Рішення

від 03.12.2020 по справі 752/23561/17

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №752/23561/17

Провадження № 2/752/729/20

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

03.12.2020 року Голосіївський районний суд м.Києва в складі:

головуючого судді - Колдіної О.О.

з участю секретаря - Оджубейської Д.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу,

в с т а н о в и в:

позивач звернулась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики в сумі 16237779 гривень 50 копійок, з яких сума основного боргу - 7557060 гривень, проценти за користування коштами - в розмірі 7062001 гривня 76 копійок, 3% річних - в розмірі 1618717 гривень 74 копійки.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилалися на те, що 22.06.2010 р. позивач передала відповідачу в позику грошові кошти в розмірі 300000 доларів США, а відповідач зобов`язався їх повернути до 31.12.2010 р., однак у визначений строк свої зобов`язання не виконав.

05.03.2013 р. відповідач підтвердив свої зобов`язання перед позивачем за розпискою від 22.07.2010 р.

10.02.2016 р. відповідач в рахунок часткового виконання зобов`язань за договором позики передав чоловіку позивачки - ОСОБА_3 , грошові кошти в сумі 15000 доларів США. Факт передачі зазначених коштів був засвідчений розпискою, підписаною ОСОБА_3 та відповідачем.

Оскільки на момент звернення до суду відповідач не повернув суму позики позивач просить стягнути суму заборгованості в розмірі 285000 доларів США в судовому порядку.

Крім того, на підставі положень ст.1048 ЦК України позивач просить стягнути з відповідача проценти за користування коштами в розмірі , визначеному на рівні облікової ставки Національного банку України за весь період невиконання зобов`язань, а також застосувати положення ст.625 ЦК України та стягнути 3% річних від суми позики за несвоєчасне виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором позики.

В подальшому позивачем була подана заява про зміну розміру позовних вимог, відповідно до якої позивач просить стягнути з відповідача суму заборгованості за договором позики, яка станом на 15.07.2020 р. становить 20213509,93 гривні, з яких: сума основного боргу - 7557060 гривень, проценти за користування коштами - в розмірі 10239274,70 гривень, 3% річних - в розмірі 2238309 гривень 23 копійки.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач просить відмовити у задоволенні позову, заперечуючи факт підписання ним розписки про отримання суми позики від 22.06.2010 р. Крім того, відповідач заперечує факт підписання ним розписок від 2013 та 2016 року, які надані позивачем на підтвердження часткового виконання відповідачем своїх зобов`язань.

Також відповідач в обґрунтування своїх заперечень посилається на пропуск позивачем строків звернення до суду з даним позовом в зв`язку з чим просить застосувати суд наслідки пропуску строку позовної давності, про що подав відповідну заяву.

В ході судового розгляду позивач та її представник підтримали позовні вимоги і обґрунтування позову в повному обсязі, просили його задовольнити, посилаючись на невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором позики від 22.06.2010 р. та безпідставність його тверджень щодо не укладення такого договору, оскільки належність підпису відповідача на розписці від 22.06.2010 р. підтверджена в ході проведення судової почеркознавчої експертизи. Позивач зазначила, що відповідач всіляко уникав від добровільного виконання своїх зобов`язань щодо повернення суми позики, внаслідок чого, в подальшому її чоловік написав, а ОСОБА_2 підписав розписку від 10.02.2016 р., якою підтвердив наявність у нього боргу.

Представник позивача просив відмовити у задоволенні заяви щодо застосування наслідків пропуску строку позовної давності, оскільки відповідач в 2013 та в 2016 р. повернув частково кошти на виконання умов договору позики, а отже визнав свої зобов`язання, в зв`язку з чим строк звернення до суду не був пропущений.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позову, зазначаючи на пропуск позивачем строків звернення до суду, а докази, що надані позивачем на підтвердження переривання такого строку не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки розписка від 05.03.2013 р. не була надана на вимогу суду в оригіналі, а розписка від 10.02.2016 р. не містить посилання на виконання зобов`язань за розпискою від 22.06.2016 р. Крім того, представник відповідача звернув увагу, що зі змісту розписки від 10.02.2016 р. вбачається, що вона надана чоловіку позивачки - ОСОБА_4 , з яким у відповідача також існували правовідносини, а крім того, як підтвердила позивач та ОСОБА_3 в ході судового розгляду будь-які кошти ОСОБА_2 16.02.2016 р. не передавались, а отже зазначені обставини не можуть свідчити про визнання боргу та переривання строку позовної давності.

Вислухавши сторони, допитавши свідків, дослідивши письмові докази, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 22.06.2010 р. ОСОБА_2 отримав в борг від ОСОБА_1 300000 доларів США, які зобов`язавя повернути до 31.12.2010 р.

Відповідно до ст.1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов"язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно з ч.2 ст.1047 Цивільного кодексу України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

На підставі ч.2 ст.1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належнм чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його не виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (ст.610 ЦК України).

Відповідно до положень ст.530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 у справі № 6-1967цс15, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

При цьому факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від Позикодавця до позичальника.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 22.08.2019р. у справі № 369/3340/16-ц.

Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів.

Тому у справах про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08.07.2019 у справі №524/4946/16-ц).

Досліджена судом розписка від 22.06.2010 р., що надана позивачем в оригіналі, містять підтвердження про отримання відповідачем грошових коштів від позивача та зобов`язання повернути їх у визначений в розписках строк.

Як встановлено судом відповідач не виконав свої зобов`язання у визначений в розписці строк.

Суд не приймає до уваги заперечення відповідача щодо укладення даного договору, оскільки відповідно до висновку експертів за результатами проведення комплексної судової почеркознавчої та технічної експертизи від 23.01.2020 р. № 19799-9801/19-32 підпис від імені ОСОБА_2 , що міститься в в розписці від 22.06.2010 р., виконаний без попередньої технічної підготовки та застосування технічних засобів ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що вимоги позивача щодо стягнення суми позики та 3% річних ґрунтуються на нормах чинного законодавства, що регулюють даний вид правовідносин.

Звертаючись до суду позивач просить стягнути не лише суму боргу за договором позики, але і проценти за користування коштами на рівні облікової ставки НБУ.

Судом встановлено, що предметом договору позики від 22.06.2010 р. є іноземна валюта - долари США та розмір одержання процентів його умовами не передбачено..

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

За змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року№ 679-XIV Про Національний банк України облікова ставка НБУ - один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.

Пунктом 1 частини першої статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку.

Відповідно до статті 27 Закону № 679-XIV НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Частиною другою статті 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов`язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.

Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року № 389 визначено, що облікова ставка НБУ - один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку.

Пунктами 3.1, 3.2 цього Положення визначено, що НБУ визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів: облікова ставка використовується НБУ одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші; облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово-кредитного регулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, - інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв`язки з Україною тощо.

Тобто, облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.

Висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16..01.2019 р. у справі № 464/3790/16-ц.

Отже вимоги позивача щодо стягнення з відповідача процентів за користування грошовими коштами на підставі ст.1048 ЦК України є необґрунтованими.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернулась до Голосіївського районного суду м.Києва 14.11.2017 р.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦКУ).

Отже, позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок сформований в Постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6-152цс14).

В рішеннях Європейського Суду Стаббінгс на інші проти Сполученого Королівства , Девеер проти Бельгії наголошується на тому, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

Відповідно до ст. 267 ЦКУ позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦКУ).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

В ході даного судового розгляду судом встановлено, що відповідач не виконав свої зобов`язання за договором позики від 22.06.2010 р., а отже право позива на отримання неповернутої суми позики та 3% річних від розміру невиконаного зобов`язання було порушено.

Однак, в ході судового розгляду відповідачем подана заява про застосування судом наслідків пропуску строків позовної давності.

Як вбачається зі змісту розписки від 22.06.2010 р. сума позики повинна була бути повернута ОСОБА_2 до 31.12.2010 р.

Тобто, позивач довідалась про порушення свого права вже 01.01.2011 р.

Посилання позивача на те, що відповідач обіцяв повернути суму позики в подальшому не можуть бути підставами, які підтверджують поважність пропуску строку звернення до суду.

Крім того, суд не може прийняти до уваги як обставини, що переривають строк позовної давності, розписки від 05.03.2013 р. та від 10.02.2016 р. з огляду на наступне.

Позивачем надана копія розписки від 05.03.2013 р., зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 проценти за боргом перед ОСОБА_1 в розмірі 3000 доларів США за період з серпня 2010 р. по березень 2013 р. і борг ОСОБА_2 становить 300000 доларів США.

Однак, на вимогу суду оригінал такої розписки не був наданий позивачем в зв`язку з його відсутністю, а крім того, будь-які докази, які свідчать про те, що така розписка була підписана відповідачем матеріали справи не містять, а останній заперечує факт складання такої розписки.

Відповідно до змісту розписки від 10.02.2016 р. ОСОБА_3 - чоловік позивача, отримав від ОСОБА_2 в рахунок погашення боргу 15000 доларів США.

Зазначена розписка не містить посилання на те, що дана сума боргу поверталась за зобов`язаннями відповідача перед ОСОБА_1 за договором від 22.06.2010 р., а крім того, в ході судового розгляду позивач та ОСОБА_3 в ході їх допиту в якості свідків підтвердили, що будь-яка передача коштів 10.02.2016 р. не відбувалась, а розписка була відібрана з метою підтвердження виконання ОСОБА_2 в подальшому своїх зобов`язань.

Отже, розписка від 10.02.2016 р. не може свідчити про визнання боргу відповідачем, а отже не може бути підставою для переривання строку позовної давності.

Враховуючи викладені обставини, зважаючи на те, що позивач пропустила строк звернення до суду з позовом про стягнення суми позики та 3% річних і підстав для його поновлення судом не встановлено, з огляду на положення ст.267 ЦК України, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позову в цій частині в зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Позовні вимоги про стягнення з відповідача відсотків за користування коштами на підставі ст.1048 ЦК України не підлягають задоволенню в зв`язку з їх необґрунтованістю.

На підставі положень ст.141 ЦПК України в зв`язку з відмовою у задоволенні позову судові витрати не підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст.ст.12, 13, 76, 77, 78, 81, 259, 261, 265, 273, 354 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя