Рішення

від 13.01.2022 по справі 320/12358/20

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 січня 2022 року м. Київ № 320/12358/20

Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Панової Г.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Зазимської сільської ради Броварського району Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) із позовом до Зазимської сільської ради Броварського району Київської області (далі також - відповідач), в якому просив суд:

- визнати назаконним та скасувати рішення 7 позачергової сесії Зазимської сільської ради Броварського району Київської області VII скликання від 15.05.2020 № 336;

- зобов`язати Зазимську сільську раду Броварського району Київської області надати дозвіл на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для будівництва та та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,25 га, за рахунок земель житлової і громадської забудови комунальної власності на території с. Зазим`я Броварського району згідно поданого графічного матеріалу до клопотання від 29.04.2020.

В обгрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що позивач звернувся до Зазимської сільської ради Броварського району Київської області з клопотанням в порядку ст. 118 Земельного кодексу України, в якому просив надати йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,25 га, за рахунок земель житлової і громадської забудови комунальної власності на території с. Зазим`я Броварського району. Однак у відповідь отримав копію рішення 7 позачергової сесії Зазимської сільської ради Броварського району Київської області VII скликання від 15.05.2020 №336, за змістом якого відповідач відмовив у наданні відповідного дозволу з мотиву перебування бажаної для позивача земельної ділянки у приватній власності інших фізичних осіб. Таке рішення органу місцевого самоврядування позивач вважає безпідставним з огляду на те, що згідно викопіювань з Публічної кадастрової карти україни (що були долучені до клопотання від 29.04.2020) вбачається, що на території, яка була вкзана, як бажане місце розташування земельної ділянки, відсутні сформовані земельні ділянки, які у встановленому законом порядку передані у приватну власність.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.12.2020 відкрито провадження у справі та вирішено її розгляд здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання. Крім того, суддя цією ухвалою, а також ухвалою від 01.02.2021 витребував від відповідача ряд доказів, а саме: належним чином засвідчену копію клопотання ОСОБА_1 від 29.04.2020 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність та додані документи; належним чином засвідчену копію рішення за результатами розгляду клопотання позивача.

У встановлений судом строк відповідач своїм правом на подання відзиву на позовна заяву та додаткових доказів на спростування заявлених позовних вимог не скористався, а також витребувані судом документи до суду не подав, хоча відповідач був належним чином повідомлений відкриття провадження у справі.

Суд ухвалою від 01.02.2021 продовжив строк проведення підготовчого провадження та повторно витребував у відповідача документи, витребувані ухвалою суду від 29.12.2020.

Від відповідача до суду надійшла заява від 02.03.2021 про продовження строку встановленого судом для подачі відзиву відповідачем.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до частини другої статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Отже, оскільки заява про продовження строку була подана суду відповідачем поза межами строку встановленого судом для подачі відзиву, така заява розгляду не підлягає.

За результатами підготовчого провадження, після вчинення всіх необхідних процесуальних дій, передбачених ч. 2 ст. 180 Кодексу адміністративного судочинства України, судом 16.03.2021 постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

У призначене на 13.04.2021 судове засідання сторони не з`явились. Натомість від представника позивача через канцелярію суду надійшла заява від 16.03.2021 щодо здійснення подальшого розгляду цієї справи в порядку письмового провадження та за відсутності позивача (його представника).

З огляду на дані обставини судом, відповідно до ч. 3 ст. 194, ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України, вирішено здійснювати розгляд справи в порядку письмового провадження, на підставі наявних у справі матеріалів.

Розглянувши подані позивачем у справі документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Зазимської сільської ради Броварського району Київської області з клопотанням від 29.04.2020, де просив відповідача надати йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,25 га, за рахунок земель житлової і громадської забудови комунальної власності на території с. Зазим`я Броварського району.

До вказаного клопотання були додані наступні документи: копії сторінок паспорта громадянина України та копія ідентифікаційного номера; графічні матеріали, на яких зазначене бажане місце розташуванням земельної ділянки.

За результатами розгляду вказаного клопотання на 7 позачерговій сесії Зазимською сільською радою Броварського району Київської області VII скликання було прийнято рішення від 15.05.2020 № 345 Про відмову гр. ОСОБА_1 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність в межах с. Погреби . За змістом цього рішення (копія якого долучена позивачем до матеріалів позовної заяви) ОСОБА_1 було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,25 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по вул. Єдності в с. погреби з мотиву, що зазначена в матеріалах, доданих до клопотання земельна ділянка, перебуває у власності іншої фізичної особи.

Не погоджуючись із таким рішенням суб`єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав. При цьому, судом встанволено, що позивачем помилково зазначено у позові номер оспорюваного рішення 336, оскільки як вбачається зі змісту цього рішення, його номер 345.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходив з наступного.

Частиною другою ст. 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель регулюються, зокрема, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Порядок набуття права на землю громадянами та юридичними особами регулюється главою 19 розділуЗемельного кодексу України (далі - ЗК України).

Згідно з п. б ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до п. б ч. 1 ст. 81 ЗК України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Порядок набуття і реалізації права на землю визначений розд. IV Земельного кодексу України. Так, ч. 1 ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. 2 ст. 116 ЗК України, набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з ч. 3 ст. 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання (ч. 4 ст. 116 цього ж Кодексу).

Частиною першою ст. 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.

Частиною першою ст. 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

У силу положень абз. 1 ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 ЗК України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17, від 05.03.2019 у справі № 360/2334/17, від 20.01.2021 у справі № 360/1590/16-а, від 08.09.2020 у справі № 812/1450/17.

При цьому, відповідно до положень ст. 118 Земельного кодексу України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

-затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до ст. 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12.06.2020 у справі № 808/3187/17.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною шостою ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 №1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Як зазначено вище, підставою для відмови у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою відповідач вказав те, що зазначена в матеріалах, доданих до клопотання земельна ділянка, перебуває у власності іншої фізичної особи . При цьому, відповідач не вказав на жодні документальні докази, які б могли засвідчувати існування наведеної обставини (зокрема, на реквізити прийнятого органом місцевого самоврядування рішення про передачу відповідної земельної ділянки у власність фізичної особи, П.І.П. особи, які як стверджує відповідач, така земельна ділянка свого часу була передана у приватну власність із земель комунальної власності).

Також в ході розгляду судом даної справи відповідач не подав до суду жодні документіальні докази в обгрунтування правомірності прийнятого ним рішення від 15.05.2020 № 345 Про відмову гр. ОСОБА_1 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність в межах с. Погреби , та не пояснив суду причини, з яких такі докази відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 72, ч. 3 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Докази суду надають учасники справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Виходячи з викладеного, саме суб`єкт владних повноважень зобов`язаний довести, що він діяв у межах, установлених законом, відповідно до повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Згідно ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Відповідачем не надано суду доказів того, що спірна земельна ділянка перебуває у приватній власності або знаходиться у складі земельної ділянки, яка перебуває у приватній власності іншої особи

У контексті з навеленим суд зазначає, що законодавством України, зокрема ЗК України, не заборонено надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення тієї самої земельної ділянки (або земельних ділянок, що накладаються ) кільком особам.

Крім того, як слідує з кадастрової карти України та графічних матеріалів, доданих до заяви від 29.04.2020, спірна земельна ділянка є вільною.

Таким чином, відповідачем не надано доказів щодо правомірності та обґрунтованості оскаржуваного рішення.

Отже, суд дійшов висновку, що рішення Зазимської сільської ради Броварського району Київської області від 15.05.2020 № 345 Про відмову гр. ОСОБА_1 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність в межах с. Погреби не ґрунтується на вимогах закону та підлягає скасуванню.

Щодо вимог позивача про зобов`язання відповідача надати позивачу відповідний дозвіл, суд зазначає наступне.

Частиною 3 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Відповідно до ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, повноваження суду щодо покладення на відповідача обов`язку прийняти конкретне рішення у першу чергу залежить від встановлення наявності у відповідача у межах спірних правовідносин повноважень діяти на власний розсуд (дискреційних повноважень).

На законодавчому рівні поняття дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

У даній справі повноваження щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні регламентовано частинами 6, 7 статті 118 ЗК України.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у своїх постановах від 22.01.2020 у справі №560/798/16-а, від 24.12.2019 у справі №823/59/17, від 31.10.2019 у справі №802/1224/16-а, від 11.09.2019 року у справі №819/570/18.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: за наявності поважних причин орган вправі надати … , у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити… , рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам… тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість, у цій справі повноваження відповідача не є дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою з урахуванням фактичних обставин згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту, застосовується лише за наявності необхідних підстав з урахуванням фактичних обставин справи.

Дійсно, у випадку невиконання обов`язку відповідачем за наявності визначених законом умов у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права або шляхом зобов`язання ухвалити рішення.

Однак, як і будь-який інший спосіб захисту зобов`язання відповідача ухвалити рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.

Частиною 7 ст. 118 ЗК України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним.

Зобов`язання судом відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом.

Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями. Зокрема, ч. 4 ст. 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 31.07.2020 у справі №810/2474/18.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Відтак, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Водночас, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Суд зазначає, що дискреційні повноваження відповідача, як суб`єкта владних повноважень, що на підставі ст. 118 ЗК України здійснює від імені територіальної громади розпорядження належними їй землями, є обмеженими.

Так, на етапі, коли особа у порядку, визначеному ст. 118 ЗК України, звернулась до органу місцевого самоврядування із заявою, у якій вказала бажане місце розташування земельної ділянки і додала до заяви відповідні графічні матеріали, єдиним можливим законним варіантом поведінки суб`єкта владних повноважень є прийняття рішення про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, або ж у разі наявності вичерпних підстав, встановлених цією ж статтею, прийняття рішення про відмову у наданні дозволу.

Беручи до уваги, що для надання дозволу розроблення проекту землеустрою позивачем виконано усі умови, визначені законом, а викладені в оспорюваному рішенні підстави для відмови у наданні такого дозволу не знайшли свого документального підтвердження, суд дійшов висновку, що вимоги про зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд орієнтовним розміром 0,25 га за рахунок земель житлової і громадської забудови комунальної власності на теиторії с. Зазим`я Броварського району є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві зобов`язальні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що також підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат, суд встановив наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Так, при звернення до суду із цим позовом ОСОБА_1 , як особа зі статусом інваліда 2-ої групи, скористався своїм право на пільгу та відповідно до ст. 5 Закону України Про судовий збір судовий збір за подання цього позову не сплачував. Таким чином, судові витрати на оплату судового збору з відповідача стягненню не підлягають. У свою чергу відповідач про понесення ним судових витрат у зв`язку з розглядом цієї справи суд не повідомив.

Крім того, у п. 4 прохальної частини свого позову позивач просив суд зобов`язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення з моменту набрання рішенням законної сили.

Частиною першою ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється з метою реалізації завдань адміністративного судочинства. Суд займає активну позицію не лише під час вирішення публічно-правового спору, але й після набрання судовим рішенням законної сили.

У рішенні від 30.06.2009 №16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 19.03.1997 у справі Горнсбі проти Греції суд підкреслив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін (п. 40).

Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках.

В даному випадку, виходячи зі змісту обставин даної справи, суд дійшов до висновку про відсутність підстав стверджувати про те, що відповідач буде ухилятись від виконання судового рішення у даній справі, за умови набрання ним законної сили у встановленому порядку. Таким чином, суд відмовляє у задоволенні вказаного клопотання, як необґрунтованого.

Керуючись статтями 9, 11, 14, 73 - 78, 90, 132, 134, 139, 143, 242 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Зазимської сільської ради Броварського району Київської області від 15.05.2020 № 345 Про відмову гр. ОСОБА_1 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність в межах с. Погреби .

3. Зобов`язати Зазимську сільську раду Броварського району Київської області надати громадянину ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,25 га, за рахунок земель житлової і громадської забудови комунальної власності на території с. Зазим`я Броварського району.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Панова Г. В.