Постанова

від 15.02.2022 по справі 752/23561/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 752/23561/17

провадження № 61-14224св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,

від 20 липня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

14 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 22 червня 2010 року між нею та відповідачем укладено договір позики, відповідно до якого вона надала ОСОБА_2 в позику грошові кошти в сумі 300 000 доларів США на строк

до 31 грудня 2010 року, що підтверджено відповідною розпискою.

05 березня 2013 року відповідач підтвердив факт існування боргу у сумі

300 000 доларів США за розпискою від 22 червня 2010 року.

10 лютого 2016 року відповідач частково повернув борг у розмірі

15 000 доларів США, про що йому були видані розписки чоловіком позивача ОСОБА_3 .

Однак, відповідач відмовляється виконати належним чином у повному обсязі свої грошові зобов`язання за договором позики, ігнорує вимоги позивача щодо повернення коштів.

Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням поданих уточнень, ОСОБА_1 просила суд стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 20 213 509, 93 грн, з яких: сума основного боргу - 7 557 060 грн, проценти за користування позикою -10 239 274, 70 грн, 3 % річних за прострочення виконання зобов`язання - 2 238 309, 23 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва, у складі судді

Колдіної О. О., від 03 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції вважав доведеним факт отримання відповідачем від позивача грошових коштів в сумі 300 000 доларів США, які ОСОБА_2 зобов`язався повернути у строк до 31 грудня 2010 року, проте відмовив у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності.

Оскільки відповідач зобов`язався повернути борг до 31 грудня 2010 року, тому саме із цього часу слід рахувати строк позовної давності, який сплив

01 січня 2014 року.

Суд не прийняв до уваги як обставини, що переривають строк позовної давності, розписки від 05 березня 2013 року та від 10 лютого 2016 року з огляду на відсутність оригіналу розписки від 05 березня 2013 року та відсутність у розписці від 10 лютого 2016 року посилання на повернення грошових коштів саме в рахунок погашення боргу за договором позики

від 22 червня 2010 року. Крім того, в ході судового розгляду допитані в якості свідків позивач та ОСОБА_3 підтвердили, що будь-яка передача коштів 10 лютого 2016 року не відбувалась, а розписка була відібрана з метою підтвердження виконання ОСОБА_2 в подальшому своїх зобов`язань.

Оскільки позивачем позика була надана в іноземній валюті без визначення розміру і порядку сплати процентів за користування позикою, суд вказав на відсутність підстав для застосування положень частини першої статті 1048 ЦК України.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 20 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 557 060 грн основного боргу та 1 316 167, 14 грн 3 % річних. В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що вимоги про стягнення з відповідача процентів за користування грошовими коштами на підставі статті 1048 ЦК України є необґрунтованими, однак з урахуванням обставин справи вважав, що причини, за яких

ОСОБА_1 було пропущено строк позовної давності, мають бути визнані поважними. Зміст розписки від 10 лютого 2016 року є наслідком звіряння сторонами виконаних боргових зобов`язань.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

20 серпня 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у цивільній справі № 752/23561/17 на постанову Київського апеляційного суду від 20 липня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У жовтні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржену постанову, застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі

№ 211/5281/16-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 643/12711/13-ц,

від 26 травня 2021 року у справі № 755/15853/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 490/14627/14-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 316/1703/15-ц, від 04 червня 2020 року у справі № 640/18354/14-ц, від 02 вересня

2020 року у справі № 569/24347/18, у постанові Верховного Суду України

від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16.

Заявник наголошує на тому, що розписка від 10 лютого 2016 року не може бути належним та допустимим доказом, оскільки не містить інформації щодо предмету доказування та на її підставі неможливо встановити дійсні обставини справи.

Також ОСОБА_2 стверджує, що трирічний строк позовної давності за заявленими вимогами сплив 01 січня 2014 року, а суд апеляційної інстанції, приймаючи як доказ розписку від 10 лютого 2016 року, неправильно застосував положення частини першої статті 264 ЦК України щодо переривання строку позовної давності.

Вказує, що заперечував факт підписання розписки від 10 лютого 2016 року у зв`язку з чим за його клопотанням ухвалою суду першої інстанції було призначено комплексну судову почеркознавчу та технічну експертизу, яка була повернута експертною установою без виконання у зв`язку з відмовою суду у наданні дозволу на вирізання штрихів рукописних записів та підписів в усіх наданих документах. При цьому клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи розписки від 10 лютого 2016 року, заявлене в суді апеляційної інстанції було відхилено.

Також посилався на те, що факт виконання ним зобов`язань за договором позики не може підтверджуватися показаннями свідків.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подано відзив на касаційну скаргу, в якому позивач, посилаючись на законність та обґрунтованість оскарженого судового рішення, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 20 липня 2021 року - без змін.

Крім того ОСОБА_1 вважала, що наявні підстави для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

В матеріалах справи наявні копії трьох розписок наступного змісту:

«

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , проживающий по адресу АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 , выдан Киевским ДГУ УМВД Украины в Донецкой области 28 января 1998 года взял в долг у ОСОБА_1 300 000 (триста тысяч) долларов США, которые обязуюсь вернуть до 31 декабря 2010 года.

22 июня 2010 ОСОБА_6 /подпись/».

«

ОСОБА_4 , ОСОБА_7 получил от ОСОБА_6 проценты по долгу перед моей супругой ОСОБА_1 по

3 (три) тыс. дол. США ежемесячно с августа 2010 по март 2013 г. Долг ОСОБА_6 составляет 300 (триста) тыс. дол. США

5 марта 2013 г. Донецк /подпись/ /подпись/».

«Я, ОСОБА_7 получил от ОСОБА_6 с августа по декабрь 2015 г. в счет погашения долга 15 (пятнадцать) тыс. дол. США (по 3 (три) тыс. в месяц.

10.02.2016 г. /подпись/».

Суди вважали встановленим, що відповідач не виконав належним чином свої зобов`язання у визначений в розписці від 22 червня 2010 року строк.

Відповідно до висновку експертів за результатами проведення комплексної судової почеркознавчої та технічної експертизи від 23 січня 2020 року

№ 19799-9801/19-32:

1. Підпис від імені ОСОБА_2 , що міститься праворуч від рукописного напису « ОСОБА_6 » у розписці від 22 червня

2010 року, виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки та застосування технічних засобів.

2. Рукописний текст, що починається словами « ОСОБА_8 , ОСОБА_6 …» та закінчується словами: «…22 июня 2010 ОСОБА_6 », який міститься у розписці від 22 червня 2010 року, складеній від імені ОСОБА_2 , виконаний ОСОБА_2 .

3. Підпис від імені ОСОБА_2 , що міститься праворуч від рукописного запису « ОСОБА_6 » у розписці від 22 червня 2010 року, виконаний ОСОБА_2 .

4. Будь-які діагностичні ознаки, які свідчили б про вплив на ОСОБА_2 в процесі виконання ним досліджуваного рукописного тексту, що починається словами: « ОСОБА_8 , ОСОБА_6 …» та закінчується словами: «…22 июня 2010 ОСОБА_6 », який міститься у розписці від 22 червня 2010 року, складеній від імені ОСОБА_2 , якихось збиваючих факторів природного характеру (зокрема, незвичних умов виконання, незвичайного стану виконавця, тощо) або штучного характеру (зокрема, навмисної зміни особою ознак власного підписного почерку) - відсутні.

Позиція Верховного Суду

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Надаючи оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами, Верховний Суд виходить з наступного.

У розглядуваній справі ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 22 червня

2010 року склав боргову розписку, про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 300 000 доларів США, які зобов`язався повернути до 31 грудня 2010 року.

Факт складання розписки від 22 червня 2010 року особисто ОСОБА_2 підтверджено висновком експертів № 19799-9801/19-32 від 23 січня

2020 року.

Згідно статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором

(частина перша статті 1049 ЦК України).

За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України.

Згідно частини третьої статті 545 ЦК України наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

За змістом частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначена правова позиція неодноразово підтверджена Верховним Судом України, зокрема у постановах від 11 листопада 2015 року у справі

№ 6-1967цс15 та від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції, надавши належну оцінку змісту розписки, складеної 22 червня 2010 року ОСОБА_2 та врахувавши, що оригінал цієї розписки знаходився у позивача, що з урахуванням положень статті 545 ЦК України свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову ОСОБА_1 в частині повернення суми боргу.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції, відповідач заявив про застосування позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі

№ 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц,

від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада

2018 року у справі № 183/1617/16, від 28 листопада 2018 року у справі

№ 504/2864/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц,

№ 522/2201/15-ц та № 522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року у справі

№ 2004/1979/12, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18,

від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц).

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).

Отже, переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників.

У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі

№ 6-2891цс16 вказано, що правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справі

№ 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18) міститься висновок по застосуванню частини першої статті 264 ЦК України та вказано, що з тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника). При цьому не виключається й випадку коли переривання перебігу позовної давності буде відбуватися внаслідок визнання боргу, що здійснюється іншими суб`єктами, якщо на це була виражена воля боржника. Тобто коли боржник виражає свою згоду чи уповноважує на це відповідного іншого суб`єкта.

Позивач стверджувала, що 05 березня 2013 року відповідач підтвердив факт існування боргу у сумі 300 000 доларів США за розпискою

від 22 червня 2010 року, а 10 лютого 2016 року частково повернув борг у розмірі 15 000 доларів США, про що йому були видані розписки

ОСОБА_3 .

Вказані обставини, на думку ОСОБА_1 , вказують на визнання

ОСОБА_2 боргу, що в свою чергу свідчить про переривання позовної давності в силу положень частини першої статті 264 ЦК України.

Суди першої та апеляційної інстанції обґрунтовано не прийняли до уваги як обставину, що свідчить про переривання строку позовної давності, розписку від 05 березня 2013 року з огляду на те, що ОСОБА_2 заперечує факт складання такої розписки, а на вимогу суду її оригінал позивачем не наданий.

Відхиляючи як доказ переривання строку позовної давності за вимогами

ОСОБА_1 розписку від 10 лютого 2016 року, районний суд виходив з того, що така розписка не містить посилання на те, що грошові кошти в сумі 15 000 доларів США повертались за зобов`язаннями відповідача перед ОСОБА_1 за договором позики від 22 червня 2010 року, а крім того, допитані в якості свідків позивач та ОСОБА_3 підтвердили, що будь-яка передача коштів 10 лютого 2016 року не відбувалась, а розписка була відібрана з метою підтвердження виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань в подальшому.

Апеляційний суд вказуючи, що розписка від 10 лютого 2016 року є доказом переривання строку позовної давності, не врахував, що переривання позовної давності можливе виключно в межах її строку.

До подібних висновків дійшов Верховний Суду України у постанові

від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16 та Верховного Суду у постановах від 21 квітня 2021 року у справі № 211/5281/16-ц, від 26 травня 2021 року у справі № 755/15853/15-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі

№ 316/1703/15-ц, на які посилається ОСОБА_2 , як підставу касаційного оскарження, підстав для відступу від яких колегія суддів не вбачає.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі

№ 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) вказав, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Зокрема поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики.

Суд апеляційної інстанції не врахував вказаний висновок Верховного Суду та помилково вважав показання ОСОБА_1 та її чоловіка ОСОБА_3 , доказами вчинення ОСОБА_2 дій, що свідчать про виконання зобов`язань за договором позики від 22 червня 2010 року та переривання строку позовної давності.

Оскільки строк позовної давності, щодо вимог про повернення боргу за договором від 22 червня 2010 року сплив 01 січня 2014 року, а дії із визнання боргу, вчинені позичальником після вказаної дати не свідчать про переривання позовної давності, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення суми позики.

При цьому на час спливу строку позовної давності (01 січня 2014 року)

не відбулась ні військова агресія, ні тимчасова окупація окремих районів Донецької та Луганської областей, ні викликане цими подіями вимушене переселення частини громадян, а отже посилання апеляційного суду на вказані обставини, як підставу для поновлення строку позовної давності є необґрунтованими.

У відповідності до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) дійшов висновку, що системне тлумачення

частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України у їх взаємозв`язку дає підстави для висновку, що натуральним є зобов`язання, вимога в якому хоча і існує, проте не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Положення статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, як спеціальної міри відповідальності за порушення грошового зобов`язання, може бути застосовано до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, отже кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на захист в судовому (примусовому) порядку вимоги про нарахування 3 % річних та інфляційних втрат.

Таким чином за встановлених обставин пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду з вимогами до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, правильним є висновок про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних в порядку статті 625 ЦК України.

В частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою, постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому касаційним судом не переглядається.

Відповідно до положень статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції помилково скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, а тому касаційна скарга підлягає задоволенню, постанову Київського апеляційного суду від 20 липня 2021 року необхідно скасувати, залишивши в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року.

Підстави для закриття касаційного провадження у справі, передбачені пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України, на які вказувала

ОСОБА_1 у поданій в жовтні 2021 року заяві, колегією суддів не встановлені.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 липня 2021 року скасувати, залишивши в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва

від 03 грудня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович