Рішення

від 27.01.2022 по справі 947/36560/21

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

Справа № 947/36560/21

Провадження № 2/947/770/22

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.01.2022 року

Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого - судді Куриленко О.М.,

за участю секретаря - Баранової Ю.О.,

позивача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у судовому засіданні в м. Одесі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до відокремленого структурного підрозділу Одеський торговельно-економічний фаховой коледж Київського національного торговельно-економічного Університету про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

18 листопада 2021 року позивач звернулась до суду з позовом та просила ухвалити рішення, яким: визнати незаконним та скасувати наказ № 137 про відсторонення ОСОБА_1 із займаної посади. Стягнути з ВСП ОТЕФК КНТЕУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Свої вимоги мотивувала тим, що 08 листопада 2021 року, відповідно до наказу № 77/к/тр та наказу № 137, її було відсторонено від займаної посади з підстав відмови від вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Позивач вважає, що таке відсторонення є незаконним та порушує конституційні права позивача, адже чинне законодавство України не передбачає такої підстави як відмова від вакцинації .

Вказані обставини і стали підставою для звернення до суду з даним позовом.

Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 22.11.2021 року провадження по справі було відкрито в порядку спрощеного позовного провадження.

Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду сповіщені належним чином у порядку ст.ст. 128-130 ЦПК України.

Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача відокремленого структурно-економічного фахового коледжу Київського національного торговельно-економічного Університету у судове засідання не з`явився, про час та місце його проведення сповіщався належним чином, причини неявки суду не повідомив заяв та клопотань про відкладення слухання справи від нього до суду не надходило.

Відповідно до частини 1 статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

При викладених обставинах суд вважає за можливе розглянути справу у відсутності відповідача, який сповіщений про розгляд справи належним чином, від якого не надійшло повідомлення про причини неявки, ухваливши заочне рішення у справі, зі згодою позивача, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України, так як надані матеріали є повними і достатніми для розгляду справи у відсутності відповідача.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

У судовому засіданні встановлено, що відповідно до контракту з педагогічним працівником № 1 від 16.11.2021 року ОСОБА_1 була призначена у відокремленому структурному підрозділі Одеський торговельно-економічний фаховий коледж Київського національного торговельно-економічного університету на посаду вихователь строком з 01.09.2021 року по 31.08.2022 року.

08 листопада 2021 року наказом директора відокремленого структурного підрозділу Одеський торговельно-економічний фаховий коледж Київського національного торговельно-економічного університету № 77/к/тр, позивача ОСОБА_1 , вихователя, з 08 листопада 2021 року було відсторонено від роботи до усунення причин, що його зумовили.

Виданню вказаного наказу передувало повідомлення ОСОБА_1 про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 і правовими підставами зазначено ст. 46 КЗпП України, ч.2 ст.12 ЗУ Про захист населення від інфекційних хвороб , Наказ Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04.10.2021 року Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням , п. 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 , спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 .

15.11.2021 року відповідачем було складено акт про відмову позивача надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19.

Позивач 16.11.2021 року звернулась на адресу відповідача із заявою про відмову від ризикового медичного втручання (а.с. 12).

Відповідно до статті 10 Закону України Про основи законодавства України про охорону здоров`я громадяни України зобов`язані: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Стаття 46 Кодексу законів про працю України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи у випадках, прямо передбачених законодавством.

Відповідно до ст. 40 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" під лікарською таємницею слід розуміти інформацію, яка стала відома медичним працівникам й іншим особам у зв`язку з виконанням професійних або службових обов`язків про хворобу, медичне обстеження, огляд і результати, інтимну й сімейну сторони життя громадянина.

Згідно з ст. 286 Цивільного кодексу України під лікарською таємницею слід розуміти таємницю про стан здоров`я особи; факт звернення за медичною допомогою; діагноз; інші відомості, одержані при медичному обстеженні особи.

Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Слід зазначити, що сертифікат вакцинації не несе лікарської або медичної таємниці, а є документом, що підтверджує певний факт, а саме факт вакцинації

Згідно зі статтею 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та статтею 27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення в Україні обов`язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.

При цьому передбачається, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється Міністерством охорони здоров`я України (ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб ).

Наразі наказом МОЗ від 04.10.2021 року №2153 Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням на період дії карантину обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники: центральних органів виконавчої влади та їхніх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їхніх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.10.2019 року № 2070).

Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ № 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції Право на повагу до приватного і сімейного життя , а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація даного наказу Міністерством юстиції України.

Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади , затвердженого постановою КМУ від 28.12.1992 № 731).

Тож у разі виникнення недовіри до вказаного наказу МОЗ та питань щодо його законності, не має бути сумнівів зважаючи на те, що необхідну процедуру введення його в дію він пройшов.

Таким чином, якщо ставити питання обов`язковості вакцинування для працівників з наведеного вище переліку наказ МОЗ № 2153, то його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.

Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтермінування через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.

Під час розгляду справи позивач ОСОБА_1 не надала суду доказів того, що вона має такий стан здоров`я, що є перешкодою для вакцинування.

Разом з цим, суд не приймає до уваги надану позивачем довідку за формою Ф27, оскільки в наданій довідці не вказано, що позивач має протипоказання до проведення профілактичних щеплень та звільняється від вакцинації.

Відповідач, видавши оспорюваних наказ ,застосував відсторонення від роботи, оскільки це прямо передбачено на рівні законодавства. Так, зокрема, відповідно до постанови КМУ № 1236 (в оновленій редакції) саме керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій мають забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу , крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України Про оплату праці та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу ; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; Строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Вирішуючи спір по суті, суд бере до уваги, що в законодавстві відсутнє визначення поняття відсторонення від роботи, на практиці відсторонення від роботи означає призупинення трудових правовідносин (тимчасове увільнення працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і, в свою чергу, тимчасове увільнення роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання та відповідно, сплачувати заробітну плату.

Тимчасове увільнення працівника від виконання ним його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи (на умовах та підставах встановлених законодавством) за своєю суттю не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом. Застосовується такий захід у виняткових випадках, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків. Призупинення трудових відносин в такому випадку не тягне за собою обов`язкове припинення самих трудових відносин. На період усунення від роботи за працівником зберігається його робоче місце.

Відсторонення від роботи оформляється наказом (розпорядженням) роботодавця, в якому мають бути наведені підстава та строки відсторонення.

Працівник має ознайомитись з таким наказом негайно під розпис, оскільки йдеться про реалізацію права працівника на працю.

Бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки за статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення Порушення правил щодо карантину людей, яка визначає, що порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України Про захист населення від інфекційних хвороб , іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, - він може бути притягнений до адміністративної відповідальності у виді накладення штрафу на посадових осіб - від двох до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 2 КЗпП). Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного суду України, викладеними у пункту 10 Постанови від 24.12.1999 року № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці , якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП).

В законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. А саме, навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.

Розглядаючи дану справу, суд зазначає, що обов`язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано ст. 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Між тим, такі втручання цілком припустимі.

Для визначення законності таких втручань Європейський суд вказує на те, що аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті - тобто встановити, чи є втручання виправданим відповідно до закону і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони виправданими в демократичному суспільстві .

Досліджуючи питання наявності закону Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) в ухваленому 08.04.2021 року рішенні у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13) у рішенні, яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266):

Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див.наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№ 28859/11 і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 р., з додатковим посиланням).

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

В Україні таким законом є Закон України Про захист населення від інфекційних хвороб .

Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):

Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8 .

А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації суд наводить такі доводи:

285. … Хоча система обов`язкових вакцинацій - не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань .

З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.

Стосовно доводів позивача про сумнівність ефективності вакцинування, то ЄСПЛ посилається на загальний консенсус щодо життєвої важливості такого заходу та засобу захисту населення від хвороб, які можуть мати серйозні наслідки для здоров`я людини, та які в разі серйозних спалахів можуть викликати проблеми в суспільстві. Зважаючи на те, що частота ускладнень є досить незначною, однак безсумнівно, їх виникнення є досить загрозливим для здоров`я людини, органи Конвенції підкреслили важливість прийняття необхідних запобіжних заходів перед вакцинацією… Очевидно, це стосується перевірки в кожному окремому випадку можливих протипоказань. Це також відноситься до моніторингу безпеки застосовуваних вакцин. У кожному з цих аспектів Суд не вбачає підстав ставити під сумнів адекватність національної системи вакцинації. Вакцинація проводиться медичними працівниками тільки при відсутності протипоказань, які попередньо перевіряються відповідно до звичайного протоколу, відповідні медичні працівники зобов`язані повідомляти про будь-які підозри на серйозні або несподівані побічні ефекти. Відповідно, безпека використовуваних вакцин знаходиться під постійним контролем компетентних органів .

Стосовно порушення прав на працю, про що зазначає позивачка, яка відмовилась від щеплення, ЄСПЛ зазначив таке: відмовилась від щеплення, ЄСПЛ зазначив таке:

306. Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком її рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я.

Верховний суд цілком послідовно стверджує наступне (постанова від 10.03.2021 р. у справі № 331/5291/19):

Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.

Держава, встановивши відсторонення певних категорій працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей чи інших груп населення, які є на більш уразливі.

Суд бере до уваги вимоги ч.1 ст.12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та ч.1 ст.27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення , згідно яких обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань, окрім дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу, підлягають окремі категорії працівників, у зв`язку з особливостями виконуваної ними роботи.

Тобто відповідно до діючого законодавства профілактичне щеплення проти COVІD-19 є обов`язковим для працівників освіти; також беручи до уваги вимоги ч.ч. 2, 3 ст. 14 ЗУ Про охорону праці , згідно яких працівник зобов`язаний дбати про особисту безпеку і здоров`я, а також про безпеку і здоров`я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт.

Тобто незважаючи на те, що кожна людина має право самостійно розпоряджатися власним життям і здоров`ям, існує перелік обов`язкових щеплень, які мають бути проведені окремою категорією працівників у зв`язку з особливостями виконуваної ними роботи.

Відмова від вакцинації є цілком правомірною, але в цьому випадку працівник свідомо допускає настання наслідків у вигляді відсторонення від роботи. Відмова працівника від вакцинації не повинна ставити під загрозу здоров`я колег, які працюють з позивачем, а також учнів, які навчаються в Одеському торговельно-економічному фаховому коледжі Київського національного торговельно-економічного Університету.

Позивачем в порушення вимог діючого законодавства не були надані ні сертифікат про проходження профілактичних щеплень проти COVID-19, ні медичний висновок про наявність протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19.

З урахуванням позиції ЄСПЛ, згідно якої обмеження прав осіб, які відмовилися від вакцинації за власним бажанням, а також накладення санкцій за таку відмову, не є проявом дискримінації та порушенням ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також те, що інтереси суспільства превалюють над інтересом однієї особи, тому впровадження обов`язкової вакцинації задля боротьби за громадське здоров`я не є порушенням прав окремих осіб, суд дійшов висновку, що роботодавець, відповідно до вимог статті 46 КЗпП на підставі діючого законодавства, правомірно, відсторонив ОСОБА_1 від роботи, а отже наслідки у вигляді відсторонення були спричинені свідомим порушенням позивачем діючого законодавства.

У своєму рішенні ЄСПЛ "Vavricka and Others v. The Czech Republic" [19], окрім національного законодавства Чехії, додатково звернув увагу на практику низки таких країн, як Франція, Угорщина, Північна Македонія, Італія та інші. Рішення відповідних національних судів цих країн переважно свідчили про те, що такі положення законодавства про обов`язкову вакцинацію є конституційними й жодним чином не порушують права людини. Зокрема, суди наголошували на тому, що методи вакцинування є науково протестованими, існує доведення їх ефективності, а отже, переваги такого вакцинування як для окремо взятої людини, так і для суспільства в цілому значно переважають можливі негативні наслідки від щеплення.

Виходячи з практики ЄСПЛ, можна сформувати чітке уявлення про позицію Суду з такого питання. Так, у рішенні у справі Соломахін проти України [18] ЄСПЛ ще раз наголосив на тому, що питання обов`язкової вакцинації зачіпає права, окреслені ст. 8 Конвенції [1]. Також Суд підкреслив, що тілесна цілісність особи стосується найінтимніших аспектів приватного життя людини й що обов`язкове медичне втручання, навіть якщо воно має незначне значення, є втручанням у це право. Своєю чергою обов`язкова вакцинація - як примусове лікування - означає втручання в право на повагу особистого життя, яке містить фізичну й психологічну цілісність людини, як це гарантується п. 1 ст. 8 (рішення у справах Салветті проти Італії від 9 липня 2002 р. [16] і Маттер проти Словаччини від 5 липня 1999 р. [14]).

Важливою особливістю цієї справи є те, що під час її розгляду ЄСПЛ вирішив застосувати так званий трискладовий тест для більш ґрунтовної перевірки наявності чи відсутності в такому випадку порушення ст. 8 Конвенції

[1]. Проведення трискладового тесту передбачає перевірку конкретного обмеження права за критеріями відповідності закону, наявності легітимної мети й необхідності в демократичному суспільстві. Звісно, якщо казати про перший аспект - відповідність закону, - то цей критерій індивідуальний у кожній справі, зважаючи на національне законодавство кожної окремо взятої держави. Як такого питання про легітимність мети застосування обов`язкової вакцинації в Суду не поставало, адже, як зазначає національне законодавство Чехії, національні суди й практика ЄСПЛ, метою подібних дій є забезпечення здоров`я населення, зокрема породження колективного імунітету. Окрім цього, у вже цитованому вище рішенні ЄСПЛ Соломахін проти України Суд також наголошував на тому, що порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим дотриманням цілей охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання [18].

Щодо останнього критерію трискладового тесту, то Суд нагадав, виходячи зі своєї практики, що втручання вважатиметься необхідним у демократичному суспільстві для досягнення законної мети, якщо воно відповідає нагальній соціальній потребі , якщо причини, наведені національними органами влади для його обґрунтування, є актуальними й достатніми та якщо це пропорційно законній меті, яка переслідується.

У контексті статті особливу увагу варто приділити позиції Суду саме щодо відсторонення невакцинованих від відвідування дитячих садків і шкіл. Суд зазначає, що для дітей заявників, які на час застосування до заявників санкцій відвідували школу, не настало жодних негативних наслідків, що б вплинули на можливість цих дітей реалізовувати своє право на освіту [19]. Своєю чергою щодо питання про відмову в зарахуванні до дитячих садків дітей інших заявників ЄСПЛ зазначає, що, хоча заявники скаржились на вплив цього на організацію сімейного життя, особливо у фінансовому й кар`єрному плані, Суд повторює, що особиста сфера справи, розглянута в рамках ст. 8 приватного життя, обмежується самими заявниками й наслідками для них оскаржуваних заходів.

Звісно, приймаючи рішення, Суд враховував те, що недопущення дітей такого віку до навчання та спілкування з однолітками негативно вплинуло на можливість цих дітей особистісно розвиватися, проте ЄСПЛ вказує на те, що такі наслідки були спричинені свідомим порушенням законодавства їхніми законними представниками - батьками.

Вирішуючи спір по суті, суд також бере до уваги висновку Верховного Суду, викладені в Постанові від 10 березня 2021 року, справа № 331/5291/19, відповідно до яких вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.

Держава, встановивши заборону відвідувати навчальний заклад дитиною, яка не має профілактичних щеплень, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі і самої нещепленої дитини.

Суд прийшов до висновку про те, що інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян.

Колегія судів зазначає, що норма статі 15 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб покликана захистити здоров`я та життя дітей у зв`язку з ускладненою епідемічною ситуацією, а перебування дітей, які не отримали профілактичні щеплення, в організованих колективах створює ризик виникнення спалахів інфекційних хвороб, що є загрозою для життя та здоров`я не лише учнів, а й членів їхніх сімей та працівників закладів освіти, тобто дитина, яка не отримала щеплення, не лише стає потенційно небезпечною для оточення, а й сама піддається підвищеному ризику захворіти, відвідуючи місця масового скупчення людей.

Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення батьками дитини при збереженні обсягу права дитини на здобуття освіти протиставляється загальному праву (інтересу) інших батьків та їх дітей, які провели щеплення, перед направленням дитини для здобуття освіти до освітніх закладів з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я.

Отже, держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущеною до занять, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я не тільки всіх учнів і працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином саму дитину, яка не отримала профілактичні щеплення.

Відповідно до ст.2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статі 5 Цивільного процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.ст.124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

У зв`язку з вищевикладеним, на підставі повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, з`ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 46, 233 КЗпП України, ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , ст.ст. 12, 13, 76, 81, 83, 89, 141, 263-265, 279, 280 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до відокремленого структурного підрозділу Одеський торговельно-економічний фаховой коледж Київського національного торговельно-економічного Університету , про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити в повному обсязі.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Куриленко О. М.

Повний текст рішення складено 31 січня 2022 року.