Постанова

від 23.05.2022 по справі 201/5731/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 травня 2022 року

місто Київ

справа № 201/5731/19

провадження № 61-8507св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Дніпропетровська обласна рада, Комунальний заклад освіти «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро»,

треті особи: ОСОБА_2 ,Головне управління Державної казначейської служби України,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня 2020 року, ухвалене суддею Демидовою С. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у травні 2019 року звернулася до суду з позовом до Дніпропетровської обласної ради, Комунального закладу освіти «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» (далі - КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро») про зобов`язання відшкодувати компенсацію за час затримки розрахунку при звільненні, визнання незаконним і скасування пункту розпорядження, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконним звільнення і поновлення на посаді.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що працювала на посаді директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» з 29 червня 1993 року.

Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП у зв`язку з проведенням службового розслідування за фактом порушення вимог статті 28 Закону України «Про запобігання корупції» ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 25 листопада 2016 року відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) на два місяці без збереження заробітної плати та призначено ОСОБА_2 тимчасово виконуючою обов`язки директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» (за сумісництвом) з 28 листопада 2016 року на період відсторонення ОСОБА_1 .

Позивач зазначала, що це розпорядження стало для неї потрясінням, через яке вона опинилася на лікарняному з 25 листопада 2016 року.

З посади директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» ОСОБА_1 звільнено 24 квітня 2017 року на підставі розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 21 квітня 2017 року № 26-КП.

Під час звільнення з позивачем не проведено повного розрахунку та не ознайомлено із сумами, належними до виплати при звільненні.

Рішенням від 11 грудня 2017 року у справі № 201/11365/17, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 січня 2019 року, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська визнав незаконним та скасував пункт 1 розпорядження Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП «Про відсторонення від роботи директора Комунального закладу освіти «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро».

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила:

- зобов`язати КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» як уповноваженого обласною радою на здійснення виплат відшкодувати суму в розмірі 330 847, 88 грн за час затримки розрахунку при звільненні;

- визнати незаконним та скасувати пункт 2 розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП про призначення обласною радою тимчасово виконуючою обов`язки директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» ОСОБА_2 за сумісництвом на період з 25 листопада 2016 року до 28 жовтня 2017 року;

- зобов`язати Дніпропетровську обласну раду відшкодувати 96 050, 00 грн моральної шкоди;

- визнати незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» через недотримання умов угоди сторін і поновити її на посаді директора на умовах, чинних до її звільнення.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Дніпропетровська обласна рада та КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 березня 2021 року, позов задоволено частково.

Суд стягнув з КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26 квітня 2017 року до 02 квітня 2019 року у розмірі 59 763, 83 грн.

В іншій частині вимог позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що всупереч чинним нормам КЗпП України КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» здійснено повний розрахунок лише 02 квітня 2019 року, тоді як звільнення відбулося 24 квітня 2017 року, тому, застосувавши принцип співмірності, суд стягнув середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 59 763, 83 грн, що відповідає загальному розміру заборгованості за заробітною платою (51 069, 97 грн та 8 693, 86 грн).

Також суд першої інстанції зробив висновок про відмову в задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконним звільнення та поновлення на посаді з огляду на пропуск позивачем передбаченого статтею 233 КЗпП України строку на звернення до суду з цими вимогами. Крім того, суд врахував, що звільнення позивача відбулося на підставі її заяви, доказів примусу до написання такої заяви надано не було. Суд першої інстанції не встановив підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 2 розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП, затвердженого рішенням сесій обласної ради, оскільки ОСОБА_2 на момент призначення її т.в.о. директора КЗО перебувала на посаді науково-педагогічного працівника у Державному закладі «Дніпровська медична академія» МОЗ України та мала право на роботу за сумісництвом. Також позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів, що підтверджують завдання їй моральних страждань та в чому полягали її моральні страждання, не надано доказів на підтвердження зміни способу її життя, не зазначено критеріїв, які враховано при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 19 травня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 березня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження визначила те, що:

- суд апеляційної інстанції всупереч висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 263/4637/18 (провадження № 14-126цс20), одноособово вирішив питання про відкриття апеляційного провадження та поновлення процесуальних строків;

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц (провадження № 61-787св17), щодо обов`язку власника підприємства провести повний розрахунок в день звільнення працівника; у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 1340/6082/18, відповідно до якого звільнення за угодою сторін передбачає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк; при цьому, звільнення з ініціативи працівника не передбачає обов`язкової наявності згоди роботодавця на таке звільнення, оскільки в такому випадку працівник реалізовує своє право, передбачене трудовим законодавством, а роботодавець змушений погодитися зі звільненням працівника незалежно від свого бажання; отже, законність припинення трудових відносин за угодою сторін фактично поставлено у залежність від наявності взаємної згоди працівника та роботодавця на таке звільнення; у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16, відповідно до зазначеного висновку правила про позовну давність мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог, перш ніж застосовувати позовну давність, треба з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронювані законом інтереси позивача, за захистом яких той звернувся до суду, якщо таке право чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості; у постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 461/6803/16-ц (провадження № 61-15027св18), відповідно до цього висновку передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя;

- суд першої інстанції, задовольняючи частково позов про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, помилково поклав відповідальність на КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» замість Дніпропетровської обласної радияк власника комунального закладу, роботодавця. Зазначене, на переконання заявника, унеможливить виконання судового рішення.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Дніпропетровська обласна рада у липні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» у серпні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ОСОБА_1 у серпні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відповіді на відзиви, у яких просила її касаційну скаргу задовольнити, скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 березня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження та відкрито касаційне провадження у справі за її касаційною скаргою.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач у 1993 році приступила до виконання обов`язків директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро».

Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП«Про відсторонення від роботи директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» у зв`язку з проведенням службового розслідування за фактом порушення вимог статті 28 Закону України «Про запобігання корупції» ОСОБА_1 , директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро», відсторонено від роботи з 25 листопада 2016 року відповідно до статті 46 КЗпП України на два місяці без збереження заробітної плати. Згідно з пунктом 2 цього розпорядження ОСОБА_2 призначено тимчасово виконуючою обов`язки директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» (за сумісництвом) з 28 листопада 2016 року на період відсторонення ОСОБА_1 .

20 квітня 2017 року ОСОБА_1 подала до Дніпропетровської обласної ради заяву про звільнення її з посади директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» за угодою сторін 24 квітня 2017 року, з переведенням на посаду викладача хімії КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро».

Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної ради від 21 квітня 2017 року № 26-КП ОСОБА_1 звільнено з посади директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» з 24 квітня 2017 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України за угодою сторін.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2017 року у справі № 201/11365/17, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 січня 2019 року, визнано незаконним та скасовано пункт 1 розпорядження Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП «Про відсторонення від роботи директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро».

Зазначеним судовим рішенням відмовлено у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про скасування розпорядження Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП у повному обсязі, оскільки по суті оскаржувалося розпорядження саме в частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи, а не в частині призначення іншої особи виконувачем обов`язків директора ліцею. Також відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання за необхідне виплатити позивачу допомогу у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю за наданими лікарняними з 25 листопада 2016 року до 21 квітня 2017 року та середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного розрахунку. Обґрунтовувалося це тим, що такі вимоги пред`явлено передчасно, оскільки підставою для невиплати позивачу допомоги у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю було відсторонення її від роботи без збереження заробітної плати, розпорядження відповідача скасовано цим судовим рішенням, у зв`язку із чим ОСОБА_1 для отримання такої допомоги не позбавлена можливості на звернення до Виконавчої дирекції Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Наказом Департаменту освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 24 квітня 2017 року № 156-к/пр «Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1 » директору КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» вирішено виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 47-м календарних днів щорічної основної відпустки за 2016/2017 навчальний рік.

З пояснювальної записки головного бухгалтера КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» про причини нездійснення розрахунку з ОСОБА_1 у день звільнення встановлено, що наказ Департаменту освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 24 квітня 2017 року № 156-к/пр «Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1 » отримано 26 квітня 2017 року.

Згідно з відомостями на перерахування виплати у зв`язку зі звільненням у квітні 2017 року, 28 квітня 2017 року КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» перерахувало ОСОБА_1 заробітну плату за 1 робочий день (24 квітня) та компенсацію за невикористану відпустку в загальному розмірі 17 186, 58 грн.

Відповідно до довідки КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» від 14 червня 2019 року № 19 про виплату ОСОБА_1 у 2019 році, у лютому 2019 року, після отримання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська та постанови Дніпровського апеляційного суду від 23 січня 2019 року, нараховано кошти за перші п`ять днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів установи у сумі 4 596, 50 грн та зроблено перерахунок раніше виплаченої компенсації при звільненні у сумі 6 203, 33 грн (різниця виникла через нарахування раніше зазначеної виплати допомоги у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю). Разом нараховано 10 799, 83 грн (перерахунок компенсації та лікарняні за рахунок Ліцею ). Відправлено кошти до АТ КБ «Приватбанк» - 26 лютого 2019 року, на картку ОСОБА_1 зараховано 8 693, 86 грн (3 700, 18 грн + 4 993, 68 грн) 01 березня 2019 року (після того, як отримувач відкрила карту у АТ КБ «Приватбанк»).

Згідно з відомістю на перерахування допомоги у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю за лютий 2019 року КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» перерахував ОСОБА_1 51 069, 97 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Тож чинний закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Втім встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Варто також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у таких відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) зазначила, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України

(далі - ЦК України) загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об`єктивно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване також на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані передусім не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу матеріальної відповідальності роботодавця, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті насамперед відповідає стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення зазвичай ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена можливості компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків, порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549-552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, зазначивши, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, потрібно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та визначених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) критеріїв суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум повністю чи частково.

Суди першої та апеляційної інстанцій визначили розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Врахувавши, що кількість робочих днів за період з 24 квітня 2017 року (день звільнення) до 02 квітня 2019 року (день проведення остаточного розрахунку) становить 485 днів, а середньоденний розмір заробітної плати позивача становить 699, 84 грн, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 339 422, 40 грн.

Водночас суди першої та апеляційної інстанцій вважали за можливе застосувати принцип співмірності при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу з посиланням на те, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні істотно перевищує середньомісячну заробітну плату позивача (під час перебування у трудових відносинах з відповідачем) та є значно більшим від розміру несвоєчасно виплаченої відповідачем заробітної плати.

Верховний Суд з урахуванням фактичних обставин погоджується з висновками судів про стягнення з КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» на користь ОСОБА_1 59 763, 83 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що дорівнює загальному розміру несвоєчасно виплаченої заборгованості за заробітною платою (51 069, 97 грн та 8 693, 86 грн), оскільки такий розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідає принципу співмірності.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц (провадження № 61-787св17), щодо обов`язку власника підприємства провести повний розрахунок в день звільнення працівника, оскільки у справі, що переглядається, суди врахували вимоги законодавства, які покладають на власника обов`язок проведення повного розрахунку в день звільнення працівника, та встановили розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з дня звільнення позивача до дня остаточного розрахунку щодо заборгованості із заробітної плати. Водночас суди застосували принцип співмірності та ухвалили судові рішення, які узгоджуються з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні підлягав стягненню з Дніпропетровської обласної ради як власника комунального закладу та роботодавця, проте суд першої інстанції помилково стягнув їх з КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро», що унеможливить виконання судового рішення з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

ОСОБА_1 просила зобов`язати КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» як уповноваженого обласною радою на здійснення виплат відшкодувати суму в розмірі 330 847, 88 грн за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно зі статутом КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» він перебуває в управлінні Дніпропетровської обласної ради, є юридичною особою, веде самостійний баланс, має розрахунковий та інші рахунки в органах державного казначейства, самостійно веде фінансово-господарську діяльність. Також відповідно до статуту директор призначається та звільняється органом управління майном, яким є Дніпропетровська обласна рада.

У пункті 20 частини першої статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються в установленому законом порядку питання щодо управління об`єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників.

При цьому повноваження з призначення і звільнення керівника об`єкта комунальної власності, який перебуває в управлінні ради, не кореспондують обов`язку виплачувати керівнику такого об`єкта заробітну плату та інші виплати.

Згідно з частиною першою статті 22 Бюджетного кодексу України

(далі - БК України) за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Відповідно до частини другої цитованої статті за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України головними розпорядниками бюджетних коштів, можуть бути, зокрема, міністерства, а за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників.

Згідно з пунктами 3, 4 частини п`ятої статті 22 БК України головний розпорядник бюджетних коштів отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань; затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.

Отже КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» як розпорядник коштів нижчого рівня отримує бюджетні кошти (в тому числі, на фонд оплати праці) від головного розпорядника коштів, яким є Департамент освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації, та відповідно до статуту самостійно здійснює фінансову діяльність.

Зазначене підтверджується й матеріалами справи, в яких містяться копії відомостей на перерахування саме КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» заробітної плати, лікарняних та компенсації за невикористану відпустку ОСОБА_1 .

З наведених підстав Верховний Суд погоджується з висновками судів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні саме з КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро».

Щодо визнання незаконним звільнення та поновлення на посаді

У позовній заяві ОСОБА_1 зазначала, що звільнення є незаконним через відсутність її волевиявлення на припинення трудового договору, умови якого були нав`язані роботодавцем із застосуванням обману, оскільки відповідач не виконав умову угоди сторін щодо її переведення на посаду викладача у КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро».

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є угода сторін.

При вирішенні питання законності звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України судам потрібно враховувати, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

У поданій на ім`я голови Дніпропетровської обласної ради заяві від 20 квітня 2017 року ОСОБА_1 просила звільнити її з посади директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» 24 квітня 2017 року за угодою сторін з наступним переведенням на посаду викладача хімії у тому ж закладі.

Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної ради від 21 квітня 2017 року № 26-КП ОСОБА_1 звільнено з посади директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» з 24 квітня 2017 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Заява ОСОБА_1 про звільнення містить дату, з якої позивач просила припинити трудовий договір, - 24 квітня 2017 року, підставу для припинення трудового договору - угода сторін, дату написання заяви про звільнення - 20 квітня 2017 року та особистий підпис ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що звільнення позивача відбулося на підставі заяви ОСОБА_1 та доказів примусу з боку відповідачів до написання такої заяви надано не було.

Верховний Суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки, власноручно написавши заяву про звільнення 24 квітня 2017 року за угодою сторін, позивач виявила своє бажання щодо її звільнення за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто домовленість про звільнення за угодою сторін була досягнута і така домовленість не була анульована за взаємною згодою власника або уповноваженого ним органу і ОСОБА_1 .

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про порушення процедури звільнення, оскільки, на думку заявника, її звільнення з посади директора мало відбуватися виключно на пленарному засіданні Дніпропетровської обласної ради, з таких підстав.

Голова Дніпропетровської обласної ради, видаючи розпорядження від 21 квітня 2017 року № 26-КП про звільнення ОСОБА_1 з посади директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро», керувався Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Положенням про управління підприємствами, закладами та установами, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області та знаходиться в управлінні Дніпропетровської обласної ради, затвердженим рішенням Дніпропетровської обласної ради від 23 березня 2007 року № 122-7/V «Про затвердження Положення про порядок призначення на посаду та звільнення з посади керівників підприємств, установ та закладів, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області» (далі - Положення).

У пункті 20 частини першої статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання: вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об`єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників.

Згідно з пунктом 18 частини шостої статті 55 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» голова районної, обласної, районної у місті ради вирішує питання, доручені йому радою.

Відповідно до частини сьомої статті 55 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» голова районної, обласної, районної у місті ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.

У пункті 1.3 Положення зазначено, що питання про призначення на посаду і звільнення з посади керівників підприємств, установ та закладів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області, вирішуються виключно на сесіях обласної ради відповідно до статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», з урахуванням вимог КЗпП України, інших законодавчих та нормативно-правових актів України та цього Положення. З метою забезпечення постійного управління підприємствами, установами та закладами, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області, голова обласної ради у міжсесійний період на підставі заяви керівника підприємства, установи, закладу про звільнення вирішує це питання шляхом видання відповідного розпорядження. Розпорядження голови обласної ради про призначення або звільнення керівників підлягають затвердженню на сесії обласної ради.

У пункті 4 розпорядження від 21 квітня 2017 року № 26-КП зазначено, що це розпорядження підлягає затвердженню на черговій сесії обласної ради.

Рішенням від 14 липня 2017 року № 224-9/VII Дніпропетровська обласна рада Сьомого скликання Дев`ятої сесії затвердила розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 21 квітня 2017 року № 26-КП «Про кадрові питання комунального закладу освіти «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро».

Отже розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 21 квітня 2017 року № 26-КП щодо звільнення позивача з посади директора прийнято з дотриманням вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Положення, тому звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України є законним.

Також не є підставою для визнання розпорядження про звільнення незаконним і та обставина, що ОСОБА_1 в заяві про звільнення, адресованій на ім`я голови Дніпропетровської обласної ради, просила перевести її на посаду викладача хімії КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро», проте позивача звільнили без переведення, оскільки голова обласної ради, з урахуванням вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Положення, наділений повноваженням лише в міжсесійний період ради вирішувати питання про призначення і звільнення виключно керівника підприємства, установи, закладу.

У пунктах 8.1, 8.2 статуту КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» зазначено, що безпосереднє керівництво діяльністю закладу здійснює директор. Директор закладу, зокрема, здійснює керівництво педагогічним колективом, забезпечує раціональну розстановку кадрів, створює необхідні умови для підвищення фахового і кваліфікаційного рівня працівників.

Отже, уповноваженою особою на вирішення питання про призначення/переведення на посаду викладача хімії КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» є директор цього закладу.

Помилковим є довід касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 1340/6082/18 (провадження № № К/9901/23043/19, К/9901/28700/19), оскільки висновки у цій постанові зроблені за відмінних обставин справи та не можуть бути враховані у справі, яка переглядається. Так, у справі № 1340/6082/18 Верховний Суд погодився з висновками судів про незаконність звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП Україничерез недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, що позбавляє роботодавця права на звільнення працівника за угодою сторін. Водночас у справі, яка переглядається, не встановлено підстав для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним розпорядження про звільнення, оскільки не спростовано досягнення домовленості між сторонами про припинення трудового договору на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Водночас Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у

справі № 6-1395цс16, відповідно до якого правила про позовну давність мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог. Тому перш ніж застосовувати позовну давність, треба з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронювані законом інтереси позивача, за захистом яких той звернувся до суду, якщо таке право чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

Реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Основним нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є Цивільний кодекс України, який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до статті 257 ЦК України встановлює загальний строк позовної давності - три роки.

Проте КЗпП України встановлює спеціальну позовну давність для спорів у трудових відносинах.

Згідно зі статтею 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки відсутнє порушене право. При обґрунтованості позовних вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення та вирішує його по суті. Натомість, у разі пропуску строку без поважних причин та обґрунтованості позовних вимог суд наводить у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому він вважає неможливим поновити строк, та зазначає, що відмовляє в позові саме внаслідок пропуску такого строку.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 212/9516/19 (провадження № 61-14592св21), від 21 січня 2022 року у справі № 265/596/20 (провадження № 61-10989св21).

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробивши висновок, що звільнення позивача відбулося на підставі її заяви та доказів примусу з боку відповідачів до написання такої заяви надано не було, тобто встановивши, що права ОСОБА_1 не порушені, мав відмовити в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним розпорядження голови обласної ради від 21 квітня 2017 року № 26-КП щодо звільнення позивача з посади директора з та поновлення на роботі з підстав їх необґрунтованості.

Однак, не встановивши порушеного права або оспорюваного законом інтересу позивача, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, помилково застосував положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині зазначених позовних вимог та відмовив в їх задоволенні через пропуск строку звернення до суду.

Висновок суду першої інстанції про застосування строку звернення до суду як підстави для відмови у визнанні незаконним звільнення та поновлення на роботі є помилковим, проте не впливає на правильність ухваленого рішення по суті, оскільки суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, не встановив порушень прав позивача при звільненні.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За таких обставин у справі, яка переглядається, суди хоча й дійшли неправильних висновків про застосування положення частини першої статті 233 КЗпП України, однак правильно вирішили спір по суті в цій частині вимог, отже з урахуванням того, що після ухвалення Верховним Судом свого рішення результат по суті спору щодо законності звільнення та відсутності підстав для поновлення на посаді директора не зміниться, ухвалені у справі судові рішення в цій частині підлягають залишенню без змін.

Щодо визнання незаконним пункту 2 розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП

Згідно з пунктом 2 розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП «Про відсторонення від роботи директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» Апоненко І. М. призначено тимчасово виконуючою обов`язки директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» (за сумісництвом) з 28 листопада 2016 року на період відсторонення ОСОБА_1 .

Відмовляючи в задоволенні зазначеної позовної вимоги, суди керувалися тим, що права науково-педагогічних, наукових та педагогічних працівників вищого навчального закладу визначені в статті 57 Закону України «Про вищу освіту».

Згідно з частиною другою статті 57 Закону України «Про вищу освіту» науково- педагогічні, наукові та педагогічні працівники вищого навчального закладу мають також права, передбачені законодавством і статутом вищого навчального закладу. На науково-педагогічних і наукових працівників вищих навчальних закладів поширюються всі права, передбачені законодавством для наукових працівників наукових установ.

Відповідно до пункту 7 частини третьої статті 6 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» науковий працівник має право працювати за сумісництвом, зокрема на керівних наукових та науково-педагогічних посадах, за умови забезпечення уникнення конфлікту інтересів.

Суди встановили, що ОСОБА_2 на момент призначення її т.в.о. директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» перебувала на посаді науково-педагогічного працівника у Державному закладі «Дніпровська медична академія» МОЗ України, тому мала право на роботу за сумісництвом.

Розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП щодо призначення тимчасово виконуючою обов`язки директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» ОСОБА_2 відповідно до вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Положення, затверджено після завершення міжсесійного періоду рішенням Дніпропетровської обласної ради від 02 грудня 2016 року № 146-7/VII.

Крім того, враховуючи наявність підстав для відмови у поновленні на роботі, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про те, що позивачем не доведено порушення її прав та законних інтересів у зв`язку із призначенням ОСОБА_2 т.в.о. директора КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» на період її відсторонення.

Доводи касаційної скарги щодо незаконності оскаржуваних судових рішень в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним пункту 2 розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Моральна шкода вважається заподіяною, якщо особа і заподіювач такої шкоди перебувають у трудових правовідносинах або на них поширюється дія трудового законодавства; вона виникла внаслідок порушення трудових прав з боку роботодавця; працівник зазнає моральних втрат у вигляді моральних страждань, тобто негативних змін, що відбуваються в його свідомості внаслідок усвідомлення факту порушення його трудових прав, і ці негативні зміни призвели до втрати нормальних життєвих зв`язків, а також вимагають від працівника додаткових зусиль для організації свого життя.

Як зазначалося, відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (стаття 89 ЦПК України).

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди, зробив висновок, що позивач не надала будь-яких належних та допустимих доказів, що підтверджують завдання їй моральних страждань, та не визначила, в чому саме полягали її моральні страждання, а також не подала докази на підтвердження зміни способу її життя.

Суд апеляційної інстанції погодився з таким висновком про брак підстав для стягнення відшкодування моральної шкоди, додатково обґрунтувавши цей висновок тим, що підстав для задоволення позовних вимог про визнання незаконним звільнення та поновлення, визнання незаконним розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП судами не встановлено, а за час затримки розрахунку при звільненні на користь позивача стягнуто середній заробіток у достатньому та необхідному розмірі.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність позивачем факту завдання їй моральних страждань, а також враховує те, що ОСОБА_1 просила стягнути відшкодування моральної шкоди з Дніпропетровської обласної ради, тоді як вимоги, пред`явлені до цього відповідача, про визнання незаконним звільнення та поновлення, визнання незаконним розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 25 листопада 2016 року № 88-КП, залишені без задоволення. Тобто суди попередніх інстанцій не встановили порушень трудових прав ОСОБА_1 з боку Дніпропетровської обласної ради, тому немає підстав для відшкодування моральної шкоди з цього відповідача.

Суди встановили порушення прав позивача КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» в частині несвоєчасного розрахунку при звільненні та стягнули середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро». Проте, вимог про відшкодування моральної шкоди з КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро» ОСОБА_1 не заявляла. Такі висновки відповідають правилам частини першої статті 13 ЦПК України, згідно з якими суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Зазначених висновків не спростовують доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 461/6803/16-ц (провадження № 61-15027св18), оскільки у цій справі та справі, що переглядається, відмінними є фактичні обставини, тому висновки наведеної постанови не є релевантними для розгляду цієї справи.

Так, у постанові у справі № 461/6803/16-ц Верховний Суд зазначив, що вирішення позову в частині відшкодування моральної шкоди залежить від вирішення позовних вимог про відшкодування заробітної плати на користь звільненого працівника за час затримки розрахунку. Встановивши факт тривалого порушення трудових прав позивача у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні та невиплати заробітної плати в період роботи, апеляційний суд не врахував, що зазначені обставини призвели до вимушених змін у його життєвих стосунках, такі дії є втручанням у право на майно, та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди.

Водночас у справі, яка переглядається, не встановлено порушень трудових прав позивача Дніпропетровською обласною радою, яку ОСОБА_1 просила відшкодувати моральну шкоду. Порушення трудових прав позивача допущено іншим відповідачем - КЗО «Дніпропетровський обласний медичний ліцей-інтернат «Дніпро», вимог до якого про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 не пред`являла.

Щодо оцінки інших доводів касаційної скарги

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції всупереч висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 263/4637/18 (провадження № 14-126цс20), одноособово вирішив питання про відкриття апеляційного провадження та поновлення процесуальних строків.

Так, у справі № 263/4637/18 (провадження № 14-126цс20) Велика Палата Верховного Суду переглядала законність ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження та зробила висновок, що ухвали про повернення апеляційної скарги та про відмову у відкритті апеляційного провадження створюють перешкоду і зумовлюють необхідність докласти додаткові зусилля для оскарження судового рішення суду першої інстанції. Тому постановлення таких ухвал вимагає від суду апеляційної інстанції особливої ретельності, що досягається, зокрема шляхом розгляду означених питань не одноособово суддею-доповідачем, а колегією апеляційного суду у складі трьох суддів.

У справі, яка переглядається, 20 липня 2020 року суддя Дніпровського апеляційного суду Красвітна Т. П. постановила ухвалу про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня 2020 року.

Постановленням зазначеної ухвали суддею одноособово, Дніпровський апеляційний суд не порушив права позивача, оскільки саме цей учасник справи ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу і саме з метою реалізації її права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції розпочато апеляційне провадження. Підстав відмовити у відкритті апеляційного провадження чи повернути апеляційну скаргу в апеляційного суду не було, тож за відсутності інших перешкод таке процесуальне рішення про відкриття апеляційного провадження було єдино можливим і правомірним та не призвело до порушення процесуальних прав ОСОБА_1 , а, навпаки, відповідало інтересам позивача.

З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким суди надали належну оцінку, Верховний Суд зробив висновок про невстановлення потреби повторно надавати відповідь на ті самі аргументи заявника. При цьому враховано усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків цих судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції нет наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу варто залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак