Рішення

від 26.04.2022 по справі 918/1185/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,

e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" квітня 2022 р. м. РівнеСправа № 918/1185/21

Господарський суд Рівненської області у складі судді А.Качура,

розглянув матеріали справи

за позовом: Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради

до відповідача 1: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Венера+"

до відповідача 2: Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" Рівненської обласної ради

про: скасування рішення та запису державної реєстрації права власності та визнання права власності на нежитлове приміщення

секретар судового засідання: С.Коваль;

представники:

від позивача: І.Борисова;

від відповідача 1: не з`явився;

від відповідача 2: не з`явився;

СУТЬ СПОРУ

Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради звернулось до Господарського суду Рівненської області з позовом до відповідача 1: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Венера+" та відповідача 2: Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" Рівненської обласної ради про скасування рішення та запису державної реєстрації права власності та визнання права власності на нежитлове приміщення.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача

Позовні вимоги аргументовані тим, що 28 жовтня 2016 року ОСББ "Венера+" оформлено право власності на нежитлове приміщення площею 229,5 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Фабрична 5а.

Згідно із інформаційною довідкою від 30 березня 2017 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно державним реєстратором Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" Рівненської обласної ради Мельником Андрієм Володимировичем прийнято рішення №32096863 від 28 жовтня 2016 року про державну реєстрацію права приватної власності за об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Венера+" (код ЄДРПОУ 22574782) на приміщення магазину продуктової групи товарів площею 229,5 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Фабрична 5а. Реєстрація здійснена на підставі акта прийняття в експлуатацію від 28 листопада 1980 року, довідки управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Рівненської міської ради №01-11/1647 від 21 вересня 2016 року, витягу рішення виконавчого комітету Рівненської міської ради №218 від 11 липня 1996 року.

Позивач вказує, що реєстрація права власності за ОСББ протиправна, оскільки нежитлове приміщення магазину належить до комунальної власності і таке рішення державного реєстратора порушило право Рівненської територіальної громади на володіння, користування та розпорядження вказаними приміщеннями.

У своєму відзиві на позов Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Венера+" (відповідач 1) вказує, що площа вбудованого магазину за актом складає 94,43 кв.м (корисна площа 198,16 кв.м), за ОСББ "Венера+" зареєстровано право власності на приміщення магазину загальною площею 229,5 кв.м, а позивач просить суд визнати за ним право власності на 235,1 кв.м.

Окрім того, на підставі рішення виконавчого комітету Рівненської міської ради народних депутатів №375 від 28.11.1980, будинок передано на баланс підприємству житлово - експлуатаційного об`єднання, тобто ЖБК "Венера".

У підтвердження того, що спірне нежитлове приміщення належало саме ЖБК "Венера" (а зараз ОСББ "Венера+") свідчить реєстраційне посвідчення на об`єкти нерухомого майна, які належать юридичним особам, видане Рівненським обласним бюро технічної інвентаризації 25.06.1987, за яким жилий будинок в цілому, що розташований в м. Рівне по вул. Фабричній, 5-А, зареєстрований за ЖБК "Венера" на праві колективної власності на підставі рішення виконкому Рівненської міської ради народних депутатів № 97 від 11 березня 1987 року, отже, вказане реєстраційне посвідчення ще з 1987 року посвідчує право власності ЖБК "Венера" як на жилі приміщення, так і на вбудоване нежитлове.

Зважаючи на викладене, відповідач 1 просить суд в задоволенні позову відмовити повністю.

Процесуальні дії у справі

Ухвалою суду від 28 грудня 2021 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 25 січня 2022 року.

13 січня 2022 року відповідачем 1 подано клопотання про залишення позову без розгляду. Вказане клопотання аргументоване тим, що Управління звернулось в інтересах Рівненської міської ради, при цьому рада не є учасником провадження у справі. Управління комунальною власністю не наділене повноваженнями на звернення до суду з позовом, предметом якого є набуття права власності.

Щодо вказаного клопотання суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з положеннями статті 54 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада у межах затверджених нею структури і штатів може створювати відділи, управління та інші виконавчі органи для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Організаційні засади реалізації повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад щодо здійснення державної регуляторної політики визначаються Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними і підконтрольними раді, яка їх утворила, підпорядкованими її виконавчому комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради.

Положення про відділи, управління та інші виконавчі органи ради затверджуються відповідною радою.

За змістом статті 11 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Згідно з нормами статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Як слідує з положення про Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради, управління є виконавчим органом Рівненської міської ради, місцевим органом приватизації, нею створеним, їй підзвітним та підконтрольним, який підпорядковується міському голові, першому заступнику міського голови та виконавчому комітету міської ради.

УКВ від свого імені може набувати майнові та немайнові права, нести обов`язки, бути позивачем та відповідачем в суді та господарському суді.

УКВ як виконавчий орган міської ради утворюється і ліквідовується міською радою, має право юридичної особи, самостійний баланс, розрахункові та інші рахунки в банку, печатку із зображенням малого державного герба України зі своїм найменуванням.

Основними завданнями УКВ є зокрема: управління комунальним майном, що перебуває у власності міської ради; організація та проведення приватизації комунального майна;ведення обліку комунальної власності; забезпечення захисту майнових та немайнових інтересів міської ради та її виконавчого комітету в суді та господарському суді з використанням усіх процесуальних прав позивача, відповідача та третьої особи відповідно до чинного законодавства з питань, що відносяться до завдань і повноважень управління.

УКВ відповідно до покладених на нього завдань: управляє в межах, визначених міською радою, майном, що належить до комунальної власності; встановлює порядок та здійснює контроль за раціональним використанням майна підприємств, установ та організацій комунальної власності міста; здійснює облік комунального майна, що перебуває у власності міської ради, проводить його інвентаризацію безпосередньо або уповноважує на це органи управління підприємств.

Відповідно до покладених завдань УКВ має право звертатися до органів місцевого самоврядування, державної виконавчої влади, прокуратури, бюро технічної інвентаризації та інших органів за інформацією, яка необхідна для виконання покладених на УКВ завдань.

Згідно з правилами частини 1 статті 226 ГПК України, суд залишає позов без розгляду, якщо: позов подано особою, яка не має процесуальної дієздатності; позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.

З врахуванням наведеного, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача 1 про залишення позову без розгляду.

13 січня 2022 року відповідачем 1 подано клопотання про залишення позову без руху, яке обґрунтоване тим, що позивачем при звернення з позовом до суду не дотримано вимог щодо сплати судового збору.

Щодо вказаного клопотання суд відзначає, що у своєму позовні позивачем обґрунтовано розмір необхідного до сплати судового збору, інших доказів щодо вартості спірного майна матеріали справи не містять, відтак суд приходить до висновку, що позивачем сплачено судовий збір у встановленому порядку та розмірі, відтак клопотання відповідача 1 про залишення позову без руху до задоволення не підлягає. Відповідачем 1 як особою, за якою станом на час пред`явлення позову зареєстровано спірне майно не надано суду будь - яких доказів щодо невідповідності вартості спірного майна, вартості яка зазначена позивачем у позові.

13 січня 2022 року ОСББ "Венера+" подано відзив на позов.

25 січня 2022 року позивачем подано відповідь на відзив.

Ухвалою суду від 25 січня 2022 року підготовче засідання відкладено на 10 лютого 2022 року.

07 лютого 2022 року відповідачем ООББ "Венера+" подано заперечення на відповідь на відзив.

Ухвалою суду від 10 лютого 2022 року підготовче засідання відкладено на 24 лютого 2022 року.

Ухвалою суду від 24 лютого 2022 року підготовче засідання відкладено на 16 березня 2022 року.

Ухвалою суду від 16 березня 2022 року підготовче засідання відкладено на 22 березня 2022 року.

Ухвалою суду від 22 березня 2022 року закрито підготовче провадження, розгляд справи по суті призначено на 28 березня 2022 року.

Ухвалою суду від 28 березня 2022 року в судовому засіданні оголошено перерву до 27 квітня 2022 року.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позов.

В судове засідання представник відповідача 1 не з`явився, про місце дату та час розгляду справи вказаний відповідач повідомлений належним чином.

В судове засідання представник відповідача 2 не з`явився, про місце дату та час розгляду справи вказаний відповідач повідомлений належним чином.

МОТИВИ СУДУ ПРИ ПРИЙНЯТТІ РІШЕННЯ

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представника позивача, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.

Як видно з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №83838224 від 30 березня 2017 року, приміщення магазину загальною площею 225,5 кв.м., яке знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Фабрична 5а (реєстраційний номер 1068472756101) 27 жовтня 2016 року зареєстровано за Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Венера+" (код ЄДРПОУ 22574782) на праві приватної власності.

Підстава виникнення права власності: акт прийняття в експлуатацію, серія та номер: 375, виданий 28 листопада 1980 року Виконавчим комітетом Рівненської ради народних депутатів; довідка серія та номер: 01-11/1647, видана 21 вересня 2019 року Управлінням містобудування та архітектури виконавчого комітету Рівненської міської ради; витяг з рішення серія та номер: 218, виданий 11 липня 1996 року Виконавчим комітетом Рівненської міської ради народних депутатів Рівненської області.

На переконання позивача, реєстрація права власності за ОСББ протиправна, оскільки нежитлове приміщення магазину належить до комунальної власності і таке рішення державного реєстратора порушило право Рівненської територіальної громади на володіння, користування та розпорядження вказаними приміщеннями.

Як слідує з рішення виконавчого комітету Рівненської міської ради депутатів трудящих від 17 серпня 1976 "Про відведення земельних ділянок УКБ міськвиконкому для будівництва житлових будинків в м. Ровно" земельна ділянка по вул. Фабричній 5а площею 0,45 га була відведена для будівництва житлового будинку (9-ти поверхового) з розміщенням на першому поверсі продовольчого магазину.

Згідно із витягом з рішення виконавчого комітету Рівненської міської ради народних депутатів №218 від 20 червня 1979 року "Про відведення земельних ділянок та капітальне будівництво", вирішено відвести земельні ділянки по вул. Фабрична 5а ЖБК "Венера" площею 0,42 га по вулю Фабрична 5а для будівництва житлового будинку. Рішення міськвиконкому №767 від 17 серпня 1979 року відмінити.

Рішенням виконавчого комітету Ровенської міської ради народних депутатів від 28 листопада 1980 року №375 "Про затвердження акту державної комісії про прийняття в експлуатацію житлового будинку по вул. Фабричній 5а з вбудованим магазином" затверджено акт державної комісії від 27 листопада 1980 року про прийняття в експлуатацію житлового будинку по вул. Фабричній 5а з вбудованим магазином (виробнича площа магазину 94,43 м.кв., корисна площа магазину 198,16 м.кв.

Згідно із пунктом 3 вказаного рішення, вбудоване приміщення магазину передано в орендне користування комбінату громадського харчування для влаштування в ньому молодіжного кафе.

Відповідно до розпорядження Рівненської міської ради народних депутатів №520-р від 17 липня 1981 року "Про передачу станції швидкої і невідкладеної медичної допомоги приміщення по вул. Фабричній 5а першого поверху ЖБК "Венера", приміщення площею 94,43 м.кв. об`єм 1 6410 м.куб. передано для використання станцією швидкої і невідкладної допомоги міста для розміщення підстанції №3 швидкої допомоги.

Як видно з розшифровки до балансу за 12 місяців 1980 року по УКБ міськвиконкому та довідки про хід виконання плану державних капітальних вкладень по всім галузям в розрізі об`єктів по УКБ міськвиконкому станом на 01.01.1981 року будівництво вбудованого магазину в житловому будинку на вул. Фабрична 5а здійснювалося за кошти міського бюджету.

З врахуванням наведеного позивач стверджує, що майно - нежитлове приміщення магазину загальною площею 229,5 кв.м, за адресою: м. Рівне, вул. Фабрична 5а, яке зареєстровано право приватної власності за ОСББ "Венера+", належить до комунальної власності Рівненської територіальної громади.

Згідно із реєстраційним посвідченням на об`єкти нерухомого майна, які належать юридичним особам від 25 червня 1987 року, житловий будинок, що розташований за адресою: м. Рівне, вул. Фабрична 5а за реєстровано за житлово- будівельним кооперативом "Венера" на праві колективної власності на підставі рішення виконавчого комітету Рівненської міської ради №97 від 11 березня 1987 року.

У державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявні відомості про реєстрацію права власності на приміщення магазину загальною площею 225,5 кв.м., яке знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Фабрична 5а (реєстраційний номер 1068472756101) 27 жовтня 2016 року зареєстровано за Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Венера+" (код ЄДРПОУ 22574782) на праві приватної власності.

Згідно із статутом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Венера+", ОСББ "Венера+" створено відповідно до Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" шляхом реорганізації житлово-будівельного кооперативу "Венера" і є його правонаступником та об`єднує власників квартир і нежитлових приміщень (далі - співвласники) багатоквартирного будинку №5 за адресою: Рівненська область, м. Рівне, вул. Фабрична. Місцезнаходження об`єднання: Україна, Рівненська область, м. Рівне, вул. Фабрична, 5а.

Майно об`єднання утворюється з майна переданого йому співвласниками у власність, одержаних доходів, іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

З наведених обставин встановлено, що спірні правовідносини за своїм змістом є майновими, та стосуються правовідносин пов`язаних з будівництвом та обслуговуванням майна - багатоквартирного будинку та приміщень які знаходяться в такому будинку. Позивач вважає себе власником нерухомого майна, яке відповідач зареєстрував за собою.

Спірний характер правовідносин базується на тому, що позивач вважає свої права порушеними, оскільки на переконання позивача спірне майно було виготовлено (побудовано) за кошти територіальної громади міста Рівне та належить до комунальної власності міста Рівне. У зв`язку з чим позивач просить суд визнати право власності на спірне майно, визнати протиправним та скасувати рішення про реєстрацію спірного майна за відповідачем 1, так як така реєстрація порушує права територіального громади на володіння користування та розпорядження вказаним майном.

В свою чергу відповідач 1 вважає позов не обґрунтованим, та зазначає, що спірне майно було передано на баланс ОСББ разом з всією будівлею, при цьому відповідач відкрито протягом тривалого періоду володів спірним майном.

Щодо позовних вимог про визнання права власності суд відзначає наступне.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах (подібний висновок наведений у пункті 6.6. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

З`ясовуючи природу правовідносин сторін у даній справі суд вважає, що спір виник з відносин сторін щодо власності на об`єкт нерухомого майна.

Водночас на думку позивача у даному спорі має місце порушення його прав як власника майна. В обґрунтування позовних своїх позовних вимог позивач посилався на положення статті 392 ЦК України.

Згідно з нормами статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності є найбільш фундаментальним речовим правом, яке створює основну юридичну передумову для нормального функціонування цивільного обороту. Тому закон спеціально регулює як підстави набуття права власності, так і підстави його припинення.

Право власності, як і будь-яке інше суб`єктивне право, виникає при наявності певних юридичних фактів та конкретних обставин, з якими закон пов`язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб. Підстави виникнення права власності поділяються на такі, що не залежать від прав попереднього власника на майно, тобто первісні, та похідні, за якими право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.

Застосовуючи норми статті 328 ЦК України суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Разом з тим, згідно з положеннями статті 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином, для застосування положень статті 392 ЦК України необхідним є встановлення у позивача наявного права власності на майно, та встановлення оспорення або невизнання іншою особою такого права.

А отже, суд повинен встановити чи наявне у позивача право власності на спірне майно, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув таке право. За таких умов суттєвим для констатації факту набуття права власності є встановлення моменту виникнення права власності та обставини, за яких виникло володіння спірним майном.

Необхідно зауважити, що положеннями частини 2 статті 328 ЦК України встановлено презумпцію правомірності набуття права власності, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Отже, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Відповідно до положень статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Відповідно до положень статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Суд вважає за необхідне наголосити, що державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише становить засіб підтвердження фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація, не породжує виникнення права власності, а лиш тільки фіксує факт наявності відповідного права. Державна реєстрація права власності не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється.

Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (подібні висновки наведено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18 та у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 лютого 2021 року у справі № 367/4613/18-ц).

Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах, визначених цивільним законодавством.

З матеріалів справи суд встановив наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію права власності на приміщення магазину загальною площею 225,5 кв.м., яке знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Фабрична 5а. Так, 27 жовтня 2016 року вказане майно зареєстровано за Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Венера+" на праві приватної власності.

Згідно з положеннями статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Одним із способів захисту порушених суб`єктивних прав є звернення до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц).

Також Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18; в пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Зміст зазначених у статті 15 ЦК України підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах статей, що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.

Обов`язковою умовою надання судом правового захисту є наявність відповідного порушення відповідачем прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Серед способів захисту речових прав ЦК України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173).

Разом з тим, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

Визнання у судовому порядку права власності на річ за загальним правилом статті 392 ЦК України є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення. Закон зобов`язує позивача при зверненні до господарського суду довести наявність свого права і факт його порушення або оспорення з боку зобов`язаної особи -відповідача, а позов про визнання права власності пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до норм статті 392 ЦК України є оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду (аналогічна правова позиція викладена у пунктах 57, 58 постанови Верховного Суду у справі № 912/111/14 від 07.06.2018; у пункті 59 постанови Верховного Суду у справі № 918/1400/14 від 11 червня 2019 року).

Отже, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до 392 ЦК України є оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду. Можливість виникнення права власності за рішенням суду у даному випадку не передбачено.

Тому необхідним є встановлення наявності чи відсутність фактів порушення, невизнання чи заперечення прав позивача особою відповідача або створення ним неможливості реалізації позивачем свого права власності.

Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб`єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб`єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб`єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права.

Оспорювання суб`єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, коли суб`єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом звернення із зустрічним позовом.

Відповідач 1 ОСББ "Венера+" не визнає право власності позивача на спірне майно.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Відповідно до норм статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.

З наявних матеріалів справи слідує, що спірне майно є самостійним об`єктом нерухомого майна, який може бути об`єктом цивільних правовідносин у розумінні положень Глави 12 ЦК України. Реєстрація відповідачем 1 спірного майна є підтвердженням того, що вказане приміщення може бути окремим об`єктом цивільних прав, не є частиною складної речі або приналежністю головної речі.

Як визначено нормами статті 5 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" співвласники мають право вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ОСОБА_1 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) від 02 березня 2004 року N 4-рп/2004 Справа N 1-2/2004, допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Як видно з правової позиції відображеної у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 09 листопада 2011 року N 14-рп/2011 Справа N 1-22/2011, власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

Водночас матеріали справи не містять доказів того, що спірне майно відноситься до допоміжних приміщень багатоквартирного будинку.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Відповідно до статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до пункту 10 Розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні та обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу.

Постановою Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991 року "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" затверджено перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Зокрема до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності) передано житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів, житлово-експлуатаційні, житлово-комунальні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов`язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду.

Суд також враховує положення статті 4 Житлового Кодексу України, згідно з положеннями якої до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Як було зазначено вище, суд встановив, що спірне приміщення за своїм призначенням не являється об`єктом житлової нерухомості.

Зі встановлених обставин справи та відповідного нормативного регулювання суд робить висновок про те, що спірне приміщення є окремим самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, відносно якого суб`єкти цивільних прав можуть виступати носіями цивільних прав, зокрема права власності.

З огляду на наведене суд також вважає, що спірне майно не є допоміжним або підсобним приміщенням багатоквартирного будинку та не призначене для забезпечення експлуатації будинку чи побутового обслуговування мешканців будинку.

За змістом статті 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", у процесі приватизації громадяни набувають право власності саме на об`єкти житлового фонду: квартири та допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку.

Так, відповідно до преамбули Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" цей Закон визначає правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.

Як визначено у статті 2 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" (Відносини, що регулюються цим Законом), цей Закон регулює: порядок створення, реєстрації, реорганізації, діяльності і ліквідації об`єднань, асоціацій; відносини суб`єктів права власності щодо користування та розпорядження спільним майном співвласників у об`єднанні; відносини між об`єднаннями та асоціаціями; відносини між об`єднаннями, асоціаціями і органами державної влади та органами місцевого самоврядування; відносини між об`єднаннями і господарюючими суб`єктами.

Водночас нормами цього Закону не регулюються питання приватизації житлового фонду або нежитлових приміщень, що перебувають у комунальній власності.

Згідно з положеннями преамбули Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" цей Закон визначає особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, регулює правові, організаційні та економічні відносини, пов`язані з реалізацією прав та виконанням обов`язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління.

Відповідно до приписів статті 2 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" (Відносини, що регулюються цим Законом), предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі реалізації прав та виконання обов`язків власників квартир та нежитлових приміщень як співвласників багатоквартирного будинку. Положення цього Закону застосовуються до відносин, що виникають у процесі реалізації прав та виконання обов`язків власників житлових та нежитлових приміщень у гуртожитках, на які поширюється дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків"

Натомість норми згаданого Закону також не містять жодних положень, що могли бути розтлумачені судом як підстави для відчуження комунального майна чи приватизації житлових або нежитлових приміщень співвласниками багатоквартирного будинку.

Разом з тим, суд зауважує, що відповідно до статті 4 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, держава. Власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.

Таким чином співвласниками майна багатоквартирного будинку можуть бути не лише громадяни - власники квартир або нежитлових приміщень, а також і держава або територіальна громада.

Згідно із положеннями статті 4 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", майно об`єднання утворюється з: майна, переданого йому співвласниками у власність; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

В даному випадку необхідно підкреслити, що майно об`єднання співвласників багатоквартирного будинку може набуватися лише на підставах, не заборонених законом.

Власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

Вказані обставини знаходять своє вираження в положеннях ЦК України, Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку".

Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно з положеннями статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У комунальній власності є майно, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦК України).

З огляду на вищевикладене суд приходить до висновку, що за відсутності доказів набуття у власність ЖБК "Венера" або ОСББ "Венера+" спірного майна, таке майно є окремим об`єктом цивільних правовідносин та являється власністю територіальної громади, за рахунок якої побудоване таке майно.

Зокрема як слідує з рішення Виконавчого комітету Рівненської міської ради народних депутатів №375 від 28 листопада 1980 року кошторисна вартість будинку складає 538,8 тис. карбованців.

З розпорядження Виконавчого комітету Рівненської міської ради народних депутатів №520-р від 17 липня 1981 року слідує, що приміщення площею 94,43 м.кв. об`єм 1 6410 м.куб. вартістю 38,73 тис. карбованців передано для використання станцією швидкої і невідкладної допомоги міста для розміщення підстанції №3 швидкої допомоги.

З розшифровки балансу за 12 місяців 1980 року видно, що на будівництво магазину ЖБК "Венера" з бюджету направлено 38,0 тис карбованців з яких освоєно всю суму.

Згідно із довідкою про хід виконання плану державних капітальних вкладень по всім галузям об`єктів УКС станом на 1 січня 1981 року на вбудований магазин ЖБК "Венера" заплановано 38,7 тис. карб, з яких виконано 38,0 тис карб.

Згідно із протоколу загальних зборів учасників ЖБК "Венера" від 4 січня 1980 року затверджено проектну документацію на будівництво житлового будинку у м. Рівне по вул. Фабрична 5а ЖБК "Венера" в обсязі 538,8 тис. руб., з яких вартість житлової частини будинку 500,07 тис. руб.

З врахуванням вищенаведеного суд приходить до висновку, що будівництво спірного об`єкту нерухомого майна здійснено за рахунок коштів міського бюджету. А отже спірний об`єкт нерухомості було створено за кошти позивача.

Таким чином нежитлове приміщення магазину загальною площею 229,5 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Фабрична,5а, не момент створення належало позивачу та не належало відповідачу 1.

Згідно із поверховим планом та журналом внутрішніх обмірів і підрахунків площ будівель літері, А-9 на вул. Фабричній будинок 5а в м. Рівному на момент введення будинку в експлуатацію фактична площа магазину (спірного майна) зазначена 230,8 кв.м., проте згідно із технічним паспортом на громадський будинок (підстанція №3 Рівненської екстреної (швидкої) медичної допомоги, оформленого КП "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації", станом на 14 січня 2016 року загальна площа визначена 235,1 кв.м.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази відчуження вказаного майна із комунальної власності Рівненської територіальної громади та його переходу до власності відповідача 1.

У документах на які посилається відповідач 1 відсутні відомості про те, що разом із житловим будинком йому було передано приміщення вбудованого магазину. Твердження про те, що жилий будинок в цілому, тобто разом із спірним вбудованим приміщенням, належить відповідачу 1 та правомірно зареєстрований за ним суд оцінює критично.

Як видно з рішення виконавчого комітету Ровенської міської ради від 28 листопада 1980 року № 375 виконавчий комітет вирішив затвердити акт державної комісії про прийняття в експлуатацію, зазначивши при цьому не "будинок в цілому", а "житловий будинок з вбудованим магазином". Також цим рішенням було дозволено підприємству житлово-експлуатаціного об`єднання прийняти будинок на баланс та приступити до його експлуатації. Окремо також вирішено розпорядитися спірним приміщеням: вбудоване приміщення магазину передати в орендне користування комбінату громадського харчування для влаштування в ньому молодіжного кафе.

Надалі, розпорядженням № 520 від 17 липня 1981 року Ровенська міська рада вирішила надати спірне приміщення для організації у ньому станції швидкої і невідкладної допомоги.

Такі обставини свідчать про те, що Ровенська міська рада здійснювала права власника спірної нерухомості, розпоряджалася таким майном та не передавала його у власність відповідача 1 у складі житлового будинку.

В матеріалах справи відсутні докази набуття відповідачем 1 цього нерухомого майна на підставах не заборонених законом.

А тому, суд робить висновок, що спірне майно належить до комунальної власності Рівненської територіальної громади, а отже позов про визнання права комунальної власності за Рівненською територіальною громадою в особі Рівненської міської ради на нежитлове приміщення магазину прибудованого до житлового будинку на вулиці Фабричній, 5а, в місті Рівному, загальною площею 235,1 кв.м. має бути задоволений.

Щодо позовних вимог про скасування рішення та запису державної реєстрації права власності суд відзначає наступне.

Згідно з положеннями пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. Разом з тим, реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності.

Такої правової позиції дотримується Касаційний господарський суд у складі Верховного суду у постановах від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19, від 20.05.2020 у справі 911/1902/19, від 28.05.2020 у справі № 910/5902/18.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року, справа №911/3594/17).

Згідно з приписами статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", загальними засадами державної реєстрації прав є:

1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження;

2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав;

3) публічність державної реєстрації прав;

4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом;

5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно з вимогами статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державний реєстратор:

1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема:

- відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом;

- відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав;

- відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах;

- наявність обтяжень прав на нерухоме майно;

- наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;

2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;

4) під час проведення реєстраційних дій обов`язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав, у тому числі відомості, що містять персональні дані особи;

5) відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження.

Згідно з приписами статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Згідно з нормами частини 4 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Статтею 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції на час прийняття реєстратором спірного рішення) було передбачено зокрема такі підстави для відмови в державній реєстрації прав:

- заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону;

- заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою;

- подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом;

- подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження;

- наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Згідно з положеннями статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції на час прийняття реєстратором спірного рішення) , записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав.

Статтею 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції чинній на час розгляду спору) встановлено, що рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Державний реєстр прав на нерухоме майно містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав на нерухоме майно у процесі проведення таких реєстраційних (ч. 1 ст.12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Разом з тим державній реєстрації підлягає заявлене право, державна реєстрація якого здійснюється суб`єктом державної реєстрації прав не за власною ініціативою, а на підставах, установлених законом, зокрема за заявою про державну реєстрацію прав, поданою особою, за якою здійснюється реєстрація права. Тобто відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають саме між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії.

За таких умов, навіть якщо буде встановлено, що суб`єкт державної реєстрації прав дотримався законодавства при внесенні запису про проведену державну реєстрацію права за іншою особою, це не є перешкодою для задоволення позову щодо визнання недійсним рішення реєстратора на підставі якого було вчинено такий запис, якщо наявність запису внесеного на підставі такого рішення порушує права чи охоронювані законом інтереси позивача.

У силу положень статей 3, 169 та 172 ЦК України органи місцевого самоврядування є органами, через які територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки як учасники цивільних відносин.

За змістом частини 2 статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. Отже законодавцем врегульована правова ситуація у разі невідповідності відомостей, що внесені та містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, наявним чинним та нескасованим правовстановлюючим документами (таку правову позицію наведено у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2018 року справа №917/553/17).

Більше того, реєстрація за відповідачем 1 права власності на нерухоме майно що належить до комунальної власності територіальної громади, позбавляє таку громаду правомочностей власника.

Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини, суд робить висновок, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №32096863 від 28 жовтня 2016 року, прийняте державним реєстратором Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" Рівненської обласної ради Мельником Андрієм Володимировичем є обґрунтованими.

Водночас, щодо позовних вимог до відповідача 2 суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Розглядаючи подібний спір (позов товариства про скасування рішення про державну реєстрацію прав, вилучення з реєстру запису про право власності на спірне майно за товариством, пред`явлений до державного реєстратора) у своїй постанові Верховний Суд вказав, що належним відповідачем у такій справі має бути особа, право якої зареєстровано та оспорюється позивачем, а не державний реєстратор. Водночас за результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача. Відповідачем у справі має бути та особа, з якою дійсно існує юридичний спір, а не реєстратор (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року справа №902/672/16).

З огляду на вищевикладену судову практику, суд робить висновок, що в задоволенні позову до Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" Рівненської обласної ради необхідно відмовити, оскільки такий відповідач є неналежним.

Щодо обраних позивачем способів захисту свого права суд зауважує таке.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

У частині 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16.01.2020) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Однак згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачає. В практичному аспекті скасування запису про державну реєстрацію права приватної власності не зможе забезпечити і гарантувати позивачеві відновлення порушеного права, а отже неспроможний надати особі ефективний захист її прав. Починаючи з 16.01.2020 цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 906/516/19.

З огляду на вищезазначене, суд робить висновок, що позовні вимоги про скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №17145645 від 27.10.2016 року не можуть бути задоволені, оскільки в розумінні статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є неналежним способом захисту.

Суд також звертає увагу сторін на наступну судову практику. В постанові у справі №922/3130/19, висновком у якій скаржником обґрунтовано наявність підстави касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, предметом розгляду були вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - нежитлові будівлі. За результатами розгляду спору у справі №922/3130/19 судами попередніх інстанцій відмовлено у задоволенні позовних вимог з посиланням на те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, оскільки оскаржуване рішення вже вичерпало свою дію шляхом внесення відповідного запису до державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а тому скасування зазначеного рішення, після внесення такого запису, не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача, оскільки не відбудеться нівелювання негативних наслідків для позивача, не припиниться порушення його прав та не призведе до відновлення його порушеного права (відсутній позитивний результат для позивача).

Переглядаючи справу №922/3130/19 у касаційному порядку, Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій та, скасовуючи оскаржувані судові рішення, вказав на те, що, зокрема, пред`явивши позовну вимогу про скасування рішення державного реєстратора, позивач скористався належним і ефективним способом захисту своїх прав, враховуючи те, що з 16.01.2020 до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" було внесено зміни та виключено такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, та встановлено способи судового захисту порушених прав та інтересів особи як, зокрема, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, а отже, обраний позивачем спосіб захисту відповідає змісту відповідного права та є цілком конкретним способом захисту порушеного права, який призведе до відновлення прав, що існували до їх порушення.

Отже Верховним Судом констатовано правильність та ефективність обраного позивачем способу захисту, який кореспондується з приписами статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" редакції Закону №340-ІХ від 05.12.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020.

Верховний Суд, здійснюючи касаційний перегляд справи та скасовуючи оскаржувані судові рішення, вказав на те, що, зокрема, у розумінні положень статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (яка діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскарженої постанови у справі), на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

За таких умов, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

У своєму відзиві на позов відповідач просить суд застосувати до позовних вимог строк позовної давності.

Щодо поданої відповідачем заяви про застосування строку позовної давності до позовних вимог суд відзначає наступне.

Згідно з приписами статті 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Згідно з нормами статті 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з правилами статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як слідує з матеріалів справи про наявність оспорюваного рішення позивачу стало відомо 30 березня 2017 року (дата інформаційної довідки), відтак строк позовної давності мав сплити 30 березня 2020 року.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Згідно з положеннями пункту 12 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. {Розділ доповнено пунктом 12 згідно із Законом № 540-IX від 30.03.2020}

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12.03.2020 до 22.05.2020 на всій території України карантин. Надалі строк встановлення карантину неодноразово продовжувався та такий строк тривав станом на час пред`явлення даного позову.

Таким чином, з огляду на приписи статей 256, 257 пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та встановлені судом обставини, а саме, дату звернення позивача із даним позовом до суду - 22 грудня 2021 року, та вимоги позивача, строк позовної давність щодо цих вимог у справі позивачем не пропущено, оскільки такий строк продовжений на строк дії такого карантину.

Відповідно до приписів частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з вимогами статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до положень статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Також, згідно з нормами статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Правилами статті 13 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Висновки суду

За результатами розгляду справи судом встановлено наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №32096863 від 28 жовтня 2016 року, прийняте державним реєстратором Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" Рівненської обласної ради Мельником Андрієм Володимировичем, та визнання право комунальної власності за Рівненською територіальною громадою в особі Рівненської міської ради на нежитлове приміщення магазину прибудованого до житлового будинку на вулиці Фабричній, 5а, в місті Рівному, загальною площею 235,1 кв.м.

Водночас суд відмовляє в задоволенні позову в частині вимог про скасування запису №17145654 від 27 жовтня 2016 року про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення, а також суд відмовляє в задоволенні позовних вимог до Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" Рівненської обласної ради з підстав наведених у тексті судового рішення.

Розподіл судових витрат

Згідно з положеннями статті 129 ГПК України, судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з правилами частини 9 статті 129 ГПК України, у випадку якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Оскільки позовні вимоги позивача задоволено, суд вважає, що судові витрати позивача в частині сплаченого судового збору в розмірі 4 540,00 грн. необхідно покласти на відповідача 1. При цьому відмова в задоволенні позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію права власності не впливає на розподіл судових витрат, так як за своєю суттю позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію судом задоволена, відтак з врахуванням положень частини 9 статті 129 ГПК України, судові витрати у вигляді судового збору покладаються на відповідача 1.

Керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задоволити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №32096863 від 28 жовтня 2016 року, прийняте державним реєстратором Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" Рівненської обласної ради Мельником Андрієм Володимировичем.

3. Визнати право комунальної власності за Рівненською територіальною громадою в особі Рівненської міської ради на нежитлове приміщення магазину прибудованого до житлового будинку на вулиці Фабричній, 5а, в місті Рівному, загальною площею 235,1 кв.м.

4. В решті позову відмовити.

5. Стягнути з Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Венера +" (33016, м. Рівне, вул. Фабрична 5а, код ЄДРПОУ 22574782) на користь Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради (33028, м. Рівне, вул. Соборна 12а, код ЄДРПОУ 26259563) 4 540 (чотири тисячі п`ятсот сорок) грн. 00 коп. судового збору.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 06 травня 2022 року.

Суддя А.Качур