Постанова

від 17.04.2022 по справі 522/13429/13-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/6552/22

Номер справи місцевого суду: 522/13429/13-ц

Головуючий у першій інстанції Шенцева О.П.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.04.2022 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Таварткіладзе О.М.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2017 року у справіза позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Одеського міського нотаріаьного округу Петровська Наталія Володимирівна, про визнання заповіту недійсним та встановлення факту родинних відносин, -

в с т а н о в и в:

У травні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Петровська Наталія Володимирівна, про визнання заповіту недійсним та встановлення факту родинних відносин, обґрунтовуючи вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її тітка (рідна сестра батька) ОСОБА_3 , що проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Після її смерті вона звернулася до Шостої Одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом, на підставі якої була заведена спадкова справа №275/2012 до майна померлої ОСОБА_3 .

25 травня 2012 року Шоста Одеська державна нотаріальна контора повідомила її листом про наявність заповіту, складеного ОСОБА_3 не на її ім`я. Позивач вважає, що вказаний вище заповіт є недійсним на підставі того, що ОСОБА_3 страждала на хронічне прогресуюче порушення мозкового кровообігу, довгий час лікувалась, але хвороба мозку досягла ступеня, коли вона втратила можливість самостійно керувати своїми діями та потребувала сторонньої допомоги. Рішенням Приморської міжрайонної медико-соціальної експертної комісії у місті Одесі ОСОБА_3 з вересня 2006 року була встановлена І група інвалідності (безстроково). Згідно з висновком МСЕК: ОСОБА_3 потребувала стороннього догляду.

Посилаючись на те, що на час посвідчення заповіту ОСОБА_3 зовсім втратила здатність усвідомлювати значення своїх дій, їх наслідки та не могла керувати своїми діями, позивач, з урахування уточнених позовних вимог, просила суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_3 , посвідчений 11 серпня 2011 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петровською Н.В., та встановити факт родинних відносин між нею та померлою ОСОБА_3 .

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_4 , позов підтримав в повному обсязі, просив його задовольнити.

В судовому засіданні адвокат Самборська Надія Петрівна в інтересах відповідача ОСОБА_2 проти позову заперечувала та просила відмови у його задоволенні, надала до суду заперечення проти позову, у яких зазначила, що проти встановлення факту родинних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_2 не заперечувала, тому позивачу необхідно було звернутись до суду для вирішення цих вимог в окремому провадженні. На час складання заповіту заповідач ОСОБА_3 усвідомлювала значення своїх дій, за життя скаржилася лише на проблеми з серцем, до останнього самостійно себе доглядала. Не визнавалася в судовому порядку недієздатною або обмежено дієздатною. При цьому представник відповідача посилалася на свідчення свідків та висновок судово-психіатричної експертизи.

Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Петровська Наталія Володимирівна, до суду не з`явилася, надала заперечення, у яких зазначала, що 11 серпня 2011 року в приміщенні, що є її робочим місцем, був посвідчений заповіт від імені ОСОБА_3 , записаний на її прохання з її слів за допомогою загально прийнятих технічних засобів, прочитаний нею вголос та власноручно підписаний. Сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності ОСОБА_3 у неї не виникло, ОСОБА_3 повністю розуміла значення, умови правочину та його правові наслідки, діючи при цьому добровільно, її волевиявлення було вільним і відповідало її волі, про що свідчить її особистий підпис на заповіті. Дійсність її намірів щодо складання заповіту, нотаріусом було встановлено до вчинення правочину. З цих підстав просила у задоволенні позову відмовити.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 08 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,третя особа,яка незаявляє самостійнихвимог щодопредмету спору,приватний нотаріусОдеського міськогонотаріального округуПетровська НаталіяВолодимирівна,про визнаннязаповіту недійснимта встановленняфакту родиннихвідносинзадоволено частково.

Суд встановив факт родинних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту ОСОБА_3 , посвідченого 11 серпня 2011 року приватним нотаріусом Одеського МНО Петровською Н. В., відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у вигляді витрат на правову допомогу у розмірі 25478.20 грн. та судовий збір за подання клопотання у розмірі 121,80 грн..

Скасовано заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Приморського районного суду міста Одеса від 31 травня 2013 року, а саме - знято арешт з квартири АДРЕСА_2 та заборону з Шостої Одеської державної нотаріальної контори видавати свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 ..

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

В судове засідання, призначене на 06 квітня 2022 року сторони не з`явились, повідомлені належним чином, із заявами про відкладення розгляду справи не звертались.

Крім того, на підставі ст. 29 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», у виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від 02.03.2022р. та 16.03.2022р., у зв`язку із введенням на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022р., керуючись статтею 26 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», враховуючи рішення Ради суддів України №9 від 24.02.2022р. та рекомендації Ради суддів України від 02.03.2022р. щодо роботи судів в умовах воєнного стану, з метою вжиття невідкладних заходів для забезпечення безперебійного функціонування Одеського апеляційного суду, головою суду видано Розпорядження №1 від 02 березня 2022 року, до якого внесені зміни розпорядженням №2 від 16 березня 2022 року, відповідно до п.п. 3-4 якого:

Зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через задіяння до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, підрозділів територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв`язку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ продовжити без участі учасників провадження в приміщенні Одеського апеляційного суду.

Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.

Представнику позивачки ОСОБА_1 ОСОБА_4 судова повістка про виклик до суду на 06 квітня 2022 року була направлена на вказану ним офіційну електронну адресу.

Представнику відповідачки ОСОБА_2 адвокату Самборській Н.П. судова повістка про виклик до суду на 06 квітня 2022 року також була направлена на вказану нею офіційну електронну адресу.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Слід також зазначити, що цивільна справа за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2017 року знаходиться в провадження апеляційного суду з вересня 2017 року, та неодноразово відкладалась в тому числі за клопотанням позивачки.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Недобросовісним користування процесуальними правами вважається, зокрема, заявлення численних необґрунтованих відводів суддям, нез`явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважних причин та без повідомлення причин, подання необґрунтованих клопотань про вчиненнясудомпроцесуальних дій, подання зустрічних позовів без дотримання вимог ЦПК, одночасного оскарження судових рішень в різних видах проваджень, подання апеляційних та касаційних скарг на судові акти, які не можуть бути оскаржені тощо. Подібна практика, спрямована на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Також колегія суддів враховує, що відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належно сповіщених учасників справи.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 18 квітня 2022 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, висновок судово-психіатричної експертизи №115 від 09 березня 2021 року, проведеної Київським міським центром судово-психіатричної експертизи під час розгляду справи в апеляційному порядку, та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах1та 2статті 367ЦПК Українизазначено,що судапеляційної інстанціїпереглядає справуза наявнимив нійі додатковоподаними доказамита перевіряєзаконність іобґрунтованість рішеннясуду першоїінстанції вмежах доводівта вимогапеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Рішення суду першої інстанції переглядається в апеляційному порядку в частині відмови у позові про визнання заповіту недійсним.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до змісту статей1216,1217 ЦК Україниспадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статей 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею1247 ЦК України, згідно з якою загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно дочастини четвертої статті 207цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними устаттях 1251-1252цього Кодексу.

За змістомстатті 11ЦКУкраїницивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно із частиною першою статті12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Відповідно до вимог статті202 ЦК Україниправочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 ЦК України).

Згідно зі статтею 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 1257 ЦК Українивизначено вичерпний перелік підстав визнання правочину недійсним, а саме: складання заповіту особою, яка не мала на це права; з порушення вимог щодо його оформлення та посвідчення; якщо при складанні заповіту волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Відповідно до частини першоїстатті 225 ЦК Україниправочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Пунктом 18постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року №7визначено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`яне усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.

Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , яка проживала за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивачка ОСОБА_1 є племінницею померлої ОСОБА_3 і після її смерті звернулася до Шостої одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом, на підставі якої була заведена спадкова справа №275/2012 до майна померлої ОСОБА_3 .

За життя, 11 серпня 2011 року, ОСОБА_3 зробила розпорядження на випадок своєї смерті та заповіла усе свої майно ОСОБА_2 , заповіт посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петровською Наталією Володимирівною.

Приватний нотаріус Одеськогоміського нотаріальногоокругу ПетровськаНаталія Володимирівнанадала судупояснення,у якихзазначала,що 11 серпня 2011 року в приміщенні, що є її робочим місцем, був посвідчений заповіт від імені ОСОБА_3 , записаний на її прохання з її слів за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, прочитаний нею вголос та власноручно підписаний. Сумніві щодо обсягу цивільної дієздатності ОСОБА_3 у неї не виникло, ОСОБА_3 повністю розуміла значення, умови правочину та його правові наслідки, діючи при цьому добровільно, її волевиявлення було вільним і відповідало іі волі, поро що свідчить її особистий підпис на заповіті. Дійсність її намірів щодо складання заповіту, нотаріусом були встановлені до вчинення правочину.

Дійсно, у ОСОБА_3 з жовтня 2006 року була встановлена перша група інвалідності відповідно до висновку МСЕК, що свідчить лише про зниження рівня працездатності, а не є доказом її недієздатності на момент складення заповіту.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 засвідчили, що ОСОБА_3 була грамотною та психічно здоровою людиною, не потребувала стороннього догляду, до останнього самостійно себе доглядала, спілкувалася зі знайомими, жодних відхилень у її розумової діяльності вони за нею не спостерігали.

До показань свідка ОСОБА_9 суд відноситься критично, оскільки свідок безпосередньо має зацікавленість у вирішення справи на користь позивача та також звертався до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 (т. 2, а.с. 81).

За життя ОСОБА_3 неодноразова укладала і інші правочини з банківськими установами, з`являлася до цих установ, підписувала документи, чим реалізовувала свою дієздатність (т. 3, а.с. 144, т. 5, а.с. 6, 12, 228).

За клопотанням позивача у справі була проведена судово-психіатрична експертиза для з`ясування питань: чи страждала ОСОБА_3 в момент укладання заповіту будь-яким розладом психічної діяльності, якщо так, то чи могла вона усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Згідно висновку судово-психіатричної експертизи встановлено, що на підставі наявних документів у справі відповісти на поставлені перед експертами питання неможливо (т. 6, а.с. 141-146). Будь-яких інших клопотань щодо збирання необхідних медичних документів для проведення додаткової експертизи від позивача не надходило.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, про те, що відповідно до довідки Приморської міжрайонної МСЕК від 13 вересня 2006 року ОСОБА_3 була особою з першою групою інвалідності, проте, наявність інвалідності свідчить лише про зниження рівня працездатності ОСОБА_3 та не є доказом її недієздатності на момент складання заповіту. Таким чином, позивачем не доведено належними та допустимими доказами порушень закону під час вчинення оспорюваного заповіту, які б могли бути підставою для визнання його недійсним.

Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що в судовому засіданні доведено, що на момент укладення заповіту заповідач не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керуватися ними, що є законною підставою для визнання заповіту недійсним, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно ізчастинами 1-4статті 10ЦПК України,суд прирозгляді справикерується принципомверховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законівУкраїни,міжнародних договорів,згода наобов`язковість якихнадана ВерховноюРадою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законамиУкраїни. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно достатті 8Конституції Українив Українівизнається ідіє принципверховенства права. КонституціяУкраїни маєнайвищу юридичнусилу.Закони таінші нормативно-правовіакти приймаютьсяна основіКонституції Україниі повиннівідповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає в себе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним та швидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Частиною 1 статті 2 ЦПК України,який набравчинності з15грудня 2017року,визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1та 2статті 13ЦПК України,який набравчинності з15грудня 2017року, передбачено,що судрозглядає справине інакшеяк зазверненням особи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК України,цивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожнасторона повиннадовести обставини,які маютьзначення длясправи іна яківона посилаєтьсяяк напідставу своїхвимог абозаперечень,крім випадків,встановлених цимКодексом.Аналогічні положення містяться у статтях 10, 60 ЦПК України (2004р.), який був чинний на час розгляду справи судом першої інстанції.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Аналогічні положення містяться у статті 212 ЦПК України (2004р.).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами єбудь-якідані,на підставіяких судвстановлює наявністьабо відсутністьобставин (фактів),що обґрунтовуютьвимоги ізаперечення учасниківсправи,та іншихобставин,які маютьзначення длявирішення справи. Цідані встановлюютьсятакими засобами: 1)письмовими,речовими іелектронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків. Аналогічні положення містяться у статті 57 ЦПК України (2004р.).

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення. Сторонимають правообґрунтовувати належністьконкретного доказудля підтвердженняїхніх вимогабо заперечень. Судне бередо розглядудокази,що нестосуються предметадоказування. Судне бередо увагидокази,що одержаніз порушеннямпорядку,встановленого законом. Обставинисправи,які зазаконом маютьбути підтвердженіпевними засобамидоказування,не можутьпідтверджуватися іншимизасобами доказування. Достовірнимиє докази,на підставіяких можнавстановити дійсніобставини справи. Достатнімиє докази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи,які входятьдо предметадоказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте, позивачем ОСОБА_1 в судовому засіданні не доведено належним чином підстав позову, а саме, наявність підстав для визнання заповіту недійсним за статтею 225 ЦК України.

Так, стаття 1257 ЦК України передбачає, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою,якане мала на це права(особане має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину, особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 105 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін.

Ухвалою апеляційного суду від 12 жовтня 2018 року за клопотанням позивача ОСОБА_1 призначена повторна посмертна судова-психіатрична експертиза, на вирішення якої поставлено питання: Чи могла ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в момент вчинення нею заповіту, посвідченого 11 серпня 2011 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петровською Н.П., усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними?

Ухвалу Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного суду від 13 березня 2020 року, справу для проведення експертизи повернуто до Київського міського центру судово-психіатричної експертизи для проведення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи на підставі ухвали апеляційного суду Одеської області від 12 жовтня 2018 року.

Висновком судово-психіатричної експертизи №115 від 09 березня 2021 року, складеним комісійно судовими експертами Опейда С.В., ОСОБА_10 , ОСОБА_11 . Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, встановлено, що «у момент вчинення заповіту, посвідченого 11 серпня 201 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петровською Н.В., ОСОБА_3 виявляла ознаки Огранічного ураження головного мозку судинного ґенезу з інтелектуально-мнестичним зниженням та церебрастенічним синдромом (F 06,8 згідно MKX-10) і за психічним станом у зазначений період часу усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними» (т. 10, а.с. 193-205).

При вирішенні аналогічної справи, Верховний Суд у постанові від 18 лютого 2021 року (провадження №61-3574/17) дійшов наступного правового висновку: «Згідно статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нову постанову, суд апеляційної інстанції надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, встановивши відсутність належнихта допустимих доказів того, що під час складання заповітуОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, та ураховуючи те, що проведеною у справі експертизою не було встановлено абсолютної неспроможності ОСОБА_4 у момент складання ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а посилання на те, що слід піддати сумніву збереження спроможності на здатність заповідача повноцінно усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, саме по собі не є підставою для визнання складеногоу такому стані заповіту недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним.

При цьому, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із презумпції психічного здоров`я ОСОБА_4, суть якої полягає у тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та у порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законами України.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції належним чином не з`ясував дійсний психічний стан ОСОБА_4 у момент складання заповіту та поклав в основу судового рішення висновок комплексної посмертної судово-медичної експертизи та судово-психіатричної експертизи, що не містить чітких і однозначних висновків щодо психічного стану заповідача, є необґрунтованими, виходячиз наступного.

У постановах Верховного Суду вказується, що розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі №6-9цс12; постанова Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі №6-1531цс16; постанова Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №161/17119/16-ц; постанова Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі №522/25597/13-ц; постанова Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі №311/3823/15).

Тобто висновок експертизи є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами».

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 14 липня 2021 року у справі №495/3464/15 (провадження №61-20990св19).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захистправ людиниі основоположнихсвобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, у тому числі свідчення свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , допитаних судом першої інстанції, письмові докази укладання правочинів з банківськими установами, виходячи із презумпції психічного здоров`я ОСОБА_3 , колегія суддіввважає,що судомпершої інстанціївстановлена відсутністьналежнихта допустимихдоказів того,що підчас складаннязаповіту ОСОБА_3 не усвідомлювалазначення своїхдій тане моглакерувати ними,та ураховуючите,що проведеноюу справіекспертизою небуло встановленоабсолютної неспроможності ОСОБА_3 у моментскладання неюзаповіту розумітизначення своїхдій такерувати ними,тому заповітвідповідає волевиявленнюспадкодавця йсуд першоїінстанціїдійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним за статтею 225 ЦК України.

Позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідачем порушено її право на спадщину. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України її право не підлягає судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення міжзастосованими засобамиі поставленоюметою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що законні підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено: 18 квітня 2022 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

О.М. Таварткіладзе