червня 2017 року №191-к ОСОБА_1 ознайомився 19 червня 2017 року, та в цей же день отримав трудову книжку.

Згідно довідки від 27 грудня 2019 року №536, виданої начальником штабу військової частини НОМЕР_1 , - майор ОСОБА_1 перебуває на військовій службі за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 із 20 червня 2017 року по день видачі довідки.

ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій.

Позиція Верховного Суду

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування в газеті «Голос України» від 18 березня 2014 року № 49.

Таким чином, із 18 березня 2014 року в Україні розпочався особливий період.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або

власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 119 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Частиною другою статті 39 Закону № 2232-XII (в редакції на час звільнення позивача) визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

Отже гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 (провадження № 61-609апп19).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд на підставі доказів, поданих сторонами, що були належним чином оцінені, правильно виходив із того, що позивач уклав контракт в особливий період, під час ситуації, що загрожувала національній безпеці України, тому має право на застосування гарантій передбачених статтею 39 Закону № 2232-XII та статтею 119 КЗпП України.

Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (частина перша статті 233 КЗпП України).

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний умісті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Разом із тим, вказаною нормою не визначено переліку поважних причин для поновлення строку звернення до суду, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин.

Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі

№ 6-2426цс15 зроблено висновок, що статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі

№ 6-409цс16 зазначено, що відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки. Строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Тобто, стаття 234 КЗпП України не пов`язує можливість поновлення пропущеного строку, виключно із поданням позивачем клопотання про його поновлення.

Верховний Суд зазначає, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Мотивуючи поважність причин пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що з моменту підписання контракту позивач перебував на території військової частини, виконуючи завдання, пов`язані з військовою службою та брав безпосередню участь в зоні проведення бойових дій, а тому з урахуванням особливостей проходження військової служби був обмежений у вільних діях та можливості вчасно скористатися своїм право на судовий захист.

Апеляційний суд перевірив та обговорив причини пропуску позивачем строку передбаченого статтею 233 КЗпП України, дав оцінку обставинам пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду та наявним у справі доказам.

Верховний Суд не вбачає підстав для переоцінки вказаних обставин та погоджується із висновками апеляційного суду про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду ОСОБА_1 , який, в умовах військової агресії проти України, виконував конституційний обов`язок по захисту Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності.

Висновки апеляційного суду, за встановлених обставин розглядуваної справи, не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах: від 29 жовтня 2020 року у справі № 490/9940/18 (провадження

№ 61-8436св20), від 09 жовтня 2019 року у справі № 308/8976/17 (провадження № 61-10135св19),

Посилання КП «Полтавський РКЦ ПМД» у касаційній скарзі на те, що зміст заяви ОСОБА_1 від 19 червня 2017 року не свідчить про наявність у нього наміру продовжувати трудові відносини з відповідачем після звільнення з військової служби фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі.

Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено зокрема статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін. Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухваленоз додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням апеляційним судом обставин, що мають значення для справитавідповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Керуючись статтями 400,402,409,410,416,418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу комунального підприємства «Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги» Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є.В.Синельников О.В. Білоконь О.М. Осіян С.Ф. Хопта В.В. Шипович