Рішення

від 07.12.2021 по справі 325/747/21

ПРИАЗОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 2/325/246/2021

325/747/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2021 року Приазовський районний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Васильцової Г.А.

за участю секретаря судового засідання Міняйло А.П.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача - адвоката Шумейко І.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у смт. Приазовське цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів та витребування майна з чужого незаконного володіння, третя особа - Мелітопольська районна державна адміністрація,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулася до суду з позовом, в якому просить: визнати недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку від 24.04.2009 р. серія ЯЕ № 281136 на земельну ділянку № 2324584800:02:001:0039 площею 7,95 га та серія ЯЕ № 281137 на земельну ділянку № 2324584800:01:002:0072 площею 0,86 га, видані на ім`я ОСОБА_2 . Крім того, просить стягнути з відповідача судові витрати.

Позов обґрунтований тим, що її мати була власником земельної ділянки, площею 8,81 га розташованої на території Примпосадської сільської ради. 29.03.2004 року її мати отримала державні акти на вказану земельну ділянку. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати, після смерті вона як спадкоємець 1 черги за законом звернулася до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини. В процесі формування спадкової справи їй стало відомо про рішення Приазовського районного суду від 12.11.2007 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору міни дійсним, яким право власності на земельні ділянки були визнано за ОСОБА_2 , яка надалі оформила і технічну документацію на своє ім`я. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 09.07.2009 року рішення суду було скасоване, справу повернуто на новий розгляд. 25 вересня 2009 року ухвалою Приазовського районного суду позовна заява ОСОБА_2 залишена без розгляду, справу закрито. 24.04.2009 року незважаючи на рішення судів ОСОБА_2 незаконно отримала державні акти на вказані земельні ділянки, яким були присвоєні кадастрові номери. Внаслідок незаконних дій ОСОБА_2 та незаконного отримання нею державних актів, вона не може отримати свідоцтво про право на спадщину на земельні ділянки її матері. Посилаючись на ст.ст. 392, 1216-1218, 1220, 1258, 1268, 1296 ЦК України та ст.. 152 ЗК України просить задовольнити заявлені вимоги.

Ухвалою Приазовського районного суду від 14 липня 2021 року відкрито провадження по справі за правилами загального провадження та призначено справу до підготовчого судового засідання, витребувано з Мелітопольської державної нотаріальної контори копію спадкової справи № 62975905, заведеної після смерті: ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

27 серпня 2021 року на адресу суду надійшла витребувана судом спадкова справа.

Протокольною ухвалою суду від 28 вересня 2021 року відкладене підготовче судове засідання.

20 жовтня 2021 року від позивача надійшла уточнена позовна заява, посилаючись на ст.ст. 387-388, 392, 1216-1218, 1220, 1258, 1268, 1296 ЦК України та ст.. 152 ЗК України, просить визнати недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку від 24.04.2009 р. серія ЯЕ № 281136 на земельну ділянку № 2324584800:02:001:0039 площею 7,95 га та серія ЯЕ № 281137 на земельну ділянку № 2324584800:01:002:0072 площею 0,86 га, видані на ім`я ОСОБА_2 ; витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельні ділянки, площею 7,95 га кадастровий № 2324584800:02:001:0039 та площею 0,86 га кадастровий № 2324584800:01:002:0072. Крім того, просить стягнути з відповідача судові витрати.

Ухвалою Приазовського районного суду від 20 жовтня 2021 року закрите підготовче провадження і справа призначена до розгляду по суті; вирішено про склад учасників справи, надано строк відповідачу для надання відзиву на уточнену позовну заяву, за клопотанням позивача витребувано докази у справі та викликано свідка.

11 листопада 2021 року від представника відповідача - адвоката Шумейко І.П. надійшла заява про застосування до позовних вимог строку позовної давності, яка мотивована тим, що позивачка та її мати не могли не знати про існуючі рішення за 2007 та 2009 роки, бо саме за участю померлої матері позивача відбувався розгляд справи. Тобто 3-х річний строк позовної давності закінчився ще в 2012 році за життя ОСОБА_3 .. Позивачка в позові стверджує, що вона дізналася про рішення в процесі формування спадкової справи, проте не називає дати коли саме. Крім того, в уточненій позовній заяві ОСОБА_1 не зазначила доводи щодо причин, з яких спадкодавець - її мати взагалі не цікавилася спірними земельними ділянками. Таким чином, позивачка звернувшись до суду 29 червня 2021 року пропустила 3-річний строк позовної давності без жодних поважних причин. А тому, просить застосувати у справі позовну давність та відмовити у задоволенні позову.

Протокольною ухвалою суду від 11 листопада 2021 року задоволено клопотання представника відповідача та продовжено строк для подання відзиву на позовну заяву.

16 листопада 2021 року до суду від представника відповідача - адвоката Шумейко І.П. надійшов відзив на уточнену позовну заяву, в якому зазначено, що відповідач позов не визнає, заперечує проти позову, мотивуючи тим, що маючи рішення Приазовського районного суду від 12 листопада 2007 року, яке набрало законної сили, ОСОБА_2 звернулася для оформлення технічної документації на земельні ділянки та законно отримала на них державні акти. ОСОБА_2 об`єктивно не могла знати, що у 2009 році вказане рішення буде оскаржене та в майбутньому скасовано. Зазначає, що земельні ділянки ОСОБА_2 були придбані за відплатним договором міни, який станом на 24.04.2009 року був визнаний судом дійсним. Норма статті 388 ЦК України обмежує можливість витребовування майна від добросовісного набувача лише трьома випадками - тільки якщо майно було загублене, було викрадене, вибуло з володіння власника не з його волі. А таких підстав, щоб витребувати у ОСОБА_2 спірні земельні ділянки немає, тому слід відмовити в задоволені позову. Крім того, представник зазначає, що позивачем не визначено співвідповідачем по справі Мелітопольську районну державну адміністрацію, яка, на його думку, повинна бути залучена як орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв рішення про видачу державного акту. З цих підстав просить відмовити у задоволені позову. Також, зазначає, що позовна заява не містить вимог про визнання права власності за позивачкою, про припинення права власності за відповідачкою, а тому за відсутності таких позовних вимог, вимога про визнання недійсними державних актів є неналежним способом захисту, що є також однією з підстав для відмови в позові.

07 грудня 2021 року від позивача надійшли заперечення на відзив, в яких позивачка вважає доводи викладені у відзиві безпідставні, а позовні вимоги підлягають задоволенню. Так, зазначає, що доводи ОСОБА_2 про добросовісність набуття права власності на земельні ділянки є безпідставним, бо рішення суду від 12.11.2007 року було скасоване. Крім того, договір міни не був нотаріально посвідчений, та предмет договору є земельні ділянки сільськогосподарського призначення, хоча згідно ст.. 715 ЦК України предметом договору міни є земельні ділянки, які належать громадянам на праві власності, мають установлені межі та певне місце розташування. Договори міни земельних ділянок, які укладено з порушенням встановленого законом порядку обміну, визнаються недійсними за рішенням суду. Щодо заяви відповідача про пропуск терміну позовної давності зазначає, що про існування державних актів на право власності виданих на ім`я ОСОБА_2 дізналася лише 11 грудня 2020 року з інформації з Держ реєстру речових прав на нерухоме майно, та з копії технічного звіту про встановлення меж від 2008 року, з яким вона ознайомилася лише 04 січня 2021 року. Та взагалі її матір ніхто не знайомив з вказаними документами. Вказані обставини свідчать про поважність причин пропуску терміну позовної давності, а тому її позовні вимоги підлягають задоволенню.

Інших заяв та клопотань суду не надано.

Позивачка у судовому засіданні відмовилася від свого представника та відмовилася від раніше поданих клопотань, вважає можливим розглянути справу у відсутності представника, просила позовні вимоги задовольнити, зазначаючи, що вона знала про договір міни, який укладений був між її матір`ю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .. ЇЇ мати шкодувала про це, бо вважала, що уклала договір оренди, а потім прочитала, що то договір міни. У 2021 році звернулася до суду, бо дізналася про Закон про справедливість, і тому вирішила звернутися до суду.

Представник відповідача - адвокат Шумейко І.П. у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у відзиві.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи.

Суд, заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цих Кодексом випадках.

Статтею 43 ЦПК України серед іншого визначено, що учасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Отже, за цими правилами суд надає оцінку доказам, які є в матеріалах справи та на які сторони посилаються, як на підтвердження своїх вимог та заперечень, та не може вважати встановленими факти, які не підтверджені наявними у справі доказами.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд зазначає, що доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, тому подання позивачем доказів на підтвердження наведених обставин є обов`язковим, оскільки такі докази матимуть значення для ухвалення рішення у справі. Докази, які позивач повинен подати в рахунок обґрунтування всіх тих обставин, на які він посилається як на підставу для задоволення його вимог, і на підставі яких суд в подальшому встановлює наявність або відсутність підстав для задоволення позову чи відмови у його задоволенні, - повинні бути виключно належними та допустимими.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 43,57 ЦПК України).

Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані їх сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Частиною 1 ст. 229 ЦПК України, визначено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Згідно доказів наданих позивачкою, позивачка прийняла спадщину за законом після смерті своєї матері - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно копії свідоцтва про право на спадщину від 28 лютого 2004 року /а.с. 4/ ОСОБА_3 належить земельна ділянка, розміром 8,81 га, яка розташована на території Примпосадської сільської ради Приазовського району Запорізької області.

Рішенням Приазовського районного суду Запорізької області від 12 листопада 2007 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору дійсним та визнання права власності на земельну ділянку. Визнано договір міни земельних ділянок, укладений 04 січня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; та визнано за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку, площею 0,8600 га для ведення особистого селянського господарства, та на земельну ділянку, площею 7,9500 га для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Приморсько-Посадської сільської ради Приазовського району Запорізької області /а.с. 98/.

Вказане рішення суду було виконане, ОСОБА_2 було замовлено технічну документацію та отримано державні акти на право власності на земельну ділянку від 24.04.2009 р. серія ЯЕ № 281136 на земельну ділянку № 2324584800:02:001:0039 площею 7,95 га та серія ЯЕ № 281137 на земельну ділянку № 2324584800:01:002:0072 площею 0,86 га.

Слід зазначити, що договір міни земельних ділянок, укладений 04 січня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , нотаріально не посвідчений.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 09 липня 2009 року /а.с. 11/ апеляційна скарга прокурора Приазовського району Запорізької області задоволена частково, рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 12 листопада 2007 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до того ж суду в іншому складі.

Ухвалою Приазовського районного суду від 25 вересня 2009 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору дійсним та визнання права власності на земельну ділянку, залишено без розгляду.(а.с. 12)

Тобто, державні акти на право власності на земельні ділянки ОСОБА_2 отримала на підставі рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 12.11.2007 р. у цивільній справі №2-867/2007, яке в наступному було скасоване.

Позивачка зазначає, що оскільки рішення суду скасоване, на підставі яких були видані державні акти відповідачці, то вказані земельні ділянки належать її померлій матері, а тому вона як спадкоємниця є власницею земельних ділянок, а тому просить витребувати їх у відповідача на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України.

Згідно з приписами частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя стаття 388 ЦК України).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15.

В даному випадку земельна ділянка вибула з володіння її власника ОСОБА_3 поза її волею, а саме: на підставі рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 12.11.2007 р у цивільній справі №2-867/2007, яке в подальшому було скасовано.

За таких підстав, суд не погоджується з доводами представника відповідача про те, що з власної волі ОСОБА_3 вибула з володіння належна їй земельна ділянка.

Таким чином, земельна ділянка вибула з володіння ОСОБА_3 поза її волею і наявні законні підстави для її витребування від її добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь спадкоємниці ОСОБА_3 - ОСОБА_1 ..

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Неодноразово Велика Палата Верховного Суду висловлювала правову позицію щодо застосування строків позовної давності при вирішенні спорів про витребування майна із незаконного володіння на підставі статей 387, 388 ЦК України, та зазначала, що до таких спорів застосовується загальна позовна давність у три роки. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача відповідно до статей 387, 388 ЦК України мають застосовуватися положення ст. 267 ЦК України, згідно з якою сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.

Як було встановлено в судовому засіданні позивачка про наявність рішення суду про визнання договору міни та визнання за ОСОБА_2 права власності на спірні земельні ділянки знала ще за часів життя своєї матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , бо померла, зі слів позивачки, шкодувала про укладений договір міни.

В свою чергу, як свідчать матеріали справи, ОСОБА_3 знала і про наявність рішення суду від 12 листопада 2007 року, бо була присутньою під час розгляду справи, визнавала позовні вимоги ОСОБА_2 , також знала про скасування вказаного рішення суду, та знала про залишення позовної заяви ОСОБА_2 без розгляду на підставі ухвали суду від 25 вересня 2009 року /а.с. 102/.

Таким чином, позивачка знаючи про те, що земельні ділянки зареєстровані за ОСОБА_2 своєчасно не звернулась за судовим захистом. А з позовом до суду до ОСОБА_2 позивачка звернулася лише у червні 2021 року.

Посилання позивачки про те, що вона дізналася про наявність рішення під час формування спадкової справи спростувалося під час розгляду справи, оскільки позивачка особисто засвідчила те, що вона знала про вказаний факт ще за часів життя матері із волі якої укладався договір міни, за участю якої проходив розгляд справи про визнання договору міни дійсним. Зазначені події відбулись у 2007, 2009 роках.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 6-68цс15, яка є обов`язковою для всіх судів України.

Будь-яких доказів поважних причин пропуску строку позовної давності позивачка суду не надала, а тому у суду відсутні законні підстави для поновлення цього строку.

Згідно ч. 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідачем заявлено про застосування позовної давності (а.с. 74), та наголошено представником відповідача про його застосування під час розгляд справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, приймаючи до уваги, що позивач звернувся до суду зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, що є підставою для відмови у позові, суд дійшов до висновку, що у задоволенні позову з цих підстав слід відмовити.

Щодо неналежного способу захисту, на який вказує представник відповідача, то слід зазначити, що відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Крім того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 362/884/16-ц зроблено висновок, що визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, ефективним та окремим способом захисту та поновлення порушених прав у судовому порядку. Вказана правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом України, зокрема у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15 тау постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-319цс15. Так, у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15 зроблено висновок, що оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку .

Щодо вирішення по суті позовних вимог про визнання державних актів недійсними та відповідно не визначення позивачем відповідача Мелітопольську районну державну адміністрацію, як на це вказує представник відповідача, то слід зазначити, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтування позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (Висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Так, дійсно належними відповідачами у справах про визнання недійсними актів про право власності на земельну ділянку є особа, якій видано державний акт про право власності на відповідну земельну ділянку та орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв рішення про його видачу.

Позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсними державних актів, зазначивши відповідачем ОСОБА_2 , якій видано державні акти про право власності на спірні земельні ділянки.

Клопотань про залучення до участі у справі органу виконавчої влади, що прийняв рішення про їх видачу, як співвідповідача позивач не заявляла.

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

А тому, незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19, в постанові Верховного Суду від 17 травня 2021 року у справі № 309/2340/15-ц.

Таким чином, вказана обставина є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову саме в цій частині.

Також, не підлягають стягненню з відповідача на користь позивача судові витрати по справі, оскільки відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Суд акцентує увагу, що згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статтей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Керуючись ст.ст. 2, 12, 13, 81-82, 89, 141, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів та витребування майна з чужого незаконного володіння, третя особа - Мелітопольська районна державна адміністрація - відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, апеляційної скарги.

Дата складення повного судового рішення 20 грудня 2021 року.

Суддя Г.А. Васильцова