Постанова

від 23.09.2019 по справі 488/6602/14-ц

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

23.09.19

22-ц/812/1299/19

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 вересня 2019 року місто Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах Прокопчук Л.М. (суддя-доповідач), Самчишиної Н.В., Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д., за участю прокурора - Цвікілевич Н.В., представника позивача Миколаївської обласної державної адміністрації - Ракул Н.П., представника позивача Державного підприємства Миколаївське лісове господарство - Маргаряна В.В., представника відповідачки ОСОБА_1 - адвоката Бортика Р.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року, ухвалене в приміщенні того ж суду у складі судді Селіщевої Л.І., по справі № 488/6602/14-ц, провадження № 22-ц/812/1299/19, за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та Державного підприємства Миколаївське лісове господарство до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку, та її витребування із незаконного володіння,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва звернувся до суду із даним позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП Миколаївське лісове господарство до відповідачів - Миколаївської міськради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_1 , уточнивши який, просив:

- визнати поважними причини пропуску строку для звернення до суду із даним позовом та поновити позовну давність;

- визнати незаконним та скасувати п. 87 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 31/39 від 19.12.2008 року;

- визнати незаконними та скасувати пункт 25 та 25.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 48/44 від 06.09.2010 року;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 10.05.2012 р., який був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

- визнати недійсним та скасувати Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607613 від 15.12.2010 року, який був виданий на ім`я ОСОБА_2 ;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав запис № 2624545 про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, яка розташована по АДРЕСА_1 ;

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, яка розташована по АДРЕСА_1 .

Прокурор вказав наступне. Проведеною прокуратурою Корабельного району міста перевіркою виявлено порушення вимог законодавства при передачі належних державі земельних ділянок у приватну власність.

Пунктом 87 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 31/39 від 19.12.2008 року ОСОБА_2 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв.м. за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 .

Пунктом 25 та 25.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 48/44 від 06.09.2010 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 803 кв.м., за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаних рішень ОСОБА_2 отримала Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607613 від 15.12.2010 року, з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800964.

10.05.2012 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки за реєстр. № 631, який був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р.В. Згідно цього договору власником спірної земельної ділянки став ОСОБА_3 , який згодом отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607613 від 15.12.2010 р., який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800964.

14.05.2013 р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки за реєстр. № 1792, який був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Рябоконь К.Л. Згідно цього договору власником спірної земельної ділянки став ОСОБА_4 , у зв`язку із чим Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції 14.05.2013 р. провела державну реєстрацію речового права на вказане нерухоме майно, зробивши запис за № 914455.

06.06.2013 р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки за реєстр. № 866, на підставі якого ОСОБА_5 став власником спірної земельної ділянки, у зв`язку із чим Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції 06.06.2013 р. провела державну реєстрацію речового права на вказане нерухоме майно, зробивши запис за № 1206477.

24.09.2013 р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки за реєстр. № 1661, на підставі якого ОСОБА_1 стала власником спірної земельної ділянки, у зв`язку із чим Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції 24.09.2013 р. провела державну реєстрацію речового права на вказане нерухоме майно, зробивши запис за № 2624545.

Прокурор вважає, що зазначені рішення Миколаївської міськради були прийняті із порушенням вимог чинного законодавства та із перевищенням повноважень Миколаївської міськради, мотивуючи це тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності, розпорядження якими здійснюється виключно органами державної виконавчої влади, а не органами місцевого самоврядування. Крім цього, земельна ділянка на момент прийняття оспорюваних рішень відносилась до складу земель державного лісового фонду урочища "Жовтневе" та перебувала у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", не вилучалась у нього в установленому законом порядку, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не погоджувався із органами, в користування яких знаходилась земельна ділянка, і обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою не проводилась. Крім того прокурор зазначав, що містобудівною документацією, діючою на момент прийняття Миколаївською міською радою рішень про надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та його затвердження, є діючий на той час Генеральний план розвитку міста Миколаєва, затвердженого постановою РМ УРСР № 403 від 24.11.1986 року, у відповідності до якого спірна земельна ділянка розташована на території зелених насаджень. Крім того, згідно з Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затверджений рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17.10.2003 року, спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, що підтверджується інформацією Миколаївської міської ради від 03.09.2014 року.

Посилаючись на викладене, прокурор просив позов задовольнити (а.с. 1-12, 226-230 т.1).

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11.06.2019 року провадження у справі в частині визнання поважними причин пропуску строку для звернення до суду із даним позовом та поновлення позовної давності було закрито на підстав п.4 ч.1 ст. 255 ЦПК України (а.с. 93-94 т.2).

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано пункт 87 розділу першого рішення Миколаївської міськради № 31/39 від 19.12.2008 р.

Визнано незаконним та скасовано пункти 25 та 25.1 розділу четвертого рішення Миколаївської міськради № 48/44 від 06.09.2010 р.

Скасовано у Державному реєстрі речових прав запис № 2624545 про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 803 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку площею 803 кв.м., яка розташована по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080.

Відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та визнання недійсним та скасування державного акту про право власності на земельну ділянку.

Стягнуто в прибуток держави з Миколаївської міськради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 судовий збір у розмірі - по 512,27 грн. із кожного (а.с. 96-102 т.2).

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що спірна земельна ділянка мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення і перебувала у постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство , питання про вилучення з постійного користування ДП Миколаївське лісове господарство спірної земельної ділянки зі складу урочища Жовтневе Миколаївської обласною державною адміністрацією, якій належать повноваження щодо передачі земельних ділянок на її території із земель державної власності у власність або користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, не розглядалось та відповідне розпорядження не приймалось. Суд прийшов до висновку про те, що ОСОБА_2 земельна ділянка передана у власність відповідачем без її вилучення в ДП Миколаївське лісове господарство у встановленому законом порядку та фактично зі зміною її цільового призначення поза волею власника - держави в особі Миколаївської ОДА. Експертиза проекту землеустрою не проводилась.

Відмовляючи в частині задоволення позову суд виходив з того, що такі вимоги не є ефективним способом захисту.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вважає, що рішення суду першої інстанції прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, тому просила скасувати його та прийняти нове рішення, яким в задоволені позовних вимог прокурора відмовити в повному обсязі. Зазначає, що судом першої інстанції не надано правової оцінки обставинам справи з приводу того, що п. 87 розділу 1 рішення Миколаївської міськради №31/39 від 19.12.2008 року, яким ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою, є лише підставою для розроблення цього проекту та його скасування не тягне виникнення, зміни або припинення права власності спірною земельною ділянкою та не ставить під сумнів правочини вчинені щодо цієї ділянки. Це рішення, а також рішення від 06.09.2010 ороку № 48/44 є виконаними та такими, що вичерпали свою дію. Крім того, апелянт вважає, що оспорення вказаних рішень відноситься до повноважень адміністративного суду.

Вказує, що вона як добросовісний набувач нестимете індивідуальний та надмірний тягар у зв`язку з витребуванням від неї земельної ділянки, що свідчить про те, що оскаржуване судове рішення не відповідає принципу пропорційності втручання в приватне право власності на земельну ділянку та житловий будинок по АДРЕСА_1 . Крім того, висновок суду про розташування спірної земельної ділянки в межах земель лісогосподарського призначення ґрунтується на доказах, які допускають неоднозначне трактування, тобто рішення суду ґрунтується на припущеннях. Спірна земельна ділянка частково входить в межі лісового фонду

Також ОСОБА_1 зауважує на те, що про порушення своїх прав держава дізналась ще у 2010 році при відведенні спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 , проте позов від імені держави подано лише в грудні 2014 року, тобто після спливу встановленого трирічного строку позовної давності ( т. 2 а.с. 104-114).

У відзиві на апеляційну скаргу Прокуратура Миколаївської області зазначає, що з доводами викладеними в апеляційній скарзі неможливо погодитись з наступних підстав. А саме, надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки є первинною стадією процедури передачі земельної ділянки у власність, у зв`язку з чим суб`єкт владних повноважень згідно з вимогами ст. 19 Конституції України зобов`язаний перевірити наявність підстав для відмови у наданні такого дозволу та відмовити у його наданні. Також не погоджується із твердженням відповідача, щодо того, що спірне рішення Миколаївської міської ради від 06.09.2010 року вичерпало свою дію, а отже це є підставою для відмови в задоволені позову в цій частині. Оскільки предметом позову у даній справі, крім оскарження відповідних пунктів рішення Миколаївської міської ради, є позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі продажу, визнання недійсним державного акту та витребування земельної ділянки, а тому звернення прокурора до суду направлено на повернення у власність держави земельної ділянки, яка незаконно вибула з її власності внаслідок прийняття Миколаївською міською радою спірного рішення.

Щодо моменту обізнаності ДП МЛГ прокурор зазначає, що відповідно до ст. 19 ЛК України постійні лісокористувачі зобов`язані вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування. При цьому лісовпорядкування здійснюється кожні 10 років. Останнє лісовпорядкування проводилось протягом 2013 року та було сформовано лише станом на 01.01.2014 року, ДП могло дізнатись про порушення своїх прав не раніше, чим отримало матеріали лісовпорядкування (т. 2 а.с. 140-147).

В відзиві на апеляційну скаргу Миколаївська обласна державна адміністрація вважає апеляційну скаргу такою, що не містить жодних правових підстав для скасування винесеного Корабельним районним судом м. Миколаєва рішення по даній справі та заперечує про її задоволення. Зокрема, віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення та перебування їх на момент відчуження у постійному користуванні державного підприємства Миколаївське лісове господарство підтверджується інформацією Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 08.08.2014 року та ДП Миколаївське лісове господарство від 07.08.2014 року № 470, які наявні у матеріалах справи. Посилання відповідача щодо обізнаності облдержадміністрації про відведення спірної земельної ділянки на висновок відділу охорони культурної спадщини облдержадміністрації від 30.11.2009 року № 1280/3 та висновок управління культури облдержадміністрації від 16.11.2009 року №3791 також не заслуговує на увагу оскільки вищевказані органи у межах наданих їм повноважень на час складання зазначених висновків погоджували проекти відведення та надання земельних ділянок, проте звітування цими органами перед облдержадміністрацією про погоджені проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок не передбачалось (т. 2 а.с. 159-161).

Від інших учасників справи заперечень на апеляційну скаргу не надійшло.

В іншій частині рішення суду не оскаржено.

В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідачки підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.

Прокурор та представники позивачів просив апеляційну скаргу залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, переглянувши справу за наявними в ній та додатково наданими доказами та перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до такого.

Згідно з частиною першою статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення відповідає наведеним вимогам.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до пункту 87 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 31/30 від 19.12.2008 року ОСОБА_2 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв.м. за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 .

Відповідно до пунктів 25 та 25.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 48/44 від 06.09.2010 року затверджено проект землеустрою та ОСОБА_2 надано у власність земельну ділянку загальною площею 803 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 .

На підставі вказаних рішень міської ради ОСОБА_2 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607613 від 15.12.2010 року з кадастровим номером 4810136600:05:001:0080.

Зазначена земельна ділянка надана ОСОБА_2 за рахунок земель державного лісового фонду, які перебувають у постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство та розташовані в урочище "Жовтневе" квартал 43, що підтверджується листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО Укрдержліспроект № 299 від 04.09.2014 року, витягом з планшету №4 лісовпорядкування 1973 року; витягом з планшету №1 лісовпорядкування 2003 року; листом Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 768 від 08.08.2014 року; відомостями проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства Миколаївліс та іншими доказами, зібраними у справі.

Після отримання ОСОБА_2 на підставі вищевказаних рішень державного акту про право власності на спірну земельну ділянку між нею та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі - продажу від 10.05.2012 року, за яким спірну земельну ділянку придбав у власність ОСОБА_3 .

На підставі укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 14.05.2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зроблено запис № 914455 про право власності ОСОБА_4 на вказану земельну ділянку.

06.06.2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був в передбаченому законом порядку укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким власником спірної земельної ділянки став останній.

24.09.2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , був укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, на підставі якого була проведена державна реєстрація речового права на вказане нерухоме майно за ОСОБА_1

Рішення суду відповідає вимогам норм матеріального та процесуального права, обставинам справи.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місце розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються приписами Земельного кодексу (далі - ЗК) України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства -у частині використання й охорони лісового фонду (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі N 6-224цс14).

Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 21 січня 2015 року у справі N 6-224цс14).

Судом встановлено, що земельна ділянка мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", що підтверджувалося витягами з планшету N 1 лісовпорядкування за 2003 рік (оригінал якого був оглянутий на судовому засіданні у суді апеляційної інстанції), та з планшету N 4 лісовпорядкування 1973 року Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання (Т.1, а.с. 220-225), а також листами Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства N 768 від 08 серпня 2014 року й Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО "Укрдержліспроект" N 299 від 4 вересня 2014 року (Т. 1, а. с. 75-77).

Отже, встановлюючи на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення, суд першої інстанції врахував наведені вище приписи законодавства. А тому аргументи апеляційної скарги про недопустимість доказів, використаних для встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення, апеляційний суд вважає необґрунтованими.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Судом першої інстанції встановлено, що повноваження на розпорядження земельною ділянкою належать до компетенції Миколаївської ОДА, яка є органом, уповноваженим державою як власником земельної ділянки здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.

Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для не лісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України.

Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для не лісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської ОДА.

Часткове входження меж спірної земельної ділянки до лісового фонду все рівно свідчить про порушення приписів ЗК України, про що йдеться у п. 34 висновку постанови Великої Палати ВС від 12.12.2018 року у справі № 761/31121/14-ц/14-218цс18.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Як вірно встановлено судом спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача (ДП "Миколаївське лісове господарство") у встановленому порядку повноважним органом (Миколаївською ОДА) не вилучалась, а зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась.

Суд дійшов правильного висновку, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.

З огляду на наведене апеляційний суд вважає необґрунтованим довід апеляційного скарги щодо наявності у Миколаївської міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою. Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської ОДА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла, Миколаївська міська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі N 6-53цс12). Тому відсутність у справі, що переглядається такого рішення держави в особі Миколаївської ОДА як уповноваженого органу означає, що відчуження земельної ділянки відбулось без вираження волі власника.

З доводами апеляційної скарги про те, що рішення ММР про надання дозволу на розробку проекту землеустрою повинно оскаржуватись в адміністративному порядку погодитись не можна, оскільки наступним кроком по реалізації цього рішення стало прийняття тим же органом рішення про затвердження проекту землеустрою та надання у власність спірної земельної ділянки. Право власності відповідачів на спірну земельну ділянку оспорюється позивачами. Тобто спір має приватно-правовий характер і не може бути розглянутий в порядку адміністративного судочинства, а тому правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 року по справі №536/233/16-ц та від 24.04.2018 року по справі № 401/2400/16-ц не може бути застосована до правовідносин сторін по справі, яка розглядається.

Отже, висновки суду у цій справі про визнання незаконними і скасування окремих пунктів оскаржених рішень як таких, що суперечать актам законодавства та порушують право власності держави на земельну ділянку, є правильними.

Щодо доводів апеляційної скарги про недодержання принципу пропорційності втручання в приватне право власності на земельну ділянку.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166 - 168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі "Гамер проти Бельгії" (Hamer v. Belgium, заява N 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:

Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83 - 86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88) (постанова Великої палати Верховного суду від 07.11.2018 року по справі № 488/5027/14-ц|14-256цс18).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Судом встановлено, що Миколаївська міська рада повноважень на розпорядження земельною ділянкою не мала, остання вибула з володіння її власника поза його волею.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

В постанові Великої палати Верховного суду від 07.11.2018 року по справі № 488/5027/14-ц|14-256цс18, звернуто увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, не погіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, фізичні особи-відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі N 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі N 469/1393/16-ц).

З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні земельної ділянки у власності.

Отже, суд вважає, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності.

Щодо доводів скарги про неправильне застосування судом позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65 - 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17).

Позов у цій справі прокурор подав до суду 16 грудня 2014 року.

Адвокат Бортик Р.О. в інтересах ОСОБА_1 заявив у суді першої інстанції про сплив позовної давності до всіх вимог (Т. 2, а с. 45-49), зокрема й тих, які її не стосувалися. Миколаївська міська рада позов прокурора вважала обґрунтованим і визнала повністю (Т. 1, а с. 68-69). Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 судові засідання у судах першої й апеляційної інстанцій не відвідували. Адвокат Бортик Р.О. на судовому засіданні у суді апеляційної інстанції апеляційну скаргу ОСОБА_1 повністю підтримав.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовна давність не пропущена, бо Миколаївська ОДА та ДП "Миколаївське лісове господарство", які підтримали позов прокурора, дізналися про їх порушене право з часу виявлення порушень земельного законодавства у 2014 році прокурором; у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що Миколаївська ОДА як розпорядник земель державної власності дізналася про порушення вимог земельного законодавства раніше.

Не підтверджують обізнаність Миколаївської ОДА про порушення її права раніше, ніж у 2014 році, висновки відділу охорони культурної спадщини Миколаївської ОДА № 1280 від 30.11.2009 року та Управління культури Миколаївської ОДА N 3791 (16. 11.2009 року) про можливість вибору місця розташування земельних ділянок (Т. 2, а. с. 91, 104), оскільки зазначені органи не мають відповідних повноважень щодо передачі земельних ділянок.

Висновок ДП Миколаївське лісове господарство від 28.03.2008 року № 344 про можливість надання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, на який посилається в апеляційній скарзі апелянт, в матеріалах справи відсутній, апеляційному суду не наданий. З письмових пояснень вказаного господарства (т. 1 а.с. 219-220) вбачається, що воно підтримує заявлені позовні вимоги. Факт звернення ОСОБА_2 до господарства, про що йдеться в листі від 07.08.2014 року № 470 (т.1 а.с. 28) не може свідчити, про обізнаність про порушене право, оскільки, як зазначається у вказаному листі, кінцевого погоджувального висновку управління лісового господарства не надано, відмова від права постійного користування не надавалась, інформація щодо вилучення земельної ділянки не надходила.

Отже, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність пропуску позовної давності та необґрунтованість доводів скарги про неправильне застосування судом позовної давності.

З огляду на наведене рішення суду першої інстанції відповідно до приписів ст. 375 ЦПК України слід залишити без змін, а апеляційну скаргу відхилити.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає чинності з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Л.М. Прокопчук

Судді Н.В. Самчишина

Ж.М. Яворська

Повний текст постанови складено 24 вересня 2019 року