Рішення

від 22.12.2021 по справі 911/2317/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" грудня 2021 р. м. Київ Справа № 911/2317/21

Господарський суд Київської області у складі судді Колесника Р.М., за участю секретаря судового засідання Бойко О.Ю., розглянувши в порядку загального позовного провадження справу за позовом

Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 13, код 00015622)

до

державної установи Ірпінський виправний центр (№ 132) (08298, Київська обл., місто Ірпінь, селище міського типу Коцюбинське, вул. Залізнична, будинок 1, код 08563725)

товариства з обмеженою відповідальністю Ровілент (01054, місто Київ, вулиця Ярославів Вал, будинок 13/2, літера Б, офіс 2, код 40639102)

про визнання недійсним договору

за участю представників учасників справи:

від позивача: Адам Ю.В.;

від відповідача 1: не з`явився;

від відповідача 2: Ніколаєнко В.П.;

06.08.2021 до Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Міністерства юстиції України до державної установи Ірпінський виправний центр (№ 132) та товариства з обмеженою відповідальністю Ровілент про визнання недійсним договору від 29.10.2019, посвідченого приватним нотаріусом Мужейдовою Т.О. за № 2874, укладеного між державною установою Ірпінський виправний центр (№ 132) та товариством з обмеженою відповідальністю Ровілент .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, на переконання позивача, оспорюваний договір укладений всупереч вимог законодавства, оскільки укладений без дозволу та погодження з боку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Крім того, позивач вказує на те, що укладений договір є удаваним оскільки, між відповідачами насправді вчинений правочин про спільну діяльність, предметом якого є управління майном - земельною ділянкою, власником якої є Держава Україна в особі Міністерства юстиції України.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 31.08.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 911/2317/21 в порядку загального позовного провадження; підготовче засідання у справі призначено на 29.09.2021.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 29.09.2021 підготовче засідання відкладено на 20.10.2021.

На адресу суду 20.10.2021 від відповідача 2 надійшов відзив на позов, за змістом якого відповідач заперечує пред`явленні позовні вимоги та просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 20.10.2021 підготовче засідання відкладено на 10.11.2021.

На адресу суду 28.10.2021 від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача 2.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 10.11.2021 підготовче провадження було закрите, а справа призначена до розгляду по суті на 08.12.2021.

В судовому засіданні 08.12.2021 судом оголошено перерву до 22.12.2021.

В судовому засіданні 22.12.2021 представник позивача наполягав на задоволенні позову та просив суд його задовольнити, представник відповідача 2 проти задоволення позову заперечував та просив суд відмовити у задоволенні позову.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 24.01.2005 серії І-КВ № 001983 Державна установа Ірпінський виправний центр (№132) (надалі - ДУ № 132/відповідач 1/Сторона 1) має у своєму користуванні земельну ділянку для ведення підсобного селянського господарства площею 17,1 га, розташовану в межах м. Ірпінь, Київської області, кадастровий номер 3210900000:01:165:0001 (надалі - земельна ділянка).

Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 03.09.2020, земельна ділянка має цільове призначення: 01.04 Для ведення підсобного сільського господарства; категорія земель: Землі сільськогосподарського призначення; вид використання земельної ділянки: для ведення підсобного сільського господарства; форма власності: державна.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 04.11.2020 за ДУ № 132 проведено державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою на підставі зазначеного вище акту та вказано, що власником земельної ділянки є Держава Україна в особі Міністерства юстиції України.

29.10.2019 державною установою Ірпінський виправний центр (№ 132) (сторона 1) та ТОВ Ровілент (сторона 2) укладено договір, згідно п. 1.1. якого предметом цього договору є реалізація сторонами проекту щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, проектування та будівництва об`єкта на земельній ділянці з метою отримання кожною з сторін своєї частки в збудованому об`єкті та іншої вигоди (майна та/або майнових прав, та/або результатів виконаних робіт та наданих послуг) в порядку та на умовах, визначених в договорі.

Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мужейдовою Т.О., зареєстрований в реєстрі за № 2874.

Згідно визначення термінів, що викладено в тексті договору під земельною ділянкою розуміється частина земної поверхні (територія) орієнтовною площею 17,1 гектар, з установленими межами, що розташована в межах м. Ірпеня Київської області, кадастровий номер 3210900000:01:165:0001, цільове призначення: ведення підсобного селянського господарства та визначена в Додатку № 1 до даного договору, що надана стороні 1 в постійне користування на підставі рішення Ірпінської міської ради № 990/30/ІV від 25.12.2004 року.

Об`єктом є житловий квартал з соціальною інфраструктурою, що буде розташований на земельній ділянці. Характеристики та параметри об`єкта визначаються проектною документацією. Остаточний розмір площі об`єкта буде визначений на підставі замірів технічної інвентаризації.

За змістом п. 1.2. договору для досягнення мети, повного, своєчасного та структурованого виконання сторонами своїх зобов`язань по даному договору сторони визначили черговість реалізації договору у чотири етапи.

Етап 1 передбачає отримання дозвільних документів, необхідних для проектування об`єкту, який включає, серед іншого, зміну цільового призначення земельної ділянки, зазначеного в наявному правовстановлюючому документі, на цільове призначення, що дозволяє здійснити будівництво об`єкта. Етап-2 проектування об`єкта. Етап-3. Будівництво об`єкта. Етап-4. Оформлення об`єкта.

За змістом п. 1.3. договору на час зміни цільового призначення земельної ділянки, проектування та будівництва об`єкта сторона 1 делегує стороні 2 частину функцій замовника будівництва, з метою отримання сторонами у власність завершеного будівництва об`єкта в частках, визначених договором та/або іншого майна та/або вигоди в порядку та на умовах, визначених в договорі, а сторона 2 приймає на себе всі функції замовника та зобов`язується на свій ризик за рахунок власних або залучених сил, коштів, матеріалів, засобів, техніки та устаткування забезпечити зміну цільового призначення земельної ділянки, проектування та будівництва об`єкта в цілому на земельній ділянці.

За змістом розділу 3 договору сторона 1 здійснює функції замовника будівництва, здійснює функції землекористувача (п. 3.1.1), протягом 20 робочих днів з моменту отримання дозвільних документів на проведення підготовчих робіт на виконання будівельно-монтажних робіт передає стороні 2 будівельний майданчик, звільнений від майна і персоналу сторони 1, про що сторонами підписується відповідний акт передання-прийняття (п. 3.1.5.); протягом дії договору не передає об`єкт та/або земельну ділянку чи майнові права щодо них у заставу, іпотеку, та в межах своєї компетенції забезпечує відсутність щодо них будь-яких обмежень чи обтяжень (п. 3.1.7).

Сторона 2 в повному обсязі здійснює функції замовника та зобов`язана забезпечити: організацію та фінансування в повному обсязі розробки детального плану території, документації необхідної для зміни цільового призначення земельної ділянки (п. 3.2.1); організацію та фінансування в повному обсязі будівництва об`єкта, а також всіх інших витрат, пов`язаних з будівництвом об`єкта та прийняттям його в експлуатацію (п. 3.2.2); спільно зі стороною 1 прийняти об`єкт в експлуатацію (п. 3.2.6.).

За змістом п. 5.1.1. договору сторона 1 отримує 5% площі житла в об`єкті. Майно, яке отримує сторона 1 за договором, за ринковою вартістю не може бути меншим за ринкову вартість земельної ділянки, яка належить стороні 1 на праві постійного користування.

Згідно п. 5.1.2. договору сторона 2 отримує у свою власність решту об`єкта, крім об`єктів, що визначені в п. 5.1.1. даного договору.

За згодою сторін замість частини об`єкта, що вказана в п. 5.1.1. договору стороні 1 можуть бути надані стороною 2 жилі приміщення в інших об`єктах нерухомого майна в розмірі не менше ніж вартість майнових прав на майно, що отримується стороною 1 згідно п. 5.1.1. договору (п. 5.1.3.)

Відповідно до п. 6.2. сторона 1 гарантує, що вона має необхідні повноваження на укладання договору та виконання його умов і укладання договору не порушує будь-які нормативно-правові акти чи внутрішні процедури, що діють стосовно сторони 1.

Укладання даного договору не є зміною цільового призначення земельної ділянки, яке встановлюється та змінюється компетентними суб`єктами у встановленому законодавством порядку (п. 7.2. договору).

Сторони стверджують, що при реалізації даного договору право на земельну ділянку залишається за стороною 1, земельна ділянка не є вкладом сторони 1 у діяльність по реалізації договору і укладання даного договору не припиняє права сторони 1 на земельну ділянку, що може бути здійснено лише у встановленому законодавством порядку (п. 7.3. договору).

Пунктом 7.3. договору сторони визначили, що він не є договором про спільну діяльність, а є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми відповідно до ст. 67 Господарського кодексу України та ст. ст. 3, 6 Цивільного кодексу України. Майно (та майнові права), кошти тощо, внесені для реалізації даного Договору, не є об`єднанням вкладів сторін, не є їх спільною частковою власністю, а залишається у власності сторін, що їх внесла. Частини об`єкта, що розподіляються між сторонами не є спільною частковою власністю сторін, а належать кожній з сторін відповідно до положень договору. При реалізації договору сторони зберігають свою юридичну самостійність.

Викладення аргументів сторін.

Аргументи позивача.

Позивач звернувся до суду із розглядуваним позовом та просить визнати договір від 29.10.2019, укладений ДУ № 132 та ТОВ Ровілент недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Міністерство юстиції України, як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, не надавало погодження на укладання зазначеного договору.

Відповідачами навмисно зазначено, що спірний договір не є договором про спільну діяльність, адже для укладання договору про спільну діяльність, предметом якого є розпорядження правом користування земельною ділянкою, власником якої є Держава Україна в особі Міністерства юстиції України, вимагалося відповідне погодження з Міністерством юстиції України.

Позивач стверджує, що укладений правочин є удаваний, укладений з метою приховання дійсного правочину, укладеного між сторонами - договору про спільну діяльність та оскільки погодження Міністерства юстиції України на укладання такого договору надано не було зазначений договір має бути визнаний судом недійсним.

Обгрунтовуючи позовні вимоги позивач також зазначає, що згідно з положеннями ст. 6 Закону України Про управління об`єктами державної власності до повноважень уповноважених органів управління, зокрема, належить погодження підприємствам, установам, організаціям що належать до сфери їх управління, а також господарським товариствам, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, повноваження з управління корпоративними правами держави яких він здійснює, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, змін до них та контролю за виконанням умов цих договорів.

Також позивач зазначає, що відповідно до п. 2 Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 № 296, суб`єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органу виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, звернення щодо погодження укладення договору разом з відповідним пакетом документів, водночас, при зверненні відповідача-1 до Міністерства юстиції України не було дотримано вказаних вимог законодавства щодо погодження укладення вищевказаного договору.

Отже, позивач зазначає, що договір укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2 без попереднього погодження з Міністерством юстиції України, є по суті договором про спільну діяльність, що укладений з грубим порушенням установлених законодавством вимог, чим порушені права та законні інтереси Міністерства юстиції України, як органу управління Державної установи № 132, а тому зазначений договір є удаваним, до нього мають бути застосовані правила договору про спільну діяльність та оскільки такий договір про спільну діяльність укладений із порушенням вимог законодавства, порушує державні інтереси, вказаний договір підлягає визнанню недійсним.

Крім того, позивач посилався на те, що внаслідок реалізації зазначеного договору та забудови земельної ділянки у спосіб зведення на ній об`єкту нерухомого майна, а саме багатоквартирного житлового кварталу, держава фактично втратить можливість користуватися земельною ділянкою за визначеним призначенням, що не відповідає державним інтересам та укладання такого договору суперечить завданням Державної кримінально-виконавчої служби України, майно якої відповідно до вимог Закону України Про державну кримінально-виконавчу службу України має використовуватися виключно для цілей діяльності цієї служби, визначених законом, до яких забудова земельної ділянки, закріпленої за цією службою на правах оперативного управління житловим кварталом не відноситься.

Позивач також посилався на те, що згідно Закону України Про державну кримінально-виконавчу службу України розпорядження її майном може здійснюватися лише Міністерством юстиції України, як центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Аргументи відповідача 2.

Заперечуючи проти позову, відповідач 2 - ТОВ Ровілент посилався на те, що за змістом п. 7.4. спірного договору та з урахуванням положень ст. 67 Господарського кодексу України та ст. ст. 3, 6 Цивільного кодексу України, а також враховуючи, що на ДУ № 132 договором не покладалося жодних зобов`язань із безпосередньої участі у будівництві об`єкту, а всі такі зобов`язання покладено на ТОВ Ровілент , спірний договір не є договором про спільну діяльність, а має ознаки змішаного договору та містить елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування (інвестиційний договір), підряду та інших зобов`язальних правовідносин та, відповідно, з огляду на положення Закону України Про управління об`єктами державної власності та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 № 296, спірний договір не потребував попереднього погодження із Міністерством юстиції України.

Висновки суду.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.

Тут, та надалі, судом застосовуватимуться норми законодавства, що були чинними станом на момент укладення спірного договору - 29.10.2019.

Необхідними та обов`язковими умовами визнання недійсним правочину є настання одночасно двох юридичних фактів: наявність обставин, із якими закон пов`язує настання юридичного наслідку у вигляді недійсності правочину, а також порушення прав чи інтересів позивача.

Стаття 203 Цивільного кодексу України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 вказаного Кодексу визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Статтями 202, 205 Цивільного кодексу України закріплено загальне поняття правочину, яким є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до статті 6 вказаного Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Статтею 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 639 Цивільного кодексу України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Заявляючи позов про визнання недійсним спірного договору на позивача покладається обов`язок щодо доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

Так, позивач стверджує, що договір, укладений відповідачами 29.10.2019 є удаваними, укладено сторонами, з метою приховання іншого правочину, який насправді вчинили сторони, а саме договору про спільну діяльність, який просить визнати недійсними.

Згідно із ч. 1 ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи в парі з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і недійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам чинності правочинів, що містяться у ст. 203 Цивільного кодексу України.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 925/1199/18.

Таким чином, для висновків суду про удаваність правочину, позивачем має бути доведено, що укладений договір дійсно направлений на приховування іншого правочину, який сторони фактично вчинили. Позивач має зазначити який саме правочин сторонами вчинено, а також зазначити відповідне обґрунтування невідповідності вимогам законодавства фактично вчиненого сторонами правочину.

Отже, кінцевою метою позивача у такому спорі є не тільки чи не стільки зазначення про удаваність укладеного правочину, скільки доведення перед судом справжнього волевиявлення сторін, мети вчинення фактичного правочину та невідповідності такого правочину вимогам законодавства.

У ч. 2 ст. 235 Цивільного кодексу України передбачено правові наслідки визнання правочину удаваним. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Прихований правочин завжди підлягає оцінці з точки зору відповідності його загальним умовам чинності правочину і сам факт прикриття його іншим правочином не може бути підставою його недійсності. Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17.

Сутність спірного договору полягає у фактичному розпорядженні відповідачем 1 своїм правом користування земельною ділянкою, що перебуває у нього на праві постійного користування, оформленого Державним актом у спосіб надання дозволу та сприяння організації процедури зміни цільового призначення земельної ділянки та її забудови та розміщення на ній житлового кварталу.

Дійсно договір містить положення про те, що сторона 1 не втрачає прав на земельну ділянку. Проте зазначено про можливість переходу прав на неї у випадках передбачених законодавством.

Кінцевою метою укладеного договору є будівництво на земельній ділянці житлового кварталу, 5% площ житлових приміщень якого має стати власністю відповідача 1.

Тобто правовідносини, що склалися між сторонами згідно зазначеного договору передбачають делегування відповідачем 1 відповідачу 2 права на забудову земельної ділянки, що перебуває у відповідача 1 на праві постійного користування, певною платою (компенсацією) за що є 5% від житлових приміщень у збудованому кварталі, або в інших об`єктах нерухомості, належних відповідачу 2, що має відповідати вартості майнових прав, що передбачається отримати відповідачем 1 згідно спірного договору.

Відповідно до ст. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності (ст. 1131 Цивільного кодексу України).

Отже за своїм змістом спірний договір цілком відповідає ознакам договору про спільну діяльність, адже він визначає спільну для сторін мету, питання координації спільних дій, порядок розподілу отриманого результату.

Зміст п.7.4. договору, яким сторони встановили, що укладений між ними договір не є договором про спільну діяльність принципового значення не має, адже сама сутність укладеного договору дозволяє віднести його до договору про спільну діяльність.

Твердження, відповідача 2 про те, що цей договір є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми на сутність розглядуваних правовідносин не впливає.

Суд виходить із того, та в цій частині погоджується із твердженнями позивача, що інвестиційний договір може включати в себе, як елементи договорів підряду, так і елементи договору про спільну діяльність.

Відповідно і договір про спільну діяльність може включати в себе відповідні елементи, що притаманні іншим договорам.

А тому зміст п. 7.4. договору, в якому сторони прямо вказали про те, що укладений відповідачами договір не є договором про спільну діяльність є скоріше свідченням бажання будь-що створити ілюзію того, що такий договір не є договором про спільну діяльність. Втім положення зазначеного пункту договору спростовуються змістом цього договору в цілому, який, як раз свідчить про наявність в ньому елементів договору про спільну діяльність поряд із елементами інших договорів, в тому числі договорів підряду та про інвестиційну діяльність.

Поряд із цим, суд не вважає зазначену обставину надважливою для правильного вирішення цієї справи, з огляду на викладене нижче.

Так, позивач з метою захисту порушеного права обрав правову конструкцію визнання спірного правочину удаваним з метою доведення перед судом того, що спірний договір є саме договором про спільну діяльність, що, відповідно до положень Закону України Про управління об`єктами державної власності та розробленого на його виконання Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 № 296, повинен був бути погоджений із Міністерством юстиції України, як уповноваженим державою органом у спірних правовідносинах.

Поряд із цим, ч. 2 ст. 3 Закону України Про управління об`єктами державної власності передбачено, що дія цього Закону не поширюється на управління об`єктами власності Українського народу , визначеними частиною першою статті 13 Конституції України, а також на здійснення прав інтелектуальної власності.

Частиною 1 статті 13 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Постанова Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, якою затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном прийнята на підставі Закону України Про управління об`єктами державної власності .

Таким чином, враховуючи, що спірний договір укладено, в тому числі, щодо земельної ділянки, державної форми власності та, що перебуває у постійному користуванні відповідача 1, до укладення цього договору положення Закон України Про управління об`єктами державної власності та Постанова Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, якою затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, застосовуватися не можуть через пряму вказівку на це в тексті ст. 3 зазначеного вище Закону.

Поряд із цим, позивач в позові, серед іншого, посилався на те, що здійснення відповідачем 1 розпорядження земельною ділянкою у спосіб погодження зміни її цільового призначення та забудови житловим кварталом порушує інтереси держави, як власника цієї земельної ділянки, адже завершення будівництва призведе до фактичної втрати державою прав на земельну ділянку через виникнення у відповідача 2 права власності на об`єкт нерухомого майна, збудований на цій земельній ділянці та набуття відповідного права користування земельною ділянкою в силу закону, що, одночасно, позбавить ДУ № 132 та державу, можливості використовувати цю земельну ділянку для забезпечення виконання завдань покладених на Державну кримінально-виконавчу службу України, визначених Законом України Про державну кримінально-виконавчу службу .

Надаючи доводам позивача, в цій частині, належну юридичну оцінку, суд дійшов наступних висновків.

Згідно Закону України Про державну кримінально-виконавчу службу :

- на Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (ст. 1 Закону);

- підприємства установ виконання покарань проводять свою діяльність відповідно до законодавства з урахуванням таких особливостей: засновником підприємств установ виконання покарань є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, який затверджує їх статути; створення, реорганізація і ліквідація підприємств установ виконання покарань, розпорядження їх майном здійснюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань (п. 1, 2 ч. 1 ст. 13 Закону);

- майно Державної кримінально-виконавчої служби України перебуває в державній власності та використовується виключно для забезпечення виконання її завдань. Управління майном здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, який закріплює його за органами і установами виконання покарань, слідчими ізоляторами, навчальними закладами, закладами охорони здоров`я, підприємствами установ виконання покарань, іншими підприємствами, установами і організаціями, створеними для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, збереження та раціональне використання цього майна. Майно органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, навчальних закладів, закладів охорони здоров`я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, належить їм на правах оперативного управління або повного господарського відання і не може бути об`єктом застави (ч. 1-3 ст. 26 Закону).

Пунктом 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою КМУ від 02.07.2014 № 228 визначено, що Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що, зокрема, забезпечує формування та реалізує державну правову політику, у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, у сфері правової освіти населення; забезпечує формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації.

Підпунктом 95 пункту 4 цього Положення встановлено, що Міністерство юстиції України здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

З огляду на викладене, суд погоджується із твердженнями позивача про приналежність йому права подання розглядуваного позову про визнання недійсним договору, укладеного ДУ № 132 та ТОВ Ровілент , що стосується земельної ділянки, яка знаходиться у державній власності та про наявність порушеного права та захищуваного інтересу держави щодо прав на земельну ділянку, належну державі, що передана на праві користування ДУ № 132, для виконання покладених на неї державою функцій та завдань.

Відповідно до пп. 4 а пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності від 06.09.2012 №5245-VI, у державній власності залишаються розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук.

Земельна ділянка площею 17,1 га, яка передана ДУ № 132 у постійне користування, в силу наведених норм належить до державної власності.

Аналіз умов оспорюваного договору та положень наведеного законодавства свідчать, що ДУ № 132 фактично передало земельну ділянку державної форми власності, яка належить останньому на праві постійного користування, що посвідчується відповідним Державним актом, з метою її забудови.

Як встановлено ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (ст. 123 Земельного кодексу України).

Крім того, відповідно до ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Земельний кодекс України розмежовує поняття право власності на землю , та право постійного користування землею .

За нормою ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися, розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Права власників земельних ділянок визначені статтею 90 Земельного кодексу України, а обов`язки - статтею 91.

Так, за приписами ст. 90 Земельного кодексу України саме власникам земельних ділянок належить право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній власності або комунальної власності, без встановлення строку.

За змістом ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

Перелік осіб, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, є вичерпним.

Права землекористувачів земельних ділянок визначені статтею 95 Земельного кодексу України, а обов`язки - статтею 96.

Так, згідно ч. 1 ст. 95 Земельного кодексу України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі.

До обов`язків землекористувачів ст. 96 Земельного кодексу України віднесено зокрема обов`язок забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди.

Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг:

- право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством;

- права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);

- постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати.

Виходячи з вищевикладеного, відповідно до норм чинного земельного законодавства землекористувач, зокрема особа, якій земельна ділянка належить на праві постійного користування, позбавлений права розпоряджатися земельною ділянкою на свій розсуд, в тому числі передавати в користування іншим особам, а має право самостійно господарювати на землі та має обов`язок забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

З урахуванням положень Закону України Про державну кримінально-виконавчу службу майно Державної кримінально-виконавчої служби України має використовуватися виключно для забезпечення виконання її завдань, а розпорядження та управління майном підприємства установ виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, яким є Міністерство юстиції України.

Поряд із цим за умовами спірного договору, відповідач 1 прийняв на себе зобов`язання сприяти зміні цільового призначення делегувавши, тим самим, відповідачу 2 право здійснювати її забудову житловим кварталом, платою (компенсацією/винагородою) за що, є визначений, погоджений та прийнятий ДУ № 132 на власний розсуд об`єм житлових приміщень (5%), який має стати власністю ДУ № 132, що є платою за сприяння зміні цільового призначення та забудови земельної ділянки відповідачем 2.

Тобто державу, в особі Міністерства юстиції України, спірним договором було виключено із питання розпорядження земельною ділянкою державної власності, узгодження умов її використання, визначення площі приміщень, що має стати державною власністю внаслідок надання права забудови земельної ділянки.

Отже, ДУ № 132, уклавши оспорюваний договір, не маючи при цьому необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо розпорядження земельною ділянкою, всупереч наведеним нормам Земельного кодексу України, фактично розпорядилось земельною ділянкою, не маючи на те відповідних повноважень.

Щодо цільового призначення земельної ділянки, стосовно якої укладено спірний договір, то, як вже зазначалося, вона перебуває у державній власності та надана ДУ № 132 на праві постійного користування за цільовим призначенням для ведення підсобного сільського господарства.

Та, як зазначено вище, відповідач 1 мав забезпечити використання зазначеної земельної ділянки саме з цією метою.

Тобто права та повноваження ДУ № 132 обмежуються виключно правом самостійного господарювання на наданій йому земельній ділянці для ведення сільського господарства.

Згідно приписів ст. 20 Земельного кодексу України: віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (ч. 1); зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу (ч. 2).

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для, зокрема, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Статтею 96 Земельного кодексу України на землекористувачів покладено обов`язок щодо забезпечення використання землі за її цільовим призначенням.

Відповідно до Положення про державну установу Ірпінський виправний центр (№ 132) , ДУ № 132 є державною установою, яка входить до складу державної кримінально-виконавчої служби України, органом управління якої є Міністерство юстиції України.

Пунктом 12 Положення закріплено, що майно виправного центру перебуває у державній власності, використовується ним на правах оперативного управління виключно для забезпечення виконання ним завдань та не може бути об`єктом застави. Порядок використання майна виправного центру при його ліквідації визначається згідно діючого законодавства.

Відповідно до ч. 5 ст. 22 Господарського кодексу України держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Суб`єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах (ч. 5 ст. 55 Господарського кодексу України).

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб`єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб`єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

З урахуванням викладеного, ініціатором зміни цільового призначення земельної ділянки, що перебуває у користуванні ДУ № 132, якою вона наділена державою на праві оперативного управління з метою виконання нею завдань, визначених Законом України Про кримінально-виконавчу службу , могла бути сама держава в особі уповноваженого органу, яким ДУ № 132 не є. Суд вважає, що ДУ № 132 взагалі не є належним суб`єктом розглядуваних правовідносин.

Тобто, укладення оспорюваного договору, метою якого є будівництво житлового кварталу на спірній земельній ділянці, суперечить цільовому призначенню та функціональному використанню земельної ділянки, наданої у постійне користування відповідачу 1, що призводить до порушення одного з основних обов`язків землекористувача - використання земельної ділянки за цільовим призначенням та вимог статті 96 Земельного Кодексу України.

Основними завданнями ДУ №132, згідно Положення є виконання покарань у виді обмеження волі та забезпечення дотримання прав осіб, які тримаються у виправному центрі, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінального покарання, реалізації їх законних прав та інтересів.

А згідно з відомостями, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, основним видом діяльності відповідача 1 є діяльність у сфері юстиції та правосуддя.

Тобто, будівництво житлового кварталу, вочевидь не збігається з метою діяльності ДУ № 132.

До того ж, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Тобто, наслідком забудови земельної ділянки, що належить державі є набуття права власності на будівлю (за виключенням 5% житлових приміщень) ТОВ Ровілент , що матиме наслідком перехід до останнього відповідного права на земельну ділянку, в розумінні ст.120 Земельного кодексу України, на якій розташоване будівництво.

Реалізація спірного договору, на умовах визначених ДУ № 132 на власний розсуд, без залучення до цього питання Міністерства юстиції України, як уповноваженого органу у спірних правовідносинах, призводить до порушення державних інтересів та вимагає судового захисту, адже може призвести до виникнення у ТОВ Ровілент права користування земельною ділянкою державної власності, та, як наслідок, втрати державою можливості використання зазначеної ділянки для цілей та завдань ДУ № 132 чи інших завдань держави.

Крім того, як вбачається з відомостей з ЄДР, ДУ № 132 перебуває в стані припинення, що свідчить про те, що спірний договір з боку ДУ № 132 не спрямований на досягнення спільної мети, зазначеної в спірному договорі.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що оспорюваним договором від 29.10.2019, укладеним відповідачем 1 та відповідачем 2 порушуються права позивача як органу, який реалізує права держави на землю, суперечить вимогам Земельного кодексу України в частині додержання процедури припинення та надання у користування земельної ділянки державної форми власності, зміни цільового призначення земельної ділянки, а також не спрямований на досягнення спільної мети, та сам договір укладено ДУ № 132 не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо розпорядження земельною ділянкою, а тому підлягає визнанню судом недійсним згідно зі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Витрати позивача по сплаті судового збору в розмірі 2270,00 гривень, суд у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України відносить порівну на відповідачів.

Керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 73-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Міністерства юстиції України задовольнити.

2. Визнати недійсним договір від 29.10.2019, укладений між державною установою Ірпінський виправний центр (№ 132) та товариством з обмеженою відповідальністю Ровілент , що посвідчений приватним нотаріусом Мужейдовою Т.О. зареєстрований в реєстрі № 2874.

3. Стягнути з державної установи Ірпінський виправний центр (№ 132) (08298, Київська обл., місто Ірпінь, селище міського типу Коцюбинське, вул. Залізнична, будинок 1, код 08563725) на користь Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 13, код 00015622) 1135,00 гривень судового збору.

4. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю Ровілент (01054, місто Київ, вулиця Ярославів Вал, будинок 13/2, літера Б, офіс 2, код 40639102) на користь Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 13, код 00015622) 1135,00 гривень судового збору.

5. Накази видати після набрання рішенням законної сили

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення у відповідності до ст. ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено та підписано 20.01.2022.

Суддя Р.М. Колесник