Постанова

від 17.02.2022 по справі 488/4189/18

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

17.02.22

22-ц/812/174/22

Провадження №22-ц/812/174 /22

П О С Т А Н О В А

Іменем України

15 лютого 2022 року м. Миколаїв

колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання: Андрієнко Л.Д.,

за участі: прокурора Волкожи С.В., представника Миколаївської обласної державної адміністрації - Кулик О.В., представника відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_1 - адвоката Федоринського В.М.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №488/4189/18 за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення, яке постановив Корабельний районний суд м. Миколаєва під головуванням судді Селіщевої Лариси Іванівни у приміщенні цього суду 01 листопада 2021 року, за позовом Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Державне підприємство Миколаївське лісове господарство , Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та її витребування із чужого незаконного володіння,

у с т а н о в и л а :

У вересні 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся з позовом до суду до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Державне підприємство Миколаївське лісове господарство (далі - ДП Миколаївське лісове господарство ), Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та її витребування із незаконного володіння.

Позов мотивовано тим, що пунктом 63 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 12/45 від 25 квітня 2007 р. ОСОБА_2 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 1 000 кв.м з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . Пунктами 13 та 13.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 23/44 від 25 квітня 2008 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1000 кв.м із земель ДП Миколаївське лісове господарство для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 .

На підставі останнього рішення Миколаївської міськради та постанови Миколаївського районного суду Миколаївської області від 10 листопада 2008 року, винесеного по справі № 2-а-0-1084, ОСОБА_2 отримав 04 лютого 2009 року державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0038 серії ЯЗ№254892, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі за №010900100140.

18 листопада 2011 року спірна земельна ділянка була відчужена на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу за реєстр. № 873, після чого вони отримали державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯК№983311, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі 05 листопада 2012 року. Прокурор вважав, що пункти 13 та 13.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 23/44 від 25 квітня 2008 року були прийняті із порушенням вимог чинного законодавства та із перевищенням повноважень Миколаївської міської ради, тому що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності, розпорядження якими здійснюється виключно органами державної виконавчої влади, а не органами місцевого самоврядування. Крім цього, земельна ділянка на момент прийняття оспорюваних рішень відносилась до складу земель державного лісового фонду урочища Жовтневе та перебувала у постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство , не вилучалась у нього в установленому законом порядку, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не погоджувався і обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою не проводилась.

Посилаючись на викладене, прокурор просив суд:

- визнати незаконними та скасувати пункти 13 та 13.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 23/44 від 25 квітня 2008 р.;

- визнати недійсним та скасувати Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 254892 від 04 лютого 2009 р., який був виданий на ім`я ОСОБА_2 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі за № 010900100140;

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку, площею 1 000 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:001:0038, яка розташована по АДРЕСА_1 .

У відзиві на позовну заяву представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 адвокат Федоринський В.М. заперечував проти задоволення позову.

Відзив мотивований тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є добросовісними набувачами спірної земельної ділянки, а тому це майно не може бути у них витребувано на підставі статті 388 ЦК України. Згідно наявних в ОСОБА_2 документів проекту землеустрою відведення спірної земельної ділянки було погоджено ДП Миколаївське лісове господарство (висновок № 673 від 20 серпня 2007 року), яким розраховано сума збитків у вигляді недоотриманого доходу - 6644 грн., яка сплачена ОСОБА_2 . Це підтверджує, що земельна ділянка вибула з володіння ДП Миколаївське лісове господарство з його волі.

Також представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 адвокат Федоринський В.М. подав заяву про сплив позовної давності за позовом прокурора, яка обґрунтована тим, що прокурор довідався про порушення державних інтересів внаслідок надання спірної земельної ділянки ОСОБА_2 не пізніше 16 вересня 2014 року, що підтверджується ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва щодо надання матеріалів справи №2-а-02-1084 прокуророві в межах кримінального провадження.

Інші учасники справи правом на відзив на позовну заяву та надання заперечень не скористалися.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 листопада 2021 року позовні вимоги прокурора задоволені.

Визнано незаконним та скасовано пункти 13 та 13.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 23/44 від 25 квітня 2008 року.

Визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 254892, з кадастровим номером 4810136600:05:001:0038, який був виданий 04 лютого 2009 року на ім`я ОСОБА_2 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900100140.

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку площею 1 000 кв.м, яка розташована по АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810136600:05:001:0038.

Стягнуто на користь прокуратури Миколаївської області з відповідачів - Миколаївської міськради, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 1751 грн. 86 коп. із кожного.

Рішення суду мотивовано тим, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:001:0038 була надана ОСОБА_2 за рахунок земель, що віднесені до земель держлісфонду урочища Жовтневе , квартал 43, які перебували у постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство , що підтверджується фрагментом накладки ділянок та картографічної бази даних кварталу 43 Миколаївського лісництва ДП Миколаївський лісгосп станом на 01 січня 2007 року та 01 січня 2009 року на Публічну кадастрову карту України та аналогічним фрагментом станом на 01 січня 2014 року; листом ВО Укрдержліспроект № 602 від 19 жовтня 2017 року.

Відповідно до положень статей 317 та 319 ЦК України, частини 4 статті 122, 123, частини 5 статті 116, частини 6 статті 149 ЗК України, пункту 6 частини 1 статті 31 ЛК України вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності і передання у приватну власність такої ділянки належало виключно до повноважень Миколаївської обласної державної адміністрації, тоді як питання про вилучення з постійного користування ДП Миколаївське лісове господарство земельної ділянки Миколаївською обласною державною адміністрацією не розглядалось та відповідне розпорядження з цього приводу не приймалось.

Крім цього, ДП Миколаївське лісове господарство не надавало свій висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, не відмовлялось від права постійного користування спірною земельною ділянкою та не надавало згоди на її вилучення. Погодження на можливий відвід надавалося за умови не порушення чинного законодавства, втрати лісогосподарського виробництва не нараховувалися та не відшкодовувались.

За такого, суд зробив висновок, що Миколаївською міською радою було передано у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку без її вилучення у ДП Миколаївське лісове господарство у встановленому законом порядку та фактично зі зміною її цільового призначення.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської обласної державної адміністрації означає, що держава як власник свою волю на відчуження земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:001:0038 не надавала. Доказів, які б свідчили протилежне, матеріали справи не містять.

Таким чином, оскільки держава в особі Миколаївської обласної державної адміністрації не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Миколаївська міська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

Враховуючи вищенаведене, а також те, що Миколаївською міською радою в односторонньому порядку, всупереч діючому законодавству, з порушенням своїх повноважень та за відсутності висновку державної експертизи землевпорядної документації було вилучено у законного землекористувача - ДП Миколаївське лісове господарство земельну ділянку поза волею останнього та прийнято рішення про розпорядження цією земельною ділянкою, суд вважав, що оспорювані прокурором пункти рішення Миколаївської міськради підлягають визнанню незаконними та скасуванню.

З врахуванням положень статей 387, 388 ЦК України, правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, суд констатував, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.

Обґрунтовуючи можливість витребування земельної ділянки, суд виходив з наступного.

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи, передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

У постановах від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, фізичні особи-відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).

З огляду на вищевикладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідачів по даній справі - ОСОБА_1 та ОСОБА_1 у збереженні земельної ділянки у їх власності. Таким чином, витребування земельної ділянки у відповідачів не порушуватиме принцип пропорційності втручання у їх право власності.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання), та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_1 не позбавлені можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження цієї ділянки, здійснених ними з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

Суд також відхилив заяву представника відповідача про пропуск прокурором позовної давності, оскільки вважав, що докази, надані представником відповідача, та інші зібрані по справі письмові докази, не доводять, що Миколаївська обласна державна адміністрація довідалась або могла довідатись про наявність оскаржуваних рішень Миколаївської міської ради раніше, ніж до проведення прокурорської перевірки, яка була розпочата у 2014 році. При цьому, як вбачається із матеріалів справи, відомості щодо незаконної передачі у приватну власність спірної земельної ділянки, яка належить до земель державного лісового фонду урочища Жовтневе Миколаївського лісництва, стали відомі прокуратурі лише у жовтні 2017 року.

Діючим на час виникнення спірних правовідносин законодавством на органи прокуратури не покладався тотальний нагляд за законністю всіх правових актів, прийнятих місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація не наділена наглядовими чи контрольними функціями з перевірки законності рішень Миколаївської міської ради, то суд дійшов висновку, що вона не могла довідатись про порушення права державної власності раніше, ніж до проведення відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району м. Миколаєва.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухваленим внаслідок неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, внаслідок недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, постановленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просить його скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд помилково дійшов висновку, що позовна заява подана в межах позовної давності, оскільки твердження прокурора про те, що стосовно незаконності передачі ОСОБА_2 спірної земельної ділянки стало відомо 19 жовтня 2017 року, спростовується тим, що у серпні 2014 року прокуратурою проводилась перевірки законності рішень Миколаївської міської ради, за результатами якої 05 серпня 2014 року розпочато кримінальне провадження, а тому прокурор міг довідатися про обставини порушення прав та особу, яка їх порушила. Про це ж свідчать і ухвала суду від 16 вересня 2014 року щодо звернення прокуратури Корабельного району м. Миколаєва в межах досудового розслідування №42014150020000074 з метою тимчасового доступу до матеріалів адміністративної справи №2-а-02-1084. Відповідач також стверджує про відсутність підстав для витребування спірної земельної ділянки від ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , які є добросовісними набувачами, а висновки суду про те, що ДП Миколаївське лісове господарство не погоджувало вилучення земельної ділянки, суперечить наявним у справі доказам, відповідно до яких останнє надало висновок від 20 серпня 2007 року №673 про таке погодження. Крім того, Миколаївське обласне управління лісового та мисливського господарства погодило відведення земельної ділянки лісового фонду зі зміною цільового призначення. За такого вважає, що суд безпідставно застосував статтю 388 ЦК України. На думку відповідача, обраний у справі спосіб захисту права не є ефективним з огляду на те, що на спірній земельній ділянці збудований житловий будинок, який належить ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , які як власники цього будинку мають право на користування відповідною земельною ділянкою, а тому задоволення позову призведе до непропорційного втручання в право мирного володіння їх майном. ОСОБА_1 звертає також увагу на те, що суд розглянув справу за позовом Миколаївської місцевої прокуратури №2, яка є припиненою відповідно до Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури .

У відзиві на апеляційну скаргу заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Відзив мотивований тим, що прокурором не пропущений строк позовної давності, оскільки згідно наявних у справі доказів прокуратурі стало достеменно відомо про незаконність передачі спірної земельної ділянки у приватну власність у жовтні-листопаді 2017 року, а Миколаївська обласна державна адміністрація дізналися про такі обставини з листа прокуратури 23 жовтня 2017 року. Також зазначено про безпідставність доводів щодо відсутності законних підстав для витребування від ОСОБА_4 та ОСОБА_1 земельної ділянки на підставі статті 388 ЦК України з посиланням на те, що саме такий спосіб захисту порушеного права держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації на землі, що відносяться до лісового фонду, відповідає обставинам справи щодо вибуття спірної земельної ділянки поза волею останньої. Прокурор вважає, що задоволення вимог про витребування майна у справі відповідає критеріям законності, передбачуваності та пропорційності, а також скеровано на захист публічного інтересу. У відзиві заперечується наявність зазначених в апеляційній скарзі додаткових підстав для скасування оскаржуваного рішення суду з посилання на те, що окружна прокуратура міста Миколаєва повноважна представляти інтереси у цій справі за позовом Миколаївської місцевої прокуратури №2 з огляду на зміни, що відбулися у структурі прокуратури.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 12 січня 2022 року замінено у зв`язку із реорганізацією структури органів прокуратури України Миколаївську місцеву прокуратуру № 2 на Окружну прокуратуру міста Миколаєва.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_4 та ОСОБА_1 адвоката Федоринського В.М., прокурора, представника Миколаївської обласної державної адміністрації, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково із таких підстав.

Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України.

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону не в повній мірі.

Як вбачається з матеріалів справи і таке встановив суд першої інстанції, пунктом 63 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 12/45 від 25 квітня 2007 року ОСОБА_2 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв.м з метою передачі її у власність за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 (т ом 1, а.с. 19-20).

Пунктами 13 та 13.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 23/44 від 25 квітня 2008 року було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв.м по АДРЕСА_1 , зараховано її за функціональним використанням до земель житлової забудови із земель ДП Миколаївське лісове господарство для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та передано її у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель за вказаною адресою (том 1, а.с. 21-22).

Постановою Миколаївського районного суду Миколаївської області від 10 листопада 2008 року (справа № 2-а-02-1084) було задоволено позов ОСОБА_2 , визнано правомірним рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року №23/44, зобов`язано Управління земельних ресурсів у м. Миколаєві Миколаївської області затвердити технічну документацію із землеустрою для складання державного акту на власність ОСОБА_2 , видати бланк державного акту на власність земельної ділянки площею 1000 кв.м по АДРЕСА_1 та затвердити його (том 1, а.с. 166-167).

На підставі вищевказаних рішень міської ради та постанови Миколаївського районного суду Миколаївської області від 10 листопада 2008 року (справа № 2-а-02-1084) 04 лютого 2009 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0038 серії ЯЗ № 254892, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі за № 010900100140 (том 1, а.с. 32).

Згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень постанова Миколаївського районного суду Миколаївської області від 10 листопада 2008 року (справа № 2-а-02-1084) була скасована постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2015 року.

18 листопада 2011 року спірна земельна ділянка була відчужена ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу за реєстровим № 873, після чого вони отримали Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯК № 983311, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі 05 листопада 2012 року (том 1, а.с. 4-36).

Звертаючись з позовом, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка віднесена до земель лісового фонду, вибула із власності держави без згоди останньої, у порушення встановленого порядку, що є підставою для визнання незаконним відповідних пунктів рішення міської ради, недійсним державного акту на право власності на цю земельну ділянку та витребування земельної ділянки за віндикаційним позовом.

Суд першої інстанції вважав позов доведеним в повному обсязі.

Колегія суддів частково приймає аргументи апеляційної скарги.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються Земельним кодексом (далі - ЗК) України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт е частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт б частини першої статті 164 ЗК України).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Відповідно до пункту 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Як встановив суд першої інстанції, земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:001:0038 була надана ОСОБА_2 за рахунок земель, що віднесені до земель державного лісового фонду урочища Жовтневе , квартал 43, та перебували у постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство , і це підтверджується наявними у матеріалах даної справи та дослідженими у судовому засіданні письмовими доказами: фрагментом накладки ділянок та картографічної бази даних кварталу 43 Миколаївського лісництва ДП Миколаївський лісгосп станом на 01 січня 2007 року та 01 січня 2009 року на Публічну кадастрову карту України (том 1, а.с. 24) та аналогічним фрагментом станом на 01 січня 2014 року (том 1, а.с. 25); листом ВО Укрдержліспроект № 602 від 19 жовтня 2017 року (том 1, а.с. 23). Представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 не оспорював цих обставин та визнав їх у суді першої інстанції.

Щодо органу, уповноваженого державою розпоряджатися земельною ділянкою.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві зазначає, зокрема, орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Суди першої інстанції встановив, що повноваження на розпорядження земельною ділянкою, щодо якою розглядається спір, належать до компетенції Миколаївської Обласної державної адміністрації, яка є органом, уповноваженим державою як власником земельної ділянки здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х Перехідні положення ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х Перехідні положення ЗК України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації , пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами частини 1 якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.

При цьому сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу (частини 3 статті 149 ЗК України, ту і далі норма наведена у редакції закону на час виникнення спірних правовідносин).

Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України.

Частиною 6 статті 149 ЗК України визначено, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство , і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської обласної державної адміністрації.

Аналогічних висновків щодо подібних правовідносин дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц.

Щодо відсутності волевиявлення власника на відчуження спірної земельної ділянки.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Суд першої інстанції на підставі повно та всебічно встановлених за наслідками належно оцінених за правилами статті 89 ЦПК України доказів, дійшов обґрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача (ДП Миколаївське лісове господарство ) у встановленому порядку повноважним органом (Миколаївською обласною державною адміністрацією) не вилучалась, а зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась.

Так, як виснувала Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської обласної державної адміністрації - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла.

За такого, земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.

Таким чином, оскільки держава в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, яка мала повноваження з розпорядження земельною ділянкою, не розпорядилася нею у передбачений законом спосіб, Миколаївська міська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12). Тому відсутність у справі, яка переглядається, такого рішення держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації як уповноваженого органу означає, що відчуження земельної ділянки відбулось без вираження волі власника.

Одним із способів захисту порушеного права цивільним законодавством визначено визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 2 статті 16 ЦК України).

Тому суд першої інстанції дійшов висновку про визнання незаконними і скасування окремих пунктів оскаржених рішень як таких, що суперечать актам законодавства та порушують право власності держави на земельну ділянку.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом.

Відповідно до частини другої цієї ж статті набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта).

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом. Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43 у редакції, чинній на час видання державного акта).

Суд першої інстанції дійшов висновку, що державний акт суперечить вимогам законодавства, оскільки виданий на виконання незаконного рішення міської ради.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 , який подав апеляційну скаргу, не є стороною у правовідносинах щодо ухвалення Миколаївською міською радою оспорюваного рішення, які виникли між радою та Миколаївською обласною державною адміністрацією, а також у правовідносинах щодо видачі на ім`я ОСОБА_2 державного акту на право власності на земельну ділянку, які виникли між ним та відповідним органом влади, а тому він не має правових підстав для оспорювання рішення суду у справі, яка переглядається, в частині скасування рішення міської ради та визнання недійсним державного акту на земельну ділянку, а у апеляційного суду, відповідно, відсутні підстави для перегляду рішення у вказаній частині за апеляційною скаргою ОСОБА_4 .

Щодо рішення суду в частині вирішення позовних вимог про витребування земельної ділянки, то апеляційний суд приходить до висновку про його помилковість.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, що зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, є рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ).

Колегія суддів визнає необґрунтованим довід апеляційної скарги про відсутність підстав для витребування земельної ділянки від ОСОБА_4 як добросовісного набувача, оскільки можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння.

Так, в силу частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно : 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

У даній справі суд першої інстанції не встановив те, що власник (держава в особі Миколаївської обласної державної адміністрації) самостійно чи разом з постійним користувачем (ДП Миколаївське лісове господарство ), у встановленому порядку виявив волю на відчуження спірної земельної ділянки. Навпаки, суд встановив, що власник волю на відчуження земельної ділянки взагалі не виявляв.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду і відхиляє доводи апеляційної скарги в частині посилання як на доказ на погодження користувача на відчуження земельної ділянки на висновок ДП Миколаївське лісове господарство від 20 серпня 2007 року №673 та лист Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства (том 1, а.с. 130, 131), оскільки ці документи не свідчать про узгодження з власником відчуження земельної ділянки, а погодження надавалось за умови зміни цільового призначення, чого в установленому законом порядку не відбулося. Також у будь-якому випадку вказані документи не є рішенням належного органу, уповноваженого на відчуження у власність приватній особі спірної земельної ділянки.

В пунктах 54-56 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц Велика Палат Верховного Суду дійшла наступних висновків.

Відповідно до частини п`ятої статті 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Тому Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанов Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

Щодо добросовісності набувачів спірної земельної ділянки.

Як встановив суд першої інстанції і таке не спростовано відповідачами, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, міг та повинен був знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (близькі за змістом висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).

Зокрема про це прямо зазначено у документах, які є складовою проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 (том 1, а.с. 95-151), копія якого надавалась суду представником відповідачів.

Тобто ці особи не могли не знати про незаконність набуття ними цих земельних ділянок, які відносяться до земель лісового фонду, а тому не можуть вважатися такими, які покладалися на легітимність добросовісних дій органу місцевого самоврядування. Велика Палата Верховного Суду зазначала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61)). Тому колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про добросовісність ОСОБА_3 як набувача спірної земельної ділянки.

Статтею 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача. Водночас з огляду на висновок про відсутність добросовісного набуття права власності на спірне майно відповідачем ОСОБА_4 зазначені норми не підлягають застосуванню до нього.

Щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з огляду на правомірність втручання держави у право власності ОСОБА_4 .

Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України 17 липня 1997 року № 475/97-ВР й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар .

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки Миколаївської обласної державної адміністрації, ДП Миколаївське лісове господарство , але й Миколаївської міської ради та ОСОБА_4 .

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель (лісового фонду) і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними, а тому відповідають критерію законності.

Правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У справі, яка переглядається, метою звернення прокуратури до суду є саме задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - незаконне вибуття земель лісового фонду і лісів із державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, право власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Колегія суддів вважає, що повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

У питаннях оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і в питаннях наявності суспільного , публічного інтересу, також визнає за державою достатньо широку сферу розсуду , за виключенням випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах Спорронґ і Льоннорт проти Швеції , Булвес АД проти Болгарії ).

Однак, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_4 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Так, як встановлено судом апеляційної інстанції, на підставі наявних у справі та додатково залучених доказів з метою повного та всебічного з`ясування фактичних обставин справи, 18 листопада 2011 року між ОСОБА_2 як продавцем та ОСОБА_4 , ОСОБА_1 як покупцями були укладені та посвідчені приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Валієвою В.В. два договори купівлі-продажу: житлового будинку АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га з кадастровим №4810136600:05:001:0038, та земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель, площею 0,1000 га з кадастровим №4810136600:05:001:0038 за цією ж адресою, на якій розташований житловий будинок.

Про такі обставини справи при зверненні з позовом було відомо прокуророві, про що свідчить додана до позовної заяви відповідь начальника Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради від 25 квітня 2018 року (том 1, а.с. 37).

Статтею 328 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - набуття ОСОБА_4 у власність житлового будинку) визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не впливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно у разі, якщо майно вибуло з володіння власника, або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до частин 1, 2 5 статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - набуття ОСОБА_4 у власність житлового будинку) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду фізичними або юридичними особами, які не можуть мати у власності земельних ділянок, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташований жилий будинок, будівля або споруда, на умовах оренди.

Також, згідно з частиною 1 статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - набуття ОСОБА_4 у власність житлового будинку) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Отже, аналіз вказаних норм права свідчить про те, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості, що відповідає принципу superficies solo cedit - збудоване на землі слідує за нею.

Тобто зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства (пункт 47 постанови Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 554/4964/19).

Вирішуючи спір, суд в порушення вимог частини 5 статті 263, статті 264 ЦПК України не перевірив обставин щодо наявності на спірній земельній ділянці житлового будинку, право власності на якій у передбаченому законом порядку набули ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , не дав будь-якої оцінки такому факту як і тому, що питання про позбавлення їх цього права не було предметом розгляду у справі, яка розглядалась судом, тоді як власники житлового будинку в силу наведених вище положень закону мають право в будь-якому разі на право власності або користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цього житлового будинку.

Тому задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки без вирішення правової долі розташованого на ній житлового будинку потягне правову невизначеність у правах власників житлового будинку, а тому не свідчить про дотримання справедливої рівноваги між інтересами держави, пов`язаними з втручанням у права відповідача, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. За такого у даній справі задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки не відповідатиме принципу пропорційності .

Крім того колегія суддів погоджується з аргументами апеляційної скарги щодо обрання прокурором неефективного способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельними ділянками державної власності, зокрема, фізичними особами - відповідачами.

Між тим, з огляду на встановлені вище обставини щодо перебування у власності ОСОБА_4 та ОСОБА_1 житлового будинку, розташованого на спірній земельній ділянці, задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки від відповідачів без вирішення правової долі цього житлового будинку не призведе до поновлення прав держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації на цю земельну ділянки з врахуванням викладених норм закону щодо прав власників об`єкту нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, на користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування відповідного об`єкту нерухомого майна.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

Тому наслідком обрання прокурором неефективного способу захисту є відмова у позові щодо витребування земельної ділянки.

З огляду на викладене, незважаючи на доведеність передбачених статтею 388 ЦК України фактичних підстав для витребування спірної земельної ділянки (незаконність її вибуття з власності держави поза волею останньої, відсутність добросовісності набувачів) у задоволенні таких вимог слід відмовити.

Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск прокурором позовної давності.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61); № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61); від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134); від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про витребування земельної ділянки, відсутні підстави для вирішення питання про застосування позовної давності.

Щодо інших позовних вимог, то колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_1 не є стороною у спірних правовідносинах, а тому він не має правових підстав для заяви про пропуск позовної давності щодо цих вимог.

Оскільки суд першої інстанції при вирішенні позовних вимог про витребування земельної ділянки неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, припустився порушення вимог процесуального закону та помилково застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, рішення суду в силу вимог пунктів 1, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню у вказаній частині.

Згідно з частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на викладене та враховуючи те, що апеляційну скаргу подав відповідач, то судові витрати в частині залишення судового рішення без змін по суті заявлених вимог слід покласти на нього та інших відповідачів, а в частині відмови у задоволенні позовних вимог - на прокурора.

За такого за вирішення справи судом першої інстанції слід стягнути з Миколаївської міської ради, та ОСОБА_2 на користь Окружної прокуратури міста Миколаєва по 1762 грн. судового збору з кожного, а з Окружної прокуратури міста Миколаєва на користь ОСОБА_4 5225 грн. 18 коп. судового збору.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 листопада 2021 року скасувати в частині позовних вимог Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

В позові Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння відмовити.

Рішення суду в частині розподілу судових витрат змінити.

Стягнути з Миколаївської міської ради, ЄДРПОУ 26565573, та ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь Окружної прокуратури міста Миколаєва, код ЄДРПОУ 02910048, по 1762 грн. судового збору з кожного.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Стягнути з Окружної прокуратури міста Миколаєва, код ЄДРПОУ 02910048, на користь ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , 5225 грн. 18 коп. судового збору.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у випадку та з підстав, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Л.М. Царюк

Ж.М. Яворська

Повний текст постанови виготовлений 17 лютого 2022 року