Постанова

від 27.01.2022 по справі 672/986/20

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2022 року

м. Хмельницький

Справа № 672/986/20

Провадження № 22-ц/4820/105/22

Хмельницький апеляційний суд у складі

колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Гринчука Р.С., Грох Л.М., Костенка А.М.

секретар судового засідання Кошельник В.М.,

з участю представника апелянтів,

представника відповідача,

розглянув у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року, суддя Федорук І.М., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Городоцької міської ради Хмельницької області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 про визнання права постійного користування в порядку спадкування ,

встановив:

У вересні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися в суд з позовом до Городоцької міської ради Хмельницької області про визнання в порядку спадкування права постійного користування на земельну ділянку, призначену для ведення селянського (фермерського) господарства.

В обґрунтування позову вказали, що їх батькові, ОСОБА_29 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , належала на праві постійного користування земельна ділянка, розташована на території Варовецької сільської ради Городоцького району Хмельницької області, площею 49,4 га, для ведення селянського (фермерського) господарства, кадастровий номер 6821281000:02:011:0002. Батько фермерського господарства щодо цієї земельної ділянки не створював, до складеного капіталу фермерського господарства вказана земельна ділянка не передавалась. Позивачі вважають, що до складу спадщини після смерті ОСОБА_29 входить, зокрема, право постійного користування спірною земельною ділянкою, у зв`язку з чим просили визнати по 1/3 частці за кожним права постійного користування вказаною земельною ділянкою.

Рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року в задоволенні позову відмовлено .

Відмовляючи в задоволенні позову суд вказав, що ОСОБА_29 отримав спірну земельну ділянку саме для ведення селянського (фермерського) господарства, з моменту державної реєстрації СФГ Смотрич , саме до останнього, як юридичної особи, перейшло право постійного користування земельною ділянкою. В силу вимог закону з припиненням діяльності фермерського господарства припинилося право постійного користування вказаною земельною ділянкою.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказали на те, що висновок суду першої інстанції не відповідає обставинам справи, оскільки немає жодного доказу про те, що спірна земельна ділянка увійшла до складеного капіталу фермерського господарства. Зміст статуту фермерського господарства вказує на те, що підприємство використовувало у своїй діяльності лише власне майно. З головою фермерського господарства не був укладений договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Зазначили, що жодних додатків до акта на право постійного користування серії ХМ №0081 від 30.07.2001 року щодо передачі спірної земельної ділянки у користування фермерському господарству у матеріалах справи також немає. Судом також не було залучено до справи усіх третіх осіб, про які клопотав позивач, що є порушенням норм процесуального права.

У відзиві на апеляційну скаргу Городоцька міська рада Хмельницької області вказала, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та переоцінки доказів, належним чином оцінених судом першої інстанції.

В судовому засіданні представник апелянтів підтримав доводи апеляційної скарги.

Представник відповідача в суді заперечив проти апеляційної скарги, підтримав рішення суду першої інстанції.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови у задоволенні апеляційної скарги з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_29 .

Після смерті останнього спадщину у встановленому законом порядку прийняли спадкоємці першої черги за законом, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

За життя ОСОБА_29 було надано у постійне користування земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства площею 49,4 га, розташовану на території Варовецької сільської ради Городоцького району, що підтверджується копією Державного акту на право постійного користування землею, виданого Городоцькою районною радою народних депутатів 30.07.2001 року.

31.07.2001 року зареєстровано СФГ Смотрич , власником якого був ОСОБА_29 .

Згідно з рішенням № 4 голови СФГ Смотрич ОСОБА_29 від 15.01.2010 року дане господарство перейменовано в ФГ Зруб , до членів вказаного фермерського господарства також прийнято ОСОБА_30 (дружину), ОСОБА_1 (сина), ОСОБА_2 (сина), ОСОБА_2 (дочку), затверджено нову редакцію статуту ФГ Зруб .

Як вбачається зі змісту витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, ФГ Зруб , засновником котрого був ОСОБА_29 , 30.03.2010 року припинило свою діяльність на підставі судового рішення.

На час набуття засновником СФГ Смотрич права постійного користування спірною земельною ділянкою діяв ЗК Української РСР 1990 року, відповідною редакцією якого передбачалось таке регулювання відносин щодо права постійного користування земельною ділянкою.

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 цього Кодексу, у редакції, чинній на час надання спірної земельної ділянки засновникові). Право постійного користування землею посвідчували державні акти. Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК Української РСР 1990 року).

Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина перша статті 50 ЗК Української РСР 1990 року). Землю у постійне користування надавали Ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини п`ятої статті 7 ЗК Української РСР 1990 року).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздив з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подавали до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписував голова створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляли про їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливими були також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки (частини перша та друга статті 51 ЗК Української РСР 1990 року).

Право користування земельною ділянкою чи її частиною припинялося, зокрема, у разі припинення діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР 1990 року).

На час заснування СФГ Смотрич відносини, пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств регулювалися Законом України від 20.12.1991 року № 2009-XII Про селянське (фермерське) господарство , (далі - Закон України Про селянське (фермерське) господарство ), приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших Законів України, зокрема і до ЗК Української РСР 1990 року.

Селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства. На його ім`я видавався Державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею; з головою селянського (фермерського) господарства укладався договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, складалися інші документи відповідно до законодавства України (частини перша, четверта та п`ята статті 2 Закону України Про селянське (фермерське) господарство ).

Право на створення селянського (фермерського) господарства мав кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, мав документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надавалося громадянам, які проживали в сільській місцевості і мали необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (частина перша статті 4 Закону України Про селянське (фермерське) господарство ).

Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність і надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди. У постійне користування земля надавалася громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебували у державній власності. У тимчасове користування земельні ділянки надавалися, зокрема, із земель запасу, а також могли надаватися із земель лісового та водного фондів (частина друга статті 4 Закону України Про селянське (фермерське) господарство ).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подавали до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, документально підтверджували їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки, обґрунтування щодо розмірів земельної ділянки і перспектив діяльності селянського (фермерського) господарства (частина перша статті 5 Закону України Про селянське (фермерське) господарство ).

Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України Про селянське (фермерське) господарство після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягало у 30-денний строк державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) й одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набувало статусу юридичної особи, одержувало печатку з його найменуванням і адресою, відкривало розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступало у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнавалося державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 29 Закону України Про селянське (фермерське) господарство діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України.

За змістом наведених приписів на час створення СФГ Смотрич можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином, зокрема, права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства. Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Більше того, право користування земельною ділянкою мало припинятися з припиненням діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР 1990 року), а припинення права користування земельною ділянкою мало наслідком припинення діяльності цього господарства (пункт 2 частини першої статті 29 Закону України Про селянське (фермерське) господарство ).

Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки інакше, ніж за її цільовим призначенням (пункт 1 частини першої статті 40 ЗК Української РСР 1990 року), а також юридичні наслідки її використання не за цільовим призначенням (пункт 7 частини першої статті 27, частина друга статті 29, частина перша статті 88 ЗК Української РСР 1990 року), надана громадянину у встановленому порядку для ведення селянського (фермерського) господарства земельна ділянка за її правовим режимом була та є такою, яку слід використовувати виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб цього громадянина.

Велика Палата Верховного Суду, формулюючи висновок щодо того, чи можливо успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, у постанові від 23.06.2020 року у справі №179/1043/16-ц (провадження №14-63цс20) зазначила таке.

За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України Про селянське (фермерське) господарство , статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України Про фермерське господарство , статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР 1990 року, статей 31, 92 ЗК України після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Натомість право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР 1990 року у редакції, чинній до 16.05.1992 року, могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього Кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що з моменту створення СФГ Смотрич відбулася фактична заміна постійного землекористувача, і обов`язки постійного землекористувача перейшли від ОСОБА_29 до селянського (фермерського) господарства Смотрич з дня його державної реєстрації (постанова Верховного Суду від 23.09.2020 року у справі №579/1304/16-ц).

Державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства за його засновником не змінює вказаний висновок, оскільки після державної реєстрації такого господарства саме воно як суб`єкт підприємницької діяльності могло використовувати відповідну ділянку за її цільовим призначенням, тобто бути постійним користувачем. Відповідно, з часу державної реєстрації цього господарства воно повноважне зареєструвати за собою право постійного користування земельною ділянкою, яку раніше для ведення селянського (фермерського) господарства отримав його засновник.

Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 10.04.2019 року (пункти 23-29) й ухвалі від 13.11.2019 року (пункти 17-18) у справі №275/82/18 (провадження № 14-101цс19), а також у постанові від 01.04.2020 року у справі №320/5724/17 (провадження №14-385цс19) (підпункти 6.24-6.29) щодо належності права на продовження користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства саме такому господарству, а не його засновникові.

Законом України №937-IV Про фермерське господарство від 19.06.2003 року, (далі - Закон №937-IV), який є чинним сьогодні, також можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Створення фермерського господарства (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що підлягає використанню виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 року у справі №320/5724/17 (провадження №14-385цс19), постанові Верховного Суду від 08.07.2020 року у справі №328/1197/17 і підстави для відходу від такого висновку відсутні.

З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20.03.2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з підстав, закріплених у законодавстві, зокрема статтею 141 ЗК України, у редакції чинній на момент смерті ОСОБА_29 , передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Смерть громадянина - засновника СФГ не передбачена земельним законодавством України як підстава для припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою, переданою йому засновником та за наявності інших членів СФГ є підставою для включення цих прав до складу спадщини.

Навпаки, земельне законодавство передбачає, що передана земельна ділянка є частиною цілісного майнового комплексу - СФГ і спадкується у складі цього майнового комплексу на тих самих підставах або переходить до інших членів СФГ з підстав визначених законом ( статті 22, 23, 35 Закону №937-IV).

З наведеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство) (постанова Верховного Суду від 07.10.2020 року у справі №386/113/16-ц).

Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщини, визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом цього переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Проте право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.

Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону України Про фермерське господарство ). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 цього Закону). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 того ж Закону).

У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його засновником, членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.

Колегія суддів зазначає, що з моменту створення селянського (фермерського) господарства Смотрич , (яке в подальшому перейменоване на ФГ Збруч ), до нього перейшли правомочності володіння і користування та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки його засновника, а отже у разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана йому саме для ведення фермерського господарства, зберігались за цією юридичною особою на весь час існування СФГ (в подальшому ФГ) до часу припинення їх діяльності у встановленому порядку і окремо до складу спадщини, на яку мають право спадкоємці на загальних підставах не ввійшли.

Вказаний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 року у справі №922/989/18 (провадження №12-205гс19), у якій відступлено від правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.04.2019 року у справі №922/2103/17 та у постановах Верховного Суду України від 23.11.2016 року у справі №657/731/14-ц, від 23.11.2016 року у справі №6-3113цс15 та від 05.10.2016 року у справі №6-2329цс16, відповідно до яких право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини, з огляду на те, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства.

Посилання апелянта на незалучення до участі в справі третіх осіб є необґрунтованим, оскільки відповідні клопотання були вирішені судом першої інстанції у відповідності з вимогами процесуального Закону і підстав для скасування або зміни судового рішення за таких обставин не вбачається.

Доводи апелянта зводяться до непогодження з висновками суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, перевірені доводи сторін та надана їм належна правова оцінка.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини, у зв`язку з чим у задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, а рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 28 січня 2022 року.

Судді: Р.С. Гринчук

Л.М. Грох

А.М. Костенко