Окрема думка

від 18.01.2022 по справі 910/17048/17

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка судді К. М. Пількова

стосовно мотивів постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2022

у справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20)

1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 18.01.2022 залишила без змін рішення Господарського суду міста Києва від 18.10.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2020, а касаційну скаргу Дочірнього підприємства Край Проперті - без задоволення.

2. Погоджуючись в цілому з прийнятим рішенням, не можу погодитись с окремими висновками у питаннях права, якими Велика Палата мотивувала своє рішення.

Стосовно тлумачення частини четвертої статті 36 Закону України Про іпотеку

3. У пунктах 93, 94 Велика Палата констатувала, що норми ЦК України та Закону України Про іпотеку , які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, передбачали можливість забезпечення виконання зобов`язання шляхом передачі в іпотеку декількома іпотекодателями декількох об`єктів нерухомого майна і кредитор мав право на задоволення своїх вимог за рахунок будь-якого з об`єктів або їх усіх, якщо їхня сукупна вартість була необхідною для погашення заборгованості іпотекодавця в повному обсязі. Тобто законодавець пов`язав задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки, в тому числі шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, саме з обсягом невиконаного зобов`язання, що не означає, що отримання у власність одного з предметів іпотеки у будь-якому випадку має наслідком припинення основного зобов`язання в повному обсязі .

4. Однак, далі у пунктах 99, 100 Велика Палата виснувала, що у разі якщо належне виконання основного договору забезпечувалося різними способами чи їх сукупністю, застосування вимог частини четвертої статті 36 Закону України Про іпотеку щодо недійсності наступних вимог кредитора можливе лише у разі реалізації кредитором своїх прав за усіма такими договорами забезпечення , якщо можливість їх реалізації не втрачена, оскільки у протилежному випадку звернення стягнення на один із предметів іпотеки унеможливлює забезпечення виконання зобов`язання за допомогою інших способів забезпечення та протирічить принципу свободи договору та рівності сторін. Отже у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог.

5. Вважаю такий висновок помилковим. При тлумаченні положення частини четвертої статті 36 Закону України Про іпотеку у відповідній редакції слід було виходити з того, що у разі якщо вимоги іпотекодержателя забезпечені одним або декількома предметами іпотеки (у тому числі за декількома договорами іпотеки), а позасудове звернення стягнення здійснюється за рахунок окремого предмета іпотеки чи всіх предметів іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати виконання зобов`язання боржником та/або звернути стягнення на інші предмети іпотеки в частині, що залишилася невиконаною.

Іншими словами, звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі позасудове, припиняє основне зобов`язання та відповідні йому забезпечення тільки в частині, яка відповідає вартості майна, на яке звернено стягнення. Відповідно, коли у частині четвертій статті 36 Закону України Про іпотеку у редакції, яку застосовували суди у цій справі, йдеться про завершення позасудового врегулювання, то мова йде про завершення позасудового врегулювання зобов`язання в сумі вартості майна, обтяженого іпотекою, на яке було звернено стягнення шляхом позасудового врегулювання. Саме в цьому розмірі недійсними є будь-які наступні вимоги іпотекодержателя до боржника в основному зобов`язанні.

6. Таке тлумачення відповідає принципу обов`язковості договору та засадничому положенню статті 526 ЦК України про те, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

7. Таке тлумачення відповідає також логіці змін законодавчого регулювання.

Так, Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування від 03.07.2018 № 2478-VIII, було, зокрема, замінено частину четверту статті 36 Закону України Про іпотеку (яку у цій справі застосовували суди)

Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними .

на чотири частини такого змісту:

Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання:

боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя;

боржником - юридичною особою або фізичною особою - підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У разі якщо вимоги іпотекодержателя забезпечені декількома предметами іпотеки (у тому числі за декількома договорами іпотеки), а позасудове звернення стягнення здійснюється за рахунок окремого предмета іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати (у тому числі шляхом позасудового врегулювання) виконання зобов`язання боржником та/або іпотекодавцем в частині, що залишилася невиконаною після завершення позасудового врегулювання за таким окремим предметом іпотеки.

Завершенням позасудового врегулювання є державна реєстрація прав власності на всі предмети іпотеки, що виступають забезпеченням за основним зобов`язанням:

за іпотекодержателем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем);

за покупцем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі).

8. Ці зміни були запропоновані у проєкті закону (реєстраційний номер 6027-д від 31.07.2017) і були так обґрунтовані у пояснювальній записці до нього:

У законопроекті переглянутий підхід до норми Закону України Про іпотеку про позасудове врегулювання, що стосується переходу права власності на заставне майно. Враховуючи, що значна частина позичальників, до яких ця норма може бути застосована, є фізичними особами, потерпілими від значного зниження курсу гривні та фінансової кризи в Україні, Комітетом запропоновано забезпечити захист їх майнових інтересів. Тому, для фізичних осіб пропонується встановити, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником - фізичною особою основного зобов`язання є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Для юридичних осіб після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

9. Отже, зміни було запропоновано для захисту майнових інтересів фізичних осіб. Тобто, приймаючи ці зміни, законодавець виходив з того, що до їх внесення норма частини четвертої статті 36 Закону має той зміст, про який йдеться у пункті 5 цієї окремої думки, а не той зміст, який заклала Велика Палата.

Стосовно права суду касаційної інстанції вирішувати питання про допустимість доказів

10. У пункті 103 постанови Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в силу імперативних приписів частини другої статті 300 ГПК України, як суд касаційної інстанції, вона позбавлена права вирішувати питання про допустимість та достовірність того чи іншого доказу, а судами попередніх інстанцій надана оцінка вказаним доказам.

11. Висновок про те, що суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про допустимість доказу, суперечить теорії судового доказування, у якій питання допустимості доказу є питанням права і тому обґрунтовано віднесене до повноважень суду касаційної інстанції [1] , та положенням ГПК України, який у пункті 4 частини третьої статті 310 прямо передбачає, що суд касаційної інстанції може скасувати судове рішення, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Видається очевидним, що з цього випливає повноваження касаційного суду вирішувати питання про допустимість доказів.

.

Суддя К. М. Пільков

[1] Питання допустимості доказу є питанням права. Водночас встановлення обставин, з якими закон може в окремих випадках пов`язувати як наслідок недопустимість доказу, є питанням факту. З огляду на це обґрунтованим є існування у суду касаційної інстанції повноваження скасовувати судові рішення, прийняті на підставі недопустимих доказів, якщо такі обставини встановлено, оскільки це є помилкою у питанні права (детальніше див. зокрема Пільков К. Властивості доказів та критерії їх оцінювання.Підприємництво, господарство і право. 2020. № 4. С. 93).