Постанова

від 22.07.2021 по справі 635/3664/16-ц

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2021 року

м. Харків

Справа № 635/3664/16-ц

Провадження № 22-ц/818/2983/21

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: судді Тичкової О.Ю.,

суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря судового засідання - Сабельнік Б.В.,

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

інші учасники справи:

треті особи - ОСОБА_3 , Харківська районна державна нотаріальна контора Харківської області ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області, ухвалене 2 лютого 2021 рокуу складі судді Шинкарчук Я.А. (повний текст рішення складений 12 лютого 2021 року),

УСТАНОВИВ:

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, після уточнення якого 11 серпня 2016 року (т.1 а.с. 143-144) просила:

- встановити факт проживання ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , однією сім`єю без реєстрації шлюбу, в період з 01 січня 1995 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати домоволодіння з надвірними спорудами, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (надалі Домоволодіння), спільною сумісною власністю ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , як таких, що проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частину Домоволодіння і відповідної частини земельної ділянки відведеної під обслуговування житлового будинку, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати недійсним заповіт ОСОБА_5 від 25 лютого 2010 року на користь ОСОБА_2 , засвідчений Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області, зареєстрований за №1-270;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частину Домоволодіння і відповідної частини земельної ділянки відведеної під обслуговування житлового будинку, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 ,, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позовна заява обґрунтована тим, що в 1993 році розірвано шлюб між батьками позивача ? ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , укладений в 1972 році. Від шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , вони мають трьох дітей - ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та ОСОБА_7 . Після розірвання шлюбу батьки позивача фактичних шлюбних відносин не припинили і продовжували постійно проживати однією сім`єю.

В період проживання спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а саме, в 1995 році ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбали житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який було зареєстровано на ім`я матері позивача - ОСОБА_5 . Вказаний будинок був придбаний за спільні кошти батьків позивача, отримані в 1995 році від раніше проданої квартири АДРЕСА_2 , яка належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 та ОСОБА_9 . Оскільки в період з 01 січня 1995 року по 14 грудня 1999 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 мешкали спільно без реєстрації шлюбу, та між ними був стабільний позашлюбний союз, який характеризувався спільним побутом, взаємною підтримкою, і в цілому наявності довірливих відносин, орієнтованих на сімейну модель організації побуту, набуте Домоволодіння вважається спільною сумісною власністю подружжя.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, заповіту після себе не залишив. На момент смерті ОСОБА_4 разом з останнім за однією адресою були зареєстровані ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 та ОСОБА_2 , тому виходячи із презумпції рівності часток у спільній сумісній власності та положень частини другої статті 1268 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) вони фактично прийняли спадщину кожний в 1/6 частці після померлого, яка складалась із відповідно належної померлому 1/2 частки у праві на спірний будинок.

У 2008 році ОСОБА_5 зареєструвала право власності на спірний житловий будинок за собою на підставі рішення Харківського районного суду Харківської області від 02 червня 2008 року, про існування якого позивачу стало відомо лише у 2016 році, а саме, з листа БТІ № 102 від 14.03.2016.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5 . За життя вона склала заповіт, посвідчений Першою Харківського району державною нотаріальною конторою Харківської області 25 лютого 2010 року та зареєстрований за №1-270, на користь ОСОБА_2 , яким заповіла йому все майно, яке належатиме їй на праві приватної власності на момент смерті.

Про існування вказаного заповіту ОСОБА_1 дізналася лише у 2016 році, коли вона звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті матері. На момент складення відповідного заповіту стан здоров`я ОСОБА_5 значно погіршився. Вона знаходилась під наглядом Русько-Тишківської амбулаторії з 17 лютого 2000 року по день смерті, а саме, перебувала на диспансерному обліку за такими захворюваннями: ішемічна хвороба серця, стабільна стенокардія. У 2006 році вона лікувалась в стаціонарному 4-му неврологічному відділенні МКЛ №7 з діагнозом - ішемічний інсульт в басейні лівої середньої мозкової артерії із правостороннім монопарезом в руці на фоні дисциркулярної гіпертонічної єнцефалопатії 2 ступеня.

Окрім того, в ОСОБА_5 були і інші тяжкі захворювання, проте проведене лікування і спроби покращення її фізичного і психологічного самопочуття результатів не давали. Саме на наявність захворювань, які мають стійкий характер і стан здоров`я ОСОБА_5 , її фізичний і психологічний стан, а також з посиланням на положенням статті 225 та частини четвертої статті 1257 ЦК України, позивач вказувала, що є підстави вважати, що на момент складання заповіту 25 лютого 2010 року ОСОБА_11 не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, у зв`язку з чим, заповіт недійсним, а спадкування належної померлій ОСОБА_12 частки у спірному майні має здійснюватися виходячи із черговості спадкування за законом.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 2 лютого 2021 рокув задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що у період з 1995 по 1999 роки шлюбні відносини між чоловіком та жінкою регулювалися Кодексом про шлюб та сім`ю. Положення Кодексу законів про шлюб та сім`ю України (надалі КпШС України) не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 Сімейного кодексу України (надалі СК України), який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Тому діюче не той час законодавство не передбачало можливості встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в період до 01 січня 2004 року. Визначене п. 5 ч.1 ст.273 ЦПК України в редакції 1963 року, який діяв до 01.09.2005, законодавче положення про те, що суд розглядає справи про встановлення перебування у фактичних шлюбних відносинах у встановлених законом випадках, якщо шлюб в органах запису актів громадянського стану не може бути зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя, також не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Дія цивільних процесуальних норм у часі визначається відповідно до правила про те, що незалежно від часу порушення цивільної справи в суді, при здійсненні процесуальних дій застосовується той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій. Отже, у випадку звернення заінтересованих осіб до суду застосовується цивільний процесуальний закон, що діє на момент провадження у справі, незалежно від того, коли виникло спірне правовідношення.

У задоволенні вимог про визнання Домоволодіння спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відмовлено з огляду на те, що в 1995 році ОСОБА_5 набула право власності лише на земельну ділянку площею 0,15 га на території Руськотишківської сільської ради по АДРЕСА_1 , на якій був розміщений недобудований будинок, без даху та вікон. За чинним на той час законодавством в осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, спільна сумісна власність на майно виникала, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. Позивач не довела належними та допустимим доказами, що земельна ділянка з недобудованим будинком були придбані за рахунок спільної праці її батьків, за спільні кошти. До того ж право власності на Домоволодіння було визнане за ОСОБА_5 рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02 червня 2008 року у справі №4.3/2-3502/08 та зареєстроване за нею у 2008 році. Отже, ОСОБА_4 внаслідок своєї смерті в 1999 році не міг приймати участь у будівництві основної частини будинку та надвірних споруд у Домоволодінні.

У визнанні за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частину Домоволодіння в порядку спадкування після смерті батька відмовлено, оскільки не доведено належність йому на час смерті зазначеної частини Домоволодіння, а також не доведено, що позивач прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 .

З висновку судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року № 370 складеного експертами 18-го відділення судово-психіатричної експертизи Комунального закладу охорони здоров`я Харківська обласна клінічна психіатрична лікарня № 3 вбачається, що ОСОБА_5 за представленими даними у період часу, якому відповідає складання заповіту, а саме 25.02.2010, хронічного, стійкого психічного розладу не виявляла, а також була здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Показаннями свідків безумно не доведено, що станом на час складання заповіту ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Тому у визнанні складеного ОСОБА_5 нотаріально посвідченого заповіту від 25.02.2010 недійсним відмовлено. І у зв`язку з відмовою у задоволенні вказаної вимоги, ОСОБА_1 відмовлено також у задоволенні позову про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частину Домоволодіння в порядку спадкування після смерті матері.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, у якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким частково задовольнити її позовні вимоги в частині визнання складеного ОСОБА_5 заповіту від 25.02.2010 недійсним.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права. А саме, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним суд послався на висновок судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року №370, у якому вказано, що ОСОБА_5 на час складання заповіту, а саме, станом на 25.02.2010, хронічного, стійкого психічного розладу не виявляла, а також була здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Вказаний висновок експерта був зроблений без урахування пояснень свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , з яких убачається, що ОСОБА_5 виявляла на час складення заповіту ознаки неадекватної поведінки, що може свідчити про нездатність усвідомлювати значення своїх дій.

Експерт у висновку не врахував, що в ОСОБА_5 була наявна астенізація, нервозність, що могло бути викликане перенесеним у 2006 році інсультом. З медичної документації ОСОБА_5 вбачається, що їй були рекомендовані для приймання ліки, які можуть використовуватися для терапії психічних захворювань та розладів. Отже, висновок експерта про стан психічного здоров`я матері позивача був зроблений необґрунтовано.

Для спростування викладених у висновку експерта суджень, судом першої інстанції за клопотанням позивача в судовому засіданні був допитаний експерт, який, у свою чергу, не зміг відповісти на питання позивача чи могли впливати перенесені ОСОБА_5 попередні захворювання та прописані ліки на психічний стан спадкодавця на час складання заповіту. Експерт лиш категорично стверджував, що на час складення заповіту ОСОБА_5 розуміла значення своїх дій та могла ними керувати. В той же час експерт не спростував, що в ОСОБА_5 була присутня астензія та нервозність.

Для усунення вказаних розбіжностей ОСОБА_5 заявляла в суді першої інстанції клопотання про призначення у справі додаткової (повторної) посмертної психіатричної експертизи, у задоволенні якого суд першої інстанції їй відмовив, що унеможливило об`єктивно встановити обставини у справі. Врахувавши висновок експерта, суд першої інстанції не мотивував належним чином мотивів такого врахування, не зважив, шо у висновку не вказані підходи, застосовані для визнання стану здоров`я ОСОБА_5 .

Отже, наявними в матеріалах справи належними доказами доведено, що внаслідок похилого віку та хвороб ОСОБА_5 станом на 25.02.2010 не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, отже, складений нею заповіт підлягає визнанню недійсним.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 проти її задоволення заперечив. Послався на те, що матеріалами справи та показаннями свідків доведено, що перенесений ОСОБА_5 у 2006 році інсульт не вплинув на психічний стан останньої, не позбавив її можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. В ОСОБА_5 та позивача у справі за життя ОСОБА_5 склалися неприязні стосунки, тому заповіт на належне матері майно вона склала саме на користь ОСОБА_2 . Доводи апеляційної скарги на ненадання експертом відповідей на поставлені йому питання не відповідають дійсності, оскільки позивач в судовому засідання ставила експерту всі питання, які вважала за необхідне, й експерт належним чином на них відповідав. Показаннями свідків позовні вимоги ОСОБА_16 також не підтверджені. Суд надав належну оцінку таким показанням.

Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, відзиву на неї, суд уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 367 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

ОСОБА_1 рішення суду від 02.02.2021 оскаржила лише в частині відмови у визнанні заповіту від 25.02.2010 недійсним, отже, законність та обгрунтованість рішення суду переглядається Харківським апеляційним судом лише у вказаній частині.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як установлено судовим розглядом та підтверджується матеріалами справи, згідно з заповітом, складеним 25.02.2010 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , посвідченого державним нотаріусом Першої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області, зареєстрованим за №1-270, заповідач на випадок своєї смерті зробила таке розпорядження: все своє майно, де б таке не знаходилось та з чого б воно не складалось, все, що належатиме їй на день смерті за законом, ОСОБА_5 заповіла ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (т. 1 а.с. 14).

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частиною 2 статті 1267 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Необхідно враховувати, що як заінтересовані особи, повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини 2 статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до вимог статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК України немає відповідного правила.

Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним та визначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині 3 статті 203 ЦК України.

Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу.

За правилами частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною 1 статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Аналогічних висновків дійшов Верховний суд у постанові від 17 червня 2020 року по справі №347/1933/16 (провадження №61-26375св18).

ОСОБА_1 оскаржує дійсність указаного заповіту з підстав того, що ОСОБА_5 на час його складання внаслідок свого психічного стану та стану здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати.

На виконання вимог частини 1 статті 103 ЦПК України суд першої інстанції за клопотанням позивача призначив у справі посмертну судово-психіатричну експертизу з метою встановлення психічного стану спадкодавця у момент складення оспорюваного заповіту (т.1 а.с. 239-241).

Висновком судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року №370, складеним експертами 18-го відділення судово-психіатричної експертизи Комунального закладу охорони здоров`я Харківська обласна клінічна психіатрична лікарня №3 , встановлено, що ОСОБА_5 за представленими даними у період часу, якому відповідає складання заповіту, а саме 25.02.2010, хронічного, стійкого психічного розладу не виявляла, а також була здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Згідно з постановою пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 Про судову практику у справах про спадкування за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (стаття 145 ЦПК).

Пленум Верховного Суду України у постанові від 06 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справи про визнання правочинів недійсними також звернув увагу на те, що при розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК суд відповідно до статті 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов`язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Таким чином належним та допустимим доказом того факту, що на момент посвідчення заповіту спадкодавець через стійкий розлад здоров`я не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними є саме висновок посмертної судово-психіатричної експертизи.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 303/6480/13-ц (провадження № 61-6486св18).

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначає, що складений експертами висновок № 370 від 27.04.2018 є неповним, неналежним, і суд першої інстанції протиправно відмовив їй у призначенні додаткової (повторної) посмертної психіатричної експертизи.

У якості доводів неможливості врахувати зазначений висновок у якості належного доказу у справі, ОСОБА_1 посилається на те, що експерти, зокрема, не врахували, що згідно з показаннями свідка ОСОБА_13 ОСОБА_5 погрожувала спалити будинок. Свідок ОСОБА_14 вказував, що ОСОБА_5 стала нервозною, стала випивати, після вживання ліків очі кудись пішли, казала, що їй погано, була нервовою. А ОСОБА_15 в суді пояснив, що після інсульту ОСОБА_5 почала вести себе не адекватно, агресивно, не відповідно ситуації. Експерти також не надали у висновку оцінки лікам, які приймала ОСОБА_5 , які застосовуються для профілактики психічних захворювань. Також вони не врахували, що в ОСОБА_5 після інсульту була астенізація (хронічна втома) та нервозність.

Частиною 3 статті 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статей 77-81, 89 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги щодо неможливості врахування висновку судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року №370. Так, з тексту вказаного висновку вбачається, що при його ухваленні експерти дослідили матеріали дійсної цивільної справи, надану їм медичну документацію та показання свідків, які зазначаються апелянтом. Те, що у висновку прямо не вказано, що пояснення свідків враховуються разом з інформацією, викладеною у медичній документації, та висновок зроблений на основі їх комплексного дослідження, не свідчить про неправильність висновку.

Так, експертами враховано, що згідно з наявними у справі письмовими доказами та медичними документами, ОСОБА_5 у лікаря-психіатра на обліку не перебувала, при діагностуванні та лікуванні у неї інсульту лікар не вказував про наявність психічних розладів, зниження інтелекту. В медичних документах, датованих до лютого 2010 року, про наявність в ОСОБА_5 психічних розладів не вказувалося, були скарги лише на головний біль, запаморочення, нудоту.

Отже, експерти при складенні висновку № 370 від 27.04.2018 повною мірою дослідили наявні у них докази. А доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводяться до незгоди з проведеною експертом оцінкою цих доказів.

Посилання апеляційної скарги на неврахування того, що ОСОБА_5 приймала ліки, що призначаються для профілактики психічних розладів, також не свідчить неправильність висновку експертів. Оскільки профілактика психічних розладів не свідчить про їх наявність, а ліки можуть мати широкий спектр дії та призначатися як для лікування чи профілактики психічних розладів, так і для лікування інших симптомів інших хвороб.

Втомлюваність та нервозність ОСОБА_5 не є станами, що могли впливати на її можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують обґрунтованості висновку експертів № 370 від 27.04.2018, а зводяться до загальної особистої незгоди позивача з таким висновком.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, колегія суддів уважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підтверджені зібраними у справі доказами, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Тому її апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції в переглянутій судом частині - залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 2 лютого 2021 року залишити без змін .

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 27 липня 2021 року.

Головуючий О. Ю. Тичкова

Судді С.С. Кругова

Н.П. Пилипчук