Ухвала

від 16.12.2021 по справі 910/8197/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

16 грудня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/8197/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Малихіної О.В.,

представників учасників справи:

позивача - Xiaomi Inc. -Дрюк Н.О., адвокат (ордер від 04.02.2021), Подоляк А.В., адвокат (ордер від 04.02.2021),

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю ЕН-АЙ-ЕС Україна - Кобець Т.М., адвокат (дов. від 01.09.2021),

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Київської митниці Держмитслужби - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю ЕН-АЙ-ЕС Україна

на рішення господарського суду міста Києва від 25.02.2020 (суддя Картавцева Ю.В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021 (головуючий суддя: Отрюх Б.В., судді: Верховець А.А., Гарник Л.Л.)

у справі № 910/8197/19

за позовом Xiaomi Inc. (далі - Компанія)

до товариства з обмеженою відповідальністю ЕН-АЙ-ЕС Україна (далі - ТОВ ЕН-АЙ-ЕС Україна ),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Київська митниця Держмитслужби (далі - Митниця),

про зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Компанія звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ ЕН-АЙ-ЕС Україна про зобов`язання вчинити дії, а саме:

- заборонити відповідачу здійснювати розповсюдження товарів за митною декларацією № UA 100200/2019/017514 від 04.06.2019, а саме, товар - багатофункціональний прилад Фітнес-трекер МІ Band 3 (black): модель XMSH05HM, що включає у себе наступні функції: наручний годинник; Bluetooth; відстеження та аналіз сну-активність протягом сну та його тривалість, в кількості 100 штук;

- вилучити з цивільного обороту та знищити контрафактний товар за митною декларацією № UA 100200/2019/017514 від 04.06.2019, а саме товар - багатофункціональний прилад Фітнес-трекер MI Band 3 (black): модель XMSH05HM, що включає у себе наступні функції: наручний годинник; Bluetooth; відстеження та аналіз сну-активність протягом сну та його тривалість, в кількості 100 штук.

Згідно з ухвалою господарського суду міста Києва від 24.07.2019 зі справи № 910/8197/19 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Київську міську митницю Державної фіскальної служби України, яку у подальшому згідно з ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.06.2021 замінено на правонаступника - Київську митницю Держмитслужби.

Рішенням господарського суду міста Києва від 25.02.2020 у справі № 910/8197/20 позов задоволено повністю, з посиланням на його обґрунтованість.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що: Xiaomi Inc. (попередня назва Beijing Xiaomi Technology Co., Ltd.) є правовласником торговельних марок: XIAOMI (за міжнародною реєстрацією від 28.11.2012 № 1177611, яка діє на території України в повному обсязі з 28.11.2012), Mi (за міжнародною реєстрацією від 28.11.2012 № 1173649, яка діє на території України в повному обсязі з 28.11.2012) та Redmi (за міжнародною реєстрацією від 23.04.2014 № 1213534, яка діє на території України в повному обсязі з 23.04.2014); зазначені торговельні марки зареєстровані, зокрема, для товарів 9 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг (далі - МКТП), переліки яких наведені у названих міжнародних реєстраціях; застосування на товарі (багатофункціональний прилад Фітнес-трекер МІ Band 3 (black): модель XMSH05HM) за митною декларацією від 04.06.2019 № UA100200/2019/017514 позначення, тотожного зі знаком для товарів і послуг Мі за міжнародною реєстрацією № 1173649, права на який належать Xiaomi Inc., є використанням такого знака для товарів і послуг; водночас позивачем не доведено порушення його прав, як власника знаків для товарів і послуг XIAOMI та Redmi за міжнародними реєстраціями № 1177611, № 1213534, у зв`язку з ввезенням відповідачем товарів за митною декларацією від 04.06.2019 № UA100200/2019/017514; відповідачем не доведено, що спірний товар був введений у цивільний обіг власником торговельної марки Мі чи іншою уповноваженою особою; положення статті 16 Закону України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг щодо обмеження виключного права власника свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстрований знак не поширюються на спірні правовідносини з огляду на недоведення відповідачем обставин введення спірного товару у цивільний обіг власником чи його уповноваженою особою; вказаний у митній декларації від 04.06.2019 № UA100200/2019/017514 товар є контрафактним і його ввезення відповідачем призводить до порушення прав позивача, як власника знака для товарів і послуг Mi за міжнародною реєстрацією № 1173649.

Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій, 01.10.2021 (згідно з поштовим штемпелем на конверті) ТОВ ЕН-АЙ-ЕС Україна звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Скаржник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та вказує на те, що судом апеляційної інстанції застосовано приписи статті 269 ГПК України без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21.06.2018 у справі № 906/612/17, від 22.08.2018 у справі № 910/19776/17, від 05.12.2018 у справі № 910/7190/18, від 21.10.2020 у справі № 910/1405/19, від 14.01.2020 у справі № 910/5280/19; скаржник зазначає, що приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, апеляційний господарський суд порушив правила про винятковість прийняття доказів, неподаних до суду першої інстанції у встановлений строк, а також порушив правила про заборону розгляду справи за новими підставами, не заявленими у суді першої інстанції; також ТОВ ЕН-АЙ-ЕС Україна звертає увагу на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16, постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 в аспекті заборони суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proрrium) та принципу добросовісності, який лежить в основі доктрини заборони суперечливої поведінки; правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 стосовно оцінки предмета заявленого позову крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги; правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 911/2674/17, у постановах Вищого господарського суду України від 20.10.2015 у справі № 904/2029/15, від 12.04.2016 у справі № 918/1141/15 в аспекті застосування пункту 6 статті 16 Закону України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг . Поряд з цим скаржник наводить, як приклад результат розгляду аналогічного спору, викладеного у листі Вищого господарського суду України від 28.02.2017 № 01-06/521 Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об`єкти інтелектуальної власності .

Ухвалою Верховного Суду від 01.11.2021, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі, розгляд касаційної скарги призначено на 02.12.2021.

Компанія у відзиві на касаційну скаргу просила залишити судові рішення попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Ухвалою від 02.12.2021 розгляд касаційної скарги відкладався до 16.12.2021.

Касаційне провадження щодо розгляду цієї скарги здійснюється з урахуванням положень ГПК України у редакції від 08.02.2020.

Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права .

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження .

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судового рішення у його контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/8197/19 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України , з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та 13.09.2017 у справі № 923/682/16.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків стосовно застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених ним постановах Верховного Суду, то Суд зазначає таке.

У постановах Верховного Суду від 21.06.2018 у справі № 906/612/17, від 22.08.2018 у справі № 910/19776/17, від 05.12.2018 у справі № 910/7190/18, від 21.10.2020 у справі № 910/1405/19, від 14.01.2020 у справі № 910/5280/19, на які посилається скаржник, викладені висновки, зокрема, про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи; докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього; суд апеляційної інстанції повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання відповідачем доказів до суду першої інстанції у встановлений строк та вказати докази неможливості їх подання особою до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від неї у строк встановлений судом.

Верховний Суд зазначає, що застосування норми процесуального права, а саме, приписів статті 269 ГПК України має універсальний характер, незалежно від суті спірних правовідносин.

Водночас у справі № 906/612/17 судом апеляційної інстанції були долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача копії відправлень DHL Express. Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, зазначив, зокрема, про те, що ані в клопотанні про долучення доказів, ані в постанові апеляційного господарського суду не зазначено підстав неможливості надання позивачем таких доказів в суді першої інстанції та підстав прийняття їх апеляційним судом.

У справі № 910/19776/17 в суді апеляційної інстанції відповідачем були долучені до матеріалів справи копії договорів управління майном, щодо яких суд апеляційної інстанції зазначив, що в обґрунтування неможливості подачі зазначених доказів до суду першої інстанції з причин, які об`єктивно не залежали від нього, відповідач вказав, що позивачем жодним чином у розгляді даного спору не оспорювалося право відповідача на управління спірним майном та суд не вимагав від відповідача доказів правомірності управління майном. Разом з тим Верховний Суд, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій, зокрема, вказав на те, що прийнявши вказані докази, суд апеляційної інстанції в порушення приписів статті 269 ГПК України не зазначив, які докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від відповідача, були надані останнім суду апеляційної інстанції.

У справі № 910/7190/18 суд апеляційної інстанції за клопотанням відповідача долучив до матеріалів справи надані останнім додаткові докази, а саме, копії банківських виписок по фінансовим операціям. Проте, Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, зазначив, зокрема, про те, що суд апеляційної інстанції не мотивував, в чому полягає винятковість випадку неподання відповідачем зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк та не вказав доказів неможливості їх подання відповідачем до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього у строк встановлений судом.

У справі № 910/1405/19 відповідач до додаткових пояснень до апеляційної скарги надав до суду апеляційної інстанції копії: договору купівлі-продажу, акта приймання-передачі до цього договору, видаткових накладних, які прийняті та оцінені названим судом. Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, зазначив, зокрема, про те, що в порушення вимог статей 80, 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції, не дослідив причин неподання відповідачем цих документів до суду першої інстанції; в порушення статті 269 ГПК України не вирішив питання щодо наявності підстав для прийняття вказаних доказів, не з`ясував чи мав відповідач можливість подати ці докази до суду першої інстанції, чи існували причини, що унеможливлювали подання відповідачем цих доказів до місцевого господарського суду, які об`єктивно не залежали від нього.

У справі № 910/5280/19 Верховний Суд зазначив, зокрема, про те, що суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про доведеність позивачем вартості втраченого вантажу на підставі недопустимих доказів, залишив поза увагою надані позивачем до суду апеляційної інстанції контракти на поставку сільськогосподарської продукції; апеляційний господарський суд в порушення статті 269 ГПК України не вирішив питання щодо наявності підстав для прийняття цих доказів, не з`ясував чи мав позивач можливість подати ці докази до суду першої інстанції, чи існували причини, що унеможливлювали подання позивачем цих доказів до місцевого господарського суду та об`єктивно не залежали від нього.

Водночас у справі, рішення в якій переглядаються у касаційному порядку, подання позивачем та прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів було обумовлено призначенням у справі в порядку передбаченому ГПК України комплексної судової експертизи об`єктів інтелектуальної власності за клопотанням позивача, необхідності порівняння досліджуваного товару зі зразком (зокрема, з огляду на правову позицію Верховного Суду від 13.10.2020 зі справи № 910/6411/19, у якій, у тому числі, зазначено про те, що у відповідності до положень чинного законодавства контрафактним може бути визнано лише конкретний товар, який має індивідуальні ознаки; визначення тотожності або схожості позначення з охоронюваною в Україні торговою маркою до ступеню сплутування стосовно одного й того самого виду товарів потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, та може здійснюватися лише особою, яка має такі знання, тобто експертом). Також частина додаткових доказів надані позивачем та прийнятті судом апеляційної інстанції, у зв`язку із задоволенням клопотання експерта, обґрунтованого з посиланням на недостатність об`єктів дослідження та документальних матеріалів, необхідних для вирішення постановлених перед судовими експертами питань.

Отже, на відміну від справ, на які посилається скаржник, у цій справі порушення приписів статті 269 ГПК України у прийнятті судом апеляційної інстанції додатково поданих позивачем доказів Верховним Судом не встановлено.

Скаржник у доводах касаційної скарги також посилається на постанови Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, у яких, зокрема, викладений висновок про те, що оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

У зазначеному контексті скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції правила про заборону розгляду справи за новими підставами, не заявленими у суді першої інстанції.

Так, під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Частина третя статті 46 ГПК України встановлює право позивача на зміну предмета або підстави позову шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання.

Довід скаржника про розгляд судом апеляційної інстанції справи за новими підставами, не заявленими в суді першої інстанції, Верховний Суд відхиляє, оскільки у цій справі розгляд справи здійснений судом апеляційної інстанції у межах заявлених предмета та підстави позову.

Крім того, алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

До предмета доказування у межах вирішення цього спору входили й досліджені судами обставини, зокрема, щодо наявності/відсутності підстав вважати спірний товар контрафактним , оскільки, по-перше, про контрафактність такого товару зазначав позивач у позовній заяві; по-друге, принцип вичерпання прав, передбачений приписами статті 16 Закону України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг (про який зазначав відповідач, заперечуючи проти позову) не стосується контрафактного товару. Розповсюдження контрафактного товару у будь-якому разі є порушенням виключних майнових прав на об`єкт інтелектуальної власності.

ТОВ ЕН-АЙ-ЕС Україна у доводах касаційної скарги звертає також увагу на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16, постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, зазначаючи про заборону суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proрrium) та принцип добросовісності, який лежить в основі доктрини заборони суперечливої поведінки.

Так, за змістом постанов Верховного Суду, на які посилається скаржник, добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - non concedit venire contra faktum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Проте встановлені фактичні обставини справ, на які посилається скаржник та справи, судові рішення в якій переглядаються, є різними. Обставин наявності поведінки позивача, яка суперечила б добросовісності та чесній діловій практиці судами попередніх інстанцій у цій справі не встановлено.

Водночас суд касаційної інстанції в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У доводах касаційної скарги скаржник також посилається на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 911/2674/17, постановах Вищого господарського суду України від 20.10.2015 у справі № 904/2029/15, від 12.04.2016 у справі № 918/1141/15 в аспекті застосування приписів пункту 6 статті 16 Закону України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг . Поряд з цим скаржник наводить, як приклад результат розгляду аналогічного спору, викладеного у листі Вищого господарського суду України від 28.02.2017 № 01-06/521 Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об`єкти інтелектуальної власності .

Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.

За змістом частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України, постанова пленуму Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми (аналогічний висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.09.2021 у справі № 910/4540/20, від 13.09.2021 у справі № 910/3616/21, від 13.01.2021 у справі № 910/9855/20).

Стосовно справи № 911/2674/17, на висновок Верховного Суду у якій посилається скаржник, то у ній названий суд, зокрема, зазначив про те, що згідно з пунктом 6 статті 16 Закону України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг , виключне право власника свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстрований знак не поширюється, зокрема, на використання знака для товару, введеного під цим знаком у цивільний оборот власником свідоцтва чи за його згодою, за умови, що власник свідоцтва не має вагомих підстав забороняти таке використання у зв`язку з подальшим продажем товару, зокрема у разі зміни або погіршення стану товару після введення його в цивільний оборот.

Водночас у вказаній справі Верховний Суд, залишаючи без змін рішення суду попередньої інстанції про відмову в позові, виходив, зокрема, із встановлених судом апеляційної інстанції обставин , а саме: позивачем не доведено наявності у нього майнових прав інтелектуальної власності на торговельні марки Xiaomi , Mi та RedMi за ліцензійною угодою; рішення про призупинення митного оформлення за митною декларацією було скасоване та товар був випущений у вільний обіг; відсутня можливість ідентифікувати спірний товар, який ввезений на митну територію України (встановити обставини його контрафактності); не підтверджено незаконності ввезення товару на територію України.

У справі ж, судові рішення в якій переглядаються, на відміну від справи, на яку посилається скаржник, судами попередніх інстанцій встановлено, що Xiaomi Inc. (попередня назва Beijing Xiaomi Technology Co., Ltd.) є правовласником торговельної марки Mi (за міжнародною реєстрацією від 28.11.2012 № 1173649, яка діє на території України в повному обсязі з 28.11.2012); вказаний у митній декларації від 04.06.2019 № UA100200/2019/017514 товар є контрафактним і його ввезення відповідачем призводить до порушення прав позивача, як власника знака для товарів і послуг Mi за міжнародною реєстрацією № 1173649.

Отже, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у справі № 911/2674/17 та у справі, рішення в якій переглядаються, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

У свою чергу, Касаційний господарський суд переглядає судові рішення попередніх інстанцій у справі у межах, визначених приписами статті 300 ГПК України.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду попередньої інстанції та зводяться насамперед до незгоди з наданою ним (судом) оцінкою доказів у справі, проте перевірка таких доводів перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі Monnell and Morris v. the United Kingdom (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду .

У справі ЄСПЛ Sunday Times v. United Kingdom Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін передбачено законом передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін передбачено законом передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови законний та згідно з процедурою, встановленою законом зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі Steel and others v. The United Kingdom ).

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, зважаючи на зміст спірних правовідносин, суть спору Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ ЕН-АЙ-ЕС Україна у справі.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю ЕН-АЙ-ЕС Україна на рішення господарського суду міста Києва від 25.02.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021 у справі № 910/8197/19.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова