Постанова

від 20.12.2021 по справі 635/3664/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 635/3664/16

провадження № 61-14002св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: - ОСОБА_3 , Харківська районна державна нотаріальна контора Харківської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Чайковська Анастасія Володимирівна на рішення Харківського районного суду Харківської області від 02 лютого 2021 року у складі судді Шинкарчук Я. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 22 липня 2021 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, після уточнення якого 11 серпня 2016 року просила:

- встановити факт проживання ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , однією сім`єю без реєстрації шлюбу, в період з 01 січня 1995 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати домоволодіння з надвірними спорудами, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (далі - домоволодіння), спільною сумісною власністю ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , як таких, що проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частину домоволодіння і відповідної частини земельної ділянки відведеної під обслуговування житлового будинку, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати недійсним заповіт ОСОБА_5 від 25 лютого 2010 року на користь ОСОБА_2 , посвідчений Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частину домоволодіння і відповідної частини земельної ділянки відведеної під обслуговування житлового будинку, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позовна заява мотивована тим, що у 1993 році розірвано шлюб між батьками позивача ? ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , укладений у 1972 році. Від шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , мали трьох дітей - ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та ОСОБА_7 . Після розірвання шлюбу батьки позивача не припинили фактичних шлюбних відносин і продовжували постійно проживати однією сім`єю.

В період спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а саме, у 1995 році ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбали житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який було зареєстровано на ім`я матері позивача - ОСОБА_5 .

Вказаний будинок був придбаний за спільні кошти батьків позивача, отримані у 1995 році від раніше проданої квартири АДРЕСА_2 , яка належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 та ОСОБА_9 .

Оскільки в період з 01 січня 1995 року по 14 грудня 1999 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 проживали спільно без реєстрації шлюбу, та між ними був стабільний позашлюбний союз, який характеризувався спільним побутом, взаємною підтримкою, і в цілому наявності довірливих відносин, орієнтованих на сімейну модель організації побуту, набуте домоволодіння вважається спільною сумісною власністю подружжя.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, заповіту після себе не залишив.

На момент смерті ОСОБА_4 разом з ним за однією адресою були зареєстровані ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 та ОСОБА_2 , тому виходячи із презумпції рівності часток у спільній сумісній власності та положень частини другої статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вони фактично прийняли спадщину кожний по 1/6 частці, яка складалась із відповідно належної ОСОБА_4 1/2 частки у праві на спірний будинок.

У 2008 році ОСОБА_5 зареєструвала право власності на спірний житловий будинок за собою на підставі рішення Харківського районного суду Харківської області від 02 червня 2008 року, про існування якого позивачу стало відомо лише у 2016 році, а саме, з листа БТІ від 14 березня 2016 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла.

За життя вона склала заповіт, посвідчений Першою харківського району державною нотаріальною конторою Харківської області 25 лютого 2010 року та зареєстрований за №1-270, на користь ОСОБА_2 , яким заповіла йому все майно, яке належатиме їй на праві приватної власності на момент смерті.

Про існування вказаного заповіту ОСОБА_1 дізналася лише у 2016 році, за результатом звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті матері. На момент складення відповідного заповіту стан здоров`я ОСОБА_5 значно погіршився. Вона знаходилась під наглядом Русько-Тишківської амбулаторії з 17 лютого 2000 року по день смерті, а саме, перебувала на диспансерному обліку за такими захворюваннями: ішемічна хвороба серця, стабільна стенокардія. У 2006 році вона лікувалась в стаціонарному 4-му неврологічному відділенні міської клінічної лікарні №7 з діагнозом - ішемічний інсульт в басейні лівої середньої мозкової артерії із правостороннім монопарезом в руці на фоні дисциркулярної гіпертонічної єнцефалопатії 2 ступеня.

Окрім того, в ОСОБА_5 були і інші тяжкі захворювання, проте проведене лікування і спроби покращення її фізичного і психологічного самопочуття результатів не давали.

Наявність захворювань, які мають стійкий характер і стан здоров`я ОСОБА_5 , її фізичний і психологічний стан, унеможливлювало ОСОБА_5 розуміти значення своїх дій та керувати ними на момент складання заповіту 25 лютого 2010 року, що відповідно до статті 225 та частини четвертої статті 1257 ЦК України, є підставою для визнання складеного нею заповіту недійсним.

В силу недійсності заповіту, спадкування належної ОСОБА_5 частки у спірному майні має здійснюватися виходячи із черговості спадкування за законом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02 лютого 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції щодо встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу мотивовано тим, що у період з 1995 по 1999 роки шлюбні відносини між чоловіком та жінкою регулювалися Кодексом про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), положення якого не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України), який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Тому діюче на той час законодавство не передбачало можливості встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у період до 01 січня 2004 року.

У задоволенні вимог про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відмовлено з огляду на те, що у 1995 році ОСОБА_5 набула право власності лише на земельну ділянку, площею 0,15 га на території Руськотишківської сільської ради по АДРЕСА_1 , на якій був розміщений недобудований будинок, без даху та вікон. За чинним на той час законодавством у осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, спільна сумісна власність на майно виникала, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довела належними та допустимим доказами, що земельна ділянка з недобудованим будинком були придбані за рахунок спільної праці її батьків, за спільні кошти. До того ж право власності на домоволодіння було визнане за ОСОБА_5 рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02 червня 2008 року у справі №4.3/2-3502/08 та зареєстроване за нею у 2008 році. Отже, ОСОБА_4 внаслідок своєї смерті в 1999 році не міг приймати участь у будівництві основної частини будинку та надвірних споруд у домоволодінні.

У визнанні за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частини домоволодіння в порядку спадкування після смерті батька відмовлено, оскільки не доведено належність йому на час смерті зазначеної частини домоволодіння, а також, що позивач прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 .

З висновку судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року № 370 складеного експертами 18-го відділення судово-психіатричної експертизи Комунального закладу охорони здоров`я Харківська обласна клінічна психіатрична лікарня № 3 вбачається, що ОСОБА_5 за представленими даними у період часу, якому відповідає складання заповіту, а саме 25 лютого 2010 року, хронічного, стійкого психічного розладу не виявляла, а також була здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Показаннями свідків безумно не доведено, що станом на час складання заповіту ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Тому у визнанні складеного ОСОБА_5 нотаріально посвідченого заповіту від 25 лютого 2010 недійсним відмовлено.

За відсутності підстав для визнання заповіту недійсним ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні похідної вимоги про визнання за нею права власності на 1/6 частини домоволодіння в порядку спадкування за законом після смерті матері.

Не погодившись з висновками суду першої інстанції в частині підстав недійсності оспорюваного нею заповіту, ОСОБА_1 оскаржила рішення суду від 02 лютого 2021 року лише в частині відмови у визнанні заповіту від 25 лютого 2010 року недійсним, а тому, законність та обґрунтованість рішення суду переглядалося Харківським апеляційним судом лише у вказаній частині.

Постановою Харківського апеляційного суду від 22 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною 1 статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Належним та допустимим доказом того факту, що на момент посвідчення заповіту спадкодавець через стійкий розлад здоров`я не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними є саме висновок посмертної судово-психіатричної експертизи.

Висновком судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року №370, складеним експертами 18-го відділення судово-психіатричної експертизи Комунального закладу охорони здоров`я Харківська обласна клінічна психіатрична лікарня №3 , встановлено, що ОСОБА_5 за представленими даними у період часу, якому відповідає складання заповіту, а саме 25 лютого 2010 року, хронічного, стійкого психічного розладу не виявляла, а також була здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Апеляційний суд проаналізував текст вказаного висновку та встановив, що при його ухваленні експерти дослідили матеріали цивільної справи, надану їм медичну документацію та показання свідків, які зазначались позивачем . Те, що у висновку прямо не вказано, що пояснення свідків враховуються разом з інформацією, викладеною у медичній документації, та висновок зроблений на основі їх комплексного дослідження, не свідчить про неправильність висновку.

Так, експертами враховано, що згідно з наявними у справі письмовими доказами та медичними документами, ОСОБА_5 у лікаря-психіатра на обліку не перебувала, при діагностуванні та лікуванні у неї інсульту лікар не вказував про наявність психічних розладів, зниження інтелекту. В медичних документах, датованих до лютого 2010 року, про наявність в ОСОБА_5 психічних розладів не вказувалося, були скарги лише на головний біль, запаморочення .

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання заповітну недійсним не підтверджені зібраними у справі доказами, що є підставою для відмови у задоволенні цих позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2021 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку ОСОБА_1 , звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у визнанні заповіту недійсним та передати справу на новий розгляд.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження.

У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень, заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 344/7145/15-ц (провадження № 61-7981св18), від 13 березня 2020 року у справі 522/13429/13-ц (провадження № 61-14709св19).

Суди обґрунтували висновки про відмову у визнанні заповіту недійсним посиланням на висновок експерта, який складено за неоднозначними міркуваннями щодо психічного стану ОСОБА_5 .

Висновок експерта складено без урахування пояснень свідків та не зазначено, якою методикою керувався експерт. При цьому, допитаний в судовому засіданні експерт не зміг відповісти на питання позивача чи могли впливати перенесені ОСОБА_5 попередні захворювання та призначені ліки на її психічний стан на момент складання заповіту.

З урахуванням наведеного суди безпідставно відмовили у задоволенні клопотання позивача про призначення додаткової посмертної судової психіатричної експертизи, у зв`язку з чим було унеможливлено встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У поданому до Верховного Суду відзиві ОСОБА_2 заперечує проти доводів касаційної скарги ОСОБА_1 та просить залишити ухвалені у справі судові рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_4 та ОСОБА_5

02 жовтня 1995 року за договором купівлі-продажу, зареєстрованого Харківською Універсальною Біржою , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_2 та ОСОБА_13 продали належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_2 .

21 грудня 1995 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу ОСОБА_5 придбала земельну ділянку, площею 0,15 га, яка розташована на території Руськотишківської сільської ради на АДРЕСА_1 .

29 жовтня 1996 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_5 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,15 га, яка розташована на території Русько-Тишківської сільської ради в АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку.

У відповідності до інформації виконавчого комітету Русько-Тишківської сільської ради від 30 червня 2015 року станом на 1996 рік, згідно з інформації погосподарської книги Русько-Тишківської сільської ради 1996-2000, за адресою: АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_5 (головний господар), ОСОБА_4 (чоловік), ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 .

31 липня 2008 року ОСОБА_5 на підставі рішення Русько-Тишківської сільської ради від 21 березня 2008 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку, площею, 0,0480 га, що розташована на АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням ? для ведення особистого селянського господарства.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02 червня 2008 року (справа № 4.3/2-3502/08) за ОСОБА_5 як за забудовником визнано право власності на житловий будинок літ. А-1 площею 12,67 кв. м на 9,23 кв. м на 3 житлові кімнати, житловою площею 50,60 кв. м, загальною площею 100,70 кв. м, навіс літ. Б , навіс літ. В , навіс літ. Д , навіс літ. И , сарай літ. Г , малу каналізаційну споруду літ. З у складі господарських будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ,.

У відповідності до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Комунального підприємства Харківське районне бюро технічної інвентаризації від 23 липня 2008 року за ОСОБА_5 зареєстровано право приватної власності в цілому на житлову будівлю з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 .

З відповіді Комунального підприємства Харківське районне бюро технічної інвентаризації від 14 березня 2016 року вбачається, що первинна реєстрація права приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_1 проведена 23 липня 2008 року на підставі рішення Харківського районного суду Харківської області від 02 червня 2008 справа № 4.3/2-3502/08 в цілому за ОСОБА_5

25 лютого 2010 року ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Першої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області, за яким на випадок своєї смерті все належне їй майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, все, що належатиме їй на праві власності на день смерті за законом вона заповіла своєму сину ? ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 народження.

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з витягом з реєстрації в Спадковому реєстрі від 13 січня 2016 року, виданого Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області, 13 січня 2016 року заведено спадкову справу після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до акта депутата Русько-Тишківської сільської ради Рибалко І. М. від 02 травня 2015 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована та фактично проживає по АДРЕСА_1 з 1996 року. Разом з нею проживає з 1996 року її чоловік ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , а також зареєстровані та мешкають їх діти: ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , та ОСОБА_17 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .

Висновком судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року № 370, складеного експертами 18-го відділення судово-психіатричної експертизи Комунального закладу охорони здоров`я Харківська обласна клінічна психіатрична лікарня №3 установлено, що ОСОБА_5 за представленими даними у період часу, якому відповідає складання заповіту, а саме 25 лютого 2010, хронічного, стійкого психічного розладу не виявляла, а також була здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (а.с. 11-13 том 2).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою , третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судові рішення оскаржуються заявником виключно в частині відмови у визнанні заповіту недійсним, у зв`язку з чим Верховний Суд переглядає їх в касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості саме у цій частині та в межах доводів, викладених у касаційній скарзі.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Необхідно враховувати, що як заінтересовані особи, повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним та визначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України.

Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За правилами частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правила статті 225 ЦКУкраїнипоширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

Для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідно обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи.

Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19), від 26 травня 2021 року у справі № 639/348/17 (провадження № 4822св21).

З такого ж тлумачення наведених норм щодо необхідності установлення абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними як підстави для визнання цього правочину недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, виходив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), у якій, крім наведеного, зазначив, що для визнання правочину недійсним за цією нормою необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України , має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Під час розгляду даної справи, з метою встановлення наявності такого стану у заповідача на момент складення заповіту судом першої інстанції призначалась посмертна судово - психіатрична експертиза

Проведеною у справі посмертною судово-психіатричною експертизою, за результатами якої складено висновок від 27 квітня 2018 року № 370 , не установлено, що ОСОБА_5 на час укладання оскаржуваного заповіту не виявляла ознак будь-яких психічних розладів та була здатною усвідомлювати значення своїх дій та могла керувати ними.

У вказаному висновку не зроблено висновку про неспроможність ОСОБА_5 в момент складення нею заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а навпаки зазначено, що за своїм психічним станом на момент складання заповіту вона усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.

Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З урахуванням належної оцінки вказаного висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, показів свідків та пояснень експерта, який був допитаний у судовому засіданні суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов вірного висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання спірного заповіту недійсним, оскільки належними та допустимими доказами факт перебування ОСОБА_5 на час складання заповіту у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій або не могла керувати ними, не підтверджено позивачем, що відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України було її процесуальним обов`язком.

Доводи касаційної скарги про порушення судами норми процесуального права в частині відмови у задоволенні клопотання про призначення повторної посмертної судової психіатричної експертизи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не заслуговують на увагу, оскільки за вимогами ЦПК України суд призначає повторну експертизу у випадку, коли висновки первісної експертизи містять істотні недоліки чи іншим чином викликають обґрунтовані сумніви у їх правильності.

У справі, яка переглядається суд, установивши, що первісна експертиза була проведена без порушень, які мають бути усунені повторною експертизою, висновок експерта є чітким, повним та ясним, обґрунтовано відхилив клопотання про призначення ще одної експертизи.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 02 лютого 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 22 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. А. Воробйова

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк