Рішення

від 22.06.2010 по справі 18/648

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

    РІШЕННЯ

     ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

                                                             Справа №18/648

    Господарський суд Черкаської області у складі головуючого судді –Васяновича А.В.,

секретар судового засідання –Гень С.Г.,

за участю представників сторін:

          від позивача –Поступайло В.Г. - директор,

          від відповідача –представник не з’явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом  товариства з обмеженою відповідальністю виробничо – комерційна

                    фірма “ІЛВІ - ЛТД”, м. Вінниця

до                 фізичної особи –підприємця ОСОБА_2,

                    м. Сміла, Черкаської області

про               розірвання договору, зобов’язання повернути майно, стягнення  

                    28 827 грн. 60 коп. матеріальної шкоди та 5 000 грн. 00 коп.

                    моральної шкоди,-          

       ВСТАНОВИВ:

До господарського суду Черкаської області з позовом звернулося товариство з обмеженою відповідальністю виробничо –комерційна фірма “ІЛВІ - ЛТД” до фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 про розірвання договору відповідального зберігання від 07 жовтня 2008 року, укладеного між сторонами; зобов’язання відповідача повернути позивачу в належному стані судно “Century”, модель Rаvеn 21, стягнення 28 827 грн. 60 коп. матеріальної шкоди та 5 000 грн. 00 коп. моральної шкоди.

 Ухвалою заступника голови господарського суду Черкаської області від 06 травня 2010 року продовжено строк вирішення спору на один місяць до 01 липня 2010 року.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд позов задовольнити повністю.

Відповідач в судове засідання не з’явився, надав суду клопотання про відкладення розгляду справи, в зв’язку з відрядженням представника.

Оскільки відповідач не був позбавлений права надати суду необхідні докази та свої доводи і міркування щодо предмету спору шляхом письмових пояснень та заперечень, направити до суду іншого представника, а також оскільки явка представників сторін в судове засідання обов’язковою не визнавалась, суд вважає за можливе, розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

Справа розглядається після відкладення.          

В судовому засіданні, яке відбулося 22 червня 2010 року за згодою представника позивача було оголошено вступну та резолютивну частини судового рішення зі справи №18/648.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши докази, суд вважає, що позов слід задовольнити частково виходячи з наступного:

Як вбачається з матеріалів справи, та встановлено судом під час розгляду даного спору, 07 жовтня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю виробничо –комерційною фірмою “ІЛВІ - ЛТД”   (депонент) та фізичною особою –підприємцем ОСОБА_2 (виконавець) було укладено договір відповідального зберігання.

Відповідно до п. 1.1. даного договору депонент зобов’язався передати виконавцеві, а останній - прийняти на відповідальне безоплатне зберігання судно “Century”, модель Rаvеn 21 з внутрішнім двигуном Vоlvо Реntа В21, № двигуна 220001775, ідентифікаційний  №R2Р056L889, 1989 року випуску.

Депонент передає майно виконавцеві згідно акту прийому –передачі, який є невід’ємною частиною даного договору, що встановлено п. 1.2. договору.

Передача майна відбулася 07 жовтня 2008 року, про що свідчить акт прийому –передачі підписаний сторонами та засвідчений печатками (а.с. 17).  

Відповідно до п. 3.2. договору депонент (позивач) має право в будь –який час витребувати у виконавця (відповідача) повністю або частково майно, яке знаходиться на зберіганні.

Під час розгляду даного спору позивач зазначав, що неодноразово в усній формі вимагав у відповідача терміново повернути судно в м. Вінницю, нагадуючи останньому, що він несе повну відповідальність за збереження даного майна, незалежно від підстав пошкодження або втрати, згідно п. 2.1.2 та п. 4.1. договору.

03 червня 2009 року відповідач надав позивачу лист (розписку), в якому зобов’язувався повернути майно позивачу в м. Вінницю, якщо судно не буде реалізовано до 30 вересня 2009 року, або кошти в розмірі 12 000 євро, в разі пошкодження чи несправності судна (а.с.28).

Проте, строк повернення майна (у разі якщо судно не буде реалізовано до 30 вересня 2009 року) сторони не визначили.

25 січня 2010 року позивач звернувся до відповідача з претензією №0125 в якій вимагав повернути передане на зберігання майно, що підтверджується копією фіскального чеку Укрпошти №4404.

16 лютого 2010 року позивач повторно направив відповідачу претензію, яку було отримано відповідачем 24 лютого 2010 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправленя (а.с. 26).

20 березня 2010 року позивач отримав від відповідача відповідь на претензію від 25 січня 2010 року (а.с. 29), в якій зазначав, що відповідач погоджується повернути катер позивачу лише за умови сплати останнім 12 900 грн. 00 коп. понесених витрат, пов’язаних з перебуванням у нього плавзасобу. Зазначені витрати складаються з вартості передпродажного обслуговування катера в сумі 5 600 грн. 00 коп., оплати його зберігання понад строк, що минув після очікуваної реалізації в сумі 3 100 грн. 00 коп. та вартості доставки катера в м. Черкаси із селища Мирний Автономної республіки Крим в сумі 4 200 грн. 00 коп.

З відповідним позовом відповідач до суду не звертався.

Відповідно до ст. 953 ЦК України зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов’язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом.

Статтею 530 Цивільного кодексу України визначено, що якщо у зобов‘язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов‘язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов‘язку не встановлений або визначений моментом пред‘явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов‘язок у семиденний строк від дня пред‘явлення вимоги, якщо обов‘язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Пунктом  2.1.3 договору передбачено, що виконавець (відповідач) зобов’язаний повернути майно депоненту (позивачу) за першою вимогою.

Як було зазначено вище, письмову претензію з вимогою повернути передане на зберігання майно позивачем було надіслано 25 січня 2010 року.

Таким чином, відповідач з урахуванням нормативних строків пересилання поштових відправлень та поштових переказів встановлених наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 12 грудня 2007 року N 1149 “Про затвердження Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень та поштових переказів”, повинен був повернути майно не пізніше 07 лютого 2010 року.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб‘єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.  

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідачем всупереч ст. ст. 33, 34 ГПК України не було доведено факту своєчасного повернення позивачу переданого на зберігання майна.

Вказані відповідачем у відповіді на претензію обставини судом до уваги не приймаються, оскільки правовідносини, які виникли між сторонами ґрунтуються на договорі відповідального зберігання від 07 жовтня 2008 року, даним договором не передбачено обов’язок відповідача щодо проведення передпродажної підготовки переданого на зберігання майна. Зазначене майно відповідачу було передано на безоплатне зберігання, про що зазначено в пункті 1.1 договору.

Спірне майно належить позивачу на праві власності, що підтверджується договором купівлі-продажу від 02 травня 2007 року, паспортом плавзасобу, декларацією від 02 травня 2007 року, міжнародною товарно - транспортною накладною А №003452 від 02 травня 2007 року, а також декларацією форми МД-2.

          Таким чином, суд вважає, що вимога позивача про повернення останньому свого майна є правомірною та обґрунтованою.

          Що стосується розірвання договору відповідального зберігання, то судом враховано наступне:

Позивач, звертаючись до суду, просив розірвати договір відповідального зберігання від 07 жовтня 2008 року.

Розірвання договору за вимогою однією зі сторін є одним із способів захисту цивільних прав –припиненням правовідношення (п. 7 ст. 16 ЦК України) і здійснюється відповідно до ст. 651 ЦК України.

Водночас, ст. 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.  Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Тобто, положеннями ст. 651 ЦК України передбачено декілька способів розірвання договорів, зокрема, за згодою сторін, за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору іншою стороною або в односторонньому порядку (постанова ВГСУ від 26 травня 2009 року зі справи №18-13/4784).

Також, ст. 188 Господарського кодексу України встановлено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.  Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.  У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.  Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Однак при цьому слід зазначити, що недотримання позивачем вимог частини другої ст.188 ГК України щодо обов’язку з надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору не позбавляє позивача права звертатися до суду за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову про розірвання договору.

При цьому судом враховано лист ВГСУ від 06 серпня 2008 року за №01-8/471 та Постанову Верховного Суду України від 17 червня 2008 року зі справи №8/32 пд.

Оскільки матеріалами справи підтверджується істотне порушення відповідачем своїх зобов’язань у зв’язку з відмовою останнього у визначений строк (не пізніше 07 лютого 2010 року) повернути передане на зберігання майно, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про розірвання договору в судовому порядку є правомірними та обґрунтованими.

Також позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача 28 827  грн. 60 коп. матеріальної шкоди та 5 000 грн. 00 коп. моральної шкоди.

В обгрунтування заявлених вимог, позивач посилався на норми  ч. 2 ст. 193 та ст. 216 ГК України, згідно яких порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором.

На підставі ст. ст. 386, 550, 611 ЦК України, ст. ст. 216, 217, 230 ГК України позивач зазначав, що у нього виникає право на неустойку та відшкодування збитків, в т.ч. й моральної та матеріальної шкоди.

В обґрунтування даних вимог позивач зазначав, що 22 січня 2010 року, з метою отримання прибутку позивач уклав договір купівлі –продажу №22/01-10 з громадянином ОСОБА_3 про продаж майна, яке є предметом даного спору, а саме: судно “Century”, модель Rаvеn 21 з внутрішнім двигуном Vоlvо Реntа В21, № двигуна 220001775, ідентифікаційний №R2Р056L889, 1989 року випуску за 143 000 грн. 00 коп. Відповідно до умов договору купівлі –продажу №22/01-10 від 22 січня 2010 року покупець вніс попередню оплату за майно в розмірі 20 000 грн. 00 коп., що підтверджується прибутковим касовим ордером №14 від 01 лютого 2010 року (а.с. 36). Але у зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов’язань по договору про відповідальне зберігання, а саме неповернення переданого майна, позивач не виконав умов договору купівлі –продажу, зокрема, п. 3.3. цього договору та не поставив вчасно майно покупцеві. ОСОБА_3 направив позивачу претензію від 10 лютого 2010 року та повідомив про розірвання договору купівлі –продажу від 22 січня 2010 року, в зв’язку з неналежним виконанням умов договору та вимагав повернути внесену ним 01 лютого 2010 року попередню оплату в розмірі 20 000 грн. 00 коп. та сплатити йому штрафні санкції в розмірі 10 000 грн. 00 коп. згідно п. 4.3. договору купівлі –продажу. Дану вимогу позивачем було виконано, останній повернув попередню оплату в розмірі 20 000 грн. 00 коп. та сплатив 10 000 грн. 00 коп. штрафу, що підтверджується видатковими касовими ордерами №15 та №16 від 26 лютого 2010 року (а.с. 37).

Таким чином, позивач мав на меті продати судно громадянину ОСОБА_3 за 143 000 грн. 00 коп. При цьому, як зазначав  позивач,  останній мав би отримати дохід в сумі 14 027 грн. 60 коп., оскільки:

Вартість майна на момент передачі його на зберігання відповідачу становила 12 000 євро,  що станом на 24 березня 2010 року (дата складання позовної заяви) складала 128 972 грн. 40 коп. (згідно курсу НБУ 100 євро = 1 074 грн. 77 коп.).

Розрахунок неодержаних доходів: 143 000 грн. 00 коп. –128 972 грн. 40 коп. = 14 027 грн. 60 коп.

У зв’язку з тим, що відповідачем були порушені умови договору про відповідальне зберігання, директору позивача довелося неодноразово виїжджати до міста Черкаси та міста Сміли, з метою повернення майна, що підтверджується подорожніми листами, посвідченнями про відрядження, в зв’язку з чим позивачу завдано збитків, а саме: витрати на оренду автомобіля та причіпа, що підтверджується договорами №№ 3, 4 від 01 червня 2009 року, № № 25, 26 від 20 листопада 2009 року та видатковими касовими ордерами №№36, 37 від 25 листопада 2009 року, №№28, 29 від 02 червня 2009 року на загальну суму 4 800 грн. 00 коп.

Таким чином, як стверджує позивач, загальний розмір завданих йому відповідачем матеріальних збитків  складає:

14 027 грн. 60 коп. (неодержаний прибуток) + 10 000 грн. 00 коп. (витрати по сплаті штрафу за невиконання умов договору купівлі –продажу від 22 січня 2010 року) + 4 800 грн. 00 коп. (витрати на оплату оренди автомобіля та причіпа) = 28 827 грн. 60 коп.

Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. При цьому, під збитками розуміються, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб.

Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.

За загальним правилом збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ, яке пов'язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у зроблених ним витратах тощо.

Так, притягнення до цивільно-правової відповідальності можливо лише при наявності певних, передбачених законом умов. Їх сукупність утворює склад цивільного правопорушення, який і є підставою цивільно-правової відповідальності.

Згідно з ст. 224 ГК України, учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. При цьому, під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Частиною 6 ст.226 ГК України передбачено, що у разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків.

Як вже зазначалось вище, позивач 22 січня 2010 року уклав договір купівлі –продажу №22/01-10 спірного майна з громадянином ОСОБА_3.

Водночас з письмовою вимогою про повернення майна позивач звернувся до відповідача лише 25 січня 2010 року, тобто після підписання договору купівлі-продажу.

Крім того, умовами договору купівлі-продажу передбачалась передплата до 03 лютого 2010 року, а строк виконання зобов’язання з передачі майна сплив лише 07 лютого 2010 року.

За таких обставин суд дійшов висновку, що в даному випадку відсутній причинний зв'язок між збитками та протиправною поведінкою відповідача.

Слід також зазначити, що договори на оренду автомобіля з причепом, а також видаткові касові ордери на суму 4 800 грн. 00 коп. не підтверджують ту обставину, що даний транспорт було орендовано позивачем саме для перевезення судна Century”, модель Rаvеn 21, оскільки в даних документах відсутнє відповідне посилання на це майно.

Отже, суд дійшов висновку, що підстав для задоволення позову в цій частині не вбачається.

Що стосується вимоги позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 5 000 грн. 00 коп. судом враховано наступне:

          В обґрунтування даних вимог позивач посилався на норми ст. 1167 ЦК України та п. 1 ст. 225 ГК України та зазначив, що йому завдано моральної шкоди, яка полягає в приниженні престижу та ділової репутації підприємства й особисто моральних переживань директора. Бездіяльність та невиконання умов договору про відповідальне зберігання від 07 жовтня 2008 року зі сторони відповідача призвело до зниження престижу та підриву довіри до діяльності позивача.

Згідно ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Відповідно до частини другої названої статті моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації юридичної особи.

Згідно з пунктом 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року N 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” (далі - постанова Пленуму) під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Отже, фактами, з якими матеріальний закон пов'язує настання цивільно - правової відповідальності за заподіяння моральної шкоди, є: наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, а також вини останнього в її заподіянні.

В абзаці другому пункту 5 Постанови Пленуму також зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Під час розгляду даного спору позивачем не було доведено належними доказами тих обставин, що останній поніс втрати немайнового характеру в розмірі 5000,00 грн., котрі настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також що відповідач вчиняв дії спрямовані на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності позивача.

Враховуючи вищевикладене суд вважає, що у задоволенні позовних вимог про стягнення 5 000 грн. 00 коп. моральної шкоди також слід відмовити.

Відповідно до ст. 44 ГПК України оплата послуг адвоката включена до складу судових витрат.

Судові витрати підлягають розподілу між сторонами відповідно до вимог ч. 5 ст. 49 ГПК України: при задоволенні позову - на відповідача, при відмові в позові - на позивача, при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем заявлено також вимогу про стягнення з відповідача витрат на оплату послуг адвоката в розмірі 4 000 грн. 00 коп.

18 січня 2010 року між товариством з обмеженою відповідальністю виробничо –комерційна фірма “ІЛВІ - ЛТД” (замовник) та адвокатом ОСОБА_4 (виконавець) було укладено договір (доручення) про надання правової допомоги.

Відповідно до умов вказаного договору виконавець зобов’язався надати замовнику юридичні послуги щодо захисту інтересів останнього з питання невиконання зобов’язань боржником по договору відповідльного зберігання від 07 жовтня 2008 року.

Відповідно до копії квитанції  до прибуткового касового ордеру №22/03 від 22 березня 2010 року, позивачем було сплачено адвокату ОСОБА_4 4 000 грн. 00 коп. за договором (доручення) про надання правової допомоги б/н від 18 січня 2010 року.

У пункті 12 роз’яснень президії Вищого арбітражного суду України від 04 березня 1998 року №02-5/78 “Про деякі питання практики застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України” (з наступними доповненнями і змінами) зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи”.

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно – правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду та складність справи тощо.

Отже, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, а також ту обставину, що адвокат безпосередньо жодного разу не приймав участі в судових засіданнях, та інші обставини, суд вважає, що обсяг роботи адвоката з представництва інтересів позивача в суді є неспіврозмірним зі складністю справи та ціною позову.

При цьому судом враховано правові висновки викладені в постанові Вищого господарського суду України від 18 березня 2009 року зі справи № 16/3196.

За таких обставин, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача 500,00 грн. за надані послуги адвоката, що становить 1/4  заявленої до стягнення суми.

Відповідно до ст. 55  ГПК України ціну позову вказує позивач. У випадках неправильного зазначення ціни позову вона визначається суддею.

Якщо в одній позовній заяві об’єднані вимоги майнового та немайнового характеру, державне мито підлягає оплаті як за ставками, встановленими для позовів майнового, так і немайнового характеру (пункт 36 Інструкції Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 року N 15 “Про порядок обчислення та справляння державного мита”).

Відповідно до п. 10 Роз’яснення Вищого арбітражного суду від 29 лютого 1996 року, № 02-5/95 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди” розмір ставок державного мита із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має визначатися відповідно до підпункту “б” пункту 2 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року  N 7-93 (далі –Декрет).

          Згідно ст. 3 п.2 підпункту “б” Декрету розмір ставки державного мита із позовних заяв немайнового характеру, що подаються до господарських судів становить 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

          Відповідно до ст. 55  ГПК України ціна позову визначається у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребується.

          Згідно ст. 3 п. 2 підпункту “а” Декрету розмір ставки державного мита із заяв майнового характеру, що подаються до господарських судів становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З висновку про вартість майна вбачається, що ринкова вартість моторного човна “Century”, модель Rаvеn 21 становить 147 817 грн. 00 коп.

Отже, з урахуванням вищенаведеного, загальна сума державного мита складає 1 936 грн. 44 коп., з яких 85 грн. 00 коп. –державне мито за розгляд вимоги немайнового характеру (розірвання договору відповідального зберігання від 07 жовтня 2008 року),  1 478 грн. 17 коп. –1% від вартості витребуваного майна, 288 грн. 27 коп. - 1% від розміру матеріальної шкоди та 85 грн. 00 коп. –державне мито із позовної вимоги про стягнення моральної шкоди.

Як вбачається з платіжного доручення від 26 березня 2010 року №5 позивачем сплачено державне мито в розмірі 1 808 грн. 28 коп.

Таким чином, суд вважає за необхідне стягнути з позивача в доход Державного бюджету України 128 грн. 16 коп. недоплаченого державного мита.

На підставі викладеного, та керуючись ст. ст. 49, 82-84 ГПК  України суд,-

ВИРІШИВ:

1.          Позов задовольнити частково.

2.          Розірвати договір відповідального зберігання від 07 жовтня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю виробничо –комерційна фірма “ІЛВІ - ЛТД”  та фізичною особою –підприємцем ОСОБА_2.

3.          Зобов’язати фізичну особу –підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1)  повернути товариству з обмеженою відповідальністю виробничо –комерційна фірма “ІЛВІ - ЛТД”  (вул. Хмельницьке шосе, 82, м. Вінниця, ідентифікаційний код 20081762) судно “Century”, модель Rаvеn 21 з внутрішнім двигуном Vоlvо Реntа В21, № двигуна 220001775, ідентифікаційний №R2Р056L889, 1989 року випуску передане згідно договору відповідального зберігання від 07 жовтня 2008 року.

4.          В решті вимог –в позові відмовити.

5.          Стягнути з фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, р/р НОМЕР_4 в ЧФ КБ “Столиця”, МФО 344045 на користь товариства з обмеженою відповідальністю виробничо –комерційна фірма “ІЛВІ - ЛТД”  вул. Хмельницьке шосе, 82, м. Вінниця, ідентифікаційний код 20081762, р/р 2600817602288 у АКБ “УкрСиббанк”, МФО 351005 -   1 563 грн. 17 коп. державного мита, 118 грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та 500 грн. 00 коп. витрат на оплату послуг адвоката.

6.          Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю виробничо –комерційна фірма “ІЛВІ - ЛТД”  вул. Хмельницьке шосе, 82, м. Вінниця, ідентифікаційний код 20081762, р/р 2600817602288 у АКБ “УкрСиббанк”, МФО 351005 в доход Державного бюджету України для зарахування на реєстраційний рахунок УДК у м. Черкаси №31117095700002 в Головному управлінні Державного казначейства України в Черкаській області, МФО 854018, код 22809222 -  128 грн.  16 коп. державного мита за розгляд справи в господарському суді Черкаської області.

    Видати відповідні накази після набрання рішення законної сили.

Рішення може бути оскаржено до Київського міжобласного апеляційного господарського суду в порядку та строки передбачені розділом ХІІ ГПК України.

Суддя                                                                                      А.В. Васянович

Повний текст судового рішення підписано 29 червня 2010 року.