Постанова

від 11.05.2022 по справі 488/6602/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

12 травня 2022 року

м. Київ

справа № 488/6602/14-ц

провадження № 61-19052св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Сердюка В. В., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - прокурор Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство»,

відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року у складі судді Селіщевої Л. І. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) та Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство») звернувся до суду із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за участю третьої особи - Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку, та її витребування із незаконного володіння.

Позов мотивував виявленими прокурорською перевіркою порушеннями вимог законодавства при передачі належних державі земельних ділянок у приватну власність.

Пунктом 87 розділу 1 рішення Миколаївської міськради від 19 грудня 2008 року № 31/39 ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .

Пунктом 25 та 25.1 розділу 4 рішення від 06 вересня 2010 року № 48/44 Миколаївська міськрада затвердила проект землеустрою та передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 803 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку від 15 грудня 2010 року серії ЯЛ № 607613 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800964.

Прокурор вважає, що зазначені рішення Миколаївської міськради прийняті із порушенням вимог чинного законодавства та із перевищенням повноважень Миколаївської міськради, оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності, розпорядження якими здійснюється виключно органами державної виконавчої влади, а не органами місцевого самоврядування.

Крім того, земельна ділянка на час прийняття оспорених рішень відносилась до складу земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе» та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», не вилучалась у нього в установленому законом порядку, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не погоджувався із органами, в користування яких знаходилась земельна ділянка, і обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою не проводилась.

Крім того, містобудівною документацією, діючою на час прийняття Миколаївською міською радою рішень про надання ОСОБА_1 дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та його затвердження, є діючий на той час Генеральний план розвитку міста Миколаєва, затвердженого постановою Радою Міністрів УРСР № 403 від 24 листопада 1986 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка розташована на території зелених насаджень.

Згідно з Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затверджений рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, що підтверджується інформацією Миколаївської міської ради від 03 вересня 2014 року.

Надалі, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 10 травня 2012 року укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки № 631, який посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р. В.

Відповідно до зазначеного договору власником спірної земельної ділянки став ОСОБА_2 , який згодом отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 15 грудня 2010 року серії ЯЛ № 607613, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800964.

У травні 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки № 1792, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Рябоконь К. Л.

Згідно із зазначеним договором власником спірної земельної ділянки став ОСОБА_3 , у зв`язку із чим Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції 14 травня 2013 року провела державну реєстрацію речового права на вказане нерухоме майно, запис № 914455.

У червні 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки № 866 , на підставі якого ОСОБА_4 став власником спірної земельної ділянки, у зв`язку із чим Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції 06 червня 2013 року провела державну реєстрацію речового права на вказане нерухоме майно, запис № 1206477.

Надалі у вересні 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки № 1661, на підставі якого ОСОБА_5 стала власником спірної земельної ділянки, у зв`язку із чим Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції 24 вересня 2013 року провела державну реєстрацію речового права на вказане нерухоме майно, запис № 2624545.

З урахуванням заяви про зміну позовних вимог, прокурор просив суд:

- визнати поважними причини пропуску строку для звернення до суду із позовом та поновити позовну давність;

- визнати незаконним та скасувати пункт 87 розділу 1 рішення Миколаївської міськради від 19 грудня 2008 року № 31/39;

- визнати незаконними та скасувати пункт 25 та 25.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради від 06 вересня 2010 року № 48/44;

- визнати недійсним та скасувати державний акт про право власності на земельну ділянку від 15 грудня 2010 року серії ЯЛ № 607613, який виданий на ім`я ОСОБА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 10 травня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав запис № 2624545 про право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, яка розташована на АДРЕСА_1 ;

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_5 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, яка розташована на АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Корабельний районний суд м. Миколаєва рішенням від 11 червня 2019 року позов задовольнив частково.

Визнав незаконним та скасував пункт 87 першого розділу рішення Миколаївської міськради від 19 грудня 2008 року № 31/39.

Визнав незаконним та скасував пункти 25 та 25.1 четвертого розділу рішення Миколаївської міськради від 06 вересня 2010 року № 48/44.

Скасував у Державному реєстрі речових прав запис № 2624545 про право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, площею 803 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Витребував із незаконного володіння ОСОБА_5 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку площею 803 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080.

У решті позову відмовив.

Стягнув у дохід держави з Миколаївської міськради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 судовий збір у розмірі - по 512,27 грн із кожного.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що спірна земельна ділянка мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення і перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», питання про вилучення з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» спірної земельної ділянки зі складу урочища «Жовтневе» Миколаївської обласною державною адміністрацією, якій належать повноваження щодо передачі земельних ділянок на її території із земель державної власності у власність або користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, не розглядалось та відповідне розпорядження не приймалось.

Земельна ділянка передана у власність ОСОБА_1 відповідачем без її вилучення в ДП «Миколаївське лісове господарство» у встановленому законом порядку та фактично зі зміною її цільового призначення поза волею власника - держави в особі Миколаївської ОДА.

Експертиза проекту землеустрою не проводилась.

Позовна давність не пропущена, оскільки Миколаївська ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство», які підтримали позов прокурора, дізналися про їх порушене право з часу виявлення порушень земельного законодавства у 2014 році; у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що Миколаївська ОДА як розпорядник земель державної власності довідалася про порушення вимог земельного законодавства раніше.

Відмовляючи частково у задоволенні позову суд виходив з того, що такі вимоги не є ефективним способом захисту.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення місцевого суду ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу.

Миколаївський апеляційний суд постановою від 23 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишив без задоволення, а рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року - без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2019 року ОСОБА_5 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове судове рішення про відмову у позові.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 30 жовтня 2019 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У листопаді 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Верховний Суд ухвалою від 21 липня 2021 року провадження у справі № 488/6602/14-ц зупинив до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 359/3373/16-ц.

Ухвалою від 22 грудня 2021 року Верховний Судпоновив касаційне провадження у справі, що переглядається.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що у правовідносинах щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою органом місцевого самоврядування здійснюються повноваження з реалізації владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду; позовна вимога про визнання незаконним та скасування пункту 87 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 19 грудня 2008 року № 31/39, на думку заявника, не може вважатися належним способом захисту прав позивачів; суди попередніх інстанцій помилково вважали, що Миколаївська міська рада не мала повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою; не враховано висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц щодо оцінки критеріїв втручання держави у право власності відповідача в право особи на мирне володіння майном; висновок судів про віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які знаходяться у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», на думку заявника, ґрунтується на припущеннях; суди помилково вважали, що строк позовної давності не пропущено.

У листопаді 2019 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому заступник прокурора Миколаївської області просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

У листопаді 2019 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому Миколаївська обласна державна адміністрація просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Від решти учасників відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що відповідно до пункту 87 розділу 1 рішення № 31/30 від 19 грудня 2008 року Миколаївська міська рада надала ОСОБА_1 дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктами 25 та 25.1 розділу 4 рішення № 48/44 від 06 вересня 2010 року Миколаївська міська рада затвердила проект землеустрою та надала ОСОБА_1 у власність земельну ділянку загальною площею 803 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 .

Надалі ОСОБА_1 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607613 від 15 грудня 2010 року з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080.

Земельна ділянка надана ОСОБА_1 за рахунок земель державного лісового фонду, які перебувають у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» та розташовані в урочищі «Жовтневе» квартал 43, що підтверджується листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» № 299 від 04 вересня 2014 року, витягом з планшету № 4 лісовпорядкування 1973 року; витягом з планшету № 1 лісовпорядкування 2003 року; листом Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 768 від 08 серпня 2014 року; відомостями проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства «Миколаївліс».

Після отримання державного акту про право власності на згадану земельну ділянку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу від 10 травня 2012 року, за яким останній став власником спірної земельної ділянки.

Надалі у травні 2013 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, а Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вчинено запис № 914455 про право власності ОСОБА_3 на зазначену земельну ділянку.

У червні 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким власником спірної земельної ділянки став останній.

У вересні 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, на підставі якого проведена державна реєстрація речового права на вказане нерухоме майно за ОСОБА_5 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою і другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Щодо юрисдикції

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України).

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

З огляду на статтю 16 ЦК України, до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення такоїпозовної вимоги є оспорювання цивільного права особи.

Та обставина, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень, не змінює правову природу спірних правовідносин та не робить цей спір публічно-правовим, оскільки вимоги позивача спрямовані на оспорювання акту органу місцевого самоврядування індивідуальної дії, на підставі якого у відповідача виникло право власності на земельну ділянку.

Вимога про скасування рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, ухваленого на користь фізичної особи, в якої з цього рішення виникли відповідні права та обов`язки, безпосередньо стосується прав та обов`язків цієї особи, тому відповідний спір має розглядатися судом за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Ураховуючи суб`єктний склад сторін цієї справи й те, що спірні правовідносини пов`язані із захистом та оспорюванням цивільних прав, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій правильно розглянули справу у порядку цивільного судочинства, оскільки спір у цій справі не є публічно-правовим та має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах всловлено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від постановах від 04 липня 2018 року у справі № 361/3009/16-ц, 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 485/1472/17, від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 469/1346/18, від 26 червня 2019 року у справі № 911/2258/18.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 488/402/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/ 14-ц та № 488/6211/14-ц у аналогічних справах за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство», висловлено позицію про те, що з огляду на зміст спірних правовідносин, взаємопов`язаність позовних вимог, суб`єктний склад спору, заявлені вимоги правильно розглянуті за правилами цивільного судочинства.

Таким чином доводи касаційної скарги про те, щосуди попередніх інстанцій не врахували, що у правовідносинах щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою органом місцевого самоврядування здійснюються повноваження з реалізації владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду є неприйнятними.

Щодо позовних вимог прокурора в інтересах ДП «Миколаївське лісове господарство»

У справі, що переглядається, до суду з позовом звернувся прокурор в інтересах держави, зокрема в особі ДП «Миколаївське лісове господарство».

Представництво інтересів громадянина або держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду), який набрав чинності 15 липня 2015 року.

Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

З наведених норм випливає, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права.

За висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками.

Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції.

Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що і в судовому процесі (зокрема у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.

Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Тому наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункти 8.10, 8.12).

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21)).

Незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин.

Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор.

На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб.

До повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19, пункт 62)).

Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)).

Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства.

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства викладений у постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21).

У зв`язку з цим позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.

Колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню у частині розгляду по суті позову прокурора, поданого в інтересах ДП «Миколаївське лісове господарство» із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині.

Щодо правового статусу спірної земельної ділянки

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України (див. висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Суди встановили, що земельна ділянка мала лісогосподарське призначення та перебувала в постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», що підтверджувалося планшетами лісовпорядкування за 1973 та 2003 роки, відомостями Проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства «Миколаївліс», оригінали яких були оглянуті судами, а також листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект».

Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій на підставі матеріалів лісовпорядкування правильно визначили правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення.

За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що висновок судів про віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які знаходяться у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» ґрунтується на припущеннях є неприйнятними.

Щодо позовних вимог про:

- визнання незаконним та скасування пункту 87 першого розділу рішення Миколаївської міськради від 19 грудня 2008 року № 31/39;

- визнання незаконним та скасування пунктів 25 та 25.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради від 06 вересня 2010 року № 48/44;

- визнання недійсним та скасування державного акта про право власності на спірну земельну ділянку;

- скасування у Державному реєстрі речових прав запису № 2624545 про право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду.

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельними ділянками державної власності, зокрема, фізичними особами - відповідачами.

Згідно з усталеною судовою практикою, яка сформована Великою Палатою Верховного Суду, набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою.

Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам).

Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Тому належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку.

Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). І такі вимоги позивачем пред`явлені.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)).

Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)).

У розумінні статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав.

Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав).

З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію.

Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)).

У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку у власній постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Під час розгляду справи за вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що позовні вимоги про визнання незаконними та скасування пункту 87 першого розділу рішення Миколаївської міськради від 19 грудня 2008 року № 31/39; пунктів 25 та 25.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради від 06 вересня 2010 року № 48/44; скасування у Державному реєстрі речових прав запису № 2624545 про право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку є ефективним способом захисту, разом з тим дійшли обґрунтованого висновку про те, що у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним та скасування державного акта про право власності на спірну земельну ділянку слід відмовити.

Отже, доводи касаційної скарги про те, що позовна вимога про визнання незаконним та скасування пункту 87 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 19 грудня 2008 року № 31/39 не може вважатися належним способом захисту прав позивачів є обґрунтованими.

Рішення судів попередніх інстанцій у цієї частині підлягають скасуванню із наступною відмовою у задоволенні вимог.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10 травня 2012 року укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) зазначено, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України).

Згадані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

У пункті 75 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/502/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).

Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10 травня 2012 року укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є обґрунтованим.

Щодо витребування на користь держави спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_5 .

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

Такі ж висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном.

Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями.

Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах.

Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті першої Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті першої Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатується, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий.

І навпаки: встановлюється відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:

Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки прокурора, Миколаївської ОДА, ДП «Миколаївське лісове господарство», але й Миколаївської міської ради та ОСОБА_5 .

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, є рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України.

Відповідні приписи стосовно охорони зазначеної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).

Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним(частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Суди попередніх інстанцій встановили, що Миколаївська міська рада повноважень на розпорядження земельною ділянкою не мала, остання вибула з володіння власника поза його волею.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

У силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Щодо добросовісності набуття у власність спірної земельної ділянки

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду у пункті 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункті 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19.

Із справи відомо, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення за результатами апеляційного перегляду рішення місцевого суду, з урахуванням встановлених обставин справи, досліджував, як питання добросовісності набуття у власність спірної земельної ділянки, так і питання необхідності втручання держави у право ОСОБА_5 мирного володіння майном.

Аналізуючи добросовісність переходу права власності на спірну земельну ділянку, суд апеляційної інстанції зауважив, що в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки фізичні особи - відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ця земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).

Справа не містить відомостей про розташування на спірній земельній ділянці нерухомого майна (акту прийняття у експлуатацію житлового будинку, свідоцтва про право власності на житловий будинок, витягу із Державного реєстру речових прав тощо), тому втручання у право власності останнього набувача не становитиме для неї надмірного тягаря.

Колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_5 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право власності; загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_5 у збереженні земельної ділянки у власності.

Доводи касаційної скарги про те, що судами не враховано висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц щодо оцінки критеріїв втручання держави у право власності відповідача в право особи на мирне володіння майном не знайшов свого підтвердження.

Щодо застосування позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушено, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушено, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17).

У справі, що переглядається, прокурор звернувся із позовом подав до суду 16 грудня 2014 року.

Миколаївська ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство», які підтримали позов прокурора, дізналися про їх порушене право з часу виявлення порушень земельного законодавства у 2014 році прокурором; у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що Миколаївська ОДА як розпорядник земель державної власності дізналася про порушення вимог земельного законодавства раніше.

Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність пропуску позовної давності.

Отже, доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом позовної давності, аналогічні доводам апеляційної скарги, не підтвердилися.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Згідно із частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року в частині позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування пункту 87 першого розділу рішення Миколаївської міськради від 19 грудня 2008 року № 31/39; визнання незаконним та скасування пунктів 25 та 25.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради від 06 вересня 2010 року № 48/44; скасування у Державному реєстрі речових прав запису № 2624545 про право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року в частині позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про витребування із незаконного володіння ОСОБА_5 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, яка розташована на АДРЕСА_1 залишити без змін.

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Оскільки у прокурора Корабельного району м. Миколаєва відсутні повноваження на представництво інтересів держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство», оскаржені судові рішення в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство» підлягають скасуванню, із залишенням зазначених позовних вимог без розгляду.

Керуючись статтями 402, 409, 412, 414, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Скасувати рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 вересня 2019 рокув частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» та залишити зазначені вимоги без розгляду.

Скасувати рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування пункту 87 першого розділу рішення Миколаївської міськради від 19 грудня 2008 року № 31/39; визнання незаконним та скасування пунктів 25 та 25.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради від 06 вересня 2010 року № 48/44; скасування у Державному реєстрі речових прав запису № 2624545 про право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку, та у задоволенні зазначених позовних вимог відмовити.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про витребування із незаконного володіння ОСОБА_5 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, яка розташована на АДРЕСА_1 , залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук