Постанова

від 26.12.2022 по справі 466/9579/18

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 466/9579/18 Головуючий у 1 інстанції: Кавацюк В.І.

Провадження № 22-ц/811/638/22 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Савуляка Р.В.,

суддів: Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І.

секретаря: Салати Я.І.

з участю: прокурора Сеніва О.П., представника Львівської обласної державної адміністрації - Брильовської О.Р., представника Львівської міської ради - Наумець А.Г., представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Заступника керівника Львівської обласної прокуратури на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 17 грудня 2021 року у справі за позовом керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог - Львівська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, про витребування з приватної власності до ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 в державну власність земельних ділянок, що розташовані в районі АДРЕСА_1 , -

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2018 року керівник Львівської обласної прокуратури звернувся з позовомв інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог - Львівська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, про витребування з приватної власності до ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 в державну власність земельних ділянок, що розташовані в районі АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що рішенням апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі №1328/969/12 скасовано рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 10 квітня 2013 року та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги прокурора Шевченківського району м. Львова задоволено частково, а саме, витребувано у ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий №4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ №207038, розташовану в АДРЕСА_1 та зобов`язано повернути спірну земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

Рішення апеляційного суду Львівської області залишено без змін, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року та Постановою Верховного суду України від 17 грудня 2014 року.

На стадії виконання рішення суду у вищевказаній справі встановлено, що витребувана земельна ділянка з кадастровим №4610166300:04:003:0065 - відчужена на підставі договору дарування №434, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р., згідно з інформативною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно за №121045047 та схеми розподілу земельної ділянки, виданої 01 липня 2016 року Державною служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, у спільну часткову власність ОСОБА_1 (частка 3065/5000) та ОСОБА_2 (частка 1935/5000).

Згідно даних Публічної кадастрової карти, земельна ділянка з кадастровим №4610166300:04:003:0065 перенесена в архів (у зв`язку з поділом), натомість внесено відомості щодо двох новостворених в результаті поділу земельних ділянок, а саме з кадастровим №4610166300:04:003:0114 площею 0,3065 га та за кадастровим №4610166300:04:003:0115, площею 0,1935 га.

Прокурор зазначав, що рішення суду у справі №1328/969/12 про витребування у ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,5000 га за кадастровим №4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ №207038, розташовану в АДРЕСА_1 , на даний час, виконати неможливо, оскільки згідно відомостей Державного реєстру прав на нерухоме майно ОСОБА_4 не є власником останньої.

Також згідно даних Львівської регіональної філії Центру ДЗК земельні ділянки з кадастровими №№4610166300:04:003:0114 та 4610166300:04:003:0115, відносяться до земель держлісфонду.

З урахуванням зазначених обставин прокурор на підставі ст.ст.317,319,327,387, ч.3 ст.388 ЦК України, просив:

витребувати з приватної власності ОСОБА_1 в державну власність на користь Кабінету Міністрів України 3065/5000 частки земельної ділянки з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1, площею 0,3065 га, за кадастровим номером: 4610166300:04:003:0065, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 879536746101, номер запису про право власності: 15369258 (кадастровий номер: 4610166300:04:003:0114, площею 0,3065 га), що розташована у районі АДРЕСА_1 ;

витребувати з приватної власності ОСОБА_2 в державну власність на користь Кабінету Міністрів України 1935/5000 частки земельної ділянки з межею 2-3-4-10-9-8-2, площею 0,1935 га, за кадастровим номером: 4610166300:04:003:0065, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 879536746101, номер запису про право власності: 15369365 (кадастровий номер: 4610166300:04:003:0115, площею 0,1935 га), що розташована у районі АДРЕСА_1 ;

стягнути на рахунок №35211093000774 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172, отримувач - прокуратура Львівської області, код ЄДРПОУ 02910031, сплачений судовий збір пропорційно: з ОСОБА_1 - 20 745,76 грн., з ОСОБА_2 - 13 097,24 грн.

Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 17 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду оскаржив Заступник керівника Львівської обласної прокуратури.

В апеляційній скарзі посилається на те, що належність спірної земельної ділянки до лісового фонду, її перебування у державній власності, не вилучення останньої, відсутність повноважень у Брюховицької селищної ради на відчуження та набуття ОСОБА_4 земельної ділянки без достатньої правової підстави вже встановлено судовими рішеннями і повторному дослідженню не підлягають.

Звертає увагу на те, що встановивши, що на земельній ділянці зареєстровано об`єкт нерухомості Верховний Суд України прийняв остаточне рішення та постановив витребувати у ОСОБА_4 земельну ділянку. Вважає, що всі інші подалі дії відповідача по цій справі були лише перешкоджанням для виконання судового рішення.

Стверджує, що поділ земельної ділянки не означає, що останню можна вважати такою, право власності на яку набуто правомірно, та остання не могла вибути із державної власності.

Звертає увагу на те, що питання про знесення об`єкту нерухомості, скасування його реєстрації чи інших дій з ним не ставиться, а тому право власності власників на останній не порушується, що не суперечить європейській практиці та чинному законодавству.

Вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову, обґрунтувавши таку відмову нероздільністю земельної ділянки і об`єкту нерухомості, який на ній збудовано.

Просить рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 17 грудня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Сеніва О.П., представника Львівської обласної державної адміністрації - Брильовської О.Р., представника Львівської міської ради - Наумець А.Г. на підтримання апеляційної скарги, представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , на її заперечення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення із наступних підстав.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, у провадженні Шевченківського районного суду м. Львова знаходилась цивільна справа №1328/969/12 за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_4 , Брюховицької селищної ради, треті особи - Управління Держкомзему у м Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Ж.М., про:

- скасування рішення Брюховицької селищної ради №618 від 23 жовтня 2008 року «Про виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19.11.2004 у справі №2-3327/04»;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, який був укладений 05 листопада 2008 року між Брюховицькою селищною радою м. Львова, з однієї сторони, і товариством з обмеженою відповідальністю «Новобуддизайн», з іншої сторони, та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Урумовою Ж.М. і зареєстрований в реєстрі за №8676;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі, який був укладений 25 грудня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Новобуддизайн», з однієї сторони, та гр. ОСОБА_5 , гр. ОСОБА_6 , гр. ОСОБА_7 , гр. ОСОБА_4 , з іншої сторони, та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Урумовою Ж.М. і зареєстрований в реєстрі за №10400, в частині передачі у власність ОСОБА_4 5000/18000 частин земельної ділянки, загальною площею 0,5000 га, кадастровий номер:4610166300:04:003:0065, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнання нечинним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №907038 від 27 січня 2009 року, який виданий ОСОБА_4 ;

- витребування у ОСОБА_4 земельної ділянки, загальною площею 0,5000 га, кадастровий номер:4610166300:04:003:0065 - державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №907038 та зобов`язання ОСОБА_4 повернути спірну земельну ділянку в розпорядження Кабінету Міністрів України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова у цивільній справі №1328/969/12 від 10 квітня 2013 року у задоволенні позову прокурора Шевченківського району м. Львова було відмовлено за безпідставністю позовних вимог.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року вищевказане рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2013 року в частині відмови у позові прокурора Шевченківського району м. Львова про скасування рішення Брюховицької селищної ради №618 від 23 жовтня 2008 року та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 листопада 2008 року, який був укладений між Брюховицькою селищною радою м. Львова та товариством з обмеженою відповідальністю «Новобуддизайн», скасовано та в цій частині провадження у справі закрито.

Крім цього, рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2013 року у цивільній справі №1328/969/12 скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_4 , Брюховицької селищної ради, треті особи - Управління Держкомзему у м.Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Ж.М., про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі від 25 грудня 2008 року, який був укладений між ТОВ «Новобуддизайн» ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , гр. ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , в частині передачі у власність ОСОБА_4 5000/18000 частин земельної ділянки, загальною площею 0,5000 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , визнання нечинним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №907038 від 27 січня 2009 року та витребування даної земельної ділянки, зобов`язання повернути її в розпорядження Кабінету Міністрів України задоволено частково.

Вищевказаним рішенням апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року витребувано в ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,5000 га, кадастровий номер: 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, яка розташована в АДРЕСА_1 , та зобов`язано повернути спірну земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

В решті позовних вимог прокурора судом апеляційної інстанції відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року відмовлено ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження у справі з підстав, передбачених п.5 ч.4 ст. 328 ЦПК України.

Постановою Верховного Суду України від 17 грудня 2014 у задоволенні заяви ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2014 року було відмовлено.

На виконання рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року, яким витребувано у ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 0,5000 га, кадастровий номер: 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, яка розташована в АДРЕСА_1 , та зобов`язано повернути спірну земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, 03 жовтня 2013 року Шевченківським районним судом м. Львова видано виконавчий лист №2/466/158/13.

На підставі цього виконавчого листа 23 жовтня 2013 року старшим державним виконавцем Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Ліцманом М.В. відкрито виконавче провадження ВП №40316925.

У листопаді 2013 року начальник Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Титла І.М. звернувся в Шевченківський районний суд м. Львова із заявою про роз`яснення виконавчого документа, посилаючись на те, що на спірній земельній ділянці зведено та введено в експлуатацію житловий будинок, право власності на який ОСОБА_4 оформлено свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 21 січня 2013 року за індексним номером 89465 та зареєстроване в Державному реєстрі прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 січня 2013 року №89474.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 13 березня 2015 року у задоволенні вищевказаної заяви про роз`яснення виконавчого документа відмовлено з тих підстав, що судове рішення, яке підлягає примусового виконанню, ухвалювалося колегією суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області, а тому саме цей суд вправі роз`яснювати своє рішення.

Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 25 травня 2015 року відмовлено в задоволенні заяви начальника Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Титли І.М. про роз`яснення рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі №1328/969/12 з тих підстав, що начальник ВДВС не є учасником виконавчого провадження та з такою заявою вправі звертатись лише державний виконавець, на виконанні якого перебуває відповідний виконавчий документ.

Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2015 року також відмовлено в задоволенні заяви старшого державного виконавця Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Ліцмана М.В. про роз`яснення рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі №1328/969/ 12 посилаючись на те, що резолютивна частина ухваленого судового рішення є зрозумілою і такою, що не припускає іншого тлумачення, а в мотивувальній частині рішення чітко наведені обставини і визначені відповідно до них правовідносини та наведені мотиви, за яких колегія суддів прийшла до відповідного висновку.

Крім цього, ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 10 листопада 2015 року в справі №1328/969/12 відмовлено у задоволенні заяви начальника Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Титли І.М. про встановлення способу і порядку виконання виконавчого листа №2/466/158/13, виданого Шевченківським районним судом м. Львова 03 жовтня 2013 року.

В подальшому, а саме 26 лютого 2016 року, заступником начальника Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Онишкевичем Р.І. з підстав, передбачених п.11 ч.1 ст. 49, ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на той час), винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №40316925 з примусового виконання виконавчого листа№2/466/158/13, виданого Шевченківським районним судом м. Львова 03 жовтня 2013 року, про витребування у ОСОБА_4 земельної ділянки, площею 0,5000 га, кадастровий номер: 4610166300:04:003:0065, державний акт серії ЯЖ № 207038, яка розташована в АДРЕСА_1 , та зобов`язання повернути спірну земельну ділянку у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

В цій постанові, зокрема, зазначено про те, що в ході виконання державним виконавцем скеровувались заяви про роз`яснення виконавчого документу, однак ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 12 березня 2015 року та ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2015 року в задоволенні заяв було відмовлено.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 10 листопада 2015 року також відмовлено у задоволенні заяви про встановлення способу і порядку виконання судового рішення.

18 лютого 2016 року на адресу боржника скеровано лист з вимогою виконати рішення суду в строк до 24 лютого 2016 року.

На адресу відділу ДВС 25 лютого 2016 року надійшов лист представника боржника із інформацією про те, що боржник 24 лютого 2016 року звертався до державного реєстратора прав на нерухоме майно з заявою про державну реєстрацію припинення права власності на земельну ділянку, площею 0,5000 га, кадастровий номер: 4610166300:04:003:0065, однак а реєстрації відмовлено у зв`язку з тим, що подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну чи припинення речових прав на нерухоме майно, оскільки в рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року у справі №1328/969/12 не зазначено про припинення права власності на земельну ділянку та про визнання недійсним державного акту. Крім того, на земельній ділянці розташований житловий будинок, щодо якого зареєстровано право власності (ст. 120 Земельного кодексу України) (т.1.а.с.228-229;231).

Зі змісту цієї постанови про закінчення виконавчого провадження ВП №40316925 від 26 лютого 2016 року, яка була затверджена начальником Шевченківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції Титлою І.М., убачається, що рішення апеляційного суду Львівської області від 01 липня 2013 року про витребування у ОСОБА_4 спірної земельної ділянки фактично виконано не було, через причини зазначені вище.

Як встановлено в суді апеляційної інстанції, прокурору було відомо про зміст постанови державного виконавця Онишкевича Р.І. від 26 лютого 2016 року про закінчення виконавчого провадження №40316925 у справі №1328/969/12 і така постанова ним у встановленому законом порядку не оскаржувалася.

Судом також встановлено, що після закінчення виконавчого провадження №40316925 між ОСОБА_4 (далі - дарувальник), з однієї сторони, та ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_1 ), від імені якої діяла ОСОБА_9 , і ОСОБА_2 (далі - обдаровувані), з іншої сторони, 08 липня 2016 року було укладено договір дарування витребуваної в неї земельної ділянки, який був посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р. і зареєстрований в реєстрі за №434.

За вказаним договором ОСОБА_4 , передала безоплатно у спільну часткову власність своїм дітям: дочці ОСОБА_1 та сину ОСОБА_2 , а останні прийняли в дарунок, земельну ділянку площею 0,5000 га, в межах згідно з планом, розташовану в АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - громадсько-житлове будівництво, кадастровий номер земельної ділянки - 4610166300:04:003:0065, в наступних частках: дочці ОСОБА_1 - 3065/5000 (три тисячі шістдесят п`ять п`ятитисячних) частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 1-2-8-9-10-4-5-6-7-1, площею 0,3065га; сину ОСОБА_2 - 1935/5000 (одну тисячу дев`ятсот тридцять п`ять п`ятитисячних) частки земельної ділянки з одночасним встановленням конкретного користування земельною ділянкою з межею 2-3-4-10-9-8-2, площею 0,1935 га.

Крім цього, в ході судового розгляду справи також встановлено, що на спірній земельній ділянці, яка була придбана на підставі зазначеного вище договору купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі, який був укладений 25 грудня 2008 року між ТОВ «Новобуддизайн», з однієї сторони, та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_4 , остання згідно дозволу на виконання будівельних робіт, виданого Брюховицькою селищною радою, збудувала житловий будинок.

Рішенням виконавчого комітету Брюховицької селищної ради №355 від 20 грудня 2011 року «Про надання поштової адреси житловому будинку в АДРЕСА_1 » цьому житловому будинку, який на той час ще будувався було присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_2 .

21 січня 2013 року державним реєстратором реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Живком М.О. проведено реєстрацію права власності на збудований житловий будинок з внесенням відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер - 89465, з якого вбачається, що вона є власником житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Загальна площа будинку - 416,9 кв.м, житлова - 218,9 кв.м.

Законність рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_4 оспорювалась прокурором Шевченківського району м. Львова шляхом пред`явлення адміністративного позову дл Львівського окружного адміністративного суду.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2015 року у адміністративній справі №813/6971/14 за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова до Львівського міського управління юстиції в особі реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, державного реєстратора реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Живко Михайла Олександровича, за участю третіх осіб - ОСОБА_4 , Державної архітектурно-будівельної інспекції України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, про визнання протиправним та скасування рішення від 21 січня 2013 року та зобов`язання вчинити дії - в задоволенні позову прокурора відмовлено.

Будучи законним власником вищевказаного житлового будинку, ОСОБА_4 (далі - дарувальник), з однієї сторони, 08 липня 2016 року уклала з ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_1 ), від імені якої діяла ОСОБА_9 , і ОСОБА_2 (далі - обдаровувані), договір дарування житлового будинку, який був посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р. і зареєстрований в реєстрі за №432.

За даним договором ОСОБА_4 передала безоплатно у спільну часткову власність своїм дітям: дочці ОСОБА_1 та сину ОСОБА_2 , а останні прийняли в дарунок, житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , в наступних частках: дочці ОСОБА_1 - 62/100 (шістдесят дві сотих) ідеальної частки будинку із зазначенням конкретних приміщень в цьому будинку; сину ОСОБА_2 - 38/100 (тридцять вісім сотих) ідеальної частки будинку із зазначенням конкретних приміщень в цьому будинку.

На підставі цього договору дарування приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. 23 жовтня 2017 року були внесені відповідні відомості про право власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на вказаний будинок до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, що підтверджується долученими до справи копіями витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25 жовтня 2017 року №101523826 та №101525132.

Вищезазначені обставини підтверджуються поясненнями прокурора Львівської обласної прокуратури Сеніва О.П., представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Петровського Ю.І., матеріалами оглянутої в судовому засіданні цивільної справи №1328/969/12 за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_4 , Брюховицької селищної ради, треті особи - Управління Держкомзему у м Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Ж.М., про витребування майна від добросовісного набувача та інше, а також долученими до матеріалів справи: копіями договору дарування земельної ділянки, який був укладений 08 липня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р. і зареєстрований в реєстрі за №434; нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_10 про надання згоди ОСОБА_4 на укладення договору дарування спільної земельної ділянки і розташованого на ній житлового будинку, схеми розподілу земельної ділянки; договору дарування житлового будинку. який був укладений 08 липня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антонів М.Р. і зареєстрований в реєстрі за №432; технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 , який виготовлений 11 квітня 2017 року ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» на замовлення ОСОБА_11 ; технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 , який виготовлений 11 квітня 2017 року ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» на замовлення ОСОБА_2 ; рішення виконавчого комітету Брюховицької селищної ради №355 від 20 грудня 2011 року «Про надання поштової адреси житловому будинку в АДРЕСА_1 », згідно якого житловому будинку в АДРЕСА_1 надано поштову адресу: АДРЕСА_2 ; даними Публічної кадастрової карти щодо земельних ділянок за кадастровим номерами:4610166300:04:003:0065, 4610166300:04:003:0114, 4610166300:04:003:0115; даними Державного земельного кадастру щодо ділянок за кадастровим номерами: 4610166300:04:003:0114, 4610166300:04:003:0115; копією технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок для іншої житлової забудови, місце розташування: АДРЕСА_1 та іншими доказами по справі, які містяться в матеріалах справи.

Вищевказані обставини фактично ніким з учасників процесу в судовому засіданні не оспорювались.

Приписами ст. 41 Конституції України передбачено, що право власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення містяться в ст. 321 ЦК України, якою визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснення. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (далі Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 17 Закону України №3477-ІV від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Верховний Суд України у постанові від 14 березня 2007 року у справі №21-8во07 щодо визнання приватизаційних договорів недійсними на підставі ст.17 Закону виконання рішень та застосування практики Свропейського суду з прав людини» застосовував рішення Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року «Стретч проти Сполученого Королівства» та зазначив, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для визнання договорів недійсними, повернення майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Як зазначено вище, ОСОБА_4 08 липня 2016 року за договором дарування у законний спосіб розпорядилася земельною ділянкою площею 0,50000 га розташовану в АДРЕСА_1 , яка, на той час, вже була з цільовим призначенням громадське-житлове будівництво, кадастровий номер - 4610166300:04:003:0065, оскільки органи публічної влади вже не мали претензій до неї з приводу підстав її набуття.

Тому не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги прокурора про те, що ОСОБА_4 вчиняла дії щодо відчуження спірної земельної ділянки для перешкоджання виконання судового рішення по справі №1328/969/12.

У правовому висновку Верховного Суду України, зробленому в постанові від 18 вересня 2013 року зазначено, що основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

В своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання фундаментальних прав окремої особи. Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагається досягти держава шляхом позбавлення особи її власності.

У вказаному вище рішенні Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року №44277/98 «Стретч проти Сполученого Королівства» зазначено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції», отже, визнання недійсним договору, згідно якого особа отримала майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року (остаточне 20.01.2012) у справі «Рисовський проти України» (Заява №29979/04), зокрема, вказано, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»).

Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Отже, позиція Європейського суду з прав людини полягає в тому, що особа суб`єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів (чи органів місцевого самоврядування) при укладенні останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладанні цих договорів припустилися помилки.

У практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року та ін.) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. При цьому суд констатує порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Таким чином, положення ст. 1 Першого протоколу гарантують захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, - добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується, про що неодноразово зазначав Верховний Суд у справі № 645/4220/16-ц від 13 листопада 2019 року, та Європейський суд з прав людини у справах:«East West Alliance Limited v. Ukraine», №19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23.01.2014; «Gladysheva v. russia», від 6.12.2011; «Pchelintseva and others v. russia» від 17.11.2016); «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168); ALENTSEVA v. russia , № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року; «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07, Лисак проти України від 20 жовтня 2022 року та інші.

Положеннями ч.ч.1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції Закону № 1702-VI від 05 листопада 2009 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно з ч. 1 ст. 377 ЦК України (в редакції Закону № 1702-VI від 05 листопада 2009 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

При застосуванні приписів ст. 120 Земельного кодексу України та статті 377 ЦК України сформувався принцип єдності юридичної долі земельної ділянки разом зі збудованим на ній об`єктом нерухомого майна, в основу якого покладено слідування землі за об`єктом нерухомості у разі переходу права власності на такий об`єкт на підставі того чи іншого юридичного факту.

Відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки разом зі збудованим на ній об`єктом нерухомого майна з моменту переходу права власності на розташоване на земельній ділянці нерухоме майно до нового власника у правовідносинах користування земельною ділянкою на якій знаходиться це майно, відбувається фактична заміна землекористувача - обов`язки землекористувача переходять до нового власника відповідного нерухомого майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі N 263/6022/16-ц). Такий же принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості застосовано у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від. 29.10.2019 у справі № 92І/99/18, від 18.02.2020 у справі №907/132/19, від 16.06.2020 у справі №914/1101/19, від 23.06.2020 у справі №910/14057/18. Аналогічний підхід відображено у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25.11.2019 у справі №150/300/16, від 27.11.2019 у справі №461/2328/16-ц, від 15.01.2020 у справі №204/9373/14-ц, від 01.07.2020 у справі №2-95/12, від 15.07.2020 у справі №127/2061/16-ц.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо єдиної правової долі земельної ділянки та розміщеного на ній об`єкта нерухомості» від 02 лютого 2021 року №1174-ІХ було внесено зміни до 120 Земельного кодексу України шляхом викладення її в новій редакції.

Положеннями ч.ч.1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України (в новій редакції) передбачено, що у разі набуття на підставі вчиненого правочину або у порядку спадкування права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці приватної власності, право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від попереднього власника таких об`єктів до набувача таких об`єктів, без зміни нецільового призначення. У разі набуття окремої частки у праві спільної власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, що перебував у приватній власності її попереднього власника, право власності на земельну ділянку, на якій розміщені такий об`єкт, одночасно переходить до набувача пропорційно до його частки у праві спільної власності на такий об`єкт, крім випадку, коли попередньому власнику належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі. Якщо попередньому власнику у праві спільної власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі, право власності переходить у такому розмірі.

Таким чином, враховуючи те, що на спірних земельних ділянках знаходиться житловий будинок, право власності на який отримано відповідачами на підставі договору дарування, то право власності на такі земельні ділянки автоматично перейшло від попереднього власника таких об`єктів до відповідачів, без зміни їх цільового призначення. При цьому, як вірно зазначено судом першої інстанції, у разі вилучення спірних земельних ділянок у власників житлового будинку буде порушено визначальний принцип пропорційності, який передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення етапі 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Крім цього, як правильно зазначив суд першої інстанції, земельні ділянки не можуть бути витребувані у відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з огляду на наступне.

Об`єктом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 477/221/16-ц).

Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень гл. 83 ЦК України, а не речово-правові, до яких відноситься віндикаційний позов. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 759/13986/17-ц).

Земельні ділянки, які просить витребувати позивач, на момент звернення до суду, перестали існувати в натурі, як індивідуально визначені речі, оскільки на них розташований житловий будинок, який належить на праві власності відповідачам.

У відповідності до ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Відповідно до ч.1 ст. 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Таким чином, однією із ознак, яка індивідуалізує земельну ділянку є визначені щодо неї права, які, в свою чергу, реалізуються її власником з урахуванням визначеного режиму її оборотоздатності.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Заборона оборотоздатності земельних ділянок державної та комунальної форми власності, у разі розміщення на них житлового будинку, передбачені абзацами 1 та 2 ч.2 ст. 134 Земельного кодексу України, згідно з якою не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Також, суд враховує, що з моменту введення в експлуатацію та проведення державної реєстрації права власності на житловий будинок, який розташований на земельній ділянці, остання, відповідно до ст. 381 ЦК України, перестала існувати як самостійна річ (самостійний об`єкт цивільних відносин), оскільки разом із розташованим на ній житловим будинком утворила нову єдину річ (садибу).

Згідно з приписами ст. 187 ЦК України складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Відповідно до ст. 188 ЦК України якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.

Враховуючи вищезазначене, слід погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що житловий будинок, будівля або споруда не можуть бути відокремлені від земельної ділянки без їх пошкодження або істотного знецінення. Такі об`єкти є фактично складовою частиною земельної ділянки.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі No 296/8984/14-ц) зазначено, що тлумачення статті 187 ЦК України свідчить, що ознакою складової частини речі є неможливість відокремлення її від єдиної речі без її пошкодження або істотного знецінення. Пошкодження єдиної речі при виокремленні певної складової частини полягає в тому, що при цьому втрачається, що унеможливлює (хоч би і тимчасово) її функціонування. Суттєве знецінення єдиної речі при виокремленні певної складово частини знаходить свій прояв, зокрема, у тому, що єдина річ, хоча й може функціонувати, але виникають проблеми із забезпеченням умов безпеки та рівня комфорту осіб, що управляють та користуються єдиною річчю. Оскільки єдина річ існує тільки за наявності сукупності всіх її складових частин, при переході права на річ складові частини не підлягають відокремленню. Фактично це означає, що за відсутності хоча б однієї складової речі остання не може бути предметом правочину, спрямованого на перехід права власності на таку річ до іншого набувача.

В суді апеляційної інстанції прокурор Сенів О.П. пояснив, що позивачі не оспорюють законність набуття у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_12 житлового будинку в АДРЕСА_1 , і вважає, що земельною ділянкою відповідачі можуть користуватися на підставі договору оренди з її власником.

Однак, фізично земельна ділянка і будинок (будівля, споруда) ідентифікуються як окремі речі, які в сукупності є однією річчю. Адже будинок (будівлю, споруду) неможливо використовувати без земельної ділянки, і навпаки - земельна ділянка втрачає своє функціональне призначення при зміні (знищенні) того чи іншого об`єкта нерухомості, розміщеного на ній.

Спільність та єдиність земельної ділянки з розташованим на ній житловим будинком, як складових частин однієї речі чи складної речі, які вони спільно утворюють, знайшли своє правове регулювання у вищевказаній ст. 381 ЦК України, відповідно до якої садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ст. 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України.

Положеннями ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення.

Згідно з ч. 11 ст. 120 Земельного кодексу України, якщо об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об`єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому ст. ст.118, 123 або 128 цього Кодексу. Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, зобов`язаний передати земельну ділянку у власність або користування набувачу в порядку, встановленому цим Кодексом.

Таким чином, наведені вище норми земельного та цивільного законодавства закріплюють принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю чи споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на будівлі як об`єкти нерухомості, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав власності на земельну ділянку у такому випадку.

Аналіз норм права, передбачених ст. 377 ЦК України та ст. 120 Земельного кодексу України, свідчить, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості, що відповідає принципу «superficies solo cedit» - збудоване на землі слідує за нею.

Таким чином, порядок, передбачений ст. ст. 387, 388 ЦК України щодо витребування власником майна із чужого незаконного володіння, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки відповідачі у справі набули разом із правом власності на житловий будинок право власності на земельні ділянки, які знаходяться під будинком та є необхідними для його обслуговування, на тих самих умовах, на яких вони належали попередньому власнику.

Така позиція міститься у постанові Верховного Суду в складі колегії судді Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц, №461/2136/20 від 03 травня 2022 року.

Як на підставу для скасування рішення суду першої інстанції прокурор в суді апеляційної інстанції надав постанову Верховного Суду у справі №466/9580/18 від 16 листопада 2022 року, де за позовом прокурора витребувано в ОСОБА_7 земельну ділянку площею 0,2116 га, кадастровий № 4610166300:04:003:0088, державний акт серії

ЯИ № 800547; земельну ділянку площею 0,0200 га, кадастровий № 4610166300:04:003:0089, державний акт серії ЯИ № 800549; земельну ділянку площею 0,0110 га, кадастровий № 4610166300:04:003:0087, державний акт серії ЯИ № 800548 та зобов`язано повернути земельні ділянки у розпорядження держави в особі КМУ.

Зазначені земельні ділянки на стадії виконання рішення також були об`єднані в одну загальною площею 0,226 га.

Однак, обставини у справі №466/9580/18 не є релевантні обставинам даної справи.

У справі №466/9580/18 державним виконавцем не виносилась постанова про закінчення виконавчого провадження, у зв`язку з неможливістю виконання рішення суду, як у даній справі, а також на земельній ділянці не був збудований житловий будинок, який в установленому законом порядку прийнятий в експлуатацію і має власників, не було предметом розгляду принцип «superficies solo cedit» - збудоване на землі слідує за нею.

Крім цього, з матеріалів справи вбачається, що позовну заяву подано керівником Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України. В ході судового розгляду справи Кабінет Міністрів України ухвалою суду від 16 вересня 2021 року замінений на правонаступника - Львівську обласну державну адміністрацію.

Проте, інший уповноважений орган держави - орган Державної архітектурно-будівельної інспекції України, в свій час видав дозвільний документ на будівництво та введення житлового будинку в експлуатацію, що свідчить про визнання державою факту законного будівництва на спірних земельних ділянках житлового будинку.

У відповідності до ч.ч.1, 4 ст. 10 ЦПК України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» і «Москаль проти Польщі»). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах.

Крім того, Європейський суд з прав людини у своєму рішення по справі «Yvonne van Duyn v.Home Office» зазначив, що: «принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії». З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов`язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Також, практика Європейського суду з прав людини свідчить, що найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Першого протоколу до Конвенції забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях нагадує, що незважаючи на те, що держави мають широкі рамки розсуду при визначенні умов і порядку, за яких приватна особа може бути позбавлена своєї власності, позбавлення останньої, навіть, якщо воно переслідує законну мету в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не була дотримана розумна пропорційність між втручанням у права фізичної чи юридичної особи й інтересами суспільства. Також, буде мати місце порушення ст. 1 Першого протоколу й у випадку, коли наявний істотний дисбаланс між тягарем, що довелося понести приватній особі, і переслідуваними цілями інтересів суспільства.

Оцінюючи зібрані у справі докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування з їх приватної власності у державну власність земельних ділянок, що розташовані в районі АДРЕСА_1 .

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не убачає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ст.374 ст.ст.375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Львівської обласної прокуратури - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 17 грудня 2021 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 04 січня 2023 року.

Головуючий: Савуляк Р.В.

Судді: Мікуш Ю.Р.

Приколота Т.І.