Ухвала

від 24.05.2022 по справі 560/2424/22

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 560/2424/22

УХВАЛА

іменем України

25 травня 2022 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Майстера П.М. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

позивач звернулася до суду із позовом до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області, в якому просила:

- стягнути з Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 22.09.2020 року по 23.10.2020 року включно, в сумі 10390 (десять тисяч триста дев`яносто) грн. 25 коп.;

- стягнути з Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області на користь ОСОБА_1 користь компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки, в сумі 1129 (одна тисяча сто двадцять дев`ять) грн. 38 коп.

Ухвалою суду від 11.02.2022 відкрито провадження у справі та вирішено її розглянути за правилами спрощеного позовного провадження.

Звертаючись до суду з даним позовом та обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначила, що відповідачем було допущено затримку виконання судового рішення в справі №560/15/20, а тому були порушені її права, які, на думку позивача, повинні бути відновлені у передбачений ст. 236 КЗпП України спосіб, а саме шляхом стягнення на її користь середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 22.09.2020 по 23.10.2020 та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

При цьому позивач вказує, що рішення суду про поновлення її на роботі винесено судом 22.09.2020 року, а відповідний наказ прийнятий Шепетівським міськрайонним судом лише 23.10.2020.

Вирішуючи питання, який саме строк звернення до суду з позовом слід застосовувати до спірних правовідносин, суд виходить з такого.

За змістом положень статті 236 Кодексу законів про працю України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.

Частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 Кодексу законів про працю України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 Кодексу законів про працю України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

В той же час відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною третьою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналізуючи наведені положення законодавства, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в справі № 240/532/20 (постанова від 11.02.2021) за схожих фактичних обставин сформулював такі висновки: "Установлений у частині першій статті 233 Кодексу законів про працю України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору. Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України і частина п`ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців. Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в даному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України".

Ухвалюючи таке рішення (постанова від 11.02.2021 у справі № 240/532/20), Верховний Суд одночасно відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в його постановах, а також погодився з висновком щодо застосування частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України у подібних правовідносинах, викладеному в інших його постановах, зокрема, від 04.12.2019 (справа № 815/2681/17) і від 22.01.2020 (справа № 620/1982/19).

Відтак, враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина п`ята статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові по справі №380/2355/20 від 28.05.2021 року.

Суд зауважує, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.

При цьому строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб у справах про проходження публічної служби особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Верховний Суд в своїх рішеннях неодноразово наголошував, що вирішуючи питання про дотримання строку звернення до суду в кожному конкретному випадку необхідно виходити не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, але й з об`єктивної можливості особи знати про такі факти.

Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Разом із відзивом відповідачем було подано клопотання про залишення без розгляду адміністративного позову у зв`язку із пропуском звернення до суду.

З матеріалів справи встановлено, що позивач дізналася про порушення своїх прав саме в день прийняття відповідачем наказу про поновлення її на роботі, а саме 23.10.2020.

В той же час, до суду з даним позовом ОСОБА_1 звернулася лише 04.02.2022 року, тобто більше як через 1 рік після прийняття відповідачем наказу №178/05-06 про поновлення її на роботі, і, відповідно, з пропуском встановленого законодавством місячного строку звернення до суду.

Ухвалою суду від 11.05.2022 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

В обгрунтування заяви про поновлення строку звернення до суду, позивач зазначила, що звертаючись до адміністративного суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, вона виходила з усталеної практики Верховного Суду, що звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не обмежується будь - яким строком.

Надаючи оцінку таким доводам позивача щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд зауважує таке.

Правова позиція, що строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина п`ята статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України) висловлена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 28.05.2021 року в справі №380/2355/20.

В подальшому Верховним Судом в постанові від 14.07.2021 в справі №1340/4393/18 було викладено таку ж правову позицію, як і в постанові від 28.05.2021 року.

Інших поважних причин, які б перешкоджали позивачу звернутися до суду з даним позовом в місячний строк з 23.10.2020 позивачем не наведено.

Відтак, суд не вбачає підстав для визнання поважними причини пропуску позивачем строку звернення з цим позовом до суду.

У рішенні від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Великої Британії Європейський суд з прав людини закріпив правило, що пункт 1 статті 6 Конвенції стосується невід`ємного права особи на доступ до суду. Прямим порушенням права на доступ до суду є необхідність отримання спеціальних дозволів на звернення до суду.

Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011 у практиці Європейського суду з прав людини право на звернення до суду також пов`язується лише з волевиявленням особи. За змістом частини п`ятої статті 6 КАС України особа може відмовитися від реалізації права на звернення до суду, однак не від самого права як такого.

Поряд з іншим, суд зауважує, що встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа Стаббігс на інші проти Великобританії, справа Девеер проти Бельгії).

Крім того, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі Перез де Рада Каванілес проти Іспанії від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

У рішенні Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, пункт 33).

Таким чином, за практикою Європейського суду з прав людини застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.

Отже, на переконання суду, місячний строк на звернення до суду ОСОБА_1 з даним адміністративним позовом до Шепетівськогоміськрайонного суду слід обчислювати з моменту, коли позивач дізналася про порушення свого права, тобто з 23.10.2020 (дата прийняття відповідачем наказу про поновлення на роботі ).

Проте, до суду з даним позовом позивач звернулася лише 04.02.2022, пропустивши строк звернення без поважних причин.

Згідно з ч.3 ст.123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Відповідно до п.8 ч.1 ст.240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 240 КАС України про залишення позовної заяви без розгляду суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена.

На підставі вище наведеного, суд приходить до висновку про залишення без розгляду адміністративного позову ОСОБА_1 до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 22.09.2020 по 23.10.2020.

Керуючись частиною 3 статті 123, статтями 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду задовольнити частково.

Залишити без розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 22.09.2020 по 23.10.2020.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її підписання.

Головуючий суддя П.М. Майстер