Постанова

від 15.12.2021 по справі 910/1088/13

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 грудня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/1088/13

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Мотус Анте"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06 липня 2021 року (головуючий - Чорногуз М. Г., судді: Хрипун О. О., Агрикова О. В.), рішення Господарського суду міста Києва від 28 лютого 2019 року (суддя Борисенко І. І.) і додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 11 березня 2021 року (суддя Борисенко І. І.), у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Мотус Анте"

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "ТММ-Будкомплект", 2) Фірми "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 ,

про визнання недійсним договору, солідарне стягнення заборгованості та звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна за договором іпотеки

(відповідно до статті 216 ГПК України в судовому засіданні 08.12.2021 оголошено перерву до 15.12.2021 )

(у судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Волошек А.В., Ніцос А.А.; відповідача-2 - Саєнко Ю.М.)

Обставини, встановлені судами

1. 17.04.2009 між Публічним акціонерним товариством "Родовід Банк" (правонаступник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Мотус Анте") (далі - Банк, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТММ-Будкомплект" (далі - Товариство, відповідач-1) (позичальник) укладено кредитний договір № 22.1/12-КЛТ-09 (далі - Кредитний договір) (з урахуванням додаткових угод), на виконання умов якого Банк надав Товариству кредит в сумі 7 410 790 грн. для поповнення оборотних коштів та на інші господарські потреби, пов`язані з веденням статутної діяльності позичальника, з терміном повернення до 27.11.2009 та процентною ставкою за користування кредитом у розмірі 22% річних.

2. 17.04.2009 в забезпечення виконання зобов`язань Товариства за Кредитним договором між Банком та Фірмою "Т.М.М." - Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - Фірма, поручитель, іпотекодавець) укладено два договори:

- договір поруки № 22-1/12-ІІ-09 відповідно до умов якого Поручитель зобов`язується солідарно відповідати перед Банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов`язань Позичальником за вказаним Кредитним договором (далі - Договір поруки);

- договір іпотеки №22.1/12-3-09 відповідно до умов якого іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця у майбутньому згідно з Інвестиційно-підрядним договором № 36/06-06 на виконання робіт з будівництва житлового будинку з гостьовою автостоянкою та об`єктами соціально-культурного побуту на проспекті Космонавта Комарова, 22-28 у м. Києві від 15.06.2006, що укладений між іпотекодавцем та Благодійним фондом "Солом`янка" і буде збудовано за адресою: м. Київ, проспект Космонавта Комарова, 22-28 (далі - Іпотечний договір). В іпотечному договорі зазначено кількість одно-, дво- та трикімнатних квартир із вказівкою на поверхи будинку, на якому вони розташовані (з другого по двадцять другий поверхи).

3. 29.01.2009 між Банком та Товариством укладено додатковий договір № 2 до Кредитного договору, відповідно до якого сторони домовились здійснити реструктуризацію кредитної заборгованості наступним чином: (1) повернути на рахунок обліку строкової заборгованості прострочену заборгованість за основним боргом в сумі 4 376 990 грн; (2) строк повернення заборгованості за Кредитним договором встановити 01.02.2010; (3) нарахувати проценти за користування кредитними коштами за період з 30.11.2009 до 01.02.2010.

4. 02.02.2010 між Банком (Іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (Іпотекодавець) укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, згідно з яким іпотекодавець для забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором щодо сплати процентів, неустойки (штрафу, пені), погашення основної суми боргу за кредитами в сумі 5 694 607,25 грн. та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами Кредитного договору, відшкодування збитків та іншої заборгованості за Кредитним договором (основне зобов`язання), передав в іпотеку іпотекодержателю на підставі договору іпотеки належну йому на праві власності земельну ділянку, загальною площею 3 га, кадастровий номер 3223186800:03:009:0004, що розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці.

5. 02.02.2010 між Банком та Товариством укладено Договір про припинення дії Кредитного договору, відповідно до якого сторони досягли згоди про розірвання Кредитного договору з 02.02.2010.

6. 03.02.2010 між Товариством (Первісний боржник), Фірмою (Новий боржник) та ОСОБА_1 (Кредитор) укладено договір про переведення боргу, відповідно до якого Первісний боржник за згодою Кредитора переводить на Нового боржника борг (грошове зобов`язання) у розмірі 5 694 607,25 грн, що виник на підставі Кредитного договору. Новий боржник зобов`язується виконати зобов`язання Первісного боржника перед Кредитором на умовах Кредитного договору, у вказаній сумі. Первісний боржник сплачує Новому боржнику плату за прийняття боргу в розмірі 5 694 607,25 грн.

7. На виконання умов Договору про переведення боргу Фірма згідно з видатковим касовим ордером від 03.02.2010 видала ОСОБА_1 5 694 607,25 грн.

8. Рішенням Обухівського районного суду Київської області 07.06.2012 у справі №2/1018/537/12, яке набрало законної сили 15.08.2012, частково задоволено позов прокурора Обухівського району Київської області: визнано недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 02.02.2010; визнано недійсною та скасовано державну реєстрацію права власності Банку на земельну ділянку площею 3 га, розташовану в с. Підгірці Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223186800:03:009:0004; витребувано в Банку на користь Обухівської районної державної адміністрації вказану земельну ділянку.

9. 02.01.2013 Банк звернувся до Фірми з листом № 20.1-11-б.б/4 щодо погашення кредиту, повідомивши останнього як поручителя про наявність у позичальника - Товариства станом на 02.01.2013 простроченої заборгованості за Кредитним договором в розмірі 5 080 183,24 грн. Відповідачеві-2 запропоновано погасити зазначену заборгованість задля уникнення застосування Банком заходів впливу щодо погашення боргу відповідно до умов Кредитного договору та Договору поруки.

Узагальнений зміст позовних вимог та підстав позову

10. 18.01.2013 Банк звернувся до Товариства та Фірми з позовом про (з урахуванням заяв про зміну предмета позову):

a. визнання недійсним договору про припинення дії Кредитного договору від 02.02.2010;

b. стягнення з Відповідачів солідарно 12 461 690, 43 грн, яка складається з: 4 376 990 грн основної заборгованості, 703 193, 24 грн процентів за користування кредитними коштами за період з 17.04.2009 по 01.02.2010, 500 363, 26 грн пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та процентів за кредитом з 02.02.2010 по 02.08.2010; 1 271 020, 09 грн 3% річних від суми простроченого кредиту та прострочених процентів за кредитом за період з 02.02.2010 по 05.06.2018; 5 610 123,84 грн інфляційних втрат від суми простроченого кредиту та від суми прострочених процентів за період з 02.02.2010 по 30.04.2018.

c. в рахунок погашення заборгованості Товариства за Кредитним договором звернути стягнення на об`єкти нерухомого майна, які входять до предмета іпотеки за Іпотечним договором та належать Фірмі на праві приватної власності, а саме: житлові квартири в„– 198 , в„– 199 , в„– 201 , в„– 203 , в„– 204 , в„– 205 за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за вказаною в позовній заяві початковою ціною кожної з названих житлових квартир.

11. Позовні вимоги мотивовані тим, що у зв`язку з визнанням недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя договір про припинення дії Кредитного договору є недійсним на підставі статей 203, 215, 599, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Враховуючи, що зобов`язання за Кредитним договором не виконані, передбачені законодавством підстави для припинення іпотеки відсутні, а станом на 04.01.2013 позичальник не виконав зобов`язання з повернення кредитним коштів, сплати нарахованих процентів та інших платежів, передбачених Кредитним договором, а також пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, що свідчить про набуття Банком права на звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з умовами Іпотечного договору.

Розгляд справи судами

12. Справа розглядалась судами неодноразово.

13. Постановою Верховного Суду від 09.06.2020 скасовано постанову суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до цього суду.

14. Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що порука за Договором поруки припинилася внаслідок пропуску Банком встановленого частиною 4 статті 559 ЦК України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) шестимісячного строку для звернення до поручителя, а отже позовні вимоги до відповідача-2 задоволенню не підлягають.

15. Разом з тим, Верховний Суд встановив порушення судами норм процесуального права внаслідок того, що суди розглянути тільки позовну вимогу про стягнення кредитної заборгованості, проте помилково не розглянули ще одну вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки, від якої позивач у встановленому процесуальним законом порядку не відмовлявся.

16. Переглядаючи постанову апеляційного суду в частині часткового задоволення позовних вимог про стягнення кредитного боргу, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, зокрема, Кредитний договір з додатковими угодами до нього, та достеменно не встановив, з якого моменту розпочав свій перебіг строк позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за Кредитним договором, процентів, 3 % річних, інфляційних та пені, чи є цей строк за вказаними вимогами таким, що сплив на час звернення з позовом у цій справі та, у разі висновку про пропуск строку позовної давності, не надав оцінки поважності причин пропуску цього строку позовної давності, відповідно й висновки суду про пропуск позивачем строку позовної давності щодо стягнення пені, та наявність підстав для задоволення позовних вимог в іншій частині є передчасними.

Узагальнений зміст та обґрунтування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

17. Рішенням Господарського суду міста Києва від 28 лютого 2019 року відмовлено в позові в частині стягнення з відповідачів солідарно заборгованості в сумі 12 461 690,43 грн.

18. Додатковим рішенням цього ж суду від 11 березня 2021 року відмовлено в позові в частині звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна, які входять до предмета іпотеки за Іпотечним договором та належать Фірмі на праві приватної власності, в рахунок погашення заборгованості Товариства за кредитним договором.

19. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06 липня 2021 року вказані судові рішення (основне та додаткове) залишені без змін.

20. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач набув право власності на земельну ділянку ще до визнання судом недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а отже вказаний договір виконаний фактично, внаслідок чого відбулося задоволення вимог іпотекодержателя (Банка) та припинення зобов`язань відповідача-1 перед Банком, а ОСОБА_1 набув прав кредитора за кредитом відповідно до частини 2 статті 11 Закону України "Про іпотеку". Здійснена ж відповідачем-2 сплата боргу на користь ОСОБА_1 відповідно до Договору про переведення боргу є належним виконанням зобов`язання за Кредитним договором. Тому відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" вимоги Банку про стягнення кредитної заборгованості задоволенню не підлягають.

21. У Договорі поруки не визначено строк його дії, а кінцевим строком виконання грошового зобов`язання за Кредитним договором визначено 01.02.2010. Відтак строк дії поруки спливав 01.08.2010, через шість місяців від встановленої сторонами дати виконання грошового зобов`язання, доказів звернення до поручителя з вимогою про солідарне виконання грошового зобов`язання у період з 01.02.2010 по 01.08.2010 матеріали справи не містять, тому порука є припиненою з 02.08.2010 відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у зв`язку з відсутністю відповідного звернення кредитора, а отже вимога про солідарне стягнення боргу з відповідача-2 задоволенню не підлягає.

22. Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, то визначені Банком у позові об`єкти нерухомого майна відповідно до своїх технічних характеристик не входять до предмета іпотеки за іпотечним договором, що виключає можливість звернення стягнення на таке майно.

Касаційна скарга

23. Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, з касаційною скаргою звернувся Банк, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про задоволення позову повністю.

Узагальнені доводи касаційної скарги

24. Суди дійшли помилкових висновків про задоволення вимог Банку за рахунок одного з предметів іпотеки - земельної ділянки, оскільки недійсним у судовому порядку було визнано тільки додаткове забезпечувальне зобов`язання, внаслідок чого основне зобов`язання продовжило існувати, а Банк має право вимагати виконання такого зобов`язання від основного боржника та за рахунок інших предметів іпотеки, належних відповідачу-2. У зв`язку з чим суди неправильно застосували приписи частини 2 статті 528, статті 599 ЦК України, статті 36 Закону України "Про іпотеку", без урахування правових висновків Верховного Суду України у постановах від 09.09.2014 у справі № 3-71гс14, від 03.02.2016 у справі №6-1080цс15, Верховного Суду у постановах від 11.04.2018 у справі №761/17280/16-ц, від 19.09.2019 у справі №910/9508/17.

25. Суди неправильно застосували статті 546, 575 ЦК України, статті 3, 7, 16, 17, 33 Закону України "Про іпотеку" та не врахували, що передана відповідачем-2 в іпотеку нерухомість (квартири) за умовами іпотечного договору продовжує бути предметом іпотеки після введення об`єктів будівництва в експлуатацію та оформлення іпотекодавцем права власності на нерухоме майно. Оскільки основне зобов`язання не припинено, то забезпечувальне зобов`язання також є чинним. Відповідно до висновків Верховного Суду України у постанові від 06.07.2016 у справі №6-1213цс16, Верховного Суду у постановах від 04.07.2018 у справі № 335/640/15-ц, від 19.04.2018 у справі № 161/3376/17 новоствореним об`єктом нерухомості вважається виключно об`єкт, створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто, не є новоствореним об`єктом нерухомого майна вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами.

26. Відсутній висновок Верховного Суду про застосування частини 4 статті 559 ЦК України у подібних правовідносинах, оскільки з набранням 15.08.2012 законної сили судовим рішенням у справі № 2/1018/537/12 про визнання недійсним Договору про задоволення вимог іпотекодержателя кредитне зобов`язання було відновлено як невиконане, тобто Банк з дотриманням шестимісячного строку пред`явлення вимоги звернувся з вимогою до поручителя - 02.01.2013 та 18.01.2013 з відповідним позовом до суду

27. У порушення вимог статті 316 ГПК України та всупереч висновкам Верховного Суду у постанові від 05.02.2020 у справі №903/523/17 суди не врахували обов`язкових вказівок суду касаційної інстанції, який направляючи справу на новий розгляд надавав оцінку застосуванню норм матеріального та процесуального права.

28. Апеляційний суд розглянув справу без участі представника позивача, безпідставно відхиливши клопотання позивача про відкладення розгляду справи.

29. Суд встановив обставину оплати Фірмою на користь ОСОБА_1 коштів за договором про переведення боргу на підставі неналежного та недопустимого доказу - видаткового касового ордеру від 03.02.2010, копія якого не посвідчена належним чином, а сам доказ не має відношення до обставин, які підлягають встановленню у даному спорі.

Щодо доповнень до касаційної скарги .

30. 14.12.2021 до Верховного Суду від позивача ТОВ "ФК "Мотус Анте" надійшов документ під назвою "Касаційна скарга на рішення Господарського суду міста Києва від 28 лютого 2019 року та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 11 березня 2021 року, постанову Північного апеляційного господарського суду від 06 липня 2021 року".

31. У зазначеній "касаційній скарзі" ТОВ "ФК "Мотус Анте" посилається на те, що ухвалою Верховного Суду від 08.12.2021 його залучено у справу в якості правонаступника позивача - ПАТ "Родовід Банк" в порядку статті 52 ГПК України. У зв`язку з чим ТОВ "ФК "Мотус Анте" вважає за необхідне подати касаційну скаргу на судові рішення, перегляд яких вже здійснюється Верховний Судом у даному касаційному провадженні.

32. Одночасно ТОВ "Мотус Анте" просить поновити пропущений ним строк для подання касаційної скарги, з тих підстав, що позивач лише 08.12.2021 був залучений до участі у справі та 10.12.2021 ознайомився з матеріалами справи та оскаржуваними судовими рішеннями.

33. Верховний Суд зазначає, що відповідно до положень частини 2 статті 52 ГПК України усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив.

34. У даному випадку позивач - ПАТ "Родовід Банк", процесуальним правонаступником якого є ТОВ "ФК "Мотус Анте", 03.08.2021 вже скористався правом на касаційне оскарження прийнятих у даній справі судових рішень і ухвалою Суду від 11.10.2021 за його касаційною скаргою було відкрито дане касаційне провадження. Касаційним господарським судом було також задоволено клопотання скаржника та поновлено йому встановлений статтею 288 ГПК України строк на касаційне оскарження.

35. Отже, з огляду на приписи частини 2 статті 52 ГПК України процесуальна дія з подання касаційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 28 лютого 2019 року та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 11 березня 2021 року, постанову Північного апеляційного господарського суду від 06 липня 2021 року вже вчинена ТОВ " ФК "Мотус Анте" ще 03.08.2021.

36. У зв`язку з чим Верховний Суд розцінює подану позивачем 14.12.2021 "касаційну скаргу" як доповнення вже поданої касаційної скарги новими доводами, а заявлене у її тексті клопотання про поновлення процесуального строку як клопотання про поновлення встановленого частиною 1 статті 298 ГПК України строку для подання доповнень до касаційної скарги.

37. Так, відповідно до частини 1 статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

38. Згідно з частиною 1 статті 288 ГПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

39. Згідно зі статтею 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

40. Оскільки вказані доповнення до касаційної скарги подані скаржником з істотним порушенням строку, визначеного частиною 1 статті 288 ГПК України, обґрунтованих причин пропуску даного строку скаржником не наведено, суд залишає їх без розгляду.

Позиція відповідача-2 у відзиві на касаційну скаргу

41. Правильним є висновок про припинення основного зобов`язання внаслідок його виконання шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Щодо договору поруки, то зобов`язання поручителя є припиненим у зв`язку з пропуском кредитором шестимісячного строку для звернення до поручителя. Вимоги позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки не ґрунтуються на договорі іпотеки та суперечать вимогам законодавства.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів сторін та судів попередніх інстанцій

42. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

43. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 287 ГПК України.

44. Відповідно до зазначеної норми підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

45. З аналізу доводів касаційної скарги слідує, що скаржником в якості підстав для касаційного оскарження визначено приписи пунктів 1, 3 і 4 частини 2 статті 287 ГПК України. При цьому, пунктом 1 охоплюються доводи, що описані у пунктах 24, 25 та 27 цієї Постанови, пунктом 3 - доводи, що описані у пункті 26 цієї Постанови, а пунктом 4 - доводи, що описані у пунктах 28, 29 цієї Постанови.

Щодо доводів касаційної скарги з підстави касаційного оскарження, яка визначена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України Верховний Суд зазначає таке.

46. Відповідно до положень вказаної норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових:

(1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;

(2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

47. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

48. Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

49. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства.

50. Для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін подібні правовідносини , зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України) таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, з-поміж яких змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

51. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

52. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

53. Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 конкретизувала:

- висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32), від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38), від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16 (пункт 16), від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/8956/15, від 6 вересня 2017 року у справі № 910/3040/16, від 13 вересня 2017 року у справі № 923/682/16 тощо);

- висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 760/21151/15-ц, від 29 травня 2018 року у справах № 305/1180/15-ц і № 369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 6 червня 2018 року у справах № 308/6914/16-ц, № 569/1651/16-ц та № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 648/2419/13-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц тощо).

54. Здійснена Великою Палатою Верховного Суду конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

55. При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

56. Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

57. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

58. Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду України, Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

59. Так, за змістом доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, позивач не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що внаслідок фактичного виконання договору про задоволення вимог іпотекодержателя (набуття Банком права власності на предмет іпотеки), відбулося задоволення вимог іпотекодержателя (Банка) та припинення зобов`язань відповідача-1 перед Банком, а ОСОБА_1 набув прав кредитора за кредитом відповідно до частини 2 статті 11 Закону України "Про іпотеку". Також скаржник вважає, що суди помилково відмовили у зверненні стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором з підстав неспівпадіння технічних характеристик майна, переданого і іпотеку та фактично зареєстрованого за відповідачем-2 нерухомого майна, оскільки за умовами Іпотечного договору після оформлення іпотекодавцем права власності на збудовану нерухомість, ця нерухомість продовжує бути предметом іпотеки. Крім того, на переконання скаржника має місце невиконання судами обов`язкових вказівок суду касаційної інстанції при новому розгляді справи.

Щодо доводів відносно припинення основного зобов`язання.

60. У наведеній скаржником справі № 3-71гс14 суди відмовили у стягненні кредитного боргу з основного боржника з тих підстав, що банк вже отримав судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки за рахунок майнового поручителя, тобто суди вважали, що матиме місце подвійне стягнення боргу. У даній справі суд касаційної інстанції вирішував питання можливості одночасного стягнення банком боргу з позичальника та задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Касаційний суд вказав, що звернення стягнення на предмет іпотеки повинно привести до задоволення вимог кредитора, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов`язання. За обставинами справи рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не виконане, тому суд дійшов висновку, що банк має право стягнути кошти з основного боржника. Саме у цьому контексті Судом був зроблений зацитований скаржником висновок про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов`язання на забезпечувальне, яке має похідний характер, а не альтернативний основному.

61. Аналогічне спірне питання щодо можливості одночасного стягнення коштів з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки вирішувалось Верховним Судом України і у справі № 6-1080цс15 з відмінністю, яка полягала у поєднанні боржника (позичальника) і іпотекодавця в одній особі.

62. У справі №761/17280/16-ц вирішувався спір про стягнення з позичальника боргу за договором позики, який становить суму, що залишилась не погашеною за рахунок вартості предмета іпотеки. Верховний Суд вирішував спірне питання про те, чи покриває вартість реалізованого предмета іпотеки увесь кредитний борг та чи може кредитор достягнути залишок непокритого іпотекою кредитного боргу з позичальника.

63. У справі №910/9508/17 розглядався позов позичальника до банку про визнання припиненим зобов`язання за кредитним договором та договорами іпотеки з підстав виконання забезпеченого іпотекою кредитного зобов`язання шляхом набуття банком права власності на іпотечне майно. Судами у цій справі встановлено, що загальна вартість задоволених у позасудовому порядку вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки не покриває усієї суми кредитної заборгованості, а тому кредитор (банк) не втрачає права одержати задоволення своїх вимог за рахунок іншого виду забезпечення. Набуття кредитором права власності на предмет іпотеки не припинило заставу іншого майна, переданого кредитору з метою забезпечення виконання зобов`язання, а тому зобов`язання позичальника та інших іпотекодавців не є припиненими.

64. Натомість у справі, що переглядається, суди встановили, що у зв`язку з набуттям Банком у власність предмета іпотеки відбулося повне задоволення вимог іпотекодержателя, а розмір кредитного боргу був визначений самим Банком при набутті права власності на предмет іпотеки.

65. З викладеного вбачається, що правовідносини у справах, на які посилається скаржник та у справі, що переглядається, не є подібними насамперед за змістовним критерієм, наведені справи різняться предметом і підставами позовних вимог, суттю та змістом правовідносин, фактичними обставинами, матеріально-правовим регулюванням відносин.

Щодо доводів у частині відмови у зверненні стягнення на об`єкти нерухомого майна, визначені в позовній заяві Банку.

66. У справі №6-1213цс16 розглядався позов банку про звернення стягнення на предмет іпотеки до набувача іпотечного майна, яке було відчужене іпотекодавцем без згоди Банку. За обставинами справи внаслідок реконструкції трьох нежитлових приміщень власником було зареєстровано право власності на чотири житлові квартири. Суди встановили, що відчужена іпотекодавцем на користь відповідача у справі житлова квартира не є новоствореним об`єктом нерухомого майна, оскільки створена з прив`язкою до вже існуючої заставленої нерухомості, з використанням її функціональних елементів, тому висновок судів про те, що спірна квартира не є іпотечним майном, а іншим об`єктом нерухомості, передчасний.

67. Справа № 335/640/15-ц стосується спору між громадянами щодо витребування майна з чужого незаконного володіння. Позивач у справі був власником переданих в іпотеку квартир, які внаслідок звернення стягнення іпотекодержателем були реалізовані на прилюдних торгах. Новий власник цього майна (відповідач у справі) реконструював ці житлові квартири під нежитлові приміщення. Первинний власник після визнання недійсною процедури звернення стягнення на предмет іпотеки (квартири) заявив віндикаційний позов до набувача спірного майна. Верховний Суд скасував судові рішення про відмову в позові, направив справу на новий розгляд та вказав, що спірне майно не є новоствореним, оскільки створене з прив`язкою до вже існуючої заставленої нерухомості, з використанням її функціональних елементів, а тому позивач має право на заявлення віндикаційного позову.

68. У наведеній справі Верховний Суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі, який може враховуватись при розгляді інших справ у подібних правовідносинах. Хоча слід зауважити, що, з урахуванням суб`єктного складу учасників, підстав позову та нормативного регулювання правовідносини у вказаній справі та справі, що розглядається, також не є подібними.

69. У справі № 161/3376/17 вирішувався спір між двома банківськими установами про визнання недійсним договору іпотеки. За обставинами цієї справи іпотекодавці реконстуювали іпотечне майно після передачі в іпотеку позивачу, об`єднавши дві квартири в одне нежитлове приміщення, а у подальшому відчужили його третій особі, яка у свою чергу передала це майно (як новостворене) в іпотеку відповідачу у справі на підставі спірного договору іпотеки. У цій справі також спірним було питання тотожності реконструйованого іпотечного майна.

70. Натомість у справі, що переглядається, предметом Іпотечного договору було майно (перелік квартир у житловому будинку, що будується), яке стане власністю іпотекодавця у майбутньому. Суди встановили, що предметом позовних вимог Банку у даній справі є зареєстровані за відповідачем-2 об`єкти нерухомості, щодо яких відсутнє обтяження іпотекою та які за технічними характеристиками неможливо ідентифікувати з майном, яке було передано в іпотеку позивачу на етапі його створення (будівництва).

71. Зазначаючи про порушення судами положень статті 316 ГПК України (обов`язковість вказівок, що містяться у постанові суду касаційної інстанції), позивач у касаційній скарзі не зазначив, які саме обов`язкові вказівки, у застосуванні яких саме норм права та в якій з прийнятих у даній справі постанов суду касаційної інстанції не були виконані судами попередніх інстанцій. У підтвердження своїх загальних тверджень про порушення судами норм процесуального права скаржник посилається на висновки Верховного Суду щодо застосування статті 316 ГПК України у постанові від 05.02.2020 у справі №903/523/17 , у якій вирішувався земельний спір щодо державної реєстрації земельної ділянки. У наведеній постанові Верховний Суд зацитував зміст вказаної процесуальної норми та констатував виконання судами попередніх інстанцій при новому розгляді обов`язкових вказівок суду касаційної інстанції, дійшовши у підсумку висновку про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, як законних та обґрунтованих.

72. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи позивача про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

73. Згідно з приписами пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

74. За викладеного, посилання скаржника на постанови Верховного Суду України, Верховного Суду в підтвердження наявності підстави для касаційного оскарження судових рішень, що визначена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не приймаються, а касаційне провадження у цій частині підлягає закриттю відповідно до положень пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Щодо доводів касаційної скарги з підстави касаційного оскарження, яка визначена у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК України Верховний Суд зазначає таке.

75. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

76. Так, Верховний Суд у постанові від 09 червня 2020 року у справі, що переглядається, вже виклав правовий висновок про застосування частини 4 статті 559 ЦК України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) саме у спірних правовідносинах.

77. Надаючи відповідний висновок, Верховний Суд зазначив, що строк, передбачений нормою частини 4 статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Наведений висновок також викладений у постановах Верховного Суду від 01.11.2018 у справі № 751/5103/16-ц, від 28.10.2019 у справі № 461/14890/14-ц.

78. Враховуючи, що кінцевим строком виконання грошового зобов`язання за Кредитним договором визначено 01.02.2010, а з вимогою щодо солідарного стягнення заборгованості позивач звернувся 18.01.2013, отже поза межами встановленого шестимісячного строку, то порука за Договором поруки припинилася, отже вимога про солідарне стягнення боргу з відповідача-2 задоволенню не підлягає.

79. Суди попередніх інстанцій у даній справі прийняли оскаржувані судові рішення відповідно до вказаних вище висновків Верховного Суду.

80. Колегія суддів не вбачає підстав відступати від таких висновків Верховного Суду, а тому провадження за касаційною скаргою відповідача підлягає закриттю на підставі пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України.

Щодо доводів касаційної скарги з підстави касаційного оскарження, яка визначена у пункті 4 частини 2 статті 287 ГПК України Верховний Суд зазначає таке.

81. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 310 ГПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

81.1. Отже, безумовною підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд є її розгляд за відсутності будь-кого з учасників за умови не повідомлення його належним чином про дату, час і місце судового засідання.

82. Довід про розгляд судом апеляційної інстанції справи без його участі позивач мотивує безпідставним відхиленням його клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного в судовому засіданні на 06.07.2021.

83. Однак матеріали справи містять відомості про одержання позивачем ухвал апеляційного господарського суду про призначення до розгляду справи у судовому засіданні на 06.07.2021 (а.с. 201, 204, том 16). При цьому позивач у поданому до апеляційного суду 02.07.2021 клопотанні про відкладення продемонстував свою обізнаність про призначення справи до розгляду на 06.07.2021.

84. Вказане свідчить про те, що позивач був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, у якому прийнято оскаржувану постанову, проте своїм правом на участь у ньому не скористався.

85. Отже, аргумент скаржника про розгляд справи судом апеляційної інстанції без його повідомлення про дату, час і місце судового засідання не знайшов свого підтвердження.

86. Верховний Суд також відхиляє аргумент скаржника щодо недопустимості доказу - видаткового касового ордеру від 03.02.2010 у підтвердження сплати відповідачем-2 коштів на користь ОСОБА_1 та зазначає, що він є наслідком помилкового розуміння останнім таких визначених процесуальним законом властивостей доказів, як належність та допустимість. Фактично скаржник аргументує недопустимість доказу формальними ознаками, які характеризують неналежність доказу.

87. Згідно із частиною першою статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

88. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (частина друга статті 73 ГПК України).

89. Відповідно до статті 77 ГПК України ("допустимість доказів") обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

90. Допустимість доказів означає, що у певних випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування (постанови Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 913/38/20, від 25.02.2021 у справі № 904/7804/16, від 26.02.2021 у справі № 908/2847/19, від 14.04.2021 у справі № 910/7431/19).

91. Натомість за змістом статті 76 ГПК України належність доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.

92. Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

93. Однак відповідно до положень пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України до повноважень суду касаційної інстанції належить вирішення питання тільки щодо допустимості доказу. Установлення цього дефекту доказу є питанням права в тому значенні, що висновок про недопустимість доказу можна зробити виключно із застосуванням норми матеріального права, яка містить пряму заборону використання відповідного засобу доказування на підтвердження певної фактичної обставини справи.

94. У той же час скаржником взагалі не зазначено наявності передбачених чинним законодавством обставин, які б зумовлювали визнання оціненого судами доказу - видаткового касового ордеру від 03.02.2010 недопустимим, тобто таким, який не може підтверджувати обставину сплати коштів ОСОБА_1 . Доводи скаржника зводяться до необхідності вирішення питання щодо належності доказу, тобто переоцінки його змісту, що виходить за межі визначених статтею 300 ГПК України повноважень суду касаційної інстанції.

95. Скаржник помилково ототожнює категорії належності та допустимості доказів та не враховує вимоги частини 2 статті 86 ГПК України, відповідно до якої саме суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

96. У даній справі суди, керуючись положеннями статей 73, 74, 76, 77, 86 ГПК України, встановили обставину сплати відповідачем-2 коштів на користь ОСОБА_1 на виконання договору про переведення боргу від 03.02.2010 №У-03/12-2007, додаткова перевірка та переоцінка яких не входить до повноважень Верховного Суду.

97. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

98. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

99. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції та доводів касаційної скарги з підстави касаційного оскарження, яка визначена у пункті 4 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд вважає, що постанову суду апеляційної інстанції прийнято із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для її скасування не вбачається. У зв`язку з чим касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Щодо судових витрат

100. Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження у справі № 910/1088/13 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Мотус Анте" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06 липня 2021 року, рішення Господарського суду міста Києва від 28 лютого 2019 року і додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 11 березня 2021 року в частині підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Мотус Анте" в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3 . Постанову Північного апеляційного господарського суду від 06 липня 2021 року, рішення Господарського суду міста Києва від 28 лютого 2019 року і додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 11 березня 2021 року у справі № 910/1088/13 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.