Постанова

від 15.12.2021 по справі 201/3353/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

15 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 201/3353/18

провадження № 61-14685св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство Українська залізниця в особі регіональної філії Придніпровська залізниця ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Українська залізниця в особі регіональної філії Придніпровська залізниця на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року Акціонерне товариство Українська залізниця (далі - АТ Укрзалізниця ) в особі регіональної філії Придніпровська залізниця (далі - АТ Укрзалізниця ) звернулося до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 , вимоги якого уточнило під час розгляду справи, та просило на підставі положень статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягнути з відповідача сплачений земельний податок за земельну ділянку площею 1,0491 га за період з 2015 року до першого кварталу 2019 року в сумі 1 015 865,59 грн.

Позов мотивовано тим, що позивачу на праві постійного користування належить земельна ділянка загальною площею 1,6291 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до державного акта на право постійного користування від 18 листопада 2004 року.

01 вересня 2015 року проведена реєстрація вказаної земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року про реєстрацію іншого речового права за Державним підприємством Українська залізниця .

05 липня 2017 року на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, отримано нові витяги з Державного земельного кадастру, за якими відповідне право користування зареєстровано за Публічним акціонерним товариством Українська залізниця . Проте на цій земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомості, які зареєстровані на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року про закриття провадження у справі у зв`язку з визнанням мирової угоди та заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року (у справі 2-2016/07).

Відповідач фактично, без правовстановлюючих документів, без достатніх правових підстав користується земельною ділянкою, належній позивачу.

12 квітня 2017 року на адресу відповідача, як користувача об`єктів нерухомості на АДРЕСА_1 направлено вимогу з пропозицією добровільно відшкодувати позивачу суму нарахованого і сплаченого податку до державного бюджету на земельну ділянку площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 (теперішня адреса - АДРЕСА_1 ). Вказана вимога залишена без задоволення.

Оскільки правова підстава для набуття (збереження) майна (земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, площею 1,0491 га, за адресою: АДРЕСА_1 ) у відповідача відсутня, то у позивача правомірно виникло право на застосування до спірних правовідносин статті 1212 ЦК України.

Відповідач не є власником і постійним користувачем земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача - орендна плата (підпункти 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України)).

Відповідач фактично одержав дохід у результаті нездійснення плати за землю, а саме, в період з 01 січня 2015 року до першого кварталу 2019 року не сплачував плату за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі, в результаті безоплатно користувався цією земельною ділянкою.

На підставі права постійного користування - права володіння і користування земельною ділянкою, що перебуває у державній власності, без встановлення строку та згідно із пунктом 269.1.2 статті 269, пунктом 270.1.1 статті 270, статті 271 ПК України позивач здійснює нарахування плати за земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, площею 1,0491 га.

Разом з цим дохід підприємства зменшується на суми витрат, до яких відносяться суми нарахованих податків. Сума сплаченого позивачем земельного податку за останні три роки склала 1 015 865,59 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не є власником і постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача - орендна плата.

Відповідач є фізичною особою - підприємцем, платником єдиного податку, що виключає нарахування, сплату та подання податкової звітності й земельного податку взагалі.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що позивач не надав доказів визначення площі земельної ділянки саме у розмірі 1,0491 га, натомість матеріали справи містять лише площу нерухомого майна, власником якого є відповідач (нежитлових будівель загальною площею 1538,0 кв. м), як фізична особа за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач не довів підстав та не надав доказів сплати земельного податку за земельну ділянку площею саме 1,0491 га, а надані ним розрахунки не є належними та допустимими доказами сплати земельного податку.

Крім того, суд першої інстанції звернув увагу на те, що при зверненні з позовною заявою позивач обґрунтував позов положеннями статей 1212, 1214 ЦК України та просив стягнути з відповідача доходи від безпідставно набутого майна. Проте відповідно до заяви про збільшення позовних вимог від 13 червня 2019 року позивач змінив підставу та предмет позову, просив стягнути з відповідача сплачений земельний податок за земельну ділянку площею 1,0491 га за період з 2015 року до першого кварталу 2019 року в сумі 1 015 865,59 грн. При цьому, з яких підстав позивач просить стягнути земельний податок саме за земельну ділянку площею 1,0491 га, у заяві про збільшення позовних вимог не зазначено та не обґрунтовано.

Стягувачем земельного податку можуть бути виключно відповідні органи місцевого самоврядування або органи доходів і зборів у частині адміністрування податків і зборів, а отже, позивач не є належним позивачем щодо стягнення земельного податку.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками останнього та, крім наведеного, виходив з того, що земельна ділянка під нерухомим майном відповідача (нежитлові будівлі та споруди) за адресою: АДРЕСА_1 , не може вважатись набутою чи збереженою без достатніх правових підстав, оскільки до відповідача перейшло право користування земельною ділянкою з набуттям права власності на об`єкти, на якій вони розміщені, на підставі вимог закону.

Таким чином, відповідач не зобов`язаний сплачувати земельний податок за вказаний у позові період на підставі прямих норм закону.

Крім того, відповідач є фізичною особою - підприємцем, платником єдиного податку, що виключає нарахування, сплату та подання податкової звітності й земельного податку взагалі.

Позивач не надав доказів щодо визначення площі земельної ділянки в розмірі 1,0491 га, що унеможливлює визначення розміру суми яку позивач намагається стягнути з відповідача. Будь-яка площа земельної ділянки станом на час спірних правовідносин та розгляду справи сторонами не погоджена.

Єдиною сформованою земельною ділянкою, користувачем якої є позивач, є земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033; загальна площа 1,6291 га, адреса згідно державного акту: АДРЕСА_1 .

Позивач не надав доказів наявності такого об`єкта цивільних прав як земельна ділянка площею 1,0491 га, ні за адресою: АДРЕСА_1, ні за адресою: АДРЕСА_1 . Такої земельної ділянки не сформовано та не існує.

Крім того, відповідач не є власником або користувачем земельної ділянки, а вказана земельна ділянка площею 1,0491 га не є об`єктом оподаткування за чинним законодавством.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі АТ Укрзалізниця не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення даного спору суди неправильно застосували норми матеріального права та не врахували висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17.

Суди не врахували, що АТ Укрзалізниця є користувачем спірної земельної ділянки (право постійного користування) та не може бути орендарем відповідно до положень статті 4 Закону України Про оренду землі та пункту 8 статті 98 ЗК України, тому плата за землю у даному випадку можлива лише у вигляді стягнення сплаченого користувачем земельного податку з власника об`єктів нерухомого майна за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій ці об`єкти розташовані.

Під час розгляду справи суди не врахували, що відповідач фактично, без правовстановлюючих документів, без достатніх правових підстав користується належною позивачу земельною ділянкою.

Саме таке положення надало відповідачу можливість не сплачувати ані земельний податок, ані орендну плату, хоча земельна ділянка використовувалась для розміщення об`єкта нерухомого майна, що використовуються у підприємницької діяльності.

Позивач, як користувач за актом на право постійного користування та як великий платник податків, виконуючи обов`язки щодо податкових зобов`язань, сплатив земельний податок за користування земельною ділянкою площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 , яка перебуває у фактичному користуванні відповідача. Тим самим, відповідач як фактичний користувач земельною ділянкою зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею та зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку, що заявою про збільшення позовних вимог було змінено підставу та предмет позову, оскільки цією заявою позивач не змінив ні предмета, ані підстав позову. У позовній заяві було надано розрахунок ціни позову виходячи з сум сплаченого податку на дату подання позову, а в заяві про збільшення позовних вимог збільшена ціна позову виходячи з суми сплаченого податку на дату подання заяви, тобто включено час знаходження справи в провадженні суду.

Суд також дійшов висновку, що позивач є неналежним позивачем щодо стягнення земельного податку через невизначеність об`єкта оподаткування та статусу відповідача, фізичної особи - підприємця як платника податку.

Проте суд не врахував, що у позові ставиться питання про стягнення доходів від безпідставно набутого майна, чим позивач має намір компенсувати понесені витрати у вигляді сплаченого земельного податку за фактичного користувача земельної ділянки.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суд дійшов висновку, що відповідач як фізична особа - підприємець є платником єдиного податку, що не підтверджено зібраними доказами, а також виходить за межи цивільного процесу, оскільки розглядати відповідача як суб`єкта підприємницької діяльності, то дана справа не може розглядатися в порядку цивільного судочинства.

Крім того, в оскаржуваних судових рішеннях суди посилались на правомірність користування земельною ділянкою відповідачем. Проте не врахували, що відчуження об`єктів нерухомого майна в період з 01 січня 2002 року по 20 червня 2007 року (під час дії статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року) не зумовило автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під будівлями і спорудами. У таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК України 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. А тому до цих правовідносин слід застосовувати закон, що діяв на час виникнення спірних правовідносин.

Суди попередніх інстанцій порушили положення пункту 6 частини другої статті 251 ЦПК України, оскільки між сторонами існує інший спір про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та про визнання права користування спірною земельною ділянкою (за зустрічним позовом), який є предметом розгляду у справі № 206/3455/17. Невирішеність позовних вимоги позивача про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права користування земельною ділянкою у справі № 206/3455/17, тобто встановлення самого факту користування та правових підстав щодо нього об`єктивно унеможливлює розгляд цієї справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У поданому відзиві ОСОБА_1 заперечує проти доводів касаційної скарги АТ Укрзалізниця та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Фактичні обставини, встановлені судами

18 листопада 2004 року Державному підприємству Придніпровська залізниця видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 1,6291 га, яка розташована на АДРЕСА_1 для використання земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель хлібзаводу та засолбази. За цільовим призначенням зазначена земельна ділянка відноситься до земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

01 вересня 2015 року проведена реєстрація земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року про реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою за Державним підприємством Українська залізниця .

ПАТ Українська залізниця є правонаступником Державного підприємства Придніпровська залізниця .

26 травня 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ПАТ Українська залізниця зареєстровано право постійного користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:09:395:0033.

За доводами позивача, на цій земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомості, які належать на праві приватної власності ОСОБА_1 , що зареєстроване на підставі ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року про закриття провадження у справі у зв`язку з визнанням мирової угоди та заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року (у справі № 2-2016/07).

12 квітня 2017 року на адресу відповідача, як користувача об`єктів нерухомості на АДРЕСА_1 , АТ Укрзалізниця направлено вимогу з пропозицією добровільно відшкодувати суми нарахованого і сплаченого податку до державного бюджету на земельну ділянку площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 (теперішня адреса - АДРЕСА_1 .

21 квітня 2017 року оперативною нарадою керівників ПАТ Українська залізниця , за результатами проведеної ревізії СП Дніпровська дирекція залізничних перевезень РФ Придніпровська залізниця в частині обліку та використання майна і земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з дорученням ПАТ Укрзалізниця від 06 квітня 2017 року, прийнято рішення звернутись до суду стосовно стягнення сум нарахованого і сплаченого податку до державного бюджету на земельну ділянку площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 , з відповідача, як з фактичного користувача земельної ділянки.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою , третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані у цій справі судові рішення не відповідають.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом заявлених у суді першої інстанції позовних вимог, АТ Укрзалізниця , як користувач земельної ділянки за актом на право постійного користування та як великий платник податків, сплатив земельний податок за користування земельною ділянкою площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , яка перебуває в фактичному користуванні відповідача.

Отже, відповідач як фактичний користувач земельною ділянкою зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, та зобов`язаний повернути ці кошти АТ Укрзалізниця як постійному користувачу земельної ділянки, який поніс витрати зі сплати земельного податку, на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Таким чином, поданий позов АТ Укрзалізниця про стягнення безпідставно набутого (збереженого) майна спрямований на компенсацію понесених витрат у виді сплаченого земельного податку за фактичного користувача земельної ділянки, яким є ОСОБА_1 .

Фактично предметом позову у цій справі є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено.

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Відповідно до статті 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.

Верховний Суд зазначає, що збитки за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та безпідставно набуте майно мають різну правову природу і підпадають під різне нормативно-правове регулювання. Втім, на відміну від збитків, для стягнення яких підлягає доведенню наявність складу правопорушення, для висновків про наявність підстав для повернення безпідставно набутих коштів є встановлення обставин набуття або збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого) та те, що набуття або збереження цього майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Отже, у разі коли особа користувалася земельною ділянкою без достатньої правової підстави, у зв`язку з чим зберегла кошти, вона зобов`язана повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно з частинами першою, третьою і п`ятою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Частинами другою та третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

З урахуванням характеру правовідносин, що виникли між сторонами, у цій справі в першу чергу підлягала встановленню обставина, чи розташовано на переданій у користування АТ Укрзалізниця земельній ділянці нерухоме майно, належне ОСОБА_1 , яке саме майно та його цільове використання і призначення, а також необхідно встановити розмір земельної ділянки, яка фактично використовується останнім, мету її використання.

З урахуванням цільового призначення земельної ділянки, яка передана у постійне користування АТ Укралізниця (відноситься до земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення), а також посилань позивача на використання цієї земельної ділянки відповідачем, який є фізичною особою - підприємцем, для розміщення об`єкта нерухомого майна, що використовуються для ведення підприємницької діяльності, судам необхідно було перевірити і встановити, у яких цілях використовується земля та з якою метою, зокрема, чи не пов`язане це використання з метою здійснення господарської діяльності, в тому числі підприємницької, та виходячи з цього перевірити належність даного спору за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції.

Вказані обставини, установлення яких має вирішальне значення для правильного вирішення справи, судами попередніх інстанцій не установлено та доводів сторін, з урахуванням поданих ними доказів, не перевірено.

При цьому суди виходили із взаємовиключних підстав, за яких відмовлено у позові, зокрема, що АТ Укрзалізниця є неналежним позивачем за вимогами про стягнення земельного податку, що земельна ділянка, на яку посилається позивач не визначена, а отже не може бути об`єктом оподаткування, а також, що за статусом відповідача як фізичної особи - підприємця та платника податку за спрощеною системою опотакування, він не несе тягар щодо сплати земельного податку.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, рішення якого залишено без змін апеляційним судом, послався на відсутність підстав для відшкодування позивачу збитків відповідно до частини першої статті 166 ЗК України в силу недотримання ним встановленого порядку визначення розміру та порядку відшкодування збитків згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284.

Суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку, що заявою про збільшення позовних вимог від 13 червня 2019 року було змінено підставу та предмет позову, оскільки за змістом цієї заяви (т. 1 а. с. 131) була лише уточнена (збільшена) сума, пред`явлена до стягнення, з урахуванням часу знаходження справи в провадженні суду.

При цьому ні підставу, ні предмет позову позивач не змінював, а отже суд помилково виходив з того, що позов стосується відшкодування збитків та не надав належну кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням заявлених позивачем вимог, відповідно до статті 1212 ЦК України суди не надали.

Для правильного вирішення даної справи судам необхідно встановити дійсний характер спірних правовідносин, а також, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством.

Вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Доводи касаційної скарги з урахування меж касаційного перегляду свідчать про те, що судові рішення ухвалені при неповному з`ясуванні обставин справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим касаційну скаргу слід задовольнити, судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Українська залізниця в особі регіональної філії Придніпровська залізниця задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк