Рішення

від 23.03.2022 по справі 513/833/19

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 513/833/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2022 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Кравченка М.М.,

розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, третя особа: ОСОБА_2 , про визнання недійсним та скасування рішення № 617-VII від 19.07.2018 року, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Саратського районного суду Одеської області з позовною заявою до Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області, в якій просив (з урахуванням уточнень): визнати рішення тридцять восьмої сесії сьомого скликання Зорянської сільської ради № 617-VІІ від 19 липня 2018 року «Про скасування рішення виконкому Зорянської сільської ради від 24.12.1991 року «Про виділення земельних ділянок для будівництва житлових будинків» не дійсним та скасувати його.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що рішенням № 36 виконавчого комітету Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 24 грудня 1991 року на території Зорянської сільської ради Саратського району (села Зоря) позивачу була виділена земельна ділянка для будівництва житлового будинку. У липні 1992 року був виготовлений будівельний паспорт на забудову земельної ділянки, представником відділу архітектури Саратської районної ради земельна ділянка була виділена в натурі та встановлені межові знаки. На підставі зазначених документів було огороджено земельну ділянку та розпочато користування, завезено будівельні матеріали. На початку червня 2019 року Зорянський сільський голова Райчева В.Д. повідомила позивача, що 19 липня 2018 року рішенням Зорянської сільської ради Саратського району було скасовано рішення виконкому Зорянської сільської ради від 24 грудня 1991 року та припинено його право користування виділеною йому земельною ділянкою для будівництва житлового будинку, а також вручила йому зазначене рішення. Рішення Зорянської сільської ради від 19 липня 2018 року позивач вважає необґрунтованим, таким, що суперечить діючому законодавству та порушує його право користування зазначеною земельною ділянкою. Позивач вважає, що в оскаржуваному рішенні Зорянської сільської ради підставами припинення права користування земельною ділянкою вказано забруднення, псування, неправомірне використання земельної ділянки, не виконання вимог щодо використання земель відповідно до цільового призначення, що не відповідає дійсності. Земельна ділянка виділялась позивачу на підставі рішення Зорянської сільської ради від 24 грудня 1991 року № 36, а рішенням від 19 липня 2018 року скасовано рішення від 24 грудня 1991 року № 10. Позивач зазначає, що його не повідомляли про розгляд на сесії Зорянської сільської ради щодо питання про припинення його права користування земельною ділянкою.

У відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що Зорянською сільською радою було надіслано запит до відділу Держгеокадастру у Саратському районі про формування відповідної земельної ділянки. На запит була отримана відповідь, що визначення площі, меж та внесення інформації про вказану земельну ділянку до Державного земельного кадастру не проводилися, а тому відповідна земля знаходиться у комунальній власності Зорянської сільської ради. Позивач отримав рішення виконавчого комітету Зорянської сільської ради № 36 від 24 грудня 1991 року «Про виділення земельної ділянки під будівництво житлового будинку» площею 0,14 га, за діючим на той час Земельним кодексом України виготовив Будівельний паспорт від 17.07.1992 року, де зазначена схема виносу земельної ділянки для будівництва житлового будинку в натурі М 1:500. Відповідно до ст.22 ЗК України (в редакції 18.12.1990 року) позивач не є власником цієї земельної ділянки, так як відповідно до норм цього закону право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Протягом 26 років позивач використовував цю земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, за що сплачував податок на землю до Зорянської сільської ради. Дії позивача можливо кваліфікувати як самовільне зайняття земельної ділянки. Позивачу було направлено Лист-попередження Зорянської сільської ради про те, що відповідну земельну ділянку позивач зобов`язаний використовувати за цільовим призначенням, а саме для будівництва та обслуговування житлового будинку. Позивачу було надано 1,5 року на оформлення відповідного права власності на земельну ділянку, але він нічого не зробив. В липні місяці 2018 року на засіданні 38 сесії сьомого скликання Зорянської сільської ради депутати прийняли рішення про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради від 24.12.1991 № 10 «Про виділення земельної ділянки для будівництва житлового будинку» в частині надання земельної ділянки позивачу. Підставою став виступ депутата сільської ради ОСОБА_4 з приводу того, що позивач продає зазначену земельну ділянку за п`ятнадцять тисяч доларів. Рішення виконкому Зорянської сільської ради від 24.12.1991 року № 10 «Про відділення земельних ділянок для будівництва житлових будинків» втратило свою актуальність у зв`язку зі зміною законодавства України щодо порядку оформлення право власності або користування (оренди) земельної ділянки.

Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 05.06.2020 року позов було задоволено.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 22.09.2021 року апеляційну скаргу Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області було задоволено частково, рішення Саратського районного суду Одеської області від 05.06.2020 року скасовано, провадження у справі закрито, роз`яснено учасникам справи, що розгляд даної справи має розглядатись в порядку адміністративного судочинства, роз`яснено ОСОБА_1 , що він має право протягом десяти днів з дня отримання ним цієї постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 22.11.2021 року заяву ОСОБА_1 про направлення справи за встановленою юрисдикцією було задоволено, матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області, третя особа: ОСОБА_2 , про визнання недійсним та скасування рішення № 617-VII від 19.07.2018 року було надіслано до Одеського окружного адміністративного суду за встановленою юрисдикцією.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 20.12.2021 року адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області, третя особа: ОСОБА_2 , про визнання недійсним та скасування рішення № 617-VII від 19.07.2018 року було прийнято до провадження.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 24.03.2022 року було замінено відповідача з Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області на правонаступника - Саратську селищну раду Білгород-Дністровського району Одеської області.

Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позов належить задовольнити. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Рішенням № 36 виконавчого комітету Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 24.12.1991 року «Про виділення земельних ділянок під будівництво житлових будинків» було затверджено заяви на виділення ділянок під будівництво житлових будинків громадянам та виділено зазначеним громадянам, в тому числі ОСОБА_1 , по 0,14 га.

Рішенням № 36 виконавчого комітету Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 24.12.1991 року вирішено: узгодити рішення загальних зборів членів колгоспу «Дружба» про виділення земельної ділянки для будівництва житлового будинку громадянину ОСОБА_1 в АДРЕСА_1 ), 0,14 га р. 28*50; клопотати перед виконкомом Саратської районної ради дозволити будівництво житлового будинку ОСОБА_1 в АДРЕСА_1 та видати паспорт будівельника на забудову земельної ділянки; зобов`язати ОСОБА_1 в місячний термін отримати у районного архітектора будівельний паспорт на забудову ділянки.

17.07.1992 року ОСОБА_1 замовив, оплатив та отримав у архітектора Саратського району будівельний паспорт на забудову земельної ділянки, виділеної індивідуальному забудовнику ОСОБА_1 в АДРЕСА_1 .

24.12.1994 року державна адміністрація Саратського району дозволила ОСОБА_1 виконання будівельних робіт з будівництва житлового будинку на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Зорянської сільради від 24.12.1991 року № 36 про виділення земельної ділянки.

Відповідно до акту виносу в натурі земельної ділянки індивідуального забудовника, затвердженого архітектором Саратського району 17.07.1992 року, земельна ділянка загальною площею 1400 кв. м (площа забудови - 300 кв. м, площа двору, під`їздів та стежок - 300 кв. м, площа зелених насаджень - 800 кв. м) була виділена в натурі, межі земельної ділянки закріплені на місцевості.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 сплачував земельний податок на зазначену земельну ділянку, що підтверджується відповідними квитанціями.

В підтвердження використання вказаної земельної ділянки за цільовим призначенням та спростування посилань відповідача щодо псування та забруднення цієї земельної ділянки позивач надав до суду її фотознімки.

Під час розгляду справи відповідач не надав до суду належних та допустимих доказів в спростування вказаних обставин.

28.11.2016 року за вих. № п-23/923 Зорянською сільською радою Саратського району Одеської області було направлено лист-попередження ОСОБА_1 , в якому зазначено, що упродовж 24 останніх років ним не виконано реєстрацію права власності на земельну ділянку, яка була виділена рішенням виконкому Зорянської сільської ради від 24.12.1991 року № 10 для будівництва житлового будинку орієнтовною площею 0,14 га на території Зорянської сільської ради Саратського району по АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим попереджено, що якщо на земельну ділянку не буде оформлено право власності та не буде забезпечено використання земельної ділянки за цільовим призначенням, Зорянська сільська рада прийме рішення про скасування рішення від 24.12.1991 року № 10 в частині надання ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва житлового будинку.

Позивач зазначив, що вказаного листа-попередження від Зорянської сільської ради він не отримував. Відповідач не надав до суду доказів про отримання вказаного листа позивачем.

Рішенням тридцять восьмої сесії сьомого скликання Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 19.07.2018 року № 617-VІІ «Про скасування рішення виконкому Зорянської сільської ради від 24.12.1991 № 10 «Про виділення земельних ділянок для будівництва житлових будинків» у зв`язку з забрудненням, псуванням, неправомірним використанням земельної ділянки, невиконанням вимог щодо використання земель відповідно до цільового призначення, сільська рада вирішила: 1. Скасувати підпункт 13 пункту 1 рішення виконкому Зорянської сільської ради від 24.12.1991 року № 10 «Про виділення земельних ділянок для будівництва житлових будинків» в частині виділення земельної ділянки для будівництва житлового будинку громадянину ОСОБА_1 та припинити право на користування зазначеною земельною ділянкою орієнтовною площею 0,14 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; 2. Зобов`язати ОСОБА_1 вивезти будівельні матеріали з місця розташування земельної ділянки в місячний термін; 3. Вказану земельну ділянку перевести до земель запасу Зорянської сільської ради.

Рішенням сорок дев`ятої сесії сьомого скликання Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області № 752-VІІ від 25.03.2019 року ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,14 га на території Зорянської сільської ради (в межах населеного пункту) Саратського району Одеської області за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-5112278492019, сформованого 07.11.2019 року, земельна ділянка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , має кадастровий номер: 5127581100:02:001:0917, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, площа земельної ділянки: 0,1479 гектарів.

Рішенням шістдесят другої сесії сьомого скликання Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 15.04.2020 року № 1000-VІІ були внесені зміни та доповнення до рішення Зорянської сільської ради № 617-VІ від 19.07.2018 року, мотивувальна частина рішення була викладена в новій редакції, зокрема доповнена посиланням на ст.416 Цивільного кодексу України та ст.102-1 Земельного кодексу України, оскаржуване рішення було доповнено п.1-1 «Вважати датою початку права на забудову 17.07.1992 р. відповідно до «Будівельний паспорт на забудову земельної ділянки наданого індивідуальному забудовнику ОСОБА_1 в АДРЕСА_2 » від 17.07.1992 р.».

Відповідно до ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до положень ст.40 Земельного кодексу України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Згідно з ч.1 ст.79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Відповідно до ч.2 ст.79-1 Земельного кодексу України формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Згідно з ч.5 ст.79-1 Земельного кодексу України формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з пп. «г» ч.1 ст.121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.

Відповідно до ч.1 ст.122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно положень ст.141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до положень ст.143 Земельного кодексу України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Згідно з положеннями ст.144 Земельного кодексу України у разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля складають протокол про порушення та видають особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля відповідно до закону накладають на таку особу адміністративне стягнення та повторно видають вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк. У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля звертаються до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

Відповідно до положень ст.152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Разом з цим, факт порушення позивачем земельного законодавства (забруднення, псування, неправомірного використання земельної ділянки, невиконання вимог щодо використання земель відповідно до цільового призначення) не підтверджений жодним доказом.

Згідно з ч.1 ст.25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до п.34 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно з ч.1 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до ч.2 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Згідно з ч.10 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Рішенням Конституційного Суду України від 16.04.2009 року № 7-рп/2009 надано офіційне тлумачення положення частини десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та зазначено, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо неопосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам

В даному випадку рішення Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 24.12.1991 року про виділення ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва житлового будинку за своєю правовою природою є індивідуальним актом застосування норм права (правозастосовчим актом індивідуальної дії), який за юридичними наслідками відноситься до правоконстатуючих актів (констатує факт виділення земельної ділянки), та є виконаним в силу самого факту його прийняття, а тому є таким, що вичерпав свою дію одночасно з його прийняттям та виконанням.

Разом з цим, оскаржуваним рішенням Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 19.07.2018 року № 617-VІІ було скасовано попереднє рішення Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 24.12.1991 року, що вичерпало свою дію.

Оскільки позивач мав «правомірні очікування» щодо можливостей реалізації своїх прав та інтересів з метою набуття земельної ділянки, тому відповідні права та охоронювані законом інтереси позивача порушені відповідачем з прийняттям оспорюваного рішення і підлягають судовому захисту.

Предметом оскарження у даній справі фактично є правомірність рішення відповідача щодо скасування пункту свого попереднього рішення, яким позивачу надано земельну ділянку для будівництва житлового будинку.

У постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 521/17710/15-а, від 22 січня 2019 року у справі № 371/957/16-а, від 13.03.2019 року у справі № 542/1197/15-а Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування та громадянами, що породжує у громадян упевненість у тому, що їхнє становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

За своєю правовою природою рішення про виділення земельної ділянки під будівництво житлового будинку є актом індивідуальної дії, при цьому, як вже було зазначено, це рішення позивачем реалізовано шляхом розроблення паспорту на забудову земельної ділянки, отримання дозволу на виконання будівельних робіт з будівництва житлового будинку на земельній ділянці тощо, що виключає можливість відміни його дії шляхом визнання його таким, що втратив чинність.

Посилання відповідача, що право землекористування позивача припинилося автоматично у зв`язку з невикористанням земельної ділянки для забудови протягом трьох років, а тому оскаржуване рішення Зорянської сільської ради не порушує прав позивача, оскільки не є самостійною правовою підставою припинення землекористування, суд вважає необґрунтованими та безпідставними.

Відповідно до ч.1 ст.413 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.

Згідно з положеннями ст.416 Цивільного кодексу України право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку права користування; 3) відмови землекористувача від права користування; 4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до частин 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (в редакції 16 січня 2003 року) цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно положень ст.102-1 Земельного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди), внесено до статутного капіталу, передано у заставу. Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) відчуження земельної ділянки приватної власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 3-1) прийняття уповноваженим органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування рішення про використання земельної ділянки державної чи комунальної власності для суспільних потреб; 4) невикористання земельної ділянки для забудови в разі користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох років; 5) припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів емфітевзису та суперфіцію, укладених у рамках такого партнерства). Припинення дії договору емфітевзису, суперфіцію земельної ділянки державної чи комунальної власності з підстав, визначених у пункті 3-1 частини шостої цієї статті, здійснюється за правилами, встановленими статтею 32-1 Закону України «Про оренду землі».

Відповідно до частин 1, 3 Розділу ІХ Прикінцеві положення Земельного кодексу України (в редакції 25 жовтня 2001 року) цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2002 року. Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу.

Оскільки спірна земельна ділянка була виділена позивачу на підставі рішення Зорянської сільської ради від № 36 від 24.12.1991 року, а договір між позивачем та Зорянською сільською радою щодо права користування спірною земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) між сторонами не укладався, тому до цих правовідносин, що виникли між сторонами, не можуть бути застосовані положення пункту 4 частини 1 ст.416 Цивільного кодексу України та пункту 4 частини 7 ст.102-1 Земельного кодексу України, які встановлюють, що право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняється у разі невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

Посилання відповідача в спростування підстав позову, що на сесії виступив депутат сільської ради ОСОБА_4 , який повідомив, що позивач просив за відмову від спірної земельної ділянки 15 тисяч доларів, суд вважає необґрунтованими та безпідставними, які не можуть слугувати підставою для скасування попереднього рішення Зорянської сільської ради про виділення земельної ділянки ОСОБА_1 .

За таких обставин, суд прийшов до висновку, що приймаючи рішення від 19.07.2018 року № 617-VІІ «Про скасування рішення виконкому Зорянської сільської ради від 24.12.1991 № 10 «Про виділення земельних ділянок для будівництва житлових будинків» Зорянська сільська рада Саратського району Одеської області діяла не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Європейський суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Крім того, Європейський суд з прав людини у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v.Home Office зазначив, що «принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії». З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов`язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За таких обставин, на думку суду, рішення Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 19.07.2018 року № 617-VІІ «Про скасування рішення виконкому Зорянської сільської ради від 24.12.1991 № 10 «Про виділення земельних ділянок для будівництва житлових будинків» є протиправним та належить до скасування.

У рішенні від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року), Європейський суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Суд вважає, що саме такий спосіб захисту порушеного права позивача з боку відповідача є належним та достатнім в даному випадку.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відповідно до п.58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Згідно з ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись Конституцією України, ст.ст.2, 77, 90, 139, 242-246, 250 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області (вул. Крістіана Вернера, 84, смт. Сарата, Білгород-Дністровський р-н., Одеська обл., 68200, код ЄДРПОУ 04379189), третя особа: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ), про визнання недійсним та скасування рішення № 617-VII від 19.07.2018 року - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Зорянської сільської ради Саратського району Одеської області від 19.07.2018 року № 617-VІІ «Про скасування рішення виконкому Зорянської сільської ради від 24.12.1991 № 10 «Про виділення земельних ділянок для будівництва житлових будинків».

3. Стягнути з Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 768,40 грн.

Порядок і строки оскарження рішення визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.255 КАС України.

Суддя М.М. Кравченко