Постанова
Іменем України
24 травня 2023 року
м. Київ
справа № 466/9579/18
провадження № 61-1659св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - керівник Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Львівська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 грудня 2021 року у складі судді Кавацюка В. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У грудні 2018 року керівник Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок, посилаючись на те, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12 було скасовано рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 10 квітня 2013 року та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги прокурора Шевченківського району міста Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_3 , Брюховицької селищної ради, треті особи: Управління Дежкомзему у місті Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумува Ж. М., про витребування майна від добросовісних набувачів задоволено частково, витребувано у ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, розташовану в районі вулиці Ряснянської в смт Брюховичі Шевченківського району міста Львова, та зобов`язано повернути цю земельну ділянку в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України. Цим судовим рішенням було встановлено належність земельної ділянки з кадастровим номером 4610166300:04:003:0065 до лісового фонду, її перебування у державній власності, відсутність у Брюховицької селищної ради повноважень на її відчуження та набуття її у власність ОСОБА_3 без достатньої правової підстави. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року та постановою Верховного суду України від 17 грудня 2014 року вказане рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року було залишено без змін, а на стадії його виконання було встановлено, що витребувану земельну ділянку з кадастровим номером 4610166300:04:003:0065 було відчужено у спільну часткову власність ОСОБА_1 (частка 3065/5000) та ОСОБА_2 (частка 1935/5000) на підставі договору дарування № 434, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М. Р. За даними Публічної кадастрової карти земельна ділянка з кадастровим номером 4610166300:04:003:0065 перенесена в архів (у зв`язку з поділом), натомість внесено відомості щодо двох новостворених в результаті поділу земельних ділянок, а саме - площею 0,3065 га з кадастровим номером 4610166300:04:003:0114 та площею 0,1935 га з кадастровим номером 4610166300:04:003:0115. Таким чином, оскільки ОСОБА_3 не є власником витребуваної земельної ділянки, то рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12 виконати неможливо. Враховуючи викладене, керівник Львівської обласної прокуратури просив: витребувати з приватної власності ОСОБА_1 в державну власність на користь Кабінету Міністрів України 3065/5000 частки земельної ділянки з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1 площею 0,3065 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 879536746101, номер запису про право власності: 15369258 (кадастровий номер 4610166300:04:003:0114, площею 0,3065 га), що розташована в районі АДРЕСА_1 ; витребувати з приватної власності ОСОБА_2 в державну власність на користь Кабінету Міністрів України 1935/5000 частки земельної ділянки з межею 2-3-4-10-9-8-2 площею 0,1935 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 879536746101, номер запису про право власності: 15369365 (кадастровий номер 4610166300:04:003:0115, площею 0,1935 га), що розташована в районі вулиці Ряснянської в смт Брюховичі Шевченківського району міста Львова.
У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_2 - адвокат Петровський Ю. І. заперечив проти позову та просив відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що позивач не надав доказів перебування спірних земельних ділянок у власності держави, а також не довів обов`язкових умов, які надають право витребування спірного майна на підставі частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Земельна ділянка з кадастровим номером 4610166300:04:003:0065 припинила своє існування та не зберіглася в натурі, так як була поділена на дві нові земельні ділянки з кадастровими номерами 4610166300:04:003:0114 (площею 0,3065 га) та 4610166300:04:003:0115 (площею 0,1935 га), які є новими об`єктами цивільних відносин та не підлягають витребуванню у зв`язку з тим, що вони ніколи не належали позивачу. Також спірні земельні ділянки не можуть бути витребувані у відповідачів у зв`язку з тим, що на них розташований житловий будинок, який було споруджено та введено в експлуатацію у встановленому законом порядку. З набуттям права власності на житловий будинок, в силу положень статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 377 ЦК України, до відповідачів також перейшло право власності на земельну ділянку, і в межах поділу речей на головні та приналежні, в даному випадку головною річчю є житловий будинок, який знаходиться на земельній ділянці, а приналежністю - сама земельна ділянка, яка наслідує юридичну долю нерухомого майна, що на ній розміщене. Крім цього, відповідачі є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, а відтак, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, не можуть нести відповідальність за дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
За клопотанням представника ОСОБА_2 - адвоката Петровського Ю. І. протокольною ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 22 квітня 2019 року Брюховицьку селищну раду та Головне управління Держгеокадастру у Львівській області залучено до участі у справі як третіх осіб.
З огляду на розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 718-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Львівської області», ухвалу Львівської міської ради від 29 грудня 2020 року № 6 «Про функціонування Львівської міської територіальної громади», а також враховуючи ухвалу Львівської міської ради від 29 грудня 2020 року № 7 «Про припинення місцевих рад шляхом приєднання до Львівської міської ради», якою вирішено припинити Брюховицьку селищну раду шляхом приєднання до Львівської міської ради, за клопотанням прокурора Львівської обласної прокуратури Сеніва О. П. ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 05 липня 2021 року було замінено третю особу - Брюховицьку селищну раду, виключено її з учасників справи, та залучено Львівську міську раду до участі у справі як третю особу.
Враховуючи положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28 квітня 2021 року № 14230-ІХ, яким, зокрема внесено зміни до статті 122 ЗК України і питання розпорядження землями державної власності, що відносилися до повноважень Кабінету Міністрів України, віднесено до повноважень обласних державних адміністрацій, ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 16 вересня 2021 року було задоволено клопотання прокурора Львівської обласної прокуратури Нестерук С. С., замінено сторону у справі (позивача) - Кабінет Міністрів України шляхом виключення його з числа учасників справи та залучено до участі у справі правонаступника - Львівську обласну державну адміністрацію.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 17 грудня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що 26 лютого 2016 року заступник начальника Шевченківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі - Шевченківський ВДВС) Онишкевич Р. І. виніс постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на час винесення постанови (далі - Закон № 606-XIV), та у зв`язку з неможливістю виконати рішення без участі боржника повернув до суду виконавчий лист № 2/466/158/13, виданий 03 жовтня 2013 року Шевченківським районним судом міста Львова, про витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, розташованої в районі вулиці Ряснянської в смт Брюховичі Шевченківського району міста Львова, та зобов`язання повернути цю земельну ділянку в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України. Зазначена постанова обґрунтована тим, що в ході виконавчого провадження державним виконавцем подавалися заяви про роз`яснення виконавчого документа, однак ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 12 березня 2015 року та ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2015 року в задоволенні заяв було відмовлено. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 10 листопада 2015 року також відмовлено в задоволенні заяви про встановлення способу і порядку виконання судового рішення. 18 лютого 2016 року на адресу боржника направлено лист з вимогою виконати рішення суду у строк до 24 лютого 2016 року, однак 25 лютого 2016 року представник боржника повідомив про те, що 24 лютого 2016 року ОСОБА_3 звернулася до державного реєстратора прав на нерухоме майно із заявою про державну реєстрацію припинення права власності на земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, однак їй було відмовлено у зв`язку з тим, що подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну чи припинення речових прав на нерухоме майно, так як в рішенні Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12 не зазначено про припинення права власності на земельну ділянку та про визнання недійсним державного акта. Після закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 за договором дарування земельної ділянки від 08 липня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М. Р. і зареєстрованим в реєстрі за № 434, ОСОБА_3 подарувала своїм дітям - дочці ОСОБА_1 та сину ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, розташовану в районі АДРЕСА_1 , в таких частках: дочці ОСОБА_1 - 3065/5000 частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1, площею 0,3065 га; сину ОСОБА_2 - 1935/5000 частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 2-3-4-10-9-8-2, площею 0,1935 га. Крім того, згідно з дозволом на виконання будівельних робіт, виданим Брюховицькою селищною радою, ОСОБА_3 спорудила на спірній земельній ділянці житловий будинок. Рішенням виконавчого комітету Брюховицької селищної ради від 20 грудня 2011 року № 355 «Про надання поштової адреси житловому будинку в АДРЕСА_1 » цьому будинку, який на той час ще будувався, було присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_2 . 21 січня 2013 року державним реєстратором реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Живком М. О. проведено реєстрацію права власності на споруджений житловий будинок з внесенням відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 89465. Законність рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_3 оспорювалася прокурором Шевченківського району міста Львова шляхом пред`явлення адміністративного позову, однак постановою Львівського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2015 року в адміністративній справі № 813/6971/14 було відмовлено в задоволенні позову прокурора до Львівського міського управління юстиції в особі реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, державного реєстратора реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Живко Михайла Олександровича, треті особи: ОСОБА_3 , Державна архітектурно-будівельна інспекція України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, про визнання протиправним та скасування рішення від 21 січня 2013 року та зобов`язання вчинити дії. Будучи власником вищевказаного житлового будинку, за договором дарування від 08 липня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М. Р. і зареєстрованим в реєстрі за № 432, ОСОБА_3 подарувала своїм дітям - дочці ОСОБА_1 62/100 ідеальних часток та сину ОСОБА_2 38/100 ідеальних часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , із зазначенням конкретних приміщень будинку. На підставі цього договору дарування приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О. П. 23 жовтня 2017 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно були внесені відповідні відомості про право власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на вказаний будинок. Враховуючи, що на спірних земельних ділянках знаходиться житловий будинок, на який відповідачі набули право власності за договором дарування, відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України до них також автоматично перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розміщено цей будинок, що відповідає принципу «superficies solo cedit» - збудоване на землі слідує за нею. Об`єктом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 477/221/16-ц). Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 ЦК України, а не речово-правові, до яких відноситься віндикаційний позов. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки з чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 759/13986/17-ц). Земельні ділянки, які просить витребувати позивач, перестали існувати в натурі як індивідуально визначені речі, так як на них розташований житловий будинок, який належить на праві власності відповідачам. Житловий будинок, будівля або споруда не можуть бути відокремлені від земельної ділянки без їх пошкодження або істотного знецінення. Фізично земельна ділянка і будинок (будівля, споруда) ідентифікуються як окремі речі, які в сукупності є однією річчю, так як будинок (будівлю, споруду) неможливо використовувати без земельної ділянки, і навпаки - земельна ділянка втрачає своє функціональне призначення при зміні (знищенні) того чи іншого об`єкта нерухомості, розміщеного на ній. Спільність та єдність земельної ділянки з розташованим на ній житловим будинком як складових частин однієї речі чи складної речі, які вони спільно утворюють, знайшли своє правове регулювання у статті 381 ЦК України, відповідно до якої садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом. За таких обставин порядок, передбачений статтями 387, 388 ЦК України, щодо витребування власником майна з чужого незаконного володіння не може бути застосований до спірних правовідносин, так як разом з правом власності на житловий будинок відповідачі набули право власності на земельні ділянки, які знаходяться під будинком та є необхідними для його обслуговування, на тих самих умовах, на яких вони належали попередньому власнику. Така позиція міститься в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц. Крім цього, Державна архітектурно-будівельна інспекція України у свій час видала дозвільний документ на будівництво та введення житлового будинку в експлуатацію, що свідчить про визнання державою факту законного будівництва будинку на спірних земельних ділянках. Таким чином, позбавлення відповідачів права власності на спірні земельні ділянки є незаконним втручанням у мирне володіння майном та порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Постановою Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року апеляційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 грудня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
31 січня 2023 року заступник керівника Львівської обласної прокуратури подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених:
- в постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, аналіз яких свідчить про те, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуте майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.
- в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам;
- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, в якій вказано, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права;
- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, про те, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними;
- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, в якій зазначено, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Аналогічний висновок у подібних правовідносинах викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10 грудня 2021 року у справі № 924/454/20;
- в постанові від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, в якій Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13.
Крім цього, висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відмову в задоволенні позову суперечить правовим висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі № 1328/972/2012, а також - в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2022 року у справі № 466/9580/18, в яких позови прокурора в аналогічних справах про витребування земельних ділянок в смт Брюховичі (в тому числі із зареєстрованими на них об`єктами нерухомості) були задоволені.
У березні 2023 року представник ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - адвокат Петровський Ю. І. подав до Верховного Суду відзиви на касаційну каргу, в яких просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі правові судів касаційних інстанцій не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як їх зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Львова.
27 лютого 2023 року справа № 466/9579/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Судами встановлено, що в провадженні Шевченківського районного суду міста Львова перебувала цивільна справа № 1328/969/12 за позовом прокурора Шевченківського району міста Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_3 , Брюховицької селищної ради, треті особи: Управління Держкомзему у місті Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Ж. М., про скасування рішення Брюховицької селищної ради № 618 від 23 жовтня 2008 року «Про виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року у справі №2-3327/04», визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 05 листопада 2008 року між Брюховицькою селищною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Новобуддизайн» (далі - ТОВ «Новобуддизайн»), посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Урумовою Ж. М. і зареєстрованого в реєстрі за № 8676, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі, укладеного 25 грудня 2008 року між ТОВ «Новобуддизайн» та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Урумовою Ж. М. і зареєстрованого в реєстрі за № 10400, в частині передачі у власність ОСОБА_3 5000/18000 частин земельної ділянки загальною площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , визнання нечинним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №907038 від 27 січня 2009 року, виданого ОСОБА_3 , витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки загальною площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №907038, та зобов`язання ОСОБА_3 повернути спірну земельну ділянку в розпорядження Кабінету Міністрів України.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 10 квітня 2013 року в задоволенні вищевказаного позову прокурора Шевченківського району міста Львова було відмовлено за безпідставністю позовних вимог.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12 апеляційні скарги прокурора Шевченківського району міста Львова, Кабінету Міністрів України, Львівської міської ради було задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 10 квітня 2013 року в частині відмови в позові прокурора Шевченківського району міста Львова про скасування рішення Брюховицької селищної ради від 23 жовтня 2008 року № 618 та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 листопада 2008 року, укладеного між Брюховицькою селищною радою та ТОВ «Новобуддизайн», скасовано та в цій частині провадження у справі закрито.
Крім цього, рішенням Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12 апеляційні скарги прокурора Шевченківського району міста Львова, Кабінету Міністрів України, Львівської міської ради було задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 10 квітня 2013 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги прокурора Шевченківського району міста Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_3 , Брюховицької селищної ради, треті особи: Управління Держкомзему у місті Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Ж. М., про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі від 25 грудня 2008 року, укладеного між ТОВ «Новобуддизайн» та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , в частині передачі у власність ОСОБА_3 5000/18000 частин земельної ділянки загальною площею 0,5000 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , визнання нечинним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 907038 від 27 січня 2009 року та витребування цієї земельної ділянки, зобов`язання повернути її в розпорядження Кабінету Міністрів України задоволено частково. Витребувано у ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ АДРЕСА_1 , та зобов`язано повернути спірну земельну ділянку в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України. В іншій частині позовних вимог прокурора відмовлено.
Вищевказаним судовим рішенням було встановлено, що рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року зобов`язано Брюховицьку селищну раду прийняти рішення про продаж ТОВ «Новобуддизайн» земельної ділянки площею 8,8643 га в АДРЕСА_1 , яку ТОВ «Новобуддизайн» орендував для будівництва дошкільного спортивно-навчального центру, та укласти з ТОВ «Новобуддизайн» договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки. На виконання цього рішення суду Брюховицькою селищною радою винесено рішення від 23 жовтня 2008 року № 618, згідно з яким між Брюховицькою селищною радою та ТОВ «Новобуддизайн» укладено договір купівлі-продажу від 05 листопада 2008 року, реєстровий № 8676, земельної ділянки загальною площею 8,8643 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з яких: 1,8000 га - для житлового будівництва, 7,0643 га - для будівництва об`єктів дошкільного спортивно-навчального центру. Після цього за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2008 року, укладеним з покупцями ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ТОВ «Новобуддизайн» відчужило земельну ділянку площею 1,8000 га для житлового будівництва (кадастровий номер 4610166300:04:003:1605). За цим договором ОСОБА_3 набула у власність земельну ділянку, позначену у схемі № 4, площею 0,5000 га з межею 5-6-7-13, їй видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 907038 від 27 січня 2009 року. В подальшому ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 червня 2010 року було скасовано рішення цього суду від 19 листопада 2004 року у зв`язку з нововиявленими обставинами і провадження у справі закрито. Таким чином, правові підстави, за яких Брюховицька селищна рада розпорядилася земельною ділянкою на користь ТОВ «Новобуддизайн», відпали, що, у свою чергу, свідчить про вибуття земельної ділянки з власності держави поза її волею і незаконність розпорядження земельною ділянкою вказаним товариством на користь, зокрема ОСОБА_3 , про що остання не знала та не могла знати, і є добросовісним її набувачем. Оскільки рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року було скасоване у зв`язку з нововиявленими обставинами і Брюховицька селищна рада не була власником спірної земельної ділянки та не вправі була її відчужувати, то позовні вимоги прокурора Шевченківського району міста Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України про витребування у ОСОБА_3 як добросовісного набувача земельної ділянки, зобов`язання повернути її в розпорядження Кабінету Міністрів України, є обґрунтованими.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року відмовлено ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження у справі у зв`язку з тим, що касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Постановою Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року в задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року відмовлено.
На виконання вищевказаного рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року Шевченківським районним судом міста Львова було видано виконавчий лист № 2/466/158/13, а 23 жовтня 2013 року старшим державним виконавцем Шевченківського ВДВС Ліцманом М. В. було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1.
У листопаді 2013 року начальник Шевченківського ВДВС Титла І. М. звернувся до Шевченківського районного суду міста Львова із заявою про роз`яснення виконавчого документа, посилаючись на те, що на спірній земельній ділянці споруджено та введено в експлуатацію житловий будинок, який належить ОСОБА_3 на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 21 січня 2013 року, індексний номер 89465, та витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 січня 2013 року № 89474. Тому не зрозуміло, у який спосіб та якій конкретній особі необхідно передати земельну ділянку, на якій розміщено належний на праві власності боржнику житловий будинок, шляхом оформлення яких документів має відбутися така передача, а також, хто буде підписувати такі документи від імені стягувача.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 13 березня 2015 року в задоволенні вищевказаної заяви про роз`яснення виконавчого документа відмовлено з тих підстав, що судове рішення, яке підлягає примусовому виконанню, ухвалювалося колегією суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області, а тому саме цей суд вправі роз`яснювати своє рішення.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 25 травня 2015 року було відмовлено в задоволенні заяви начальника Шевченківського ВДВС Титли І. М. про роз`яснення рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12 з тих підстав, що начальник відділу державної виконавчої служби не є учасником виконавчого провадження та з такою заявою вправі звертатися лише державний виконавець, на виконанні якого перебуває відповідний виконавчий документ.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2015 року також відмовлено в задоволенні заяви старшого державного виконавця Шевченківського ВДВС Ліцмана М. В. про роз`яснення рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12, так як резолютивна частина зазначеного судового рішення є зрозумілою і такою, що не припускає іншого тлумачення, а в мотивувальній частині рішення чітко наведені обставини і визначені відповідно до них правовідносини та наведені мотиви, за яких колегія суддів дійшла відповідного висновку.
Крім того, ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 10 листопада 2015 року у справі № 1328/969/12 відмовлено в задоволенні заяви начальника Шевченківського ВДВС Титли І. М. про встановлення способу і порядку виконання виконавчого листа № 2/466/158/13, виданого 03 жовтня 2013 року Шевченківським районним судом міста Львова.
В подальшому 26 лютого 2016 року заступник начальника Шевченківського ВДВС Онишкевич Р. І. виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону № 606-XIV, та у зв`язку з неможливістю виконати рішення без участі боржника повернув до суду виконавчий лист № 2/466/158/13, виданий 03 жовтня 2013 року Шевченківським районним судом міста Львова, про витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, розташованої в районі вулиці Ряснянської в смт Брюховичі Шевченківського району міста Львова, та зобов`язання повернути цю земельну ділянку в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України. Зазначена постанова обґрунтована тим, що в ході виконавчого провадження державним виконавцем подавалися заяви про роз`яснення виконавчого документа, однак ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 12 березня 2015 року та ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2015 року в задоволенні заяв було відмовлено. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 10 листопада 2015 року також відмовлено в задоволенні заяви про встановлення способу і порядку виконання судового рішення. 18 лютого 2016 року на адресу боржника направлено лист з вимогою виконати рішення суду у строк до 24 лютого 2016 року, однак 25 лютого 2016 року представник боржника повідомив, що 24 лютого 2016 року ОСОБА_3 звернулася до державного реєстратора прав на нерухоме майно із заявою про державну реєстрацію припинення права власності на земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, однак їй відмовлено в такій реєстрації у зв`язку з тим, що подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну чи припинення речових прав на нерухоме майно, так як в рішенні Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12 не зазначено про припинення права власності на земельну ділянку та про визнання недійсним державного акта. Крім того, на земельній ділянці розташований житловий будинок, щодо якого зареєстровано право власності.
Зі змісту вищевказаної постанови про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 26 лютого 2016 року, яка була затверджена начальником Шевченківського ВДВС Титлою І. М., судами встановлено, що рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року про витребування у ОСОБА_3 спірної земельної ділянки фактично не виконано. Прокурору було відомо про існування цієї постанови, однак вона не оскаржувалася у встановленому законом порядку.
Судами також встановлено, що після закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 за договором дарування земельної ділянки від 08 липня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М. Р. і зареєстрованим в реєстрі за № 434, ОСОБА_3 подарувала своїм дітям - дочці ОСОБА_1 та сину ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, розташовану в районі АДРЕСА_1 , в таких частках: дочці ОСОБА_1 - 3065/5000 частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1, площею 0,3065 га; сину ОСОБА_2 - 1935/5000 частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 2-3-4-10-9-8-2, площею 0,1935 га.
Згідно з дозволом на виконання будівельних робіт, виданим Брюховицькою селищною радою, на спірній земельній ділянці ОСОБА_3 спорудила житловий будинок.
Рішенням виконавчого комітету Брюховицької селищної ради від 20 грудня 2011 року № 355 «Про надання поштової адреси житловому будинку в АДРЕСА_1 » цьому житловому будинку, який на той час ще будувався, було присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_2 .
21 січня 2013 року державним реєстратором реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Живком М. О. проведено реєстрацію права власності на споруджений житловий будинок з внесенням відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 89465.
Законність рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_3 оспорювалася прокурором Шевченківського району міста Львова шляхом пред`явлення адміністративного позову, однак постановою Львівського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2015 року в адміністративній справі № 813/6971/14 було відмовлено в задоволенні позову прокурора до Львівського міського управління юстиції в особі реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, державного реєстратора реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Живко М. О., треті особи: ОСОБА_3 , Державна архітектурно-будівельна інспекція України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, про визнання протиправним та скасування рішення від 21 січня 2013 року та зобов`язання вчинити дії.
Будучи власником вищевказаного житлового будинку, за договором дарування від 08 липня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М. Р. і зареєстрованим в реєстрі за № 432, ОСОБА_3 подарувала своїм дітям - дочці ОСОБА_1 62/100 ідеальних часток та сину ОСОБА_2 - 38/100 ідеальних часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , із зазначенням конкретних приміщень будинку. На підставі цього договору дарування приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О. П. 23 жовтня 2017 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно були внесені відповідні відомості про право власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на вказаний будинок.
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Частинами першою, другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Частиною першою статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Звертаючись до суду з цим позовом на підставі частини першої статті 388 ЦК України, керівник Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України просив витребувати в державну власність на користь Кабінету Міністрів України з приватної власності ОСОБА_1 3065/5000 частки земельної ділянки з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1 площею 0,3065 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, а з приватної власності ОСОБА_2 - 1935/5000 частки земельної ділянки з межею 2-3-4-10-9-8-2 площею 0,1935 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, що розташована в районі вулиці Ряснянської в смт Брюховичі Шевченківського району міста Львова, оскільки це майно вибуло з володіння держави поза її волею.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
В постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, на які послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
При цьому згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, на яку послався заявник в касаційній скарзі, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
В постанові Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12, на яку послався заявник в касаційній скарзі, викладено правовий висновок про те, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача.
У справі, яка переглядається, позов пред`явлено керівником Львівської обласної прокуратури в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельними ділянками державної власності фізичними особами - відповідачами.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Такі правові висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, на які послався заявник в касаційній скарзі.
В постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 та багатьох інших.
При цьому, як правило, суб?єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Такий висновок сформульований, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16.
В постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.
Також у вищенаведеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, на яку послався заявник в касаційній скарзі, викладено правовий висновок про те, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
Крім того, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Аналогічний висновок у подібних правовідносинах викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10 грудня 2021 року у справі № 924/454/20.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12, яким витребувано у ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, розташовану в районі вулиці Ряснянської в смт Брюховичі Шевченківського району міста Львова, та зобов`язано повернути цю земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, не було виконане, натомість за договором дарування земельної ділянки від 08 липня 2016 року ОСОБА_3 подарувала вказану ділянку своїм дітям - дочці ОСОБА_1 3065/5000 частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1, площею 0,3065 га, та сину ОСОБА_2 - 1935/5000 частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 2-3-4-10-9-8-2, площею 0,1935 га, місцевий суд, з рішенням якого погодився апеляційний суд, помилково виходив з відсутності підстав для задоволення позову про витребування спірних земельних ділянок.
При цьому посилання судів на те, що на спірних земельних ділянках знаходиться житловий будинок, на який відповідачі набули право власності за договором дарування, і відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, до них також автоматично перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розміщено цей будинок, що відповідає принципу «superficies solo cedit» - збудоване на землі слідує за нею, є безпідставним з огляду на таке.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України).
Статтею 126 ЗК України передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 18 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних прав», при вирішенні спорів про право власності на земельну ділянку суди мають виходити з того, що при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження.
Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд, неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК Української РСР закон передбачав автоматичний перехід права власності або право користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції, яка була чинною з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року (до набрання чинності Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям ЦК України»), при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. При цьому, якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.
Чинні редакції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України зі змінами, внесеними Законом України від 05 листопада 2009 року № 1702-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю», передбачають автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди.
В постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 Велика Палата Верховного Суду підтримала правовий висновок Верховного Суду України щодо застосування статті 120 ЗК України, висловлений у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, визначивши, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно з виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Відповідно до частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
В постанові від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що за відсутності в попереднього власника належним чином оформлених прав користування земельною ділянкою, на якій розміщено нерухоме майно, положення статей 120 ЗК України, 377 ЦК України в частині переходу прав на земельну ділянку до нового власника в тому ж обсязі застосуванню не підлягають.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 173/1744/19 зазначено, що за правилами статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до набувачів будівлі переходять права на земельну ділянку, на якій вона розташована, у тих обсягах, які були у попереднього власника. Відповідно, сам факт набуття права власності на будинок не може бути достатньою підставою для висновку про набуття особою у власність земельної ділянки.
За змістом вищенаведеного рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12, яким витребувано у ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, розташовану в районі АДРЕСА_1 , та зобов`язано повернути цю земельну ділянку в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, судом було встановлено факт вибуття земельної ділянки з власності держави поза її волею і незаконність розпорядження земельною ділянкоюТОВ «Новобуддизайн» на користь, зокрема ОСОБА_3 . Тобто цим судовим рішенням фактично підтверджено відсутність у ОСОБА_3 як права власності, так і права користування земельною ділянкою площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, що розташована в районі АДРЕСА_1 .
В постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц, на яку послалися суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, зазначено, що порядок, передбачений статтями 387, 388 ЦК України щодо витребування власником майна із чужого незаконного володіння, не може бути застосований до спірних правовідносин, так як разом із правом власності на житловий будинок відповідачі набули право власності на земельні ділянки, які знаходяться під будинком та є необхідними для його обслуговування, на тих самих умовах, на яких вони належали попередньому власнику.
Однак вищенаведений правовий висновок було зроблено Верховним Судом, виходячи з того, що попередній власник набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі судових рішень, натомість у справі, що переглядається, судовим рішенням встановлено інші обставини, а саме факт вибуття земельної ділянки з власності держави поза її волею і незаконність розпорядження земельною ділянкою ТОВ «Новобуддизайн» на користь, зокрема ОСОБА_3 . Тому посилання судів попередніх інстанцій на вищевказану постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц, є помилковим.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України і судове рішення є обов`язковим до виконання.
Згідно з пунктом 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Частиною першою статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
У справі, що переглядається, судами встановлено, що реєстрацію права власності на споруджений житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , з внесенням відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, було проведено державним реєстратором реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Живком М. О. 21 січня 2013 року та в цей же день ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на зазначений житловий будинок.
Тобто право власності ОСОБА_3 на вищевказаний житловий будинок було зареєстроване до прийняття рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12. При цьому, незважаючи на наявність житлового будинку на спірній земельній ділянці, вказаним судовим рішенням було витребувано у ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, розташовану в районі АДРЕСА_1 , та зобов`язано повернути цю ділянку в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України. Тому висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що з набуттям права власності на житловий будинок відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України відповідачі автоматично набули право власності на земельну ділянку, на якій розміщений цей будинок, є необґрунтованим.
Крім того, висновок судів попередніх інстанцій про те, що передбачений статтями 387, 388 ЦК України порядок щодо витребування власником майна з чужого незаконного володіння не може бути застосований до спірних правовідносин, суперечить правовим висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, в якій зазначено таке.
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)), зокрема заявити негаторний позов про демонтаж спорудженого на земельній ділянці об`єкта нерухомого майна.
З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 72)).
Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевої набувачки. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Після того власник може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов`язані із позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою.
Інакше кажучи, не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянку у кінцевої набувачки «шляхом знесення об`єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.
У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункт 6.56-6.58), від 7 вересня 2022 року (пункт 10.76)).
За наявності підстав витребувати спірну земельну ділянку з незаконного володіння кінцевої набувачки суд може у цій частині вимогу, яку заявив прокурор, задовольнити. Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна. У разі відмови у витребуванні спірної земельної ділянки, тобто неможливості введення власника у володіння нею, неможливим є його подальший судовий захист за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою.
У справі, що переглядається, прокурор не заявляв позовних вимог про знесення споруджених на спірних земельних ділянках об`єктів нерухомості, тому відсутні підстави вважати, що позивачем поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц викладено такі правові висновки.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 - 43)).
Можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.
Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства.
Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном.
З вищенаведеного рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12 вбачається, що суд вважав ОСОБА_3 добросовісним набувачем земельної ділянки площею 0,5000 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, що розташована в районі вулиці Ряснянської в смт Брюховичі Шевченківського району міста Львова, так як вона не знала і не могла знати про вибуття цієї ділянки з власності держави за відсутності волі, а також про незаконність розпорядження земельною ділянкою ТОВ «Новобуддизайн» на її користь. Разом з тим ОСОБА_3 була обізнана із зазначеним судовим рішенням, яким витребувано в неї спірну земельну ділянку та зобов`язано повернути її в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, однак за договором дарування земельної ділянки від 08 липня 2016 року ОСОБА_3 подарувала цю ж саму земельну ділянку своїм дітям - дочці ОСОБА_1 (3065/5000 частки) та сину ОСОБА_2 (1935/5000 частки).
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як близькі родичі ОСОБА_3 знали, або принаймні повинні були знати про наявність невиконаного рішення Апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі № 1328/969/12 та, відповідно, про незаконність відчуження ОСОБА_3 на їх користь спірних земельних ділянок.
Оцінюючи наявність підстав для втручання у право відповідачів на мирне володіння майном, в цій справі Верховний Суд виходить з того, що прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд також вважає за необхідне врахувати правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.
В зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки фізичні особи - відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ділянка належить до земель лісогосподарського призначення.
З огляду на викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації в цій справі переважає приватний інтерес фізичних осіб - відповідачів у збереженні земельних ділянок у власності.
Таким чином, судами попередніх інстанцій неправильно застосовані вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а тому їх висновок про відсутність підстав для задоволення позову та витребування з приватної власності відповідачів у державну власність на користь Львівської обласної державної адміністрації, до повноважень якої на час розгляду справи судами, належали повноваження щодо розпорядження спірними земельними ділянками державної власності, є помилковим.
З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Щодо розподілу судових витрат.
Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
В позовній заяві керівник Львівської обласної прокуратури зазначив, що вартість земельної ділянки ОСОБА_1 площею 0,3065 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, розташованої в районі вулиці Ряснянської в смт Брюховичі Шевченківського району міста Львова, за даними Головного управління Держгеокадастру у Львівській області складає 1 383 050,60 грн. Тому за подання позовної заяви про витребування з приватної власності ОСОБА_1 в державну власність на користь Кабінету Міністрів України зазначеної земельної ділянки Львівською обласною прокуратурою сплачено судовий збір в розмірі 20 745,76 грн, за подання апеляційної скарги - 31 118,64 грн, а за подання касаційної скарги - 41 491,52 грн, всього - 93 355,92 грн, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь Львівської обласної прокуратури.
В позовній заяві керівник Львівської обласної прокуратури зазначив, що вартість земельної ділянки ОСОБА_2 площею 0,1935 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, розташованої в районі АДРЕСА_1 , за даними Головного управління Держгеокадастру у Львівській області складає 873 149,40 грн. Тому за подання позовної заяви про витребування з приватної власності ОСОБА_2 в державну власність на користь Кабінету Міністрів України зазначеної земельної ділянки Львівською обласною прокуратурою сплачено судовий збір в розмірі 13 097,24 грн, за подання апеляційної скарги - 19 645,86 грн, а за подання касаційної скарги - 26 194,48 грн, всього - 58 937,58 грн, які підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь Львівської обласної прокуратури.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року скасувати і ухвалити нове рішення.
Позов керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Львівська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, про витребування земельних ділянок задовольнити.
Витребувати з приватної власності ОСОБА_1 в державну власність на користь Львівської обласної державної адміністрації 3065/5000 частки земельної ділянки з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1 площею 0,3065 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 879536746101, номер запису про право власності: 15369258 (кадастровий номер 4610166300:04:003:0114, площею 0,3065 га), що розташована в районі АДРЕСА_1 .
Витребувати з приватної власності ОСОБА_2 в державну власність на користь Кабінету Міністрів України 1935/5000 частки земельної ділянки з межею 2-3-4-10-9-8-2 площею 0,1935 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0065, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 879536746101, номер запису про право власності: 15369365 (кадастровий номер 4610166300:04:003:0115, площею 0,1935 га), що розташована в районі вулиці Ряснянської в смт Брюховичі Шевченківського району міста Львова.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Львівської обласної прокуратури 93 355 (дев`яносто три тисячі триста п`ятдесят п`ять) грн 92 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Львівської обласної прокуратури 58 937 (п`ятдесят вісім тисяч дев`ятсот тридцять сім) грн 58 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук
Суд | Касаційний цивільний суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 24.05.2023 |
Оприлюднено | 01.06.2023 |
Номер документу | 111220879 |
Судочинство | Цивільне |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них: |
Цивільне
Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Стрільчук Віктор Андрійович
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні