Постанова

від 04.05.2022 по справі 130/3508/21

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 130/3508/21

Провадження № 22-ц/801/868/2022

Категорія: 77

Головуючий у суді 1-ї інстанції Вернік В. М.

Доповідач:Шемета Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 травня 2022 рокуСправа № 130/3508/21м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої судді Шемети Т. М. (суддя доповідач),

суддів: Берегового О. Ю., Ковальчука О. В.,

секретар судового засідання Француз М. Г.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач (особа яка подала апеляційну скаргу) Жмеринський психоневрологічний будинок-інтернат,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 4 цивільну справу за апеляційною скаргою Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 лютого 2022 року, постановлене у складі судді Верніка В. М. в м. Жмеринка, дата складення повного судового рішення відповідає даті його постановлення, -

встановив:

13 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області з позовом до Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату про оскарження наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати. Позов мотивований тим, що з 2016 року вона працює кухарем у відповідача. В грудні 2021 року відповідач порушив її право на працю та 09.12.2021 року видав наказ про відсторонення її від роботи через відсутність щеплення проти SARS-CoV-2. Такий наказ вона вважає незаконним, оскільки він порушує гарантоване їй Конституцією Україниправо на працю, Наказом МОЗ України від 04.10.2021 року № 2153 не передбачено вакцинацію проти COVID-19, вакцинація можлива лише за умови запровадження карантину, а рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 року карантин визнано незаконним. Щеплення від коронавірусу не входить до переліку обов`язкових щеплень, КЗпП України не містить такої підстави відсторонення як відмова від щеплення, а самі щеплення це клінічний експеримент, в якому вона не бажає брати участь. Послалася також на резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.01.2021 року, ст.7.3.1 якої передбачено забезпечити, щоб громадяни були проінформовані ро те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншому тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі, а ст.7.3.2 передбачено гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров`я або небажання пройти

Відтак ОСОБА_1 просила суд:визнати незаконним та скасувати наказ № 215 від 09 грудня 2021 року, поновити її на роботі на посаді кухаря та стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за період відсторонення від роботи; допустити рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за 1 місяць до негайного виконання.

Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 лютого 2022 року позов задоволено: визнано незаконним та скасовано наказ Жмеринського психоневрологічногобудинку-інтернатувід 09.12.2021року №215в частинівідсторонення відроботи безоплати періодувідсторонення кухарятретього розряду ОСОБА_1 ;поновлено ОСОБА_1 з 09.12.2021року нароботі уЖмеринському психоневрологічномубудинку-інтернатіна посадікухаря третьогорозряду;стягнуто звідповідач ана користьпозивача середнійзаробіток зачас вимушеногопрогулу всумі 16968(шістнадцятьтисяч дев`ятсотшістдесят вісім)гривень 85копійок.Стягнуто звідповідача накористь держави908гривень судовогозбору.Рішення судув частиніпоновлення нароботі тастягнення середньогозаробітку зачас вимушеногопрогулу заодин місяцьдопущено донегайного виконання.

Задовольняючи позов,суд виходивз того,що у п.3.2. Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року наголошено на тому, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, право на працю може бути обмежено лише в умовах воєнного або надзвичайного стану і таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Суд першої інстанції зазначив, що оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови Кабінету Міністрів України та в спосіб, що не відповідає вимогам п.1 ст.92 Конституції України та статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", й поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, тому суд приходить до висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень постанови Кабінету Міністрів України та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції України з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які безпосередньо передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.

Також суд першої інстанції визнав ґрунтовним посилання позивача у відповіді на відзив на резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.01.2021 року "Вакцини проти COVID-19: етичні, правові і практичні питання", а саме на положення пунктів 7.3.1, 7.3.2, 7.5.2. Суд послався на статтю 286 ЦК України та констатував, що роботодавець не вправі вимагати від працівника інформацію про стан його здоров`я, діагноз та методи лікування.

Тому суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про визнання наказу про відсторонення незаконним, а відтак і наявні підстави для поновлення на роботі (оскільки іншого способу поновлення прав позивача не існує) та стягнення заробітної плати за час відсторонення.

Не погодившись із таким рішенням, Жмеринський психоневрологічний будинок-інтернат подав апеляційну скаргу, за результатами якої просить скасувати ухвалене у справі рішення та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 . Основні доводи апеляційної скарги зводяться до наступного:

- суд невірно розтлумачив положення постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (в редакції станом на 09.11.2021 року) та наказу МОЗ № 2153 від 04 жовтня 2021 року, неправильно застосував положення ч.2 статті 12 ЗУ Про захист населення від інфекційних хвороб»: суд зазначив, що п. 41-6 постанови КМУ № 1236 не надає повноважень роботодавцю на відсторонення, а цей пункт слід було сприймати лише як необхідність дотримання закону. Це є власним тлумаченням суду змісту законодавчих актів, які регулюють дані правовідносини , яке не підкріплено жодними аргументами, тоді як відповідач діяв у відповідності до законодавчих актів, які регулюють спірні правовідносини;

- безпідставним є і посилання суду на статтю 286 ЦК України, оскільки вимагаючи інформацію про обов`язкове щеплення, відповідач не збирав конфіденційну інформацію про стан здоров`я працівника, адже стан здоров`я і інформація про щеплення це різні речі;

- невірно суд зазначив і про поновлення позивача на роботі, адже її ніхто не звільняв.

Просить звернути увагу на те. що в їхньому закладі перебувають люди, які відносяться до групи ризику внаслідок зараження COVID-19, серед яких 92 особи старші за 60 років, 93 особи з хворобами дихальних шляхів, 170 з серцево-судинними захворюваннями. Оскільки ОСОБА_1 є кухарем, вона має безпосередній контакт з усіма утриманцями інтернату і без щеплення наражає їх на смертельний ризик, цій обставині суд першої інстанції взагалі не дав оцінки.

Від позивачки ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона зазначає про безпідставність викладених доводів відповідача, зазначає, що рішення Жмеринського міськрайонного суддя є законним та обґрунтованим, а тому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін. До відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 додала копії дев`яти наказів МОЗ, не зазначаючи при цьому чому зазначені докази вона не подавала до суду першої інстанції та не заявляє клопотання про їх приєднання у апеляційному суді, відтак апеляційний суд їх не приймає (частина 8 статті 83, частина 3 статті 367 ЦПК України).

В судовому засіданні апеляційного суду сторони по справі не з`явилися, про день та час судового розгляду повідомлені належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштивого відправлення. Відповідач у апеляційній скарзі зазначив прохання розглядати справу у його відсутність, від позивача ОСОБА_1 травня 2022 року об 11 год. 42 хв. надійшло в електронній формі клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з сімейними обставинами, яке апеляційний суд ухвалив відхили в зв`язку з тим, що воно не містить конкретних обставин, які свідчать про поважність причин неприбуття в судове засідання.

Апеляційний суд згідно з вимогами статті 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.

По справі встановлено наступні обставини:

-позивач ОСОБА_1 працює у Жмеринському психоневрологічному інтернаті з 08.04.2009 року, переведена на посаду кухаря з 20.02.2016 року (копія трудової книжки на а.с.9-10);

- Згідно з довідкою про доходи від 06.12.2021 року №901, ОСОБА_1 за період з червня 2021 року до листопада 2021 року включно отримала заробітну плату в розмірі 44 100,21 грн (а.с.11);

-наказом директора Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату Мороза В. Б. від 09.11.2021 року № 121 повідомлено всіх підлеглих робітників щодо необхідності обов`язкового щеплення їх проти СOVID-19 до 09.12.2021 року та надання копії сертифікату про щеплення, або довідки про тимчасові протипоказання щеплення, одночасно попереджено про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати з 09.12.2021 року працівників, які не вакцинуються проти СOVID-19 упродовж вказаного періоду (а.с.33 - 34). ОСОБА_1 ознайомилася з наказом 12 листопада 2021 року, про щ освідчить її підпис (а.с.34);

-Згідно доповідної записки завідуючої медичним відділенням Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату Гончарук Р. П. від 08.12.2021 року, ОСОБА_1 не надала документи про вакцинацію (а.с.35).

-08.12.2021 року ОСОБА_1 подала письмову заяву на ім`я директора будинку-інтернату, в якій зазначила, що вона відмовляється від щеплення та надавати сертифікат не буде (а.с.36).

-наказом директора Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату Мороза В. Б. від 09.12.2021 року № 215, працівників, в тому числі ОСОБА_1 , що відмовились (ухиляються) від профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби СOVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язковість яких встановлена наказом МОЗ від 01.11.2021 року, відсторонено від роботи з 09.12.2021 року до проходження ними курсу вакцинації (дві дози) зі збереженням місця роботи та без оплати праці на період відсторонення. Із цим наказом позивач ознайомлена 09.12.2021 року, про що свідчить її підпис із припискою «незгодна» (а.с. 7).

-Відповідно до п.1.4.,3.2. статуту Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату, інтернат є стаціонарною соціально-медичною установою; основним завданням інтернату є забезпечення належних умов для проживання, соціально-побутового обслуговування, надання медичної допомоги громадянам похилого віку та особам з інвалідністю старше 18 років з психоневрологічними захворюваннями, які потребують стороннього догляду і допомоги (а.с. 31).

Між сторонами виник спір з приводу законності відсторонення працівника від роботи через відмову вакцинуватися.

Згідно із частиною 1 статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно частини 1 статті 46 КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Отже, цей перелік не є вичерпним та за змістом вищеназваної статті КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені законодавством, тобто певним нормативним документом (Постанова КЦС у складі ВС від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц).

Тлумачення поняття «законодавство» було здійснено Конституційним Судом України у рішенні від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 (справа про тлумачення терміну «законодавство»), відповідно до якого термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 КЗпП України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Законодавством,яке підлягаєзастосуванню доправовідносин,які єпредметом розглядуу ційсправі,відноситься ЗаконУкраїни «Прозахист населеннявід інфекційнийхвороб», ЗаконУкраїни «Прозабезпечення санітарногота епідемічногоблагополуччя населення», Постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (в редакції від 26 жовтня 2021 року, що діяла на час спірних правовідносин), Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236», накази МОЗ від 5 лютого 2020 року за № 521та від 04 жовтня 2021 року № 2153.

Відповідно до частин 1, 2 статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційний хвороб», профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, є Міністерство охорони здоров`я України (надалі - МОЗ) (Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90).

COVID-19 було віднесено до особливо небезпечних інфекційних хвороб наказом МОЗ від 5 лютого 2020 року за № 521, яким розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, було доповнено пунктом 39 такого змісту: «39. COVID-19».

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (в редакції від 26 жовтня 2021 року, що діяла на час спірних правовідносин) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року установлено на території України карантин, який був встановлений постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211, від 20 травня 2020 року № 392 та від 22 липня 2020 р. № 641.

Наказом МОЗ від 01.11.2021 № 2393 затверджено Зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за №1306/36928, відповідно до якого обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, в тому числі установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236» та доповнено її пунктом 41-6, відповідно до якого «керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 року № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.»

Доводи апеляційної скарги про власне тлумачення судом першої інстанції вказаних норм права є підставними, адже суд, пославшись на вказані нормативно-правові акти, зазначив, що «Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови Кабінету Міністрів України та в спосіб, що не відповідає вимогам п.1 ст.92 Конституції України та статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", й поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд приходить до висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень постанови Кабінету Міністрів України та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції України з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які безпосередньо передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19».

Такий висновок суду є невірним та неприпустимим, адже суд перебрав на себе повноваження встановлювати відповідність (невідповідність) діяльності КМУ шляхом прийняття відповідної постанови нормам Конституції України, що є виключною прерогативою Конституційного Суду України (стаття 1 ЗУ «Про Конституційний Суд України»).

Суд першоїінстанції вказав,що відсутністьв оспорюваномунаказі провідсторонення позивачавід роботипосилання навідповідне поданнясанітарно-епідеміологічноїслужби єпорушенням пункту5частини 1статті 7ЗУ «Прозабезпечення санітарногота епідемічногоблагополуччя населення»та свідчить про його (наказу) безпідставність та свавільність.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», підприємства, установи, організації зобов`язані «усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я».

Отже, з огляду на зміст зазначеної норми закону, вона стосується порядку відсторонення осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а тому не підлягає до застосування в справі яка розглядається і не стосується відсторонення особи, яка відмовилася пройти щеплення від COVID-19 та надати відповідну довідку.

Безпідставним є і посилання суду першої інстанції на положення статті 286 ЦК України, адже зазначена норма стосується інформації про стан здоров`я особи, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, тоді як інформація про наявність(відсутність) щеплень подається, наприклад, при оформленні дитини в дошкільний чи шкільний навчальний заклад, при проходженні обов`язкових профілактичних медичних оглядах, зокрема для видачі медичної книжки, без наявності якої позивач ОСОБА_1 не могла б займати посаду кухаря (ПЕРЕЛІК професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним медичним оглядам, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2001 р. № 559).

Будь-яке право кореспондується з обов`язком. У пунктах а, б статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, зокрема піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Відтак надання інформації чи ненадання це вибір особи, якої вона стосується, проте в деяких випадках, зокрема як у справі що розглядається, ненадання такої інформації унеможливлює виконання посадових обов`язків та така інформація необхідна з метою не завдання шкоди іншим людям.

Посилання позивача та суду першої інстанції на Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.01.2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові і практичні питання хоча й може мати місце в даному випадку, проте така Резолюція має рекомендаційний характер та не є частиною національного законодавства України.

Натомість апеляційний суд звертає увагу на те, що частиною національногоцивільного законодавстваУкраїни є чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (стаття 10 ЦК України).

Таким міжнародним договором є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Законом№ 475/97-ВР від 17.07.97, яка набрала чинності для України 11.09.1997 року та апеляційний суд вважає, що при оцінці обставин справи яка розглядається слід врахувати практику Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ), який розглядав справи щодо обов`язковості вакцинації та співмірності цієї норми з правом на повагу до сімейного та приватного життя (стаття 8 Конвенції).

Європейський суд дотримується послідовної практики, за якою будь-які втручання та обмеження прав особи мають бути виправданими, здійснюватися виключно відповідно до закону і мати на меті законні цілі, виправдані у демократичному суспільстві.

Частково релевантним у цьому контексті є рішення від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України», у якому ЄСПЛ сформував правовий висновок, що обов`язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров`я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.

Досліджуючи питання наявності закону Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) в ухваленому 08 квітня 2021 року рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) у рішенні, яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266):

«Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, «Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки» [GC], №№ 28859/11 і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 р., з додатковим посиланням).»

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

Апеляційний суд зауважує, що в Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а прийняті на його виконання Постанови КМУ, Накази МОЗ є лише способом реалізації законодавчого припису, тому твердження суду першої інстанції, що питання обов`язкової вакцинації для працівників певних установ та організацій не врегульовано на законодавчому рівні, - є невірним, а відтак і помилково застосовано судом п.3.2 Рішення Конституційного Суду України від 28.08.202 року.

Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):

«Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».

А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації суд наводить такі доводи:

«285. … Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».

З огляду на викладене суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Стосовно наслідків, які чітко передбачені в законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, - апеляційний суд зауважує, що вони є захисні, а не каральні за своїм характером.

Держава, встановивши відсторонення працівників певних установ та організацій від виконання обов`язків, які ухиляються чи відмовляються від профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я не лише працівників установ і закладів, що надають, зокрема, соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів, до яких відноситься Жмеринський психоневрологічний будинок-інтернат, але й громадян, які користуються послугами інтернату та не лише отримують медичну допомогу, але й проживають в цьому закладі. ). Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має виправдану мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Одночасно апеляційний суд звертає увагу на те, що в Жмеринському психоневрологічному будинку-інтернаті перебувають люди, які входять до групи підвищеного ризику негативних наслідків від захворювання на COVID-19, зокрема 304 особи, які станом на 09 грудня 2021 року знаходились у закладі, є особами першої та другої групи інвалідності, 92 літніх осіб, 93 особи із захворюваннями дихальних шляхів, 170 осіб із серцево-судинними захворюваннями, 8 із цукровим діабетом, 1 з онкологічним захворюванням. (довідка від 01.02.2022 року № 75 на а.с. 32). Суд першої інстанції не дав цьому оцінки, хоча цей доказ було надано відповідачем .

З огляду на викладене, суд вважає, що обов`язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 (захворювання, яке згідно наказу МОЗ від 19 липня 1995 року № 133 зі змінами належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби) задля попередження його поширення серед населення є виправданим та таким, що не порушує статтю 8 Конвенції.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що відсторонення від роботи має наслідком втрату заробітної плати, однак це було прямим наслідком свідомого рішення позивача відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я не лише її, але й людей з групи ризику, з якими вона контактує в силу свого місця роботи.

У спірних правовідносинах суд не вбачає порушення права позивача на працю, визначеного ст.43 Конституції України, оскільки за позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений. Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей.

Відповідно до ст.43 Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Тобто, саме життя, здоров`я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні.

Верховний Суд в постанові від 10 березня 2021 року в справі № 331/5291/19 зазначив: «згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Зважаючи на це, не освіта, а саме життя, здоров`я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Отже, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 53 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту.

Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян.

Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення батьками дитини при збереженні обсягу права дитини на здобуття освіти протиставляється загальному праву (інтересу) інших батьків та їх дітей, які провели щеплення, перед направленням дитини для здобуття освіти до освітніх закладів з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я.

Отже, держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущеною до занять, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я не тільки всіх учнів і працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином саму дитину, яка не отримала профілактичні щеплення. З огляду на суспільні інтереси, тимчасове відсторонення (до проведення щеплення, отримання позитивного висновку лікарсько-консультативної комісії) дитини від занять не призвело до порушення конституційного права дитини на освіту, яку вона може отримати в інших формах».

Проектуючи зазначений висновок Верховного Суду на правовідносини, що є предметом розгляду в даній справі, апеляційний суд приходить до висновку, що позовні вимоги провизнання незаконним та скасування наказу № 215 від 09 грудня 2021 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, а виходячи з цього, задоволенню не підлягають і вимоги про стягнення заробітної плати за час відсторонення:

Відсторонення працівника від роботи - це один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільнені працівника від обов`язків виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільнені роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою, створювати умови для її виконання. Позивач не була звільнена з роботи, за нею зберігалося місце роботи, а відтак відсторонення не може розцінюватися як порушення гарантованого Конституцією України права на працю. Суд першої інстанції, розглядаючи справу, на зазначене увагу не звернув та припустився помилкового висновку про порушення оскаржуваним наказом права позивача на працю.

Відповідно до ст.10 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Позивач ОСОБА_1 працює в установі, працівники якої відповідно до вищевикладених нормативних актів підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19 та в разі відмови або ухилення від таких щеплень повинні бути відсторонені від роботи. Вона була завчасно наказом директора Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату від 09.11.2021 року № 121 повідомлена про необхідність обов`язкового щеплення проти СOVID-19 до 09.12.2021 року та надання копії сертифікату про щеплення, або довідки про тимчасові протипоказання щеплення, одночасно її було попереджено про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати з 09.12.2021 року в разі відмови або ухилення від вакцинації, про що свідчить її особистий підпис, вчинений 12 листопада 2021 року. 08.12.2021 року ОСОБА_1 подала письмову заяву на ім`я директора будинку-інтернату, в якій зазначила, що вона відмовляється від щеплення та надавати сертифікат не буде (а.с.36).

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що директор Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату діяв у межах своїх повноважень і відповідно до вимог ст. 46 КЗпП, ч.2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»,Наказу МОЗ України від 01.11.2021 № 2393, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 та правомірно видав наказ про тимчасове відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної платиз 09 грудня 2021 до проходження нею вакцинації від COVID-19.

Також апеляційний суд звертає увагу на те. що вимога про поновлення на роботі є неналежним способом захисту прав відстороненого від роботи працівника, оскільки поновленню на роботі підлягають лише звільнені працівники. Звільнення працівника, на відміну від відсторонення, веде до повного припинення трудових відносин із працівником. Відсторонення ж від роботи є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків та на період відсторонення від роботи робоче місце за працівником зберігається. Суд першої інстанції, розглядаючи справу, безпідставно прирівняв відсторонення та звільнення, тому доводи апеляційної скарги в цій частині також є підставними.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З урахуванням наведеного апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції в законній силі залишатись не може та відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частин 1 та 2 цієї ж статті, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

За подання апеляційної скарги відповідач сплатив 1488,60 грн. судового збору (а.с.72).

Оскільки, відповідно доп.1 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнена від сплати судового збору, то відповідно до ч. 7 ст. 141 ЦПК України витрати відповідача слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст.367,374,376,382 - 384,389 ЦПК України, суд,

Постановив:

Апеляційну скаргу Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату задовольнити.

Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької областівід25 лютого 2022 року скасувати та ухвалити нове:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Жмеринського психоневрологічного будинку-інтернату про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати.

Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги, понесені Жмеринським психоневрологічним будинком-інтернатом в розмірі 1 488,60 (одна тисяча чотириста вісімдесят вісім гривень 60 к.) гривень,компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Найменування та ім`я сторін, їх місце знаходження та проживання:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт НОМЕР_1 , зареєстрована на проживання АДРЕСА_1 , має право здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта (ІПН відсутній)

Відповідач: Жмеринський психоневрологічний будинок-інтернат, м. Жмеринка Вінницької області, вул. В`ячеслава Чорновола, 12, код ЄДРПОУ 0188168.

Головуюча Т. М. Шемета

Судді: О. Ю. Береговий

О. В. Ковальчук