Рішення

від 11.05.2022 по справі 914/338/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.05.2022 Справа № 914/338/20

За позовом: Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави, в особі органу уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Міністерства оборони України, м. Київ

до відповідача-1: Малого приватного підприємства «Фірма Західбуд», м. Стрий, Львівська область

до відповідача-2: Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд», с. Малехів, Жовківський район, Львівська область

про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 16.07.2003 та витребування нерухомого майна

Суддя Мороз Н.В.

при секретарі Пришляк М.С.

Представники:

Прокурор: Майорчак В.М.

Від позивача: Гудима В.О.

Від відповідача-1: не з`явився

Від відповідача-2: Уракіна Л.-Г.І.

Суть спору:

Заступник військового прокурора Західного регіону України звернувся із позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Міністерства оборони України, до малого приватного підприємства «Фірма Західбуд», Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд», про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 16.07.2003, укладеного між державним підприємством Міністерства оборони України «Західвійськбуд» та малим приватним підприємством «Фірма Західбуд» щодо продажу будівель розташованих за адресою: Львівська область, м. Стрий, вул. Підзамче № 5а загальною площею 626,9 кв. м., а саме нежитлові будівлі: майстерня літера «І» площею 387 кв. м., кузня літера «И» площею 92,8 кв. м., КТП літера «О» площею 60,4 кв. м., побутове приміщення літера «Ж» площею 34,7 кв. м., гараж літера «К» площею 52 кв. м. та застосувати наслідки недійсності правочину; витребування цього майна від малого приватного підприємства «Фірма Західбуд» на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України.

Ухвалою суду від 17.02.2020 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та одночасно зупинено провадження до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 912/2385/18.

Ухвалою від 15.11.2021 поновлено провадження у справі, підготовче засідання призначено на 07.12.2021.

07.12.2021 в судовому засіданні оголошено перерву до 11.01.2022, про що прокурор та сторони ознайомлені під розписку.

Ухвалою суду від 11.01.2022 продовжено підготовче провадження на 30 днів з 17.01.2022 та відкладено підготовче засідання на 08.02.2022.

08.02.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 03.03.2022.

Ухвалою суду від 03.03.2022 розгляд справи по суті відкладено на 05.04.2022.

05.04.2022 судове засідання відкладено на 28.04.2022, про що Державне підприємство Міністерства оборони України «Західвійськбуд» повідомлено ухвалою в порядку ст.121 ГПК України.

Ухвалою від 28.04.2022 відмовлено у задоволенні заяв Малого приватного підприємства «Фірма Західбуд» про виклик і допит свідка, зупинення провадження у справі та повернення до підготовчого засідання і продовження його строків, розгляд справи по суті відкладено на 12.05.2022.

В судове засідання 12.05.2022 прокурор, представник позивача та представник відповідача-2 з`явились.

Представник відповідача-1 в судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив.

В судовому засіданні, ухвалою, постановленою у вигляді занесення відомостей до протоколу судового засідання, суд ухвалив заяви Малого приватного підприємства «Фірма Західбуд» від 18.04.2022 та 28.04.2022 про поновлення строку на подання доказів та долучення доказів задоволити та поновити Малому приватному підприємству «Фірма Західбуд» строк на подання доказів, поданих разом з заявами від 18.04.2022 та 28.04.2022 і долучити надані докази до матеріалів справи. Крім того, з урахуванням думки прокурора, представника позивача та представника відповідача-2, котрі не заперечували щодо початку розгляду справи по суті, суд перейшов до розгляду справи по суті.

Позиція прокуратури.

В судових засіданнях прокурор позов підтримав з підстав, наведених у позовній заяві, поясненнях. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що спірне майно належало на праві загальнодержавної власності державі в особі Верховної Ради України і перебувало в повному господарському віданні державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд». 16.07.2003р. між відповідачем-1 та відповідачем-2 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна №8, відповідно до якого продавець (відповідач-2) продав, а покупець (відповідач-1) як переможець конкурсу купив будівлі, розташовані за адресою: Львівська область, м. Стрий, вул. Підзамче, 5а загальною площею 626,9 кв. м., а саме нежитлові будівлі: майстерня літера «І» площею 387 кв. м., кузня літера «И» площею 92,8 кв. м., КТП літера «О» площею 60,4 кв. м., побутове приміщення літера «Ж» площею 34,7 кв. м., гараж літера «К» площею 52 кв. м. Відповідно до п. п. 1.4, 1.5, 5 договору майно, що є його предметом, обліковується на балансі продавця, як інші необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно, гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов`язаними з продажем майна і продаж здійснює на підставі ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 7 Закону України «Про власність», а також те, що майно на момент укладення цього договору та акту прийому-передачі не продане, не подароване, не обтяжене суперечками, під забороною та в заставі не перебуває, на нього також не мають претензій треті особи.

На момент укладення оскаржуваного договору порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, регулювався Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 № 1477, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999 за № 573/3866. Пунктом 4 Положення визначено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном, за погодженням з Фондом державного майна або його регіональними відділеннями.

Прокурор вважає, що оскаржуваний договір укладений з порушенням встановленого порядку відчуження нерухомого майна Міністерства оборони України, встановленого законодавством, чинним на дату укладення договору, оскільки відсутні докази надання уповноваженими органами (Верховною радою України, Кабінетом Міністрів України, Міністерством оборони України) дозволу на відчуження державного майна за договором купівлі-продажу будівель від 10.07.2003. Натомість, такий продаж був здійснений на підставі бізнес-плану на 2003 рік, затвердженого начальником центрального спеціалізованого будівельного управління МО України 10.02.2003, але без відповідного дозволу органу управління майном, оскільки начальнику централізованого будівельного управління Міністерства оборони України наказом Міністра оборони України від 14.07.1999 № 212 «Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України», були делеговані повноваження лише здійснювати оперативне функціональне управління державним підприємством, яке створене на базі розформованих будівельних організацій і установ. Повноважень щодо відчуження майна державних підприємств цим наказом йому не делеговано.

Ураховуючи, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника (Міністерства оборони України) не з його волі, воно має бути повернуте навіть добросовісним набувачем, оскільки ст. 388 ЦК України передбачає можливість витребування майна від добросовісного набувача, яке вибуло від власника поза його волею.

З приводу позовної давності прокурор зазначив, що ні прокуратурі, ні позивачу не було відомо про порушення вимог законодавства при укладенні договору зі сторони ДП МОУ «Західвійськбуд», оскільки позивачем не надавався дозвіл на відчуження спірного майна. Вважає, що перебіг позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності у представника необхідного обсягу дієздатності, тобто, отримали можливість вивчити договір на предмет його законності. Дійсно, Територіальним Західним КРУ Міністерства оборони України була проведена ревізія на ДП «Західвійськбуд», результати якої викладені в акті від 09.08.2008, але у вказаному акті зазначено про відчуження на підставі бізнес - плану ДП «Західвійськбуд» на 2003 рік іншого майна розташованих у військовому містечку № НОМЕР_1 (с. Малехів Жовківського району Львівської області) 7 об`єктів нерухомості, а не майна, яке є предметом спору у даній справі, яке розташоване у м. Стрий.

Прокурор подав клопотання про визнання поважними причин пропуску строків позовної давності з аналогічними мотивами. Посилається на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, відповідно до якої позовну давність у даному випадку слід обчислювати з дня, коли про порушення права довідався орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Позиція позивача.

Представник позивача позов підтримав аналогічних мотивів, висловлених прокурором.

Ствердив, що Міністерство оборони України дізналося про оспорюваний договір після отримання повідомлення прокуратури регіону від 31.01.2020. У той же час, у справі відсутні докази, які б підтверджували те, що позивач дізнався раніше про оспорюваний договір ніж після отримання позовної заяви заступника військового прокурора Західного регіону України від 06.02.2020. При цьому, обізнаність про наявність оспорюваного договору не є підставою для висновку про пропуск строку позовної давності, оскільки обізнаність про факт укладення правочину не означає обізнаності щодо порушень, допущених при його укладенні. На адресу Міністерства оборони України, копія оскаржуваного договору не направлялася, а лише інформація, що викладена у листі, не може вважатися беззаперечним доказом обізнаності про порушення, допущені під час укладення зазначеного договору.

Позиція відповідача-1.

Представник відповідача 1 проти позову заперечив з мотивів, зазначених у відзиві. Визнав що дійсно, 16.07.2003 між ДП Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (продавець) та МПП „Фірма Західбуд" (покупець), яке є добросовісним набувачем, як переможцем конкурсу було укладено оскаржуваний договір купівлі-продажу. Укладенню цього договору передувало затвердження начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління МО України бізнес-плану на 2003 рік, яким передбачалась продаж спірного майна. Відповідно до п. 1.4 та п. 1.5 договору майно, що є предметом цього договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно. Згідно п.2.1 договору загальна вартість майна по цьому договору складає 21381,60 грн., у тому числі ПДВ 3563,60 грн., а тому такий договір не є безвідплатним.

Зі сторони продавця договір був підписаний уповноваженою особою начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління МО України, якому наказом Міністра оборони України № 212 від 14.07.1999 «Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України» делеговано повноваження щодо контролю за використанням та збереженням державного майна, закріпленого за підприємствами квартирно-будівельного комплексу ЗСУ, в т.ч. за відповідачем-1, здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, яке діяло на базі розформованих будівельних організацій і установ; проведення оцінки економічної доцільності та ефективності використання основних фондів підприємств; узагальнення та представлення в установленому порядку фінансової звітності щодо результатів діяльності підприємств до відповідних управлінь апарату Міністерства оборони України, здійснення контролю за своєчасним проведенням інвентаризації основних засобів тощо.

Державне підприємство Міністерства оборони України "Західвійськбуд" створено відповідно до наказу Міністра оборони України №27 від 29.01.1998 "Про створення та реєстрацію державних підприємств Міністерства оборони України" на базі розформованих військових частин (військова частина НОМЕР_2 ) та організацій квартирно - будівельного комплексу. Цим же наказом Міністром оборони України 29.01.1998 затверджено статут Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", в якому зазначено, що вказане підприємство засноване на майні Збройних Сил України. Відповідно до статуту підприємства, воно засноване на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства є Міністерство оборони України (надалі - орган управління майном або засновник). Пунктом 4.2 статуту передбачено, що майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Відповідно до п. 4.4 статуту, відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством.

Стверджує, що ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України (військовою частиною) в розумінні ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (в редакції, яка діяла на момент укладення спірної угоди). Натомість, він є державним підприємством, яке здійснює господарську діяльність, передбачену своїм статутом, створеним з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України і інших замовників.

Відповідно до Закону України «Про власність», чинного на момент підписання договору купівлі продажу від 16.07.2003, державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України. Нормою ст. 37 Закону України «Про власність» визначено правовий режим майна державного підприємства згідно якого майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. Відтак, відповідач - 2 мав право відчужувати своє майно.

Посилається на те, що у постанові Верховного Суду України від 14.03.2007 у справі № 21-8во07 "Про аспекти розгляду справ про приватизацію майна" визначено, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов і порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі, порушуючи право власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця. Виходячи зі змісту п. п. 32-35 рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 р. "Стретч проти Об`єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" майном, у значенні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважається законне та обгрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. Даним рішенням суду з прав людини встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та. відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", отже, визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог ч. ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абз. 2 ч. 6 ст. 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", ч. 2 ст. 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", ч. 2 ст. 15 Закону України "Про оренду землі", ст. 12 Закону України "Про іпотеку", ч. 2 ст. 29 Закону України "Про страхування", ст. 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 7-1 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" тощо. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов`язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (п. 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

На момент укладення договору порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, було врегульовано Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного манна України № 1477 від 30.04.1999, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999 за № 573/3866. Оскільки Цивільний кодекс України в редакції від 16.01.2003 введений в дію з 01.01.2004, а оспорюваний договір укладено в 2003, то до даних правовідносин застосовується норми ЦК УРСР, який діяв на час укладення оспорюваного договору.

Подання даного позову військовим прокурором після спливу 17 років з дати укладення оскаржуваного договору вважає спробою рейдерського захоплення і діями, несумісними з Конституцією України.

Так, 16.02.2004 начальник Центрального спеціалізованого будівельного управління, повідомляв Військову прокуратуру Західного регіону України про те, що 10.02.2003 він на підставі наказу Міністра оборони України № 212 надав дозвіл відповідачу - 2 на реалізацію адміністративної будівлі та інших приміщень у м. Стрию по вул. Підзамче, 5А, що знаходяться на балансі даного підприємства і були закріплені за ним на праві повного господарського відання. Він також повідомляв військову прокуратуру Західного регіону України про наявність затвердженого ним 10.02.2003 бізнес-плану ДП МОУ «Західвійськбуд», який вважався дозволом на реалізацію майна, зазначеного у бізнес-плані і на підставі якого здійснювалась реалізація майна відповідача 2. В 2004 ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" подало Центральному спеціалізованому будівельному управлінню Міністерства оборони України фінансову звітність за 2003 рік, в якій вказане, зокрема, майно, яке вибуло з володіння підприємства в 2003, в т.ч. будівля майстерні « 1-1» загальною площею 387 м/2, споруда кузні «И-1» загальною площею 92,8 м/2, будівля КТП « 0-1» загальною площею 60,4м/2, побутове приміщення «Ж-1» загальною площею 34,7м/2, гараж «К-1» загальною площею 52 м/2 які розташовані по вулиці Підзамче, 5а в м. Стрий Львівської області. У 2008 році Територіальне Західне КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України провело ревізію окремих питань фінансово-господарської і діяльності ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" за період з 01.01.2003 по 09.06.2008, за результатами якої складено акт ревізії від 09.06.2008, відповідно до якого встановлено зокрема, що на підставі бізнес-плану на 2003 рік у ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" по вулиці Підзамче, 5а в м. Стрий Львівської області відчужено спірне майно. Крім того, військовим прокурором до позову були долучені постанова Вищого Господарського суду України від 24.11.2015 у справі № 914/723/15 та постанова Вищого Господарського суду України від 25.02.2013 у справі №5015/1204/12 з аналогічних справ щодо іншого майна ДП «Західвійськбуд», проданого на підставі так званих «бізнес планів» та аналізу фінансової звітності.

Відповідно до ст. 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Аналогічні положення закріплювались й у ст. 76 ЦК УРСР, згідно з якою перебіг строку позовної давності починався з дня виникнення права на позов. Право на позов виникало з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Згідно з ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. В Рішенні Верховного Суду України від 13.09.2006 по справі № 6-26370кс04 зазначено, що поважними причинами пропуску строку вважаються такі обставини за яких своєчасне пред`явлення позову (скарги) стає неможливим або утрудненим. Аналогічну позицію Верховного Суду України викладено в ухвалі від 10.01.2018, в якій ВСУ зазначив, що повноваження судів щодо поновлення строків, не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути неповідомлення сторін про прийняте рішення. Проте, навіть тоді можливість поновлення не буде обмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. Така позиція викладена і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі № 3236 від 03.04.2008 («Пономарьов проти України»).

Просить відмовити у позові та застосувати до спірних відносин позовну давність.

Позиція відповідача-2.

Представник відповідача 2 заявою позов визнав. Ствердив, що ДП МОУ «Західвійськбуд» відповідно до Статуту, затвердженого Міністерством оборони України 29.01.1998, засноване на майні Збройних Сил України, що є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства та органом управління майном є Міністерство оборони України. Згідно з п. 4.4 Статуту, відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством здійснюється за погодженням з Органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством. Відповідно до ст. 10 діючого у 2003 році Закону України «Про підприємства в Україні», відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, на аукціоні, за конкурсом) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Оскільки ДП МОУ «Західвійськбуд» є державним підприємством, а вищезазначене нерухоме майно належало йому на праві повного господарського відання, то до даних правовідносин слід застосовувати вимоги п. 4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 30.04.1999 № 1477, згідно яких відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном, за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями. При цьому, пункт 6 Положення № 1477 передбачає передачу до органу управління майном та Фонду державного майна України пакета документів, зокрема: звернення підприємства; техніко-економічне обґрунтування доцільності відчуження майна та використання коштів; акт про оцінку вартості основних засобів, які підлягають відчуженню згідно з даними бухгалтерського обліку - за встановленою формою; акт про інвентаризацію основних засобів, які підлягають відчуженню; акт про технічний стан майна; звіт про оцінку майна (акт оцінки майна) та інші.

Власником спірних будівель, згідно рішення виконавчого комітету Стрийської міської ради від 19.12.2002 № 388 та витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 15.05.2003, була Держава в особі Верховної ради України та в повному господарському віданні ДП МОУ «Західвійськбуд».

Протягом 2003-2005 років колишнім керівництвом ДП МОУ «Західвійськбуд» було реалізовано певну кількість будівель та споруд відповідно до Бізнес-плану ДП МО України «Західвійськбуд» на 2003 рік, затвердженого 10.02.2003 начальником центрального спеціалізованого будівельного управління МО України Д.В. Ісаєнком, а отже можна дійти до висновку, що реалізація вищезазначеного нерухомого майна відбулась на підставі пункту 17 детального плану заходів щодо повної ліквідації збиткових філій на І квартал 2003 року вищезазначеного Бізнес-плану. Бізнес-план ДП МО України «Західвійськбуд» на 2003 рік не був документом дозвільного характеру. Метою його складання було запропонувати шляхи вирішення виходу підприємства із кризового фінансового становища.

Отже, відповідно до вимог Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, для укладення договору купівлі-продажу необхідно було: - отримати письмовий дозвіл на відчуження, виданий центральним або місцевим органом виконавчої влади, уповноваженим здійснювати функції управління державним майном, погоджений з Фондом державного майна України або його регіональним відділенням; - здійснити експертну оцінку майна та провести конкурс (аукціон).

Однак, 16.07.2003 між ДП МОУ «Західвійськбуд» (продавець) та МПП «Фірма Західбуд» (покупець) було укладено договір купівлі - продажу, предмет договору: будівля майстерні «І», загальною площею 387 кв. м.; споруда кузні «И», загальною площею 92,8 кв. м.; будівля КТП «О», загальною площею 60,4 кв. м.; побутове приміщення «Ж», загальною площею 34,7 кв. м.; гараж «К», загальною площею 52 кв. м., що розташовані за адресою: Львівська область, м. Стрий, вул. Підзамче, 5а.

Згідно з ст. 48 ЦК УРСР, який діяв на момент вчинення правочину, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Тому, просить позов задовольнити.

Обставини справи.

Відповідно до статуту державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", затвердженого наказом Міністра оборони України № 27 від 29.01.1998, зареєстрованого 24.06.1998, підприємство засноване на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства є Міністерство оборони України, що є органом управління майном. Згідно з п. п. 2.1, 4.2, 4.4 вищевказаного статуту, підприємство створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників - юридичних та фізичних осіб України та інших держав незалежно від форм власності. Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством.

Відповідно до п. 1.8 рішення виконавчого комітету Стрийської міської ради Львівської області від 19.12.2002 № 388, вирішено оформити право власності та видати свідоцтво про право власності на будівлі та споруди по вул. Підзамче, 5а у м. Стрий Львівської області на праві загальнодержавної власності за державою в особі Верховної Ради України в повному господарському віданні державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд».

Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно № 37800 від 16.04.2003, нежитлові будівлі та споруди, які розташовані за адресою: м. Стрий, вул. Підзамче, 5а, а саме: майстерня літера «І» площею 387 кв. м., кузня літера «И» площею 92,8 кв. м., КТП літера «О» площею 60,4 кв. м., розчинний вузол літера «Р» площею 108 кв. м., будівля сторожа літера «Г» площею 17,2 кв. м., побутове приміщення літера «Ж» площею 34,7 кв. м., гараж літера «К» площею 52 кв. м., гараж літера «Л» площею 124,7 кв. м., гараж літера «М» площею 140,2 кв. м., пожежний щит літера «П» площею 2,2 кв. м., киснева літера «Т» площею 2,8 кв. м., навіс літера «Н», вбиральня літера «Б», належать на праві загальнодержавної власності за державою в особі Верховної Ради України в повному господарському віданні державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд».

Як вбачається з матеріалів справи, 10.02.2003 начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України Д.В. Ісаєнком затверджений бізнес-план державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" на 2003 рік, п. 17 якого передбачено продаж в І кварталі 2003 року розчинного вузла та прилягаючих будівель і споруд в м. Стрий, вул. Підзамче, 5а.

В подальшому, 16.07.2003 між ДП МО України «Західвійськбуд» (Продавець) та малим приватним підприємством «Фірма Західбуд» (Покупець), укладено договір купівлі-продажу, згідно із яким продавець продав, а покупець купив нерухоме майно, розташоване за адресою: Львівська область, м. Стрий, вул. Підзамче, 5а загальною площею 626,9 кв. м., а саме нежитлові будівлі: майстерня літера «І» площею 387 кв. м., кузня літера «И» площею 92,8 кв. м., КТП літера «О» площею 60,4 кв. м., побутове приміщення літера «Ж» площею 34,7 кв. м., гараж літера «К» площею 52 кв. м. Згідно з п. 2.1 договору, загальна вартість майна у цьому договору складає 21381,6 грн., у тому числі ПДВ. Відповідно до п. п. 1.4 та 1.5 договору майно, що є його предметом, обліковується на балансі продавця, як інші необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно. Відповідно до п. 5 договору, продавець гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов`язаними з продажем майна і продаж здійснює на підставі ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 7 Закону України «Про власність», а також те, що майно на момент укладення цього договору та акту прийому-передачі не продане, не подароване, не обтяжене суперечками, під забороною та в заставі не перебуває, на нього також не мають претензій треті особи.

Згідно з інформаціїєю з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24.12.2019, зазначене майно, а також додатково розчинний вузол літера «Р» площею 108 кв. м., розташований за тією ж адресою, який не був предметом оскаржуваного договору, належить малому приватному підприємству «Фірма Західбуд» на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу від 16.07.2003.

Покликаючись на те, що договір купівлі-продажу від 16.07.2003, суперечить вимогам законодавства, чинного на дату його укладення, зокрема, Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07.1999, так як при вчиненні вказаного правочину продавцем перевищено повноваження, оскільки відчуження майна могло відбутися лише за згодою Міністерства оборони України, як органу, який здійснює управління цим майном, яка отримана в установленому порядку не була, прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про визнання недійсним цього договору на підставі ст. 48 ЦК УРСР та про застосування наслідків недійсності договору.

Заперечуючи проти позову, відповідач - 1 посилається на право ДП МОУ «Західвійськбуд» самостійно вирішувати долю закріпленого за ним на праві повного господарського відання майна, оскільки це майно не відповідає визначенню військового майна та, окрім того, таке відчуження відбулось з відома Міністерства оборони України, яке затвердило бізнес-план на 2003, що передбачав цей продаж, а сам договір підписаний особою, належно уповноваженою Міністерством оборони України розпоряджатись цим майном.

Оцінка суду.

Стаття 121 Конституції України передбачає, що на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Згідно з ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Пунктом 3 постанови Пленуму ВГС України №7 від 23.03.12 «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам» передбачено, що господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов`язаних із захистом інтересів держави. При цьому слід звертати увагу на те, що згідно з абзацом 3 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній. Інтереси держави мають чітко формулюватися й умотивовуватися прокурором. Звертаючись до суду, прокурор повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва у порядку, передбаченому частиною 2 або 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 з урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про Збройні Сили України", ст. 10 Закону України "Про оборону України", Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Органом державної військової та виконавчої влади на місцях у системі ЗС України є командири (начальники) військових частин (установ, організацій), яким Статутом внутрішньої служби ЗС України надано повноваження органу виконавчої влади в системі Міністерства оборони України.

Посилаючись на те, що Міністерство оброни України по вказаному порушенню, а саме укладенню спірного договору без дозволу Міністерства оборони України, не здійснює захист інтересів держави, прокурор звернувся із даним позовом. Зважаючи на те, що предметом спірного договору купівлі - продажу було державне майно, суд вважає подання позову прокурором у даному випадку правомірним з огляду на можливість порушення спірним правочином інтересів держави.

В судових засіданнях сторони не ставили під сумнів право прокурора у даному випадку звернутись із цим позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України.

Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Відповідно до ст. ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Відповідно до ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, в тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Відповідно до ст. 179 ГК України, майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.

Відповідно до ст. 170 ЦК України, держава набуває та здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Відповідно до ст. 74 ГК України, майно державного підприємства закріплюється за ним на праві господарського віддання. Право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами (ч. 1 ст. 136 ГК України).

За змістом ст. ст. 317, 326 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють, відповідно, органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Згідно з чинними в період 1997-2011 Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України № 888 від 21.08.1997, Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1080 від 03.08.2006, Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

Судом встановлено, що 16.07.2003 між ДП МО України «Західвійськбуд» (продавець) та малим приватним підприємством «Фірма Західбуд» (покупець), укладено договір купівлі-продажу, згідно із яким продавець продав, а покупець купив нерухоме майно, розташоване за адресою: Львівська область, м. Стрий, вул. Підзамче, 5а загальною площею 626,9 кв. м. На дату розгляду справи право власності на майно, яке було предметом цього договору, зареєстроване за відповідачем 1.

Відповідно до ст. ст. 655, 656 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом. Згідно зі ст. 658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару, а ч. 5 ст. 657 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі - продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Аналогічні положення діяли й на момент укладення оскаржуваного договору, а саме, норми ЦК УРСР 1963, Закон України «Про власність», Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» у відповідних редакціях.

Відповідно до ст. ст. 4, 37 Закону України "Про власність", власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. Статтями 224, 225 ЦК УРСР встановлено, що за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

З матеріалів справи вбачається та сторонами не заперечується, що спірне нерухоме майно було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання відповідача - 2.

Відповідно до п. п. 3 «ж» п. 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України № 888 від 21.08.1997, в редакції, чинній на час існування відповідних відносин, Міністерство оборони України, здійснює управління військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління, і надає Кабінету Міністрів України інформацію про результати інвентаризації військового майна Збройних Сил за минулий рік.

Згідно з ч. 5 ст. 75 ГК України (в редакції на момент укладення оспорюваного договору) передбачено, що відчужувати майнові об`єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Згідно з ч. 4 ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством України.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України). Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 ЦК України. В ч. 1 ст. 215 та ч. 1 ст.203 ЦК України закріплені положення про те, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення норм права, передбачених в цьому Кодексі, інших актах цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. В пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1999 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», в пункті 10 роз`яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 №02-05/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних з визнанням угод недійсними» вказується на те, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Оскільки спірний договір був укладений 26.03.2003, то при оцінці його на предмет дійсності чи недійсності повинно застосовуватися законодавство, яке діяло на момент його вчинення.

Стаття 48 ЦК УРСР, який діяв на час укладення оспорюваного договору, встановлює що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про власність», лише власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Згідно з п. п. 4.2., 4.4. статуту Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд», воно засноване на майні Збройних Сил України, його майно є державною власністю, закріплюється за ним на праві повного господарського відання (пункт 4.2 Статуту) і відчуження засобів виробництва, що є державною власністю здійснюється за погодженням з Органом управління майном у порядку, що встановлюється законодавством.

Відповідно до преамбули та п. 1 Положення «Про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю», затв. наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 № 1447 (в редакції на час укладення оспорюваного договору), положення визначало, зокрема, порядок відчуження майна шляхом продажу державного майна, закріпленого за державними підприємствами. Пунктом 4 Положення визначено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством, але після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном, за погодженням з Фондом державного майна або його регіональними відділеннями. При цьому, п. 6 Положення передбачає передачу до органу управління майном та Фонду державного майна України пакета документів, зокрема, звернення підприємства; техніко-економічне обґрунтування доцільності відчуження майна та використання коштів; акт про оцінку вартості основних засобів, які підлягають відчуженню згідно з даними бухгалтерського обліку за встановленою формою; акт про інвентаризацію основних засобів, які підлягають відчуженню; акт про технічний стан майна; звіт про оцінку майна (акт оцінки майна) та інші.

Сторони в судовому засіданні визнали, що відповідного пакету документів, передбаченого в п. 6 цього Положення для отримання дозволу на відчуження майна не подавалось, дозвіл на відчуження спірного майна, передбачений у Положенні, не надавався. Таким чином, оскаржуваний договір був укладений всупереч законодавству, чинному на дату його укладення. Відповідач 2 позов визнав повністю.

Суд не приймає до уваги посилання відповідача 1 на те, що дозволом на відчуження спірного майна служив Бізнес-план ДП МОУ «Західвійськбуд», що передбачав цей продаж, оскільки такий Бізнес-план був затверджений начальником централізованого будівельного управління Міністерства оборони України, якому відповідні повноваження делеговані Наказом Міністра оборони України № 212 від 14.07.1999 «Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України». Як вбачається з вказаного наказу, начальнику централізованого будівельного управління делеговано лише здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, яке створене на базі розформованих будівельних організацій і установ. Повноважень щодо відчуження майна державних підприємств, надання дозволу на відчуження майна цим наказом йому не делеговано.

За своїм правовим характером і змістом бізнес-план підприємства не підміняє собою дозвіл чи волевиявлення власника майна на відчуження об`єктів нерухомості, а є лише документом, що відображає докладне техніко-економічне обгрунтування комерційної діяльності підприємства, яка планується на відповідний період, з обстеженням ринку, капіталовкладеннями, враховуючи фінансові й економічні наслідки цих дій. На такий висновок не впливає посада чи повноваження особи, яка затвердила бізнес-план.

Зі змісту Наказу Міністра оборони України № 212 від 14.07.1999 «Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України» не вбачається також надання начальнику централізованого будівельного управління Міністерства оборони України права підписувати господарські договори від імені юридичної особи ДП МОУ «Західвійськбуд», підміняючи собою статутні органи підприємства.

Не приймаються до уваги також посилання відповідача - 1 на те, що в пункті 3 "в" Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, зазначено, що дія цього Положення не поширюється на майно Збройних Сил України. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» у відповідній редакції, військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо. Відповідач - 2, відповідно до положень п. п. 2.1., 4.2. статуту, є Державним підприємством Міністерства оборони України, заснованим на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Це підприємство створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників. Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання.

Таким чином, за своєю правовою природою майно відповідача - 2 не є майном, на яке поширюється дія норм Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України». Відповідач 2 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України, а є державним підприємством, яке здійснює господарську діяльність, передбачену своїм статутом.

Посилання відповідача 1 на інші документи, зокрема, листування, результати перевірок щодо законності відчуження ДП МОУ «Західвійськбуд» за аналогічні періоди іншого майна, розташованого за іншими адресами, не приймається до уваги, як таке, що не стосується суті даної справи, оскільки визначене у цих документах майно відчужувалось за іншими правочинами, що не є предметом дослідження у цій справі.

При цьому, відповідач 1 подав заяву про застосування до спірних відносин позовної давності, мотивовану тим, що позов подано прокурором через понад 17 років від дати укладення оскаржуваного договору, при тому, що позивачу достеменно було відомо про укладення оскаржуваного договору та набуття спірного майна відповідачем 1. Таке звернення із позовом вважає таким, що суперечить засадам правової визначеності та відповідним рішенням Європейського суду з прав людини.

Прокурор у свою чергу подав клопотання про поновлення позовної давності мотивоване тим, що обізнаність позивача із фактом укладення договору не є тотожною із обізнаністю про допущені при його укладенні порушення.

За змістом п. 6 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред`явлення яких встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01.01.2004. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних правовідносин застосовується правила про позовну давність, передбачені Цивільним Кодексом Української РСР 1963 року (вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у Постанові пленуму №10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів"). Оскільки термін позовної давності за позовом прокурора про визнання недійсним правочину укладеного в 2003 році не сплив до 01.01.2004, тому застосовуються правила про позовну давність встановлені ЦК України.

Згідно з ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Згідно з ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо ж суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду. (постанова пленуму Вищого господарського суду України у №10 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до п. 4.1. Постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», початок перебігу позовної давності визначається за правилами ст. 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду (правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові №3-21гс15 від 25.03.2015).

Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Міністерства оборони України, але не наділяє прокурора правом визначати строк позовної давності в залежності від моменту, коли про даний факт стало відомо саме прокурору. Така позиція Верховного суду України викладена в постанові від 25.03.2015 №11/163/2011/5003. За таких обставин, момент обізнаності самого прокурора про порушення в діях осіб ДП МО України «Західвійськбуд» не має правового значення.

Прокурор посилається на те, що позовна давність не була пропущена, оскільки про порушення своїх прав Міністерство оборони України, яке не було стороною оскаржуваного договору, довідалось лише з листа прокурора від 31.01.2020, тобто, з лютого 2020. Натомість, відповідач 1 посилається на те, що про порушення своїх прав Міністерство оборони України могло довідатись як за результатами інвентаризації 2004, фінансової звітності, що подавалась не пізніше 25.04.2004 за 2003 рік у порядку, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України № 419 від 28.02.2000, якою затверджено Порядок подання фінансової звітності; так і з акту ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ «Західвійськбуд» від 09.06.2008, складений Західним контрольно-ревізійним управлінням Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України; так і з матеріалів судових справ, до яких воно було залучене і які стосувались продажу іншого майна, зазначеного у бізнес-плані 2003 року.

Суд не погоджується з відповідачем 1 щодо можливості Міністерства оборони України довідатися про існування спірного договору у зв`язку з поданням відповідачем - 2 у 2004 звітності про свою фінансово-господарську діяльність за 2003 рік, а також складання акта ревізії від 09.06.2008, оскільки встановленні обставини не доводять обізнаності уповноваженого державного органу (Міністерства оборони України) зі змістом оспорюваного договору купівлі-продажу та з порушенням цим договором вимог закону та прав позивача. Наведена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 20.08.2013 по справі №6/17-4949-2011, яка в силу приписів ст. 316 ГПК України є обов`язковою для суду.

Матеріали фінансової звітності, у яких відображено відчуження майна, яке відповідно до бізнес-плану готувалось до продажу, не надають можливості встановити, чи було таке відчуження проведене із порушенням законодавства. Аналогічно, в акті ревізії від 09.06.2008 не відображено висновків щодо продажу саме спірного майна, а ревізорами не було виявлено факту незаконності укладення спірного договору. Судові рішення, у яких розглядались аналогічні питання стосовно іншого майна також не можуть свідчити про обізнаність позивача з порушеннями, допущеними при відчуженні спірного майна, оскільки предметом розгляду цих справ був конкретний договір щодо того чи іншого майна.

Водночас, судом встановлено, що прокурором до матеріалів справи № 5015/3297/12 при поданні позову - 03.03.2012, а також до матеріалів справи № 914/2783/16 у 2016 було долучено копію Бізнес-плану ДП МОУ "Західвійськбуд" на 2003 рік. Так, в судовому засіданні 12.05.2022 під час розгляду справи по суті судом з`ясовано, що в цих долучених прокурором копіях бізнес-плану в розділі "Примітки" навпроти об`єктів нерухомого майна, які підлягали до продажу містяться рукописні нотатки про номери договорів за якими було відчужено ці об`єкти нерухомості, дату їх укладення, суму коштів за які відчужено майно і особу котрій це майно відчужено, у тому числі щодо спірного майна (п. 17).

При цьому, особою (позивачем) у справі № 5015/3297/12 та у справі № 914/2783/16 в інтересах якої прокурором подано позов як і в даній справі було Міністерство оборони України, відтак Міністерство оборони України довідалося про порушення прав держави укладенням оскаржуваного договору ще при поданні позову прокурором, тобто в березні 2012 року.

Верховний Суд України в постанові від 16.11.2016 у справі №6-2469цс16 зробив висновок про те, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Суб`єкт управління майном - Міністерство оборони України (позивач) не лише мав можливість, але і прямий обов`язок контролювати майно держави, що перебувало у господарському віданні відповідача - 2.

Військова прокурора Західного регіону України (її правопопередник), належно виконуючи свої повноваження мала об`єктивну можливість довідатись про наявність оскаржуваного договору, про порушення прав позивача та про осіб, які їх порушили, не пізніше 2012 року та повідомити про це позивача. Адже саме за результатами проведеної в 2012 році перевірки та ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ «Західвійськбуд» першим заступником військового прокурора Західного регіону України було подано до господарського суду Львівської області позовну заяву в інтересах Міністерства оборони України до ДП МОУ «Західвійськбуд», ПП «Автотехнобудсервіс» (справа № 5015/3297/12) про визнання недійсним з тих самих підстав нерухомого майна, зазначеного у тому ж бізнес-плані, у якому містився перелік інших об`єктів, які підлягали продажу, а також примітки із посиланням на конкретні укладені договори та їх умови, у т.ч. щодо оскаржуваного у цій справі договору. При цьому, листом № 227/6/66 від 11.01.2012, котрий прокуратурою отримано 13.01.2012 за вх. № 329 Департамент капітального будівництва Міністерства оборони України повідомляло, що бізнес-план підприємства не є дозволом про відчуження майна.

Клопотання прокурора про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності не заміняє клопотання самого позивача про поновлення строку позовної давності, враховуючи правову позицію Верховного Суду України, в постанові №3-21гс15 від 25.03.2015, а протягом розгляду справи, Міністерство оборони України не подавало клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Зміст же клопотання прокурора зводиться не стільки до обґрунтування поважності причин пропуску позовної давності, скільки до констатації дотримання прокурором цього строку.

Як правило, суд визнає причини пропущення позовної давності поважними за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів (п.2.2 Постанови Пленуму ВГС України №10 від 29.05.13 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»). Зважаючи на те, що подане клопотання не містить жодного належного обгрунтування причин пропуску позовної давності, таке відхиляється судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Таким чином, зважаючи на встановлений судом факт обізнаності позивача про порушення свого права спірним договором купівлі - продажу ще в березні 2012 року, тоді як позов у даній справі подано прокурором в інтересах позивача лише у 2020 році, суд прийшов до висновку про відмову у позові з огляду на пропуск строку позовної давності.

Відповідно до статті 129 Конституції України, під час вирішення справи, суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, права людини визнаються найвищою соціальною цінністю, вони визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосування зазначеного принципу з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.01.2012 у справі «Рисовський проти України», яке відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», застосовується судами як джерело права, зазначено, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Згідно з ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст.77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст.78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідачами не порушено прав позивача, а наявність передбачених законом підстав для задоволення позову не була доведена суду у встановленому порядку належними та допустимими доказами.

Судові витрати.

Згідно з ст. 129 ГПК України, судові витрати у вигляді судового збору в сумі 4204 грн покладаються на прокурора.

Керуючись ст. ст. 13, 73, 74, 76-79, 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення складено 23.05.2022.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки, передбачені ст. ст. 256, 257 ГПК України.

Суддя Мороз Н.В.