Постанова

від 03.02.2022 по справі 509/5403/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

03 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 509/5403/19

провадження № 61-10772св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Овідіопольська дитячо-юнацька спортивна школа № 1 ,

третя особа - Овідіопольська районна організація профспілки освіти і науки України,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 вересня 2020 року у складі судді Козирського Є. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 20 травня 2021 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Комлевої О. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до Овідіопольської дитячо-юнацької спортивної школи № 1, третя особа - Овідіопольська районна організація профспілки освіти і науки України, про визнання наказу недійсним та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Овідіопольської дитячо-юнацької спортивної школи № 1 (далі - ДЮСШ № 1) про визнання наказу недійсним та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 перебувала у трудових правовідносинах із ДЮСШ № 1, працюючи на посаді головного бухгалтера, у період із 02 січня 2002 року до 01 серпня 2019 року.

Наказом директора Овідіопольської ДЮСШ № 1 Про припинення трудового договору від 31 липня 2019 року № 34-к звільнено ОСОБА_1 з 01 серпня 2019 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Звільнення, на думку позивача, є незаконним у зв`язку з відсутністю підстав для скорочення чисельності штату та відсутністю погодження профспілки на звільнення працівників. Крім того, згідно зі змінами до штатного розпису виведенню підлягала посада бухгалтера, а не головного бухгалтера, яку займала позивач.

Посилаючись на зазначене, з урахуванням уточнених позовних вимог

(а. с. 94-95), ОСОБА_1 остаточно просила суд:

- визнати недійсним та скасувати наказ Овідіопольської дитячо-юнацької спортивної школи № 1 від 31 липня 2019 року № 34-к Про припинення трудового договору про звільнення ОСОБА_1 ;

- стягнути з Овідіопольської дитячо-юнацької спортивної школи на користь позивача заробітну плату за три місяці (65 робочих днів) часу вимушеного прогулу в розмірі 30 066,00 грн;

- допустити до негайного виконання рішення суду про виплату позивачу заробітної плати за один місяць у розмірі 10 022,00 грн;

- стягнути з відповідача на користь позивача витрати пов`язані з наданням позивачу правової допомоги в сумі 3 000,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 20 травня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що відповідач хоча і своєчасно повідомив позивача про наступне вивільнення, але не виконав обов`язок надання пропозицій про всі наявні вакансії, починаючи з часу ознайомлення з рішенням роботодавця про скорочення його посади і до дня звільнення, що свідчить про недотримання роботодавцем встановленої трудовим законодавством процедури звільнення працівника.

Разом із тим, посилаючись на положення статті 233 КЗпП України, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що позивачем пропущено місячний строк звернення до суду, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. При цьому, оцінивши на предмет поважності зазначені позивачем причини пропуску строку звернення до суду, суди вважали їх безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 травня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У вересні 2021 року справу № 509/5403/19 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач дійсно пропустила місячний строк звернення до суду з вимогою про поновлення на роботі, оскільки очікувала, що роботодавець надасть профспілковій організації обґрунтування наказу про звільнення головного бухгалтера, у той час як скороченню підлягала посада бухгалтера.

Разом із тим, вимога про стягнення заробітної плати не є вимогою про поновлення на роботі та не обмежена часом звернення до суду.

Вказаний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 524/415/16-ц, від 25 липня 2018 року у справі

№ 552/3404/17, у яких зазначено про те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, а вимоги про стягнення заробітної плати не є вимогами про поновлення на роботі, у зв`язку з чим тримісячний та місячний строк звернення до суду на ці вимоги не розповсюджується.

З огляду на зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норму матеріального права, а саме: статтю 233 КЗпП України, у результаті чого ухвалили незаконні рішення.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що згідно з копією трудової книжки серії

НОМЕР_1 ОСОБА_1 у період із 02 січня 2002 року до 01 серпня

2019 року працювала у ДЮСШ № 1 на посаді головного бухгалтера (а. с. 11).

Наказом в. о. директора Овідіопольської ДЮСШ № 1 від 27 травня 2019 року № 18-к Про розформування груп та попередження про звільнення у зв`язку з недостатнім фінансовим ресурсом районного бюджету встановлено попередити головного бухгалтера ОСОБА_1 про можливе звільнення

(а. с. 12).

Відповідно до попередження від 30 травня 2019 року ОСОБА_1 попереджено про те, що посаду, яку вона займає, підлягає скороченню не раніше ніж через два місяці згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України та після закінчення 2-х місячного терміну з моменту одержання цього персонального попередження, позивач підлягає звільненню з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з дотриманням вимог чинного законодавства України, наданням пільг та компенсацій згідно з законом, зокрема вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку (а. с. 13).

30 травня 2019 року комісією Овідіопольської ДЮСШ № 1 складено акт про те, що 30 травня 2019 року головному бухгалтеру ОСОБА_1 було вручено попередження про можливе звільнення на підставі наказу № 18-к

від 27 травня 2019 року Про розформування груп та попередження про звільнення . Головний бухгалтер ОСОБА_1 з указаним попередженням ознайомилася, але відмовилася ставити підпис про його отримання.

На підставі наказу директора Овідіопольської дитячо-юнацької спортивної школи № 1 від 31 липня 2019 року № 34-к Про припинення трудового договору звільнено головного бухгалтера ОСОБА_1 з 01 серпня

2019 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України) та змінами до штатного розпису (затверджено т.в.о. голови Овідіопольської районної державної адміністрації від 24 травня 2019 року) (а. с. 10).

01 серпня 2019 року комісією Овідіопольської ДЮСШ № 1 складено акт про те, що 01 серпня 2019 року головному бухгалтеру ОСОБА_1 було вручено Наказ про вивільнення (наказ від 31 липня 2019 року № 34-к). Головний бухгалтер ОСОБА_1 з указаним наказом ознайомилася, але відмовилася ставити підпис про його отримання (а. с. 14).

Також встановлено та не заперечувалося сторонами у справі, що копія наказу про звільнення позивачеві вручена 01 серпня 2019 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Визначення юридичної особи, поняття та порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи містяться у статтях 80, 104, 111 ЦК України, статтях 62, 66, 79, 92 ГК України. Системний аналіз вказаних правових норм дає підстави для висновку про те, що підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Верховний Суд, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, неодноразово наголошував на тому, що вирішуючи питання дотримання норм трудового законодавства у спірних правовідносин, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача були зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 753/7661/18,

від 12 серпня 2021 року у справі № 487/989/20, від 24 березня 2021 року у справі № 757/46273/17-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 235/4593/19.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що роботодавець своєчасно повідомив позивача про наступне вивільнення, але не виконав обов`язок надання пропозицій про всі наявні в школі вакансії, починаючи з часу ознайомлення з рішенням роботодавця про скорочення посади і до дня звільнення. Таким чином, суди виснували про порушення відповідачем встановленої трудовим законодавством процедури звільнення працівника у зв`язку з його розірванням з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Разом із тим, у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

На відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про звільнення обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про звільнення є день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. При цьому поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio , незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України).

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду

від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18.

У справі, що переглядається, судами встановлено та не заперечується сторонами, що копія наказу про звільнення позивачеві вручена 01 серпня 2019 року, а з позовом ОСОБА_1 звернулася до суду 07 жовтня

2019 року.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що виходячи зі змісту частини першої статті 233 КЗпП України, вважливо розрізняти початок перебігу строку для звернення до суду залежно від виду позовних вимог: вимог

у справах про звільнення та інших вимог працівника.

У постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 266/232/18 зроблено правовий висновок наступного змісту: Положення частини першої статті 233 КЗпП України, яким визначено місячний строк звернення працівника з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду у справах про звільнення, поширюються як на вимоги про поновлення на роботі, так і на вимоги про скасування наказу про звільнення, оскільки ці вимоги об`єднані одним поняттям справа про звільнення . Апеляційний суд не врахував, що вимога про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення також заявлена з пропуском передбаченого статтею 233 КЗпП України місячного строку, що є підставою для відмови у задоволенні вказаної вимоги .

Аналогічний за змістом висновок щодо застосування положень статті 233 КЗпП України до вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення міститься у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 431/4019/17-ц (провадження № 61-18703св19).

Таким чином, ураховуючи зазначені норми права та релевантну судову практику, очевидним є висновок про те, що позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу роботодавця про звільнення працівника є вимогами у справі про звільнення, а тому на ним розповсюджується місячний строк звернення до суду, передбачений положеннями статті 233 КЗпП України.

У свою чергу, відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Таким чином, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу стягується тільки у разі поновлення на роботі, як взаємопов`язаної вимоги.

Отже, позовна вимога про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу у контексті цієї справи є похідною від вимоги про скасування наказу про звільнення, оскільки її вирішення напряму залежить від вирішення питання про скасування наказу про звільнення.

Схожий за змістом висновок викладено в постановах Верховного Суду

від 11 серпня 2021 року у справі № 753/5516/20, від 06 лютого 2020 року

у справі № 334/4230/16-ц.

Доводи касаційної скарги про те, що її вимоги про стягнення заробітної плати не обмежуються будь-яким строком свідчать про помилкове тлумачення та розуміння заявником норм матеріального права, оскільки спір у цій справі не стосується порушення роботодавцем законодавства про оплату праці під час перебування ОСОБА_1 у трудових правовідносинах до моменту її звільнення, а стосується заробітної плати за час вимушеного прогулу після звільнення, що є взаємопов`язаною вимогою зі скасуванням наказу про звільнення. З огляду на зазначене, вказані доводи касаційної скарги є безпідставними та відхиляються колегією суддів.

Таким чином, встановивши, що позивач звернулася з позовом із порушенням строку звернення до суду, передбаченого положеннями статті 233 КЗпП України, а наведені нею причини пропуску строку для звернення до суду визнані судами неповажними, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог із зазначених підстав.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 січня 2018 року у справі

№ 524/415/16-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17,

є безпідставними, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Так, предметом спору у справі № 524/415/16-ц, на яку в касаційній скарзі посилається ОСОБА_1 , було стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення, 3 % річних за час затримки виконання грошового зобов`язання та інфляційних втрат. Тобто у вказаній справі між сторонами виникли правовідносини щодо невиконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, у зв`язку з чим Верховний Суд вважав помилковим висновок апеляційного суду про застосування до спірних правовідносин положення частини першої статті 233 КЗпП України.

У справі № 552/3404/17 позивач звернувся із позовом про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року його поновлено на посаді директора КП Об`єднане готельне господарство з 05 травня 2015 року. Вказане судове рішення було виконано лише 01 березня 2016 року, що підтверджується розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35, коли відбулося відновлення його прав та фактичне поновлення на роботі, хоча рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року допущено його негайне виконання в цій частині. Тому за вказаний період часу він має право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. У зв`язку із зазначеним, Верховний Суд зробив висновок про те, що заявлені позивачем вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

Разом із тим, у справі, що переглядається, позивач, посилаючись на незаконність її звільнення, просила визнати недійсним та скасувати наказ ДЮСШ № 1 від 31 липня 2019 року № 34-к Про припинення трудового договору про звільнення ОСОБА_1 ; стягнути з ДЮСШ № 1 на користь позивача заробітну плату за три місяці (65 робочих днів) часу вимушеного прогулу в розмірі 30 066,00 грн та допустити до негайного виконання рішення суду про виплату позивачу заробітної плати за один місяць у розмірі

10 022,00 грн.

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами як першої, так і апеляційної інстанцій, та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права , що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів .

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлених ними обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та належної оцінки судів, які суд касаційної інстанції відповідно до повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, не може переоцінювати.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах Пономарьов проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нєлюбін проти Російської Федерації ).

З урахуванням встановлених на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, у контексті цієї справи, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском строку звернення до суду із позовом.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,

а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 вересня

2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук