Ухвала

від 19.01.2022 по справі 910/1929/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

19 січня 2022 року

м. Київ

cправа № 910/1929/19

Верховний Суд у складі судді Касаційного господарського суду:

Стратієнко Л.В.,

розглянувши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1

на постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий - Шапран В.В., судді - Буравльов С.І., Андрієнко В.В.)

від 30.11.2021,

за позовом ОСОБА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "ТМА"

про стягнення частки в статутному капіталі та прибутку (дивідендів)

ВСТАНОВИВ:

30.12.2021 ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.11.2021 у справі №910/1929/19 до суду касаційної інстанції.

11.01.2022 до Верховного Суду від ТОВ Фірма "ТМА" надійшло заперечення проти відкриття касаційного провадження.

Перевіривши матеріали касаційної скарги та вказаного заперечення, Верховний Суд встановив, що скаргу подано без додержання вимог щодо змісту касаційної скарги, викладених у пункті 5 частини другої статті 290 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 287 цього Кодексу підстави (підстав), з огляду на таке.

Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального пра-ва чи порушення норм процесуального права.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні (абзац 2 пункту 5 частини другої статті 290 цього Кодексу).

У цьому випадку необхідно чітко вказати норму права, висновок про застосування якої був сформований Верховним Судом, дату прийняття відповідного судового рішення та номер справи, навести сам висновок і в чому полягає невідповідність оскарженого судового рішення сформованій правозастосовчій практиці.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладе-ного у постанові Верховного Суду (абзац 3 пункту 5 частини другої статті 290 цього Кодексу). Cкаржник повинен чітко вказати норму права, висновок про застосування якої був сформований Верховним Судом, дату прийняття відповідного судового рішення та номер справи, навести сам висновок і змістовно обґрунтувати необхідність відступлення від нього.

Якщо підставою для відкриття касаційного провадження скаржник вважає наявність випадку, передбаченого пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, він повинен зазначити норму права, єдину практику застосування якої необхідно сформувати, обставини справи, до яких ця норма повинна застосовуватись, який висновок зробили суди попередніх інстанцій з цього питання та обґрунтувати, в чому полягає непогодження із ним.

Оскаржуючи в касаційному порядку судові рішення на підставі пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України необхідно зазначити, яке саме процесуальне порушення з передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу призвело до прийняття незаконного судового рішення.

При цьому, необхідно враховувати, що за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України відкриття касаційного провадження через недослідження зібраних у справі доказів можливе лише за умови наявності у касаційній скарзі інших обґрун-тованих підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Отже, системний аналіз наведених положень ГПК України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт (пункти) частини другої статті 287 ГПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.

Таким чином, процесуальний закон покладає на скаржника обов`язок зазначати у касаційній скарзі про неправильне застосування конкретних норм матеріального та/або порушення норм процесуального права, яке допустили суди попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень та чітко визначити конкретну підставу (підстави) касаційного оскарження судового рішення, передбачену (передбачені) статтею 287 ГПК України, з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку. Крім того, скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до приписів ГПК України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.

ОСОБА_1 посилається на пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України зазначає про необхідність відступлення від правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №910/117473/16, яку застосував суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови, оскільки вона не стосується обставин спірних правовідносин, тобто скаржник вказує, що обставини справи не є аналогічними. Проте, пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачає відступ від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні лише у подібних правовідносинах. З огляду на викладене, пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не може бути у цьому випадку підставою для касаційного оскарження постанови Північного апеляційного господарського суду від 30.11.2021 у справі №910/1929/19.

При цьому, скаржник зазначає, що відсутня позиція Верховного Суду, якою врегульовано ідентичні обставини в аналогічному спорі.

Проте, суд зауважує, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржнику необхідно надати письмові пояснення в яких конкретизувати визначені у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, а саме зазначити норму права (пункт, абзац, частина тощо) щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтувати необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення цієї справи.

Крім того, скаржник зазначає, що судом не було надано належну оцінку зібраним у справі доказам, без взаємозв`язку з посиланням на конкретний пункт статті 287 ГПК України, як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.

Враховуючи викладене, касаційна скарга подана без додержання відповідних вимог, встановлених пунктом 5 частини 2 статті 290 цього Кодексу, а тому підлягає залишенню без руху на підставі частини 2 статті 292 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, ОСОБА_1 подає клопотання про зменшення розміру судового збору до 40000,00 грн, оскільки він є пенсіонером та інвалідом 3 групи, а його сукупний дохід за 2020/2021 роки - 226 861,24 грн, а отже розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача, що підтверджується випискою по рахунку з банку та пенсійним посвідченням.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах (рішення суду від 28.10.1998 року у справі "Ейрі проти Ірландії", серія А, N 32, п. 25 - 26).

Суд підкреслює, що обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти (див., наприклад, рішення суду від 10.07.1998 року у справі компанії "Тіннеллі та сини, Лтд. та ін." і "Мак-Елдуф та інші проти Сполученого Королівства", Reports 1998-IV, с. 1660, п. 72, та рішення суду від 28.11.2006 року у справі "Апостол проти Грузії", заява N 40765/02). При цьому, Суд в якості "законної мети" визнає, зокрема, фінан-сування функціонування органів судової влади та дія в якості стримуючого фактору від легковажних позовів (рішення суду від 12.06.2007 року у справі "Станков проти Болгарії" (Case of Stankov v. Bulgaria, заява N 68490/01, п. 57).

Відповідно до статті 8 Закону України Про судовий збір , враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

Оцінюючи фінансовий стан особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового стану (пункт 44 рішення Європейського суду з прав людини від 26 липня 2005 року у справі Kniat v. Poland ; пункти 63, 64 рішення Європейського суду з прав людини від 26 липня 2005 року у справі Jedamski and Jedamska v. Poland ).

Вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвер-ити свій поганий фінансовий стан (пункт 111 рішення Європейського суду з прав людини від 20 лютого 2014 року у справі Shishkov v. Russia ).

Особа, яка заявляє відповідне клопотання, повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що її майновий стан перешкоджав (перешкоджає) сплаті нею судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі.

Отже, суд вважає за необхідне зобов`язати скаржника надати докази, які б підтверджували відсутність інших джерел доходів (довідку про сукупний річний дохід від органу Державної фіскальної служби тощо).

Керуючись статтями 174, 234, 290, 292 Господарського процесуального кодексу України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.11.2021 у справі №910/1929/19 залишити без руху.

2. Надати ОСОБА_1 строк для усунення недоліків протягом десяти днів з дня вручення ухвали.

3. Роз`яснити ОСОБА_1 , що у разі невиконання у встановлений строк вимог цієї ухвали скарга вважатиметься неподаною та буде повернута скаржнику.

4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.

Головуючий Л. Стратієнко