Постанова

від 01.02.2022 по справі 450/2351/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

02 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 450/2351/18

провадження № 61-4975св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

відповідачі: ОСОБА_1 , Лисиничівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року у складі судді Мельничук І. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Ванівського О. М., Мельничук О. Я.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У липні 2018 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця», Залізниця) звернулося до суду з позовом, надалі уточненим, до ОСОБА_1 , Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області (далі - Лисиничівська сільська рада) про визнання незаконним рішення Лисиничівської сільської ради від 29 квітня 1997 року № 100 у частині надання ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею 0,1817 га, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЛВ № 20838 від 17 жовтня 2000 року.

На обґрунтування позову позивач посилався на таке. З метою оформлення правовстановлюючих документів на право користування земельними ділянками, на замовлення Державного територіально-галузевого об`єднання «Львівська залізниця» (далі - ДТГО «Львівська залізниця») розроблена технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 22,3411 га. ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради. Роботи щодо розроблення зазначеної технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель виконувалися у 2015 році Командитним товариством науково-впроваджувальною фірмою «Нові технології», яка має ліцензію Державного комітету України із земельних ресурсів серії АГ від 01 вересня 2011 року за № 583593 та сертифікованого інженера - землевпорядника ОСОБА_2 . За результатами виконаних робіт встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради становить 14,0050 га. Проте за наслідками польового обстеження та аналізу інформації з електронної бази Державного земельного кадастру, наданої відділом Держземагентства в Пустомитівському районі Львівської області, з`ясовано, що на земельній ділянці смуги відведення Залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться у приватній власності громадян. Відповідно до зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради встановлено, що ОСОБА_1 , відповідно до рішення Лисичинівської сільської ради від 29 квітня 1997 року № 100 та державного акта серії ЛВ № 20838 від 17 жовтня 2000 року, передано земельну ділянку площею 0,1817 га на АДРЕСА_1 кадастровий номер 4623683800:02:001:0303. Частина зазначеної земельної ділянки площею 0,0092 га перетинається із земельною ділянкою смуги відведення Залізниці.

Позивач вважав, що рішення Лисиничівської сільської ради від 29 квітня 1997 року № 100 та державний акт серії ЛВ № 20838 від 17 жовтня 2000 року суперечать законодавству, порушують права позивача на користування наданою йому відповідно до норм чинного законодавства земельною ділянкою, а тому підлягають визнанню незаконними та недійсними.

Відповідно до норм законодавства, чинного на час побудови колії («Инструкция о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода», затверджена Міністерством шляхів сполучення СРСР 30 січня 1963 року; «Положение о землях предоставленных транспорту», затверджене постановою РНК СРСР 07 лютого 1933 року, та інші нормативні акти) вимог щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалось, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі.

Надалі при зміні законодавства та введенні інституту державних актів у Земельних Кодексах УРСР та України, вимоги щодо їх оформлення поширювалися тільки на нові земельні ділянки при їх відведенні та не вимагалося отримання актів на існуючі та наявні у користуванні землі.

У постанові Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року N 562-ХІІ «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» зазначено, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав землеволодіння або землекористування.

З урахуванням наведеного позивач просив визнати незаконним рішення Лисиничівської сільської ради від 29 квітня 1997 року № 100 в частині надання відповідачці земельної ділянки, визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЛВ № 20838 від 17 жовтня 2000 року.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на час прийняття рішення Лисиничівською сільською радоюправо позивача на спірну земельну ділянку не підтверджувалося жодним правовстановлюючим документом, а отже, спірна земельна ділянка не належала на праві користування позивачу, оскільки останній не оформив таке право відповідно до чинного тоді земельного законодавства. При винесенні оскаржуваного рішення сільська рада діяла у межах наданих їй повноважень щодо розпорядження землями комунальної власності. Відповідачі жодним чином не порушили прав позивача, а позивач належно не обґрунтував позовні вимоги та не надав відповідних доказів, що їх підтверджують.

Постановою Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що частина земельної ділянки, що перебуває у власності відповідача, накладається на землю залізничного транспорту, належним користувачем якої є АТ «Українська залізниця» в особі ДТГО «Львівська залізниця». Проте позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення Лисиничівської сільської ради від 29 квітня 1997 року в частині надання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1817 га після спливу позовної давності, оскільки звернувся до суду через 21 рік після прийняття оскаржуваного рішення. Позивач не надав доказів на підтвердження того, що АТ «Українська залізниця» не мало об`єктивної можливості довідатися про оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі, а тому у задоволенні позову необхідно відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У листопаді 2020 року АТ «Укрзалізниця» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності. Відповідно до принципу змагальності відповідач мусив довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Крім того, правовідносини, пов`язані із витребуванням земель смуги відведення Залізниці із володіння фізичних осіб, є аналогічними до правовідносин, пов`язаних із витребуванням земельних ділянок, які належать до земель водного фонду. Тому до спірних правовідносин необхідно застосовувати висновки Верховного Суду щодо земель водного фонду, відповідно до яких вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю земельну ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори та інші правочини, вимагаючи повернути таку ділянку.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами попередніх інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15; Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року № 357/9328/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц; Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Українська залізниця»на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають.

Суди встановили, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЛВ № 20838 від 17 жовтня 2000 року, виданого на підставі рішення Лисиничівської сільської ради від 29 квітня 1997 року № 100, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1817 га, кадастровий номер 4623683800:02:001:0303, на АДРЕСА_1 .

У 2015 році на замовлення ДТГО «Львівська залізниця» була розроблена технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 22,3411 га ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради. Під час розробки технічної документації встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області становить 14,0050 га.

За результатами польового обстеження та аналізу інформації з електронної бази Державного земельного кадастру, наданої відділом Держземагентства у Пустомитівському районі Львівської області, з`ясовано, що на земельній ділянці смуги відведення Залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться у приватній власності громадян.

Відповідно до зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЛВ № 20838 від 17 жовтня 2000 року № 1208 передано земельну ділянку площею 0,1817 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4623683800:02:001:0303. Частина зазначеної земельної ділянки площею 0,0092 га перетинається із земельною ділянкою смуги відведення Залізниці.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила:«50. Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. 51. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. 52. Оскільки вимога про визнання наказів ГУ Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані. 53. Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження

№ 14-208цс18), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав».

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних доказів на підтвердження його позовних вимог.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд посилався на те, що АТ «Українська залізниця» є належним користувачем спірної земельної ділянки відповідно до законодавства. Частина цієї земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на землю залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні АТ «Українська залізниця». Тому наявні підстави для задоволення позову, проте, оскільки однією з вимог позивача є визнання недійсним рішення Лисиничівської сільської ради від 29 квітня 1997 року № 100 у частині передачі у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , а позивач звернувся до суду з позовом лише 26 липня 2018 року, тобто через 21 рік з часу прийняття рішення, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку зі спливом позовної давності.

З такими висновками Верховний Суд погодитися не може з огляду на таке.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (частина перша статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункти 115, 143 постанови від 14 листопада 2018 року). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункти 116, 144 постанови від 14 листопада 2018 року). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження № 61-4970св21), в якій колегія суддів дійшла висновку, що обраний позивачами спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту права, про порушення якого вони зазначають.

Водночас у цій справі позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Лисиничівської сільської ради, скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. Проте такі вимоги не є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав, що не призводить до їх поновлення.

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У таких випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, то вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦК України, є неефективними.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15; Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року № 357/9328/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц; Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17.

Зокрема, заперечуючи про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, позивач посилається на те, що заявлені ним вимоги необхідно розглядати як негаторний позов до якого позовна давність не застосовуєть.

У пункті 46 постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

Подібні висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14 (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (провадження № 14-364цс19), на які позивач посилається у касаційній скарзі.

Верховний Суд відхиляє посилання заявника на зазначені правові висновки Великої Палати Верховного Суду, оскільки у наведених рішеннях зроблені висновки щодо ефективного способу захисту порушеного права власності держави на землі водного фонду, водночас у справі, що переглядається, спір виник щодо земель залізниці, де належним способом порушеного права є вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння.

У цій справі позивачем обраний спосіб захисту порушеного права, який є неефективним.

Наведені висновки щодо неефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права також підтверджені Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 450/2410/18 (провадження № 61-19036св20), від 10 листопада 2021 року у справі № 450/2421/18 (провадження

№ 61-6513св21), які прийняті після подання касаційної скарги АТ «Укрзалізниця» та підлягають врахуванню відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій указаного до уваги не взяли, неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, не звернули уваги на те, що обраний спосіб захисту порушеного права є неефективним, що унеможливлює застосування наслідків спливу позовної давності як підстави для відмови у позові.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).

Застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18)).

Тому Верховний Суд вважає за необхідне частково задовольнити вимоги касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Водночас необґрунтованими є посилання заявника на неврахування висновків, викладених Верховним Судом України у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15; Верховним Судом у постановах від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, відповідно до яких, під час вирішення питання щодо застосування позовної давності позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Оскільки у цій справі позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який є неефективним, тому саме із вказаної підстави необхідно відмовити у задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З урахуванням наведених мотивів Верховний Суд вважає за необхідне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити із наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У позові Акціонерного товариства «Українська залізниця» до ОСОБА_1 , Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області про скасування рішення сільської ради та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко