Рішення

від 17.12.2021 по справі 466/9579/18

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 466/9579/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2021 року Шевченківський районний суд м. Львова

в складі : головуючого - судді Кавацюка В.І.

при секретарях Молінській С.В., Назаркевич Ю.В., Балковому Н.Д.,

Настасяк Б.І.

учасники справи: позивач керівник Львівської обласної прокуратури

позивач Львівська обласна державна адміністрація

відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2

представники Львівської обласної прокуратури Слиш Г.С., Нестерук С.С., Сенів О.П.

представники позивача - Львівської обласної державної адміністрації Махник А.І.,

ОСОБА_3

представник відповідачів ОСОБА_4

представник третьої особи - Львівської міської ради Наумець А.Г.

розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові

цивільну справу за позовом керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не завляють самостійних вимог - Львівська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, про витребування з приватної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в державну власність земельних ділянок, що розташовані в районі АДРЕСА_1 ,

у с т а н о в и в:

03 грудня 2018 року прокурор Львівської області (в даний час - керівник Львівської обласної прокуратури) звернувся в Шевченківський районний суд м.Львова з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в якому просив ухвалити рішення, яким:

- витребувати з приватної власності ОСОБА_1 в державну власність на користь Кабінету Міністрів України 3065/5000 частки земельної ділянки з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1, площею 0,3065 га, за кадастровим номером: 4610166300:04:003:0065, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 879536746101, номер запису про право власності: 15369258 (кадастровий номер:

4610166300:04:003:0114, площею 0,3065 га), що розташована у районі АДРЕСА_1 ;

- витребувати з приватної власності ОСОБА_2 в державну власність на користь Кабінету Міністрів України 1935/5000 частки земельної ділянки з межею 2-3-4-10-9-8-2, площею 0,1935 га, за кадастровим номером: 4610166300:04:003:0065, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 879536746101, номер запису про право власності: 15369365 (кадастровий номер:

4610166300:04:003:0115, площею 0,1935 га), що розташована у районі АДРЕСА_1 ;

- стягнути на рахунок №35211093000774 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172, отримувач - прокуратура Львівської області, код ЄДРПОУ 02910031, сплачений судовий збір пропорційно: з ОСОБА_1 - 20 745,76 грн., з ОСОБА_2 - 13 097,24 грн.

В обгрунтування позовних вимог прокурор Львівської області зіслався на наступні обставини.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі №1328/969/12 скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Львова від10 квітня 2013 року та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги прокурора Шевченківського району м. Львова задоволено частково, а саме, витребувано у ОСОБА_5 земельну ділянку, площею 0,5000 га, кадастровий номер: 4610166300:04:003:0065, державний акті серії ЯЖ №207038, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язано повернути спірну земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду України від 17 грудня 2014 (справа № 6-99цс/14) у задоволенні заяви ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року відмовлено.

При цьому, Верховний Суд України висловив правову позицію у вказаній справі. Зокрема, беручи до уваги ст.ст. 7, 8, 27 Лісового кодексу України, ст. ст. 13, 149 Земельного кодексу України, ст. 388 ЦК України, Верховний Суд України зазначив: установивши, що земельні ділянки загальною площею 8,8643га (у тому числі й спірна земельна ділянка площею 0,5000га), що розташовані в районі АДРЕСА_1 , які були відчужені за рішенням селищної ради, належать до земель лісового фонду, що віднесені до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, які призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій), та на час прийняття селищною радою рішення про їх відчуження перебували в державній власності та вибули з володіння власника - держави - поза його волею, оскільки відповідно до чинного законодавства право розпорядження ними належало Кабінету Міністрів України, проте жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельними ділянками Кабінетом Міністрів України не вчинялось, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування спірної земельної ділянки в добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК України .

Враховуючи наведене, належність земельної ділянки за кадастровим №4610166300:04:003:0065 до лісового фонду, її перебування у державній власності не вилучення останньої, відсутність повноважень у Брюховицької селишної ради на її відчуження та набуття ОСОБА_5 земельної ділянки без достатньої правової підстави вже встановлено судовими рішеннями у вищевказаній справі і повторному дослідженню, згідно приписів до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, не підлягають.

На стадії виконання рішення суду у вищевказаній справі встановлено, що витребувана земельна ділянка за кадастровим номером: 4610166300:04:003:0065 була відчужена на підставі договору дарування №434, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р., згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно за №121045047 та схеми розподілу земельної ділянки, виданої 01 липня 2016 року Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру, у спільну часткову власність - ОСОБА_1 (частка 3065/5000) та ОСОБА_2 (частка 1935/5000).

Згідно даних Публічної кадастрової карти земельна ділянка з кадастровим №4610166300:04:003:0065 перенесена в архів (у зв`язку з поділом), натомість внесено відомості щодо двох новостворених в результаті поділу земельних ділянок, а саме за кадастровим номером: 4610166300:04:003:0114, площею 0,3065га, та за кадастровим номером: 4610166300:04:003:0115, площею 0,1935га. Однак, відомості щодо права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на вказані земельні ділянки в Державний реєстр прав на нерухоме майно та Державний земельний кадастр не внесено, що підтверджується інформаційними довідками, даними Державного земельного кадастру та інформацією відділу Держгеокадастру у м. Львові №10-13-0.37-529/109- 18 від 14 травня 2018 року.

З урахуванням наведеного, рішення суду у справі №1328/969/12 про витребування у ОСОБА_5 земельної ділянки, площею 0,5000 га, за кадастровим номером: 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ №207038, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , виконати неможливо, оскільки згідно відомостей Державного реєстру прав на нерухоме майно ОСОБА_5 не є власником цієї земельної ділянки.

Також, згідно виготовленого Львівською регіональною філією Центру ДЗК картографічного матеріалу з нанесенням меж земельних ділянок у відповідності до наданих обмінних файлів на земельні ділянки та викопіювання з планшету меж угідь лісового фонду, земельні ділянки з кадастровими номерами: 4610166300:04:003:0114 та 4610166300:04:003:0115 відносяться до земель держлісфонду.

Відповідно до ст.1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно положень ст. ст. 317, 319 ЦК України власник володіє користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Лише власник має право розпоряджатись своїм майном і вчиняти відносно будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права, чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Право власника на витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним регламентовано ст. 387 ЦК України.

Приписами ч.3 ст.388 ЦК України передбачено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Положеннями ст. 330 ЦК України визначено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

В абз. 2 п.22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за №5 від 07 лютого 2014 року Про судову практику в справах права власності та інших речових прав зазначено, що суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

В п. 23 вищевказаної постанови вказано, що відповідно до ст. 387 ЦК України та ч.3 ст. 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

Як зазначено Верховним Судом України у постанові №6-140цс14 від 17 грудня 2014 року, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужено попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

При цьому норма ч.1 ст.216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в наступному було відчужене набувачем третій особі, оскільки вказана норма надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст. ст. 387, 388 ЦК України.

Також, Верховним Судом України звернуто увагу на те, що при розгляді спорів щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у ст.388 ЦК України. Також, під час розгляду спорів про витребування майна мають бути встановлені всі юридичні факти, які визначені ст. ст. 387, 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

Така ж правова позиція міститься в постанові колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України № 6-53цс12

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними рішення суду про витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

Вказане свідчить про те, що прокурором обрано належний спосіб захисту - витребування майна, а відтак і підставність позовних вимог.

Згідно з ст. 131-1 Конституції України, на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у випадках, передбачених законом.

Виходячи з вимог п.п.1, 2 ч. 1 ст. З Закону України Про прокуратуру , діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.

Приписами ч.1 ст.23 Закону України Про прокуратуру передбачено, що представництво прокурором інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Положеннями ч.3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Відповідно до листа Генеральної прокуратури України від 26.10.2018 №05/1- 562вих-18 прокуратуру Львівської області уповноважено здійснювати представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Згідно з ст.56 ЦПК України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Виходячи з положень ст.13 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносини) до повноважень Кабінету Міністрів України в сфері земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ч.9 ст.149 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених ст.150 цього Кодексу.

Як зазначалось вищео, рішенням апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі №1328/969/12 спірну земельну ділянку витребувано у власність держави в особі Кабінету Міністрів України. Відтак, Кабінет Міністрів України є суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Як встановлено прокурором, після укладення ОСОБА_5 08 липня 2016 договору дарування у приватну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та розподілу земельної ділянки з кадастровим №4610166300:04:003:0065 утворились спірні земельні ділянка за кадастровими номерами:4610166300:04:003:0114 та 4610166300:04:003:0115.

Однак Кабінетом Міністрів України, як уповноваженим суб`єктом, по даний час, не вжито заходів щодо витребування майна з чужого незаконного володіння та повернення у власність держави. Вказане свідчить про неналежне здійснення позивачем захисту інтересів держави.

Наведене є підставою для звернення прокурора до суду з даним позовом з метою захисту інтересів держави, як власника земельної ділянки в особі Кабінету Міністрів України.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Львова від 04 грудня 2018 року позовну заяву прокурора Львівської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено проводити судовий розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

22 квітня 2019 року представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Петровський Ю.І. подав до суду відзив на позовну заяву прокурора Львівської області, в якому зазначив, що позов є необгрунтованим, безпідставним та таким, що не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Позивачем не доведено суду наявність підстав для витребування земельної ділянки у відповідача, які передбачені ч.1 ст. 388 ЦК України, зокрема, те, що земельна ділянка належала позивачеві і вибула з його володіння поза його волею.

Позивачем не доведена суду наявність обов`язкових умов, які надають право витребування у добросовісного набувача (відповідача) спірного майна відповідно до вимог ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Крім цього, позивач намагається витребувати майно, котре йому ніколи не належало, адже доказів на підтвердження того, що спірне майно, яке належало йому на праві власності, існує в натурі та саме на це майно зареєстроване право власності відповідача, позивачем не надано.

Так, земельна ділянка з кадастровим номером: 4610166300:04:003:0065 припинила своє існування та не збереглася в натурі, оскільки була поділена на дві інші земельні ділянки з кадастровими номерами: 4610166300:04:003:0114 (площею 0,3065 га) та 4610166300:04:003:0115 (площею 0,1935 га), про що сам позивач зазначає у позовній заяві. У результаті поділу земельної ділянки на дві інші було утворено нові земельні ділянки, які в силу приписів ст. 79-1 Земельного кодексу України є новими об`єктами цивільних відносин, оскільки мають: нові кадастрові номера; інші площі; інші конфігурації та інші межі, а відтак не підлягають витребуванню, оскільки ніколи не належали позивачеві.

Крім цього, спірна земельна ділянка не може бути витребувана у відповідачів у зв`язку з тим, що на ній розташований житловий будинок, який було збудовано та введено у встановленому законом порядку в експлуатацію.

Згідно ст. 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стосовно об`єктів нерухомого майна, права на які підлягають державній реєстрації, слід враховувати, що земельна ділянка підлягає державній реєстрації у Державному земельному кадастрі в порядку, встановленому Законом (стаття 202 Земельного кодексу України).

Положеннями ст. 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній/ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Аналогічне положення міститься також у ст. 377 ЦК України.

Вищенаведене дозволяє стверджувати, що в межах поділу речей на головні та приналежні, в даному випадку головною річчю залишається житловий будинок, який знаходиться на земельній ділянці, а приналежністю - сама земельна ділянка, яка наслідує юридичну долю нерухомого майна, що на ній розміщене.

Позовні вимоги також не підлягають до задоволення і з огляду на те, що позивач не є та не був власником спірної земельної ділянки і відповідно до положень Земельного кодексу України не наділений повноваженнями на розпорядження спірною земельною ділянкою.

Так, спірна земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту смт. Брюховичі. Як вбачається із генерального плану смт. Брюховичі, що оприлюднений на офіційному порталі Брюховицької селищної ради за посиланням htф://www/bryuhovychi.com/images/stories/GENPLAN2018/genplan.jpg, спірна земельна ділянка згідно умовних позначень відноситься до території квартирної житлової забудови.

Згідно з ст. 38 Земельного кодексу України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

Приписами ст. 39 Земельного кодексу України передбачено, що використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм. Враховуючи, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту смт. Брюховичі та віднесена до категорії земель - землі житлової -громадської забудови, то відповідно до приписів ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, власником такої земельної ділянки є територіальна громада смт. Брюховичі в особі Брюховицької селищної ради, а не Кабінет Міністрів України.

Крім цього, вважає за необхідне звернути увагу суду на ту обставину, що він, відповідач, є добросовісним набувачем земельної ділянки, а відтак, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, не може нести відповідальність за дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Так, в рішенні у справі Рисовський проти України (№ 29979/04) від 20 жовтня 2011 року Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу належного урядування , який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик їх помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. В цьому рішенні також зазначено, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків.

Ухвалою судового засідання Шевченківського районного суду м. Львова від 22 квітня 2019 року за клопотанням представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Петровського Ю.І. до участі в справі в якості третіх осіб були залучені: Брюховицька селищна рада м. Львова та Головне управління Держгеокадастру у Львівській області.

13 травня 2019 представник прокуратури Львівської області - прокурор Слиш Г.С. подала до суду відповідь на відзив представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Петровського Ю.І., в якому, зокрема, зіслалась на таке.

У своєму відзиві на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_2 -адвокат Петровський Ю.І. покликається на те, що позивачем не доведено, що він є власником спірної земельної ділянки, однак такі твердження є помилковими та такими, що не відповідають матеріалам справи.

У позовній заяві прокуратури Львівської області зазначено, що рішенням апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі №1328/969/12 скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2013 року та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги прокурора Шевченківського району м. Львова задоволено частково, а саме: витребувано у ОСОБА_5 земельну ділянку, площею 0,5000 га, кадастровий № 4610166300:04:003:0065, розташовану в АДРЕСА_1 та зобов`язано повернути земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року (справа № 6-99цс/14) встановлено, що земельні ділянки загальною площею 8,8643га (у тому числі й спірна земельна ділянка площею 0,5000га), що розташовані в районі АДРЕСА_1 , які були відчужені за рішенням селищної ради, належать до земель лісового фонду, що віднесені до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, які призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій), та на час прийняття селищною радою рішення про їх відчуження перебували в державній власності та вибули з володіння власника - держави - поза його волею, оскільки відповідно до чинного законодавства право розпорядження ними належало Кабінету Міністрів України, проте жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельними ділянками Кабінетом Міністрів України не вчинялось, а тому суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування спірної земельної ділянки в добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК України .

Однак, відповідачем вчиняються дії, що унеможливлюють та створюють перешкоди у виконанні рішення суду.

У позовній заяві прокуратури області зазначено та доданими до позову матеріалами підтверджено, що земельна ділянка, яка є предметом спору за кадастровим номером: 4610166300:04:003:0065, відчужена на підставі договору дарування №434, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р. 08 липня 2016 року, згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно за №121045047 та схеми розподілу земельної ділянки, виданої 01 липня 2016 року Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру, у спільну часткову власність - ОСОБА_1 (частка 3065/5000) та ОСОБА_2 (частка 1935/5000).

Згідно листа Відділу у місті Львові Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 14.05.2018 №10-13-0.37-529/109-18, який долучено до позовної заяви, земельна ділянка з кадастровим номером: 4610166300:04:003:0065 є архівною в результаті поділу на земельні ділянки з кадастровими номерами: 4610166300:04:003:0114, площею 0,3065 га, та 4610166300:04:003:0115, площею 0,1935 га.

З врахуванням наведеного, рішення суду у справі №1328/969/12 про витребування у ОСОБА_5 земельної ділянки по АДРЕСА_1 виконати неможливо, оскільки згідно відомостей Державного реєстру прав на нерухоме майно ОСОБА_5 не є власником останньої.

Згідно виготовленого Львівською філією Центру ДЗК картографічного матеріалу з нанесенням меж земельних ділянок у відповідності до наданих обмінних файлів на земельні ділянки та викопіювання з планшету меж угідь лісового фонду, земельні ділянки з кадастровими номерами: 4610166300:04:003:0014 та 4610166300:04:003:0115 відносяться до земель держлісфонду.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними , рішення суду про витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

Вказане свідчить про обрання прокурором належного способу захисту - витребування майна, а відтак свідчить і про підставність позовних вимог.

Покликання представника ОСОБА_4 на те, що на спірній земельній ділянці розташований житловий будинок, який збудовано та введено у встановленому законом порядку в експлуатацію, а тому неможливе витребування земельної ділянки, є безпідставними та голослівними, оскільки ним не представлено суду жодних документів, які підтверджують вищезазначені обставини.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №165848217 від 08 травня 2019 вбачається, що ОСОБА_2 є власником частини земельної ділянки площею 0,1935 га за адресою: АДРЕСА_1 . Будинку за вказаною адресою не зареєстровано.

Представник Кабінету Міністрів України Курса О.С. 13 червня 2019 року також подала відповідь на відзив представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Петровського Ю.І., в якому покликалась на аналогічні обставини та також зазначила, що наведені у відзиві доводи є необгрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, а тому позов прокурора підлягає задоволенню в повному обсязі.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 13 червня 2019 року підготовче провадження у справі за позовом прокурора Львівської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог - Брюховицька селищна рада м. Львова, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області було закрито та призначено судовий розгляд справи по суті.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 05 липня 2021 року, враховуючи Розпорядження Кабінету Міністрів України №718-р від 12 червня 2020 року Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Львівської області , ухвалу Львівської міської ради №6 від 29 грудня 2020 року Про функціонування Львівської міської територіальної громади , а також враховуючи ухвалу Львівської міської ради №7 від 29 грудня 2020 року Про припинення місцевих рад шляхом приєднання до Львівської міської ради , якою вирішено припинити Брюховицьку селищну раду шляхом приєднання до Львівської міської ради, за клопотанням прокурора Львівської обласної прокуратури Сеніва О.П було проведено заміну третьої особи - Брюховицької селищної ради шляхом виключення її з числа учасників процесу та залучено до участі в справі в якості третьої особи Львівську міську раду.

Крім цього, ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 16 вересня 2021 року, враховуючи положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин №14230-ІХ від 28 квітня 2021 року, який набрав чинності і яким, зокрема, внесено зміни до ст. 122 Земельного кодексу України і питання розпорядження землями державної власності, що відносились до повноважень Кабінету Міністрів України, віднесено до повноважень обласних державних адміністрацій, було задоволено клопотання прокурора Львівської обласної прокуратури Нестерук С.С. та проведено заміну сторони у справі (позивача) шляхом виключення з числа учасників процесу Кабінету Міністрів України та залучення до участі в справі правонаступника - Львівську обласну державну адміністрацію.

В судовому засіданні прокурор Львівської обласної прокуратури Сенів О.П., представник Львівської обласної державної адміністрації Брильовська О.Р., представник Львівської міської ради Наумець А.Г. позовні вимоги керівника Львівської обласної прокуратури підтримали, зіславшись на обставини, які викладені в позовній заяві, у відповіді на відзив представника ОСОБА_4 та письмових поясненнях прокурора Львівської обласної прокуратури від 20.11.19 №05/2-1967 вих.-19.

Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх представник ОСОБА_6 в судові засідання не з`явились, хоч про час та місце розгляду справи повідомлялись в установленому порядку.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Петровський Ю.І. в судовому засіданні проти позову заперечив, покликаючись на доводи, які викладені у відзиві на позовну заяву.

Представник Головного управління Держгеокадастру у Львівській області в судове засідання неодноразово не з`явився. хоч про час та місце розгляду справи повідомлявся в установленому порядку.

Заслухавши пояснення учасників процесу, з`ясувавши обставини, на які сторони покликаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідивши зібрані у справі докази, суд приходить до наступного висновку.

В судовому засіданні встановлено, що в провадженні Шевченківського районного суду м. Львова знаходилась цивільна справа №1328/969/12 за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_5 , Брюховицької селищної ради, треті особи - Управління Держкомзему у м Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Ж.М., про:

- скасування рішення Брюховицької селищної ради №618 від 23 жовтня 2008 року Про виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19.11.2004 у справі №2-3327/04 ;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, який був укладений 05 листопада 2008 року між Брюховицькою селищною радою м. Львова, з однієї сторони, і товариством з обмеженою відповідальністю Новобуддизайн , з іншої сторони, та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Урумовою Ж.М. і зареєстрований в реєстрі за №8676;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі, який був укладений 25 грудня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю Новобуддизайн , з однієї сторони, та гр. ОСОБА_7 , гр. ОСОБА_8 , гр. ОСОБА_9 , гр. ОСОБА_5 , з іншої сторони, та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Урумовою Ж.М. і зареєстрований в реєстрі за №10400, в частині передачі у власність ОСОБА_5 5000/18000 частин земельної ділянки, загальною площею 0,5000 га, кадастровий номер:4610166300:04:003:0065, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнання нечинним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №907038 від 27 січня 2009 року, який виданий ОСОБА_5 ;

- витребування у ОСОБА_5 земельної ділянки, загальною площею 0,5000 га, кадастровий номер:4610166300:04:003:0065 - державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №907038 та зобов`язання ОСОБА_5 повернути спірну земельну ділянку в розпорядження Кабінету Міністрів України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова у цивільній справі №1328/969/12 від 10 квітня 2013 року у задоволенні позову прокурора Шевченківського району м. Львова було відмовлено за безпідставністю позовних вимог.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року вищевказане рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2013 року в частині відмови у позові прокурора Шевченківського району м. Львова про скасування рішення Брюховицької селищної ради №618 від 23 жовтня 2008 року та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 листопада 2008 року, який був укладений між Брюховицькою селищною радою м. Львова та товариством з обмеженою відповідальністю Новобуддизайн , скасовано та в цій частині провадження у справі закрито.

Крім цього, рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2013 року у цивільній справі №1328/969/12 скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_5 , Брюховицької селищної ради, треті особи - Управління Держкомзему у м.Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Ж.М., про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі від 25 грудня 2008 року, який був укладений між ТОВ Новобуддизайн ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , гр. ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , в частині передачі у власність ОСОБА_5 5000/18000 частин земельної ділянки, загальною площею 0,5000 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , визнання нечинним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №907038 від 27 січня 2009 року та витребування даної земельної ділянки, зобов`язання повернути її в розпорядження Кабінету Міністрів України задоволено частково.

Вищевказаним рішенням апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року витребувано в ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер: 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, яка розташована в АДРЕСА_1 , та зобов`язано повернути спірну земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

В решті позовних вимог прокурора судом апеляційної інстанції відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року відмовлено ОСОБА_5 у відкритті касаційного провадження у справі з підстав, передбачених п.5 ч.4 ст. 328 ЦПК України.

Постановою Верховного Суду України від 17 грудня 2014 у задоволенні заяви ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року було відмовлено.

На виконання рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року, яким витребувано у ОСОБА_5 земельну ділянку, площею 0,5000 га, кадастровий номер: 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, яка розташована в АДРЕСА_1 , та зобов`язано повернути спірну земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, 03 жовтня 2013 року Шевченківським районним судом м. Львова видано виконавчий лист №2/466/158/13.

На підставі цього виконавчого листа 23 жовтня 2013 року старшим державним виконавцем Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Ліцманом М.В. відкрито виконавче провадження ВП №40316925.

У листопаді 2013 року начальник Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Титла І.М. звернувся в Шевченківський районний суд м. Львова із заявою про роз`яснення виконавчого документа, посилаючись на те, що на спірній земельній ділянці зведено та введено в експлуатацію житловий будинок, право власності на який ОСОБА_5 оформлено свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 21 січня 2013 року за індексним номером 89465 та зареєстроване в Державному реєстрі прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 січня 2013 року №89474.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 13 березня 2015 року у задоволенні вищевказаної заяви про роз`яснення виконавчого документа відмовлено з тих підстав, що судове рішення, яке підлягає примусового виконанню, ухвалювалося колегією суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області, а тому саме цей суд вправі роз`яснювати своє рішення.

Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 25 травня 2015 року відмовлено в задоволенні заяви начальника Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Титли І.М. про роз`яснення рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі №1328/969/12 з тих підстав, що начальник ВДВС не є учасником виконавчого провадження та з такою заявою вправі звертатись лише державний виконавець, на виконанні якого перебуває відповідний виконавчий документ.

Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2015 року також відмовлено в задоволенні заяви старшого державного виконавця Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Ліцмана М.В. про роз`яснення рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі №1328/969/ 12 посилаючись на те, що резолютивна частина ухваленого судового рішення є зрозумілою і такою, що не припускає іншого тлумачення, а в мотивувальній частині рішення чітко наведені обставини і визначені відповідно до них правовідносини та наведені мотиви, за яких колегія суддів прийшла до відповідного висновку.

Крім цього, ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 10 листопада 2015 року в справі №1328/969/12 відмовлено у задоволенні заяви начальника Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Титли І.М. про встановлення способу і порядку виконання виконавчого листа №2/466/158/13, виданого Шевченківським районним судом м. Львова 03 жовтня 2013 року.

В подальшому, а саме 26 лютого 2016 року, заступником начальника Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Онишкевичем Р.І. з підстав, передбачених п.11 ч.1 ст. 49, ст. 50 Закону України Про виконавче провадження (в редакції чинній на той час), винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №40316925 з примусового виконання виконавчого листа№2/466/158/13, виданого Шевченківським районним судом м. Львова 03 жовтня 2013 року, про витребування у ОСОБА_5 земельної ділянки, площею 0,5000 га, кадастровий номер: 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, яка розташована в АДРЕСА_1 , та зобов`язання повернути спірну земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

В цій постанові, зокрема, зазначено про те, що в ході виконання державним виконавцем скеровувались заяви про роз`яснення виконавчого документу, однак ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 12 березня 2015 року та ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2015 року в задоволенні заяв було відмовлено. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 10 листопада 2015 року також відмовлено у задоволенні заяви про встановлення способу і порядку виконання судового рішення. 18 лютого 2016 року на адресу боржника скеровано лист з вимогою виконати рішення суду в строк до 24 лютого 2016 року. На адресу відділу ДВС 25 лютого 2016 року надійшов лист представника боржника із інформацією про те. боржник 24 лютого 2016 року звертався до державного реєстратора прав на нерухоме майно з заявою про державну реєстрацію припинення права власності на земельну ділянку, площею 0,5000 га, кадастровий номер: 4610166300:04:003:0065, однак а реєстрації відмовлено у зв`язку з тим, що подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну чи припинення речових прав на нерухоме майно, оскільки в рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справ №1328/969/12 не зазначено про припинення права власності на земельну ділянку та про визнання недійсним державного акту. Крім того, на земельній ділянці розташований житловий будинок, щодо якого зареєстровано право власності (ст. 120 Земельного кодексу України).

Зі змісту цієї постанови про закінчення виконавчого провадження ВП №40316925 від 26 лютого 2016 року, яка була затверджена начальником Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Титлою І.М., вбачається, що рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року про витребування у ОСОБА_5 спірної земельної ділянки фактично виконано не було.

Судом також встановлено, що після закінчення виконавчого провадження ВП №40316925 між ОСОБА_5 (далі - дарувальник), з однієї сторони, та ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_10 ), від імені якої діяла ОСОБА_11 , і ОСОБА_2 (далі - обдаровувані), з іншої сторони, 08 липня 2016 року було укладено договір дарування витребуваної в неї земельної ділянки, який був посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р. і зареєстрований в реєстрі за №434.

За вказаним договором ОСОБА_5 , передала безоплатно у спільну часткову власність своїм дітям: дочці ОСОБА_1 та сину ОСОБА_2 , а останні прийняли в дарунок, земельну ділянку площею 0,5000 га, в межах згідно з планом, розташовану в АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - громадсько-житлове будівництво, кадастровий номер земельної ділянки - 4610166300:04:003:0065, в наступних частках: дочці ОСОБА_1 - 3065/5000 (три тисячі шістдесят п`ять п`ятитисячних) частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1, площею 0,3065га; сину ОСОБА_2 - 1935/5000 (одну тисячу дев`ятсот тридцять п`ять п`ятитисячних) частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 2-3-4-10-9-8-2, площею 0,1935 га.

Крім цього, в ході судового розгляду справи також встановлено, що на спірній земельній ділянці, яка була придбана на підставі зазначеного вище договору купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі, який був укладений 25 грудня 2008 року між ТОВ Новобуддизайн , з однієї сторони, та ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 і ОСОБА_5 , остання згідно дозволу на виконання будівельних робіт, виданого Брюховицькою селищною радою, збудувала житловий будинок.

Рішенням виконавчого комітету Брюховицької селищної ради №355 від 20 грудня 2011 року Про надання поштової адреси житловому будинку в АДРЕСА_1 цьому житловому будинку, який на той час ще будувався було присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_2 .

21 січня 2013 року державним реєстратором реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Живком М.О. проведено реєстрацію права власності на збудований житловий будинок з внесенням відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер - 89465, з якого вбачається, що вона є власником житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Загальна площа будинку - 416,9 кв.м, житлова - 218,9 кв.м.

Законність рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_5 оспорювалась прокурором Шевченківського району м. Львова шляхом пред`явлення адміністративного позову дл Львівського окружного адміністративного суду.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2015 року у адміністративній справі №813/6971/14 за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова до Львівського міського управління юстиції в особі реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, державного реєстратора реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Живко Михайла Олександровича, за участю третіх осіб - ОСОБА_5 , Державної архітектурно-будівельної інспекції України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, про визнання протиправним та скасування рішення від 21 січня 2013 року та зобов`язання вчинити дії - в задоволенні позову прокурора відмовлено.

Будучи власником вищевказаного житлового будинку, ОСОБА_5 (далі - дарувальник), з однієї сторони, 08 липня 2016 року уклала з ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_10 ), від імені якої діяла ОСОБА_11 , і ОСОБА_2 (далі - обдаровувані), договір дарування житлового будинку, який був посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р. і зареєстрований в реєстрі за №432.

За даним договором ОСОБА_5 передала безоплатно у спільну часткову власність своїм дітям: дочці ОСОБА_1 та сину ОСОБА_2 , а останні прийняли в дарунок, житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , в наступних частках: дочці ОСОБА_1 - 62/100 (шістдесят дві сотих) ідеальної частки будинку із зазначенням конкретних приміщень в цьому будинку; сину ОСОБА_2 - 38/100 (тридцять вісім сотих) ідеальної частки будинку із зазначенням конкретних приміщень в цьому будинку.

На підставі цього договору дарування приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. 23 жовтня 2017 року були внесені відповідні відомості про право власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на вказаний будинок до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, що підтверджується долученими до справи копіями витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25 жовтня 2017 року №101523826 та №101525132.

Вищезазначені обставини підтверджуються поясненнями прокурора Львівської обласної прокуратури Сеніва О.П., представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Петровського Ю.І., матеріалами оглянутої в судовому засіданні цивільної справи №1328/969/12 за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_5 , Брюховицької селищної ради, треті особи - Управління Держкомзему у м Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Ж.М., про витребування майна від добросовісного набувача та інше, а також долученими до матеріалів справи: копіями договору дарування земельної ділянки, який був укладений 08 липня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р. і зареєстрований в реєстрі за №434; нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_12 про надання згоди ОСОБА_5 на укладення договору дарування спільної земельної ділянки і розташованого на ній житлового будинку, схеми розподілу земельної ділянки; договору дарування житлового будинку. який був укладений 08 липня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р. і зареєстрований в реєстрі за №432; технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 , який виготовлений 11 квітня 2017 року ОКП ЛОР Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на замовлення ОСОБА_13 ; технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 , який виготовлений 11 квітня 2017 року ОКП ЛОР Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на замовлення ОСОБА_2 ; рішення виконавчого комітету Брюховицької селищної ради №355 від 20 грудня 2011 року Про надання поштової адреси житловому будинку в АДРЕСА_1 , згідно якого житловому будинку в АДРЕСА_1 надано поштову адресу: АДРЕСА_2 ; даними Публічної кадастрової карти щодо земельних ділянок за кадастровим номерами:4610166300:04:003:0065, 4610166300:04:003:0114, 4610166300:04:003:0115; даними Державного земельного кадастру щодо ділянок за кадастровим номерами: 4610166300:04:003:0114, 4610166300:04:003:0115; копією технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок для іншої житлової забудови, місце розташування: АДРЕСА_1 та іншими доказами по справі, які містяться в матеріалах справи.

Вищевказані обставини фактично ніким з учасників процесу в судовому засіданні не оспорювались.

Приписами ст. 41 Конституції України передбачено, що право власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення містяться в ст. 321 ЦК України, якою визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснення. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (далі Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 17 Закону України №3477-ІV від 23 лютого 2006 року Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Верховний Суд України у постанові від 14 березня 2007 року у справі №21-8во07 щодо визнання приватизаційних договорів недійсними на підставі ст.17 Закону виконання рішень та застосування практики Свропейського суду з прав людини застосовував рішення Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року Стретч проти Сполученого Королівства та зазначив, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для визнання договорів недійсними, повернення майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

У правовому висновку Верховного Суду України, зробленому в постанові від 18 вересня 2013 року зазначено, що основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Новоселецький проти України від 11 березня 2003 року, Федоренко проти України від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

В своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання фундаментальних прав окремої особи. Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагається досягти держава шляхом позбавлення особи її власності.

У вказаному вище рішенні Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року №44277/98 Стретч проти Сполученого Королівства зазначено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції , отже, визнання недійсним договору, згідно якого особа отримала майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року (остаточне 20.01.2012) у справі Рисовський проти України (Заява №29979/04), зокрема, вказано, що потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки ).

Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції .

Отже, позиція Європейського суду з прав людини полягає в тому, що особа суб`єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів (чи органів місцевого самоврядування) при укладенні останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладанні цих договорів припустилися помилки.

У практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року та ін.) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. При цьому суд констатує порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар .

Таким чином, положення ст. 1 Першого протоколу гарантують захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, - добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Положеннями ч.ч.1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції Закону № 1702-VI від 05 листопада 2009 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно з ч. 1 ст. 377 ЦК України (в редакції Закону № 1702-VI від 05 листопада 2009 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

При застосуванні приписів ст. 120 Земельного кодексу України та статті 377 ЦК України сформувався принцип єдності юридичної долі земельної ділянки разом зі збудованим на ній об`єктом нерухомого майна, в основу якого покладено слідування землі за об`єктом нерухомості у разі переходу права власності на такий об`єкт на підставі того чи іншого юридичного факту. Відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки разом зі збудованим на ній об`єктом нерухомого майна з моменту переходу права власності на розташоване на земельній ділянці нерухоме майно до нового власника у правовідносинах користування земельною ділянкою на якій знаходиться це майно, відбувається фактична заміна землекористувача - обов`язки землекористувача переходять до нового власника відповідного нерухомого майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі N 263/6022/16-ц). Такий же принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості застосовано у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від. 29.10.2019 у справі № 92І/99/18, від 18.02.2020 у справі №907/132/19, від 16.06.2020 у справі №914/1101/19, від 23.06.2020 у справі №910/14057/18. Аналогічний підхід відображено у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25.11.2019 у справі №150/300/16, від 27.11.2019 у справі №461/2328/16-ц, від 15.01.2020 у справі №204/9373/14-ц, від 01.07.2020 у справі №2-95/12, від 15.07.2020 у справі №127/2061/16-ц.

Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо єдиної правової долі земельної ділянки та розміщеного на ній об`єкта нерухомості від 02 лютого 2021 року №1174-ІХ було внесено зміни до 120 Земельного кодексу України шляхом викладення її в новій редакції.

Положеннями ч.ч.1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України (в новій редакції) передбачено, що у разі набуття на підставі вчиненого правочину або у порядку спадкування права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці приватної власності, право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від попереднього власника таких об`єктів до набувача таких об`єктів, без зміни нецільового призначення. У разі набуття окремої частки у праві спільної власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, що перебував у приватній власності її попереднього власника, право власності на земельну ділянку, на якій розміщені такий об`єкт, одночасно переходить до набувача пропорційно до його частки у праві спільної власності на такий об`єкт, крім випадку, коли попередньому власнику належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі. Якщо попередньому власнику у праві спільної власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі, право власності переходить у такому розмірі.

Таким чином, враховуючи те, що на спірних земельних ділянках знаходиться житловий будинок, право власності на який отримано відповідачами на підставі договору дарування, то право власності на такі земельні ділянки автоматично перейшло від попереднього власника таких об`єктів до відповідачів, без зміни їх цільового призначення. При цьому, на думку суду, у разі вилучення спірних земельних ділянок у власників житлового будинку буде порушено визначальний принцип пропорційності, який передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення етапі 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Крім цього, земельні ділянки не можуть бути витребувані у відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з огляду на наступне.

Об`єктом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 477/221/16-ц).

Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень гл. 83 ЦК України, а не речово-правові, до яких відноситься віндикаційний позов. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 759/13986/17-ц).

Земельні ділянки, які просить витребувати позивач, на момент звернення до суду, перестали існувати в натурі, як індивідуально визначені речі, оскільки на них розташований житловий будинок, який належить на праві власності відповідачам.

У відповідності до ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Відповідно до ч.1 ст. 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Таким чином, однією із ознак, яка індивідуалізує земельну ділянку є визначені щодо неї права, які, в свою чергу, реалізуються її власником з урахуванням визначеного режиму її оборотоздатності.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Заборона оборотоздатності земельних ділянок державної та комунальної форми власності, у разі розміщення на них житлового будинку, передбачені абзацами 1 та 2 ч.2 ст. 134 Земельного кодексу України, згідно з якою не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Також, суд враховує, що з моменту введення в експлуатацію та проведення державної реєстрації права власності на житловий будинок, який розташований на земельній ділянці, остання, відповідно до ст. 381 ЦК України, перестала існувати як самостійна річ (самостійний об?єкт цивільних відносин), оскільки разом із розташованим на ній житловим будинком утворила нову єдину річ (садибу).

Згідно з приписами ст. 187 ЦК України складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Відповідно до ст. 188 ЦК України якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.

Враховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що житловий будинок, будівля або споруда не можуть бути відокремлені від земельної ділянки без їх пошкодження або істотного знецінення. Такі об`єкти є фактично складовою частиною земельної ділянки.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі No 296/8984/14-ц) зазначено, що тлумачення статті 187 ЦК України свідчить, що ознакою складової частини речі є неможливість відокремлення її від єдиної речі без її пошкодження або істотного знецінення. Пошкодження єдиної речі при виокремленні певної складової частини полягає в тому, що при цьому втрачається, що унеможливлює (хоч би і тимчасово) її функціонування. Суттєве знецінення єдиної речі при виокремленні певної складово частини знаходить свій прояв, зокрема, у тому, що єдина річ, хоча й може функціонувати, але виникають проблеми із забезпеченням умов безпеки та рівня комфорту осіб, що управляють та користуються єдиною річчю. Оскільки єдина річ існує тільки за наявності сукупності всіх її складових частин, при переході права на річ складові частини не підлягають відокремленню. Фактично це означає, що за відсутності хоча б однієї складової речі остання не може бути предметом правочину, спрямованого на перехід права власності на таку річ до іншого набувача.

Отже, фізично земельна ділянка і будинок (будівля, споруда) ідентифікуються як окремі речі, які в сукупності є однією річчю. Адже будинок (будівлю, споруду) неможливо використовувати без земельної ділянки, і навпаки - земельна ділянка втрачає своє функціональне призначення при зміні (знищенні) того чи іншого об`єкта нерухомості, розміщеного на ній.

Спільність та єдиність земельної ділянки з розташованим на ній житловим будинком, як складових частин однієї речі чи складної речі, які вони спільно утворюють, знайшли своє правове регулювання у вищевказаній ст. 381 ЦК України, відповідно до якої садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ст. 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України.

Як зазначалось вище, положеннями ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення.

Згідно з ч. 11 ст. 120 Земельного кодексу України, якщо об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об`єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому ст. ст.118, 123 або 128 цього Кодексу. Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, зобов`язаний передати земельну ділянку у власність або користування набувачу в порядку, встановленому цим Кодексом.

Таким чином, наведені вище норми земельного та цивільного законодавства закріплюють принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю чи споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на будівлі як об`єкти нерухомості, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав власності на земельну ділянку у такому випадку.

Аналіз норм права, передбачених ст. 377 ЦК України та ст. 120 Земельного кодексу України, свідчить, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості, що відповідає принципу superficies solo cedit - збудоване на землі слідує за нею.

Таким чином, порядок, передбачений ст. ст. 387, 388 ЦК України щодо витребування власником майна із чужого незаконного володіння, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки відповідачі у справі набули разом із правом власності на житловий будинок право власності на земельні ділянки, які знаходяться під будинком та є необхідними для його обслуговування, на тих самих умовах, на яких вони належали попередньому власнику

Така позиція міститься у постанові Верховного Суду в складі колегівї судді Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц.

Крім цього, з матеріалів справи вбачається, що позовну заяву подано керівником Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України. В ході судового розгляду справи Кабінет Міністрів України ухвалою суду від 16 вересня 2021 року замінений на правонаступника - Львівську обласну державну адміністрацію.

Проте, інший уповноважений орган держави - орган Державної архітектурно-будівльеонї інспекції України, в свій час видав дозвільний документ на будівництво та введення житлового будинку в експлуатацію, що свідчить про визнання державою факту законного будівництва на спірних земельних ділянках житлового будинку.

У відповідності до ч.ч.1, 4 ст. 10 ЦПК України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу належного урядування . Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах Беєлер проти Італії , Онер`їлдіз проти Туреччини , Megadat.com S.r.l. проти Молдови і Москаль проти Польщі ). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах Лелас проти Хорватії і Тошкуце та інші проти Румунії ) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах.

Крім того, Європейський суд з прав людини у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v.Home Office зазначив, що: принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії . З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов`язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Також, практика Європейського суду з прав людини свідчить, що найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Першого протоколу до Конвенції забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях нагадує, що незважаючи на те, що держави мають широкі рамки розсуду при визначенні умов і порядку, за яких приватна особа може бути позбавлена своєї власності, позбавлення останньої, навіть, якщо воно переслідує законну мету в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не була дотримана розумна пропорційність між втручанням у права фізичної чи юридичної особи й інтересами суспільства. Також, буде мати місце порушення ст. 1 Першого протоколу й у випадку, коли наявний істотний дисбаланс між тягарем, що довелося понести приватній особі, і переслідуваними цілями інтересів суспільства.

Оцінюючи зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування з їх приватної власності у державну власність земельних ділянок, що розташовані в районі АДРЕСА_1 слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 3, 4, 5, 10, 12, 13, 76, 77, 78, 79, 81, 82, 83, 89, 258, 259, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні позову керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не завляють самостійних вимог - Львівська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, про витребування з приватної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в державну власність земельних ділянок, що розташовані в районі АДРЕСА_1 - відмовити.

Рішення може бути повністю або частково оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

позивач: керівник Львівської обласної прокуратури, адреса місцезнаходження: 79005, м. Львів, просп. Шевченка, 17-19;

позивач: Львівська обласна державна адміністрація, адреса місцязнаходження: 79008, м. Львів, вул. Винниченка, 18;

відповідач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ;

відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 ;

третя особа: Львівська міська рада, адреса місцезнаходження: 79006, м. Львів, площа Ринок, 1;

третя особа: Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, адреса місцязнаходження: 79019, м.Львів, просп. Чорновола, 4.

Повний текст судового рішення складено 04 січня 2022 року.

Суддя В. І. Кавацюк