Постанова

від 20.09.2022 по справі 911/2317/21

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" вересня 2022 р. м.Київ Справа№ 911/2317/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Тищенко О.В.

Тарасенко К.В.

за участю секретаря судового засідання Щербини А.В.

за участю представників учасників справи згідно з протоколом судового засідання від 20.09.2022

від позивача: Адам Ю.В. (представник);

від відповідача-1: не з`явився;

від відповідача-2: не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги

Товариства з обмеженою відповідальністю "Ровілент"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 22.12.2021 (повний текст складено та підписано 20.01.2022)

у справі №911/2317/21

за позовом Міністерства юстиції України

до 1. Державної установи «Ірпінський виправний центр (№ 132)»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Ровілент»

про визнання недійсним договору,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

06.08.2021 до Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Міністерства юстиції України до державної установи «Ірпінський виправний центр (№ 132)» та товариства з обмеженою відповідальністю «Ровілент» про визнання недійсним договору від 29.10.2019, посвідченого приватним нотаріусом Мужейдовою Т.О. за № 2874, укладеного між державною установою «Ірпінський виправний центр (№ 132)» та товариством з обмеженою відповідальністю «Ровілент».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, на переконання позивача, оспорюваний договір укладений всупереч вимог законодавства, оскільки укладений без дозволу та погодження з боку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Крім того, позивач вказував на те, що укладений договір є удаваним оскільки, між відповідачами насправді вчинений правочин про спільну діяльність, предметом якого є управління майном земельною ділянкою, власником якої є Держава Україна в особі Міністерства юстиції України.

Короткий зміст заперечень відповідача проти позову

Відповідач в обґрунтування заперечень на позов вказував про те, що за змістом п. 7.4. спірного договору та з урахуванням положень ст. 67 Господарського кодексу України, ст. ст. 3, 6 Цивільного кодексу України, а також враховуючи, що на ДУ № 132 договором не покладалося жодних зобов`язань із безпосередньої участі у будівництві об`єкту, а всі такі зобов`язання покладено на ТОВ «Ровілент», спірний договір - не є договором про спільну діяльність, а має ознаки змішаного договору та містить елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування (інвестиційний договір), підряду та інших зобов`язальних правовідносин та, відповідно, з огляду на положення Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 № 296, спірний договір не потребував попереднього погодження із Міністерством юстиції України.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення

Рішенням Господарського суду Київської області від 22.12.2021 позов Міністерства юстиції України задоволено: визнано недійсним посвідчений приватним нотаріусом Мужейдовою Т.О. та зареєстрований в реєстрі № 2874 договір, укладений 29.10.2019 між Державною установою "Ірпінський виправний центр (№ 132)" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ровілент"; ухвалено стягнути на користь Міністерства юстиції України по 1135,00 гривень судового збору з Державної установи "Ірпінський виправний центр (№ 132)" та з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ровілент".

Рішення суду першої інстанції про задоволення позову мотивовано тим що оспорюваним договором від 29.10.2019, укладеним відповідачем 1 та відповідачем 2 порушуються права позивача як органу, який реалізує права держави на землю, суперечить вимогам Земельного кодексу України в частині додержання процедури припинення та надання у користування земельної ділянки державної форми власності, зміни цільового призначення земельної ділянки, а також не спрямований на досягнення спільної мети, та сам договір укладено ДУ № 132 не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо розпорядження земельною ділянкою, а тому підлягає визнанню судом недійсним згідно зі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Ровілент" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при ухваленні оскаржуваного рішення порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, рішення суду першої інстанції ухвалено при неповному дослідженні доказів та з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, а зроблені судом висновки не відповідають обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що за змістом п. 7.4. спірного договору та з урахуванням положень ст. 67 Господарського кодексу України, ст. ст. 3, 6 Цивільного кодексу України, а також враховуючи, що на ДУ № 132 договором не покладалося жодних зобов`язань із безпосередньої участі у будівництві об`єкту, а всі такі зобов`язання покладено на ТОВ «Ровілент», спірний договір - не є договором про спільну діяльність, а має ознаки змішаного договору та містить елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування (інвестиційний договір), підряду та інших зобов`язальних правовідносин та, відповідно, з огляду на положення Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 № 296, спірний договір не потребував попереднього погодження із Міністерством юстиції України.

Також, скаржник зазначав, що земельна ділянка, яка є предметом оспорюваного договору - не має підведених комунікацій і є непридатною для ведення сільського господарства, не використовується за своїм цільовим призначенням, тобто, фактично не лише не приносить прибутку державній установі, а і є збитковою. Забудова спірної земельної ділянки відповідно до договору надасть можливість ДУ № 132 забезпечити житлом частину співробітників.

Також, 24.06.2022 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від скаржника - ТОВ "Ровілент" надійшли додаткові письмові пояснення по суті поданої апеляційної скарги, які прийняті судом до розгляду, і в яких скаржник додатково наголошував, що оспорюваний правочин містить елементи зобов`язальних правовідносин з приводу інвестування, підряду, та інших елементів зобов`язальних правовідносин, що не дозволяє зробити висновок про можливість комплексного застосування до окремих частин договору інших положень чинного законодавства, ніж ті, що регламентують порядок здійснення інвестиційної діяльності та особливості виникнення, зміни та припинення правовідносин підряду. При цьому, у п. 7.4 договору сторони чітко зазначили, що цей договір не є договором про спільну діяльність. Окрім того, скаржник наголошував на безпідставності тверджень суду першої інстанції про те, що умовами оспорюваного договору передбачалось відчуження земельної ділянки, позивачем не доведено невідповідності умов договору інтересам держави та суспільства, як і умислу сторін на те.

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу

28.06.2022 через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, і який прийнято судом апеляційної інстанції до розгляду з огляду на ст. ст. 119, 263 Господарського процесуального кодексу України, і у якому позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Доводи позивача у відзиві зводяться до того, що судом першої інстанції вірно встановлені обставини справи, зокрема і те, що відповідачами без згоди уповноваженого органу укладено договір предметом якого є реалізація проекту щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, проектування та будівництва житлового кварталу з метою отримання кожною із сторін своє частини в збудованому об`єкті або іншої вигоди. Отже, правовідносини, що склалися між сторонами згідно зазначеного договору передбачають делегування відповідачем 1 відповідачу 2 права на забудову земельної ділянки, що перебуває у відповідача 1 на праві постійного користування, певною платою (компенсацією) за що є 5% від житлових приміщень у збудованому кварталі, або в інших об`єктах нерухомості, належних відповідачу 2, що має відповідати вартості майнових прав, що передбачається отримати відповідачем 1 згідно спірного договору. Також, Міністерство юстиції України не погоджувало укладення оспорюваного правочину, який за своєю суттю є удаваним.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

14.02.2022 матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Ровілент" на рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021 у справі № 911/2317/21 надійшли до Північного апеляційного господарського суду та згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.02.2022 для їх розгляду визначено колегію суддів у складі: Кропивна Л.В. (головуючий), Руденко М.А., Пономаренко Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.02.2022 витребувано з Господарського суду Київської області матеріали справи № 911/2317/21 та відкладено вирішення питання про подальший рух апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Ровілент" на рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021 у справі № 911/2317/21 до надходження матеріалів справи на адресу Північного апеляційного господарського суду.

26.05.2022 матеріали справи № 911/2317/21 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Ровілент" на рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021 у справі № 911/2317/21 та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 29.06.2022.

29.06.2022 судді Північного апеляційного господарського суду Кропивна Л.В., Руденко М.А., Пономаренко Є.Ю. заявили про самовідвід від перегляду справі №911/2317/21 за поданою Товариством з обмеженою відповідальністю "Ровілент" апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2022 задоволено заяву суддів Кропивної Л.В., Руденко М.А., Пономаренка Є.Ю. про самовідвід від перегляду справи №911/2317/21 за поданою Товариством з обмеженою відповідальністю "Ровілент" апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021, матеріали справи №911/2317/21 передано для здійснення визначення складу судової колегії автоматизованою системою у відповідності до положень ст. 32 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.07.2022 внесено виправлення до вступної, описової та резолютивної частин ухвали Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2022 у справі № 911/2317/21 в частині, що стосується суб`єкта апеляційного оскарження, у вступній, описовій та резолютивній частинах ухвали Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2022 у справі №911/2317/21 замінити слова «за апеляційною скаргою Міністерства юстиції України», словами «за апеляційною скаргою Товариство з обмеженою відповідальністю «Ровілент» у відповідному відмінку. Дана ухвала є невід`ємною частиною ухвали Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2022 у справі № 911/2317/21.

Розпорядженням в.о. керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 25.07.2022 відповідно до підпункту 2.3.50 пункту 2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/2317/21, у зв`язку із ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2022, якою задоволено заяву суддів Кропивної Л.В., Руденко М.А., Пономаренка Є.Ю. про самовідвід від перегляду справи №911/2317/21 за поданою Товариством з обмеженою відповідальністю "Ровілент" апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.07.2022, для розгляду апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Ровілент" на рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021 у справі № 911/2317/21 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Тищенко О.В., Тарасенко К.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2022 з метою здійснення подальшого розгляду справи №911/2317/21 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Ровілент" на рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021, справа прийнята до провадження визначеним складом суду: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Тищенко О.В., Тарасенко К.В., розгляд справи призначено на 20.09.2022.

Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" №133/2022 від 14 березня 2022 року частково змінено статтю 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, у зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України.

Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" №259/2022 від 18 квітня 2022 року частково змінено статтю 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, (зі змінами, внесеними Указом від 14 березня 2022 року №133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року №2119- IX), продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години ЗО хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб, у зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України.

Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" №341/2022 від 17 травня 2022 року частково змінено статтю 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, (зі змінами, внесеними Указами від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119- IX, та від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-ІХ), продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб, у зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України.

Крім того, керуючись статтею 3 Конституції України, статтями 10, 122 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", статтями 2, 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішенням Ради суддів України від 24 лютого 2022 року №9, рекомендаціями Ради суддів України від 02.03.2022, враховуючи положення Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", розпоряджень Ради оборони міста Києва, прийнятих відповідно до статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", пунктом 1 Наказу Голови Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2022 №1 "Про встановлення особливого режиму роботи Північного апеляційного господарського суду в умовах воєнного стану" наказано тимчасово до усунення обставин, які зумовили загрозу життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників суду, в умовах воєнної агресії проти України зупинено здійснення судочинства Північним апеляційним господарським судом.

Пунктом 1 Наказу Голови Північного апеляційного господарського суду від 31.03.2022 №11 "Про внесення змін до наказу від 03.03.2022 №10 "Про встановлення особливого режиму роботи Північного апеляційного господарського суду в умовах воєнного стану" відновлено здійснення судочинства Північним апеляційним господарським судом.

Таким чином, оскільки судова система має забезпечувати дотримання права на доступ до правосуддя і здійснення такого правосуддя, з метою дотримання прав учасників справи на участь у судовому засіданні та забезпечення права на справедливий суд, дотримання принципу пропорційності, реалізації засад змагальності, враховуючи завдання господарського судочинства, з метою всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи у розумні строки, колегія суддів дійшла висновку розглянути справу у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для забезпечення можливості реалізації учасниками справи відповідних процесуальних прав.

Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання

У судове засідання 20.09.2022 з`явився представник позивача (Міністерства юстиції України).

Представники відповідача-1 (Державної установи «Ірпінський виправний центр (№ 132)») та відповідача-2 (скаржника) (Товариства з обмеженою відповідальністю "Ровілент") у судове засідання 20.09.2022 не з`явились, про розгляд справи повідомлялись засобами електронного зв`язку, які наявні в матеріалах справи, оскільки у Північному апеляційному господарському суді тимчасово припинено фінансування поштової кореспонденції.

Ухвала Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2022 надіслана учасникам справи за офіційними електронними адресами, які наявні в матеріалах справи, у зв`язку із відсутністю фінансування видатків, які передбачені на поштову кореспонденцію у Північному апеляційному господарському суді.

У відповідності до вимог ч. 5 статті 6 Господарського процесуального кодексу України, суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Ч.12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи

Суд апеляційної інстанції враховуючи те, що учасники справи про розгляд справи повідомлені належним чином, явка учасників обов`язковою не визнавалась, у зв`язку з чим неявка представників позивачавідповідача-1 та відповідача-2, - не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги.

Колегія суддів апеляційного господарського суду з урахуванням ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 202, ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, оскільки представники учасників справи, що не з`явилися, про дату та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, участь представників сторін у судовому засіданні судом обов`язковою не визнавалась, суду не наведено обставин, за яких апеляційну скаргу не може бути вирішено в даному судовому засіданні.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що у випадку, коли представники сторін чи інші учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак, неявка представників відповідача-1 та відповідача-2 у судове засідання за умови належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що підстави для відкладення розгляду апеляційної скарги - відсутні.

Крім того, 20.09.2022 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від скаржника - ТОВ "Ровілент" - надійшла заява про розгляд справи без участі представника скаржника. Також, у поданій заяві скаржник просив задовольнити подану апеляційну скаргу.

Представник позивача в судовому засіданні 20.09.2022 заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін як таке, що постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджується наявними матеріалами справи та вірно встановлено судом першої інстанції, відповідно до державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 24.01.2005 серії І-КВ № 001983 Державна установа «Ірпінський виправний центр» (№132) (надалі ДУ № 132/відповідач 1/Сторона 1) має у своєму користуванні земельну ділянку для ведення підсобного селянського господарства площею 17,1 га, розташовану в межах м. Ірпінь, Київської області, кадастровий номер 3210900000:01:165:0001 (надалі земельна ділянка).

Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 03.09.2020, земельна ділянка має цільове призначення: 01.04 Для ведення підсобного сільського господарства; категорія земель: Землі сільськогосподарського призначення; вид використання земельної ділянки: для ведення підсобного сільського господарства; форма власності: державна.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 04.11.2020 за ДУ № 132 проведено державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою на підставі зазначеного вище акту та вказано, що власником земельної ділянки є Держава Україна в особі Міністерства юстиції України.

29.10.2019 державною установою «Ірпінський виправний центр» (№ 132) (сторона 1) та ТОВ «Ровілент» (сторона 2) укладено договір, згідно п. 1.1. якого предметом цього договору є реалізація сторонами проекту щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, проектування та будівництва об`єкта на земельній ділянці з метою отримання кожною з сторін своєї частки в збудованому об`єкті та іншої вигоди (майна та/або майнових прав, та/або результатів виконаних робіт та наданих послуг) в порядку та на умовах, визначених в договорі.

Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мужейдовою Т.О., зареєстрований в реєстрі за № 2874.

Згідно визначення термінів, що викладено в тексті договору під земельною ділянкою розуміється частина земної поверхні (територія) орієнтовною площею 17,1 гектар, з установленими межами, що розташована в межах м. Ірпеня Київської області, кадастровий номер 3210900000:01:165:0001, цільове призначення: ведення підсобного селянського господарства та визначена в Додатку № 1 до даного договору, що надана стороні 1 в постійне користування на підставі рішення Ірпінської міської ради № 990/30/ІV від 25.12.2004 року.

Об`єктом є житловий квартал з соціальною інфраструктурою, що буде розташований на земельній ділянці. Характеристики та параметри об`єкта визначаються проектною документацією. Остаточний розмір площі об`єкта буде визначений на підставі замірів технічної інвентаризації.

За змістом п. 1.2. договору, для досягнення мети, повного, своєчасного та структурованого виконання сторонами своїх зобов`язань по даному договору сторони визначили черговість реалізації договору у чотири етапи.

Етап 1 передбачає отримання дозвільних документів, необхідних для проектування об`єкту, який включає, серед іншого, зміну цільового призначення земельної ділянки, зазначеного в наявному правовстановлюючому документі, на цільове призначення, що дозволяє здійснити будівництво об`єкта. Етап-2 проектування об`єкта. Етап-3. Будівництво об`єкта. Етап-4. Оформлення об`єкта.

За змістом п. 1.3. договору, на час зміни цільового призначення земельної ділянки, проектування та будівництва об`єкта сторона 1 делегує стороні 2 частину функцій замовника будівництва, з метою отримання сторонами у власність завершеного будівництва об`єкта в частках, визначених договором та/або іншого майна та/або вигоди в порядку та на умовах, визначених в договорі, а сторона 2 приймає на себе всі функції замовника та зобов`язується на свій ризик за рахунок власних або залучених сил, коштів, матеріалів, засобів, техніки та устаткування забезпечити зміну цільового призначення земельної ділянки, проектування та будівництва об`єкта в цілому на земельній ділянці.

За змістом розділу 3 договору, сторона 1 здійснює функції замовника будівництва, здійснює функції землекористувача (п. 3.1.1), протягом 20 робочих днів з моменту отримання дозвільних документів на проведення підготовчих робіт на виконання будівельно-монтажних робіт передає стороні 2 будівельний майданчик, звільнений від майна і персоналу сторони 1, про що сторонами підписується відповідний акт передання-прийняття (п. 3.1.5.); протягом дії договору не передає об`єкт та/або земельну ділянку чи майнові права щодо них у заставу, іпотеку, та в межах своєї компетенції забезпечує відсутність щодо них будь-яких обмежень чи обтяжень (п. 3.1.7).

Сторона 2 в повному обсязі здійснює функції замовника та зобов`язана забезпечити: організацію та фінансування в повному обсязі розробки детального плану території, документації необхідної для зміни цільового призначення земельної ділянки (п. 3.2.1); організацію та фінансування в повному обсязі будівництва об`єкта, а також всіх інших витрат, пов`язаних з будівництвом об`єкта та прийняттям його в експлуатацію (п. 3.2.2); спільно зі стороною 1 прийняти об`єкт в експлуатацію (п. 3.2.6.).

За змістом п. 5.1.1. договору, сторона 1 отримує 5% площі житла в об`єкті. Майно, яке отримує сторона 1 за договором, за ринковою вартістю не може бути меншим за ринкову вартість земельної ділянки, яка належить стороні 1 на праві постійного користування.

Згідно п. 5.1.2. договору, сторона 2 отримує у свою власність решту об`єкта, крім об`єктів, що визначені в п. 5.1.1. даного договору.

За згодою сторін замість частини об`єкта, що вказана в п. 5.1.1. договору стороні 1 можуть бути надані стороною 2 жилі приміщення в інших об`єктах нерухомого майна в розмірі не менше ніж вартість майнових прав на майно, що отримується стороною 1 згідно п. 5.1.1. договору (п. 5.1.3.).

Відповідно до п. 6.2. договору, сторона 1 гарантує, що вона має необхідні повноваження на укладання договору та виконання його умов і укладання договору не порушує будь-які нормативно-правові акти чи внутрішні процедури, що діють стосовно сторони 1.

Укладання даного договору не є зміною цільового призначення земельної ділянки, яке встановлюється та змінюється компетентними суб`єктами у встановленому законодавством порядку (п. 7.2. договору).

Сторони стверджують, що при реалізації даного договору право на земельну ділянку залишається за стороною 1, земельна ділянка не є вкладом сторони 1 у діяльність по реалізації договору і укладання даного договору не припиняє права сторони 1 на земельну ділянку, що може бути здійснено лише у встановленому законодавством порядку (п. 7.3. договору).

Пунктом 7.3. договору сторони визначили, що він не є договором про спільну діяльність, а є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми відповідно до ст. 67 Господарського кодексу України та ст. ст. 3, 6 Цивільного кодексу України. Майно (та майнові права), кошти тощо, внесені для реалізації даного Договору, не є об`єднанням вкладів сторін, не є їх спільною частковою власністю, а залишається у власності сторін, що їх внесла. Частини об`єкта, що розподіляються між сторонами не є спільною частковою власністю сторін, а належать кожній з сторін відповідно до положень договору. При реалізації договору сторони зберігають свою юридичну самостійність.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Згідно із ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.

Так необхідними та обов`язковими умовами визнання недійсним правочину є настання одночасно двох юридичних фактів: (1) наявність обставин, із якими закон пов`язує настання юридичного наслідку у вигляді недійсності правочину, а також (2) порушення прав чи інтересів позивача.

Стаття 203 Цивільного кодексу України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 вказаного Кодексу визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Статтями 202, 205 Цивільного кодексу України закріплено загальне поняття правочину, яким є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Статтею 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 639 Цивільного кодексу України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Заявляючи позов про визнання недійсним спірного договору на позивача покладається обов`язок щодо доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

В свою чергу, позивач стверджував, що договір, укладений відповідачами 29.10.2019 є удаваними, укладено сторонами, з метою приховання іншого правочину, який насправді вчинили сторони, а саме договору про спільну діяльність, який просить визнати недійсним.

Згідно із ч. 1 ст. 235 Цивільного кодексу України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи в парі з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і недійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам чинності правочинів, що містяться у ст. 203 Цивільного кодексу України.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 925/1199/18.

Отже, для висновків суду про удаваність правочину, позивачем має бути доведено, що укладений договір дійсно направлений на приховування іншого правочину, який сторони фактично вчинили. Позивач має зазначити який саме правочин сторонами вчинено, а також зазначити відповідне обґрунтування невідповідності вимогам законодавства фактично вчиненого сторонами правочину.

Таким чином, кінцевою метою позивача у такому спорі є не тільки чи не стільки зазначення про удаваність укладеного правочину, скільки доведення перед судом справжнього волевиявлення сторін, мети вчинення фактичного правочину та невідповідності такого правочину вимогам законодавства.

У ч. 2 ст. 235 Цивільного кодексу України передбачено правові наслідки визнання правочину удаваним. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Прихований правочин завжди підлягає оцінці з точки зору відповідності його загальним умовам чинності правочину і сам факт прикриття його іншим правочином не може бути підставою його недійсності. Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17.

Сутність спірного договору полягає у фактичному розпорядженні відповідачем 1 своїм правом користування земельною ділянкою, що перебуває у нього на праві постійного користування, оформленого Державним актом у спосіб надання дозволу та сприяння організації процедури зміни цільового призначення земельної ділянки та її забудови та розміщення на ній житлового кварталу.

Як підтверджується наявними матеріалами справи та вірно встановлено судом першої інстанції, укладений між відповідачами договір містить положення про те, що сторона 1 не втрачає прав на земельну ділянку. Проте зазначено про можливість переходу прав на неї у випадках передбачених законодавством. Кінцевою метою укладеного договору є будівництво на земельній ділянці житлового кварталу, 5% площ житлових приміщень якого має стати власністю відповідача 1.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що правовідносини, що склалися між сторонами згідно зазначеного договору передбачають делегування відповідачем 1 відповідачу 2 права на забудову земельної ділянки, що перебуває у відповідача 1 на праві постійного користування, певною платою (компенсацією) за що є 5% від житлових приміщень у збудованому кварталі, або в інших об`єктах нерухомості, належних відповідачу 2, що має відповідати вартості майнових прав, що передбачається отримати відповідачем 1 згідно спірного договору.

Відповідно до ст. 1130 Цивільного кодексу України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності (ст. 1131 Цивільного кодексу України).

Отже за своїм змістом спірний договір цілком відповідає ознакам договору про спільну діяльність, адже він визначає спільну для сторін мету, питання координації спільних дій, порядок розподілу отриманого результату.

При цьому, як вірно зазначив суд першої інстанції, з висновками якого погоджується і суд апеляційної інстанції, зміст п.7.4. договору, яким сторони встановили, що укладений між ними договір не є договором про спільну діяльність - не впливає на оцінку спірних правовідносин, які виникли на підставі укладеного правочину, адже сама сутність укладеного договору дозволяє віднести його до договору про спільну діяльність.

Доводи відповідача 2 про те, що оспорюваний договір є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми - обгрунтовано відхилені судом першої інстанції, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції, оскільки як встановлено вище, сама сутність укладеного договору дозволяє віднести його до договору про спільну діяльність.

Також, суд першої інстанції обгрунтовано зазначив, що інвестиційний договір може включати в себе, як елементи договорів підряду, так і елементи договору про спільну діяльність. Відповідно і договір про спільну діяльність може включати в себе відповідні елементи, що притаманні іншим договорам.

А тому зміст п. 7.4. договору, в якому сторони прямо вказали про те, що укладений відповідачами договір не є договором про спільну діяльність, не впливає на суть спірних правовідносин за договором та їх правову оцінку, оскільки умови договору в цілому підтверджують наявність в ньому елементів договору про спільну діяльність поряд із елементами інших договорів, в тому числі договорів підряду та про інвестиційну діяльність.

При цьому, дійсно, позивач з метою захисту порушеного права обрав правову конструкцію визнання спірного правочину удаваним з метою доведення перед судом того, що спірний договір є саме договором про спільну діяльність, що, відповідно до положень Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та розробленого на його виконання Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 № 296, повинен був бути погоджений із Міністерством юстиції України, як уповноваженим державою органом у спірних правовідносинах.

Поряд із цим, ч. 2 ст. 3 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» передбачено, що дія цього Закону не поширюється на управління об`єктами власності Українського народу, визначеними частиною першою статті 13 Конституції України, а також на здійснення прав інтелектуальної власності.

Частиною 1 статті 13 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Постанова Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, якою затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном прийнята на підставі Закону України «Про управління об`єктами державної власності».

Таким чином, враховуючи, що спірний договір укладено, в тому числі, щодо земельної ділянки, державної форми власності та, що перебуває у постійному користуванні відповідача 1, до укладення цього договору положення Закон України «Про управління об`єктами державної власності» та Постанова Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, якою затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, застосовуватися не можуть через пряму вказівку на це в тексті ст. 3 зазначеного вище Закону.

Поряд із цим, позивач в позові, серед іншого, посилався на те, що здійснення відповідачем 1 розпорядження земельною ділянкою у спосіб погодження зміни її цільового призначення та забудови житловим кварталом порушує інтереси держави, як власника цієї земельної ділянки, адже завершення будівництва призведе до фактичної втрати державою прав на земельну ділянку через виникнення у відповідача 2 права власності на об`єкт нерухомого майна, збудований на цій земельній ділянці та набуття відповідного права користування земельною ділянкою в силу закону, що, одночасно, позбавить ДУ № 132 та державу, можливості використовувати цю земельну ділянку для забезпечення виконання завдань покладених на Державну кримінально-виконавчу службу України, визначених Законом України «Про державну кримінально-виконавчу службу».

Надаючи доводам позивача, в цій частині, належну юридичну оцінку, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Згідно Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу»:

- на Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (ст. 1 Закону);

- підприємства установ виконання покарань проводять свою діяльність відповідно до законодавства з урахуванням таких особливостей: засновником підприємств установ виконання покарань є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, який затверджує їх статути; створення, реорганізація і ліквідація підприємств установ виконання покарань, розпорядження їх майном здійснюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань (п. 1, 2 ч. 1 ст. 13 Закону);

- майно Державної кримінально-виконавчої служби України перебуває в державній власності та використовується виключно для забезпечення виконання її завдань. Управління майном здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, який закріплює його за органами і установами виконання покарань, слідчими ізоляторами, навчальними закладами, закладами охорони здоров`я, підприємствами установ виконання покарань, іншими підприємствами, установами і організаціями, створеними для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, збереження та раціональне використання цього майна. Майно органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, навчальних закладів, закладів охорони здоров`я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, належить їм на правах оперативного управління або повного господарського відання і не може бути об`єктом застави (ч. 1-3 ст. 26 Закону).

Пунктом 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою КМУ від 02.07.2014 № 228 визначено, що Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що, зокрема, забезпечує формування та реалізує державну правову політику, у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, у сфері правової освіти населення; забезпечує формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації.

Підпунктом 95 пункту 4 цього Положення встановлено, що Міністерство юстиції України здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає обгрунтованими твердження позивача про наявність у нього права подання розглядуваного позову про визнання недійсним договору, укладеного ДУ № 132 та ТОВ «Ровілент», що стосується земельної ділянки, яка знаходиться у державній власності, та про наявність порушеного права та захищуваного інтересу держави щодо прав на земельну ділянку, належну державі, що передана на праві користування ДУ № 132, для виконання покладених на неї державою функцій та завдань.

Відповідно до пп. 4 «а» пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону?України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 №5245-VI, у державній власності залишаються розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, і що не спростовано учасниками справи, зокрема і скаржником, земельна ділянка площею 17,1 га, яка передана ДУ № 132 у постійне користування, в силу наведених норм належить до державної власності.

Аналіз умов оспорюваного договору та положень наведеного законодавства свідчать, що ДУ № 132 фактично передало земельну ділянку державної форми власності, яка належить останньому на праві постійного користування, що посвідчується відповідним Державним актом, з метою її забудови.

Як встановлено ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (ст. 123 Земельного кодексу України).

Крім того, відповідно до ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Земельний кодекс України розмежовує поняття «право власності на землю», та «право постійного користування землею».

За нормою ст. 78 Земельного кодексу України, право власності на землю це право володіти, користуватися, розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Права власників земельних ділянок визначені статтею 90 Земельного кодексу України, а обов`язки - статтею 91 наведеного Кодексу.

За приписами ст. 90 Земельного кодексу України, саме власникам земельних ділянок належить право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній власності або комунальної власності, без встановлення строку.

За змістом ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України, права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

Перелік осіб, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, - є вичерпним.

Права землекористувачів земельних ділянок визначені статтею 95 Земельного кодексу України, а обов`язки - статтею 96 наведеного Кодексу.

Так, згідно ч. 1 ст. 95 Земельного кодексу України, землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі.

До обов`язків землекористувачів ст. 96 Земельного кодексу України віднесено зокрема обов`язок забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди.

Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг:

- право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством;

- права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);

- постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати.

Виходячи з вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що відповідно до норм чинного земельного законодавства землекористувач, зокрема особа, якій земельна ділянка належить на праві постійного користування, позбавлений права розпоряджатися земельною ділянкою на свій розсуд, в тому числі передавати в користування іншим особам, а має право самостійно господарювати на землі та має обов`язок забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

З урахуванням положень Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу», майно Державної кримінально-виконавчої служби України має використовуватися виключно для забезпечення виконання її завдань, а розпорядження та управління майном підприємства установ виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, яким є Міністерство юстиції України.

Як вірно дійшов висновку суд першої інстанції, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції, за умовами спірного договору, відповідач 1 прийняв на себе зобов`язання сприяти зміні цільового призначення делегувавши, тим самим, відповідачу 2 право здійснювати її забудову житловим кварталом, платою (компенсацією/винагородою) за що, є визначений, погоджений та прийнятий ДУ № 132 на власний розсуд об`єм житлових приміщень (5%), який має стати власністю ДУ № 132, що є платою за сприяння зміні цільового призначення та забудови земельної ділянки відповідачем 2. Тобто державу, в особі Міністерства юстиції України, спірним договором було виключено із питання розпорядження земельною ділянкою державної власності, узгодження умов її використання, визначення площі приміщень, що має стати державною власністю внаслідок надання права забудови земельної ділянки.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ДУ № 132, уклавши оспорюваний договір, не маючи при цьому необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо розпорядження земельною ділянкою, всупереч наведеним нормам Земельного кодексу України, фактично розпорядилось земельною ділянкою, не маючи на те відповідних повноважень, а отже, оспорюваний правочин укладено всупереч вимог вищенаведених норм закону. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Щодо цільового призначення земельної ділянки, стосовно якої укладено спірний договір, то, як вже зазначалося, вона перебуває у державній власності та надана ДУ № 132 на праві постійного користування за цільовим призначенням для ведення підсобного сільського господарства.

Як зазначено вище, відповідач 1 мав забезпечити використання зазначеної земельної ділянки саме з цією метою, і права та повноваження ДУ № 132 обмежуються виключно правом самостійного господарювання на наданій йому земельній ділянці для ведення сільського господарства.

Згідно приписів ст. 20 Земельного кодексу України: віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (ч. 1); зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Кодексу (ч. 2).

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Земельного кодексу України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для, зокрема, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Статтею 96 Земельного кодексу України на землекористувачів покладено обов`язок щодо забезпечення використання землі за її цільовим призначенням.

Відповідно до Положення про державну установу «Ірпінський виправний центр (№ 132)», ДУ № 132 є державною установою, яка входить до складу державної кримінально-виконавчої служби України, органом управління якої є Міністерство юстиції України.

Пунктом 12 Положення закріплено, що майно виправного центру перебуває у державній власності, використовується ним на правах оперативного управління виключно для забезпечення виконання ним завдань та не може бути об`єктом застави. Порядок використання майна виправного центру при його ліквідації визначається згідно діючого законодавства.

Відповідно до ч. 5 ст. 22 Господарського кодексу України, держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Суб`єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах (ч. 5 ст. 55 Господарського кодексу України).

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 137 Господарського кодексу України, правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб`єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб`єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції вірно зазначив, що ініціатором зміни цільового призначення земельної ділянки, що перебуває у користуванні ДУ № 132, якою вона наділена державою на праві оперативного управління з метою виконання нею завдань, визначених Законом України «Про кримінально-виконавчу службу», могла бути сама держава в особі уповноваженого органу, яким ДУ № 132 не є. Тобто, укладення оспорюваного договору, метою якого є будівництво житлового кварталу на спірній земельній ділянці, суперечить цільовому призначенню та функціональному використанню земельної ділянки, наданої у постійне користування відповідачу 1, що призводить до порушення одного з основних обов`язків землекористувача - використання земельної ділянки за цільовим призначенням та вимог статті 96 Земельного Кодексу України.

До того ж, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Тобто, як вірно зазначив суд першої інстанції, наслідком забудови земельної ділянки, що належить державі є набуття права власності на будівлю (за виключенням 5% житлових приміщень) ТОВ «Ровілент», що матиме наслідком перехід до останнього відповідного права на земельну ділянку, в розумінні ст.120 Земельного кодексу України, на якій розташоване будівництво.

Реалізація спірного договору, на умовах визначених ДУ № 132 на власний розсуд, без залучення до цього питання Міністерства юстиції України, як уповноваженого органу у спірних правовідносинах, призводить до порушення державних інтересів та вимагає судового захисту, адже може призвести до виникнення у ТОВ «Ровілент» права користування земельною ділянкою державної власності, та, як наслідок, втрати державою можливості використання зазначеної ділянки для цілей та завдань ДУ № 132 чи інших завдань держави.

Крім того, як вбачається з відомостей з ЄДР, ДУ № 132 перебуває в стані припинення, що свідчить про те, що спірний договір з боку ДУ № 132 не спрямований на досягнення спільної мети, зазначеної в спірному договорі.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції оцінивши наявні у справі докази як кожен окремо, так і у їх сукупності, дійшов висновку, що оспорюваним договором від 29.10.2019, укладеним відповідачем 1 та відповідачем 2 порушуються права позивача як органу, який реалізує права держави на землю, суперечить вимогам Земельного кодексу України в частині додержання процедури припинення та надання у користування земельної ділянки державної форми власності, зміни цільового призначення земельної ділянки, а також не спрямований на досягнення спільної мети, та сам договір укладено ДУ № 132 не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо розпорядження земельною ділянкою, а тому підлягає визнанню судом недійсним згідно зі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні.

Доводи скаржника про те, що земельна ділянка, яка є предметом оспорюваного договору - не має підведених комунікацій і є непридатною для ведення сільського господарства, не використовується за своїм цільовим призначенням, тобто, фактично не лише не приносить прибутку державній установі, а і є збитковою, а також довод про те, що забудова спірної земельної ділянки відповідно до договору надасть можливість ДУ № 132 забезпечити житлом частину співробітників - не є підставами для скасування оскаржуваного рішення, оскільки наведені обставини жодним чином не звільняють учасників спірних правовідносин дотримуватись вимог закону при укладенні господарських договорів, а соціально значуща мета договору не може спростовувати необхідність дотримання як компетенції учасників при укладенні договору так і необхідність дотримання вимог закону при встановленні господарських договірних правовідносин.

При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу скаржника на те, що він не позбавлений права звернутись до відповідних учасників спірних правовідносин з пропозицією встановити господарські правовідносини з дотриманням встановленої законом процедури.

Отже, усі доводи, посилання та обгрунтування учасників справи судом апеляційної інстанції враховані при вирішенні спору, проте, є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та висновків суду апеляційної інстанції у даній постанові щодо спірних правовідносин учасників справи, а судом першої інстанції, в свою чергу, надано належну оцінку усім наявним у справі доказам та правовідносинам учасників справи та ухвалено обґрунтоване рішення у відповідності до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, яким задоволено позовні вимоги Міністерства юстиції України та визнано недійсним договір від 29.10.2019, укладений між державною установою «Ірпінський виправний центр (№ 132)» та товариством з обмеженою відповідальністю «Ровілент», що посвідчений приватним нотаріусом Мужейдовою Т.О. зареєстрований в реєстрі № 2874.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені скаржником в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції у вказаній справі про задоволення позовних вимог Міністерства юстиції України про визнання недійсним договір від 29.10.2019, укладений між державною установою «Ірпінський виправний центр (№ 132)» та товариством з обмеженою відповідальністю «Ровілент», що посвідчений приватним нотаріусом Мужейдовою Т.О. зареєстрований в реєстрі № 2874.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд визнає, що доводи скаржника викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, оскаржуване рішення ухвалено з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, а також з дотриманням норм процесуального та матеріального права, у зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни або скасування оскаржуваного рішення, за наведених скаржником доводів апеляційної скарги.

Також, оскільки за наслідками апеляційного розгляду справи рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021 у справі № 911/2317/21 залишено в силі, а тому його дія, яка була зупинена ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2022, підлягає поновленню.

Розподіл судових витрат

Згідно із ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 240, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ровілент" на рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021 у справі № 911/2317/21 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 22.12.2021 у справі № 911/2317/21 - залишити без змін.

3. Судовий збір за подачу апеляційної скарги залишити за Товариством з обмеженою відповідальністю "Ровілент" .

4. Матеріали справи № 911/2317/21 повернути Господарському суду Київської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах, яким є Верховний Суд, шляхом подачі касаційної скарги в порядку, строки та випадках, визначених ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Касаційна скарга на постанову подається протягом 20 днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата підписання повного тексту постанови: 05.12.2022.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді О.В. Тищенко

К.В. Тарасенко