Постанова

від 24.05.2022 по справі 120/4896/18-а

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2022 року

м. Київ

справа № 120/4896/18-а

адміністративне провадження № К/9901/24803/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Коваленко Н.В., судді Стрелець Т.Г.,

розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Вінницька міська рада

про визнання відмови неправомірною та зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області

на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Залімського І.Г., Сушка О.О., Смілянця Е.С. від 12 липня 2019 року,

У С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (далі - ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, відповідач), в якому просив суд:

- визнати протиправною та скасувати відмову державного кадастрового реєстратора ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області Захаревич Ольги Степанівни № РВ-050063882018 від 31 серпня 2018 року;

- зобов`язати державного кадастрового реєстратора ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області Захаревич Ольгу Степанівну провести реєстрацію земельної ділянки площею 1,2592 га, розташованої в м. Вінниці, на підставі розробленої ДП «Вінницький науково-дослідницький та проектний інститут землеустрою» технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

2. Свої вимоги позивач обґрунтовує неправомірністю, на його думку, відмови відповідача у затвердженні технічної документації, оскільки вважає, що подана ним технічна документація відповідає встановленим законодавством вимогам.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 11 квітня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

4. Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відмова відповідача є правомірною, оскільки у позивача станом на час звернення до ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, зокрема, станом на 20 серпня 2018 року було відсутнє рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах м. Вінниці.

5. Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 11 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення адміністративного позову.

6. Задовольняючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до положень абзацу третього частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) позивач правомірно замовив розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання дозволу Вінницької міської ради; враховуючи протиправність спірної відмови відповідача, суд апеляційної інстанції вказав, що належним способом захисту прав позивача може бути зобов`язання відповідача провести реєстрацію земельної ділянки на підставі звернення позивача; таке зобов`язання не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, оскільки саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. Не погоджуючись із постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області звернулося із касаційною скаргою до Верховного Суду, у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 11 квітня 2019 року залишити у силі.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

8. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 118 ЗК України, статей 1, 9 та 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» та статті 55 Закону України «Про землеустрій», внаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про те, що державний реєстратор протиправно відмовив позивачу у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки.

9. Скаржник також вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статей 1, 3 та 11 Закону України «Про порядок виділення в натурі на місцевості земельних часток паїв», а також помилково застосував пункт 17 Перехідних положень ЗК України та пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про порядок виділення в натурі на місцевості земельних часток паїв», у зв`язку з чим зробив необґрунтований висновок, що земельна ділянка, щодо якої розроблено технічну документацію, є сформованою, незалежно від присвоєння їй кадастрового номера.

10. Крім того, скаржник наголошує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано мотивував своє рішення з посиланням на положення абзацу третього частини сьомої статті 118 ЗК України, оскільки листом від 23 червня 2018 року № Б-01-44315/1-00-10 Вінницькою міською радою була надана відповідь на звернення позивача.

11. Від представника ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області надійшов відзив на касаційну скаргу ФГ «Пляхівське», в якому зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими, оскільки суди дійшли правильного, на думку відповідача, висновку про те, що позивач скористувався правом, наданим абзацом третім частини сьомої статті 118 ЗК України, та розробив проєкт землеустрою без згоди органу місцевого самоврядування, оскільки лист-відповідь, на який посилається скаржник, не відповідає вимогам статті 118 ЗК України, адже наданий не Вінницькою міською радою, а Департаментом земельних ресурсів Вінницької міської ради; просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

12. Касаційну скаргу подано до суду 29 серпня 2019 року.

13. Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження в адміністративній справі № 120/4896/18-а, витребувано матеріали справи та надано сторонам строк для подання відзиву на касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області.

14. Учасники справи письмових клопотань до суду касаційної інстанції не подавали.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

15. Судами попередніх інстанцій встановлено на підставі наявних у матеріалах справи доказів, що ОСОБА_1 згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом серія НМЕ № 098128 від 17 серпня 2017 року є спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_2 .

16. Спадщина, на яку видане свідоцтво, складається з земельної частки (паю) у землі, яка перебуває в колективній власності КСП ім. Шевченка, що знаходиться в с. Вінницькі Хутори Вінницького району Вінницької області, розміром 1,38 га без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), належної померлій на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серія ВН № 050663, виданого Вінницькою районною державною адміністрацією Вінницької області 26 серпня 1997 року на підставі рішення Вінницької районної державної адміністрації від 6 серпня 1997 року № 384.

17. Вказана земельна ділянка, яку позивач отримав у спадок, межує від А до Б із земельною ділянкою кадастровий номер 0520681000:01:001:0066, від В до Г із земельною ділянкою, кадастровий номер 0520681000:01:001:0060. Згідно інформації на публічній кадастровій карті, земельній ділянці між земельними ділянками із 0520681000:01:001:0066 та 0520681000:01:001:0060 не присвоєно кадастровий номер.

18. 25 травня 2018 року позивач звернувся із заявою до Вінницької міської ради про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі на місцевості для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах м. Вінниці.

19. Листом № Б-01-44315/1-00-10 від 23 червня 2018 року Департамент земельних ресурсів Вінницької міської ради повідомив позивача, що відповідно до наданих графічних матеріалів, зазначена у заяві земельна ділянка знаходиться в зоні житлової забудови (Ж-1). На території, яка згідно постанови Верховної Ради України від 13 травня 2015 року № 401-VІІІ «Про зміну і становлення меж міста Вінниці і Вінницького району» включена в межі міста Вінниці, буде розроблено містобудівну документацію. Згідно зі статтею 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» документація із землеустрою розробляється з урахуванням положень плану зонування та/або детального плану територій.

20. Згідно з рішенням Міської ради від 30 жовтня 2015 року № 2332 «Про розробку Детальних планів територій, які, відповідно до постанови Верховної Ради України від 13 травня 2015 року № 401-VІІІ «Про зміну і становлення меж міста Вінниці і Вінницького району Вінницької області, включені в межі міста», до розробки та затвердження Детальних планів територій, заборонено виконавчим органам міської ради приймати рішення та надавати висновки щодо зміни цільового призначення та виду цільового призначення земельних ділянок, які включені у межі міста і перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, а також видачу будівельних паспортів та вихідних даних на проектування - містобудівних умов і обмежень на даних територіях.

21. За договором № 4681 від 1 серпня 2018 року Державним підприємством «Вінницький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» на замовлення позивача було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в м. Вінниця.

22. 20 серпня 2018 року позивач звернувся до державного кадастрового реєстратора відділу у м. Вінниці головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області Захаревич Ольги Степанівни із заявою про внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру.

23. Рішенням № РВ-0500638882018 від 31 серпня 2018 року позивачу відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, з таких підстав:

- невідповідність поданих документів вимогам, установленим Законом України «Про Державний земельний кадастр» та Порядку ведення Державного земельного кадастру;

- невідповідності електронного документа установленим вимогам;

- подання заявником документів не в повному обсязі.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

24. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

25. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

26. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

27. Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

28. Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2019 року не відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є обґрунтованими з огляду на наступне.

29. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

30. Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

31. У касаційній скарзі наголошується на тому, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 118 ЗК України, статей 1, 9 та 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр», статті 55 Закону України «Про землеустрій», статей 1 та 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі на місцевості земельних часток паїв», а також помилково застосував абзац третій частини сьомої статті 118 ЗК України, пункт 17 Перехідних положень ЗК України та пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про порядок виділення в натурі на місцевості земельних часток паїв», внаслідок чого, на думку скаржника, дійшов необґрунтованого висновку про те, що державний кадастровий реєстратор неправомірно відмовив у здійсненні державної реєстрації спірної земельної ділянки.

32. Оцінюючи доводи касаційної скарги та перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій вищезазначених норм матеріального права, колегія суддів виходить з наступного.

33. Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

34. Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

35. За змістом статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

36. Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

37. Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

38. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

39. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний земельний кадастр - це єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами; кадастровий номер земельної ділянки це індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

Державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.

40. Відповідно до частин першої, другої, четвертої, п`ятої, шостої статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку.

Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за місцем їх розташування відповідним Державним кадастровим реєстратором центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою:

особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки при передачі її у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи;

власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (у разі поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок) або уповноваженої ними особи;

органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування (у разі формування земельних ділянок відповідно державної чи комунальної власності);

замовником технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель (у разі внесення до Державного земельного кадастру за результатами проведення інвентаризації земель масиву земель сільськогосподарського призначення відомостей про земельну ділянку, що входить до такого масиву).

Для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстратору, який здійснює таку реєстрацію, подаються:

заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин;

оригінал документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки;

документація із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки у формі електронного документа.

Заява з доданими документами надається заявником особисто чи уповноваженою ним особою або надсилається поштою цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення.

Державний кадастровий реєстратор, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, протягом чотирнадцяти днів з дня реєстрації заяви:

перевіряє відповідність документів вимогам законодавства;

за результатами перевірки здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або надає заявнику мотивовану відмову у державній реєстрації.

Підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є:

розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого Державного кадастрового реєстратора;

подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі;

невідповідність поданих документів вимогам законодавства;

знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини.

41. Порядок ведення Державного земельного кадастру визначається постановою Кабінету міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; Порядок № 1051).

42. Відповідно до пункту 107 Порядку № 1051 державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку.

43. Пунктами 108 та 109 Порядку № 1051 передбачено, що під час державної реєстрації земельної ділянки здійснюється:

1) державна реєстрація обмежень у використанні земельної ділянки, що існують на момент державної реєстрації земельної ділянки;

2) внесення до Державного земельного кадастру відомостей про обмеження у використанні земель, безпосередньо встановлені законами та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою:

1) особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи;

2) власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (у разі поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок) або уповноваженої ними особи;

3) органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування (у разі формування земельних ділянок відповідно державної чи комунальної власності).

44. Згідно з пунктом 110 Порядку № 1051 для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстраторові, який здійснює таку реєстрацію, подаються:

1) заява про державну реєстрацію земельної ділянки за формою згідно з додатком 22;

2) оригінал погодженої відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком державної експертизи землевпорядної документації у разі, коли така документація підлягає обов`язковій державній експертизі землевпорядної документації);

3) електронний документ.

45. Відповідно до пункту 111 Порядку № 1051 державний кадастровий реєстратор для здійснення державної реєстрації земельної ділянки протягом 14 календарних днів з дня реєстрації відповідної заяви перевіряє:

1) відповідність поданих документів вимогам, передбаченим пунктом 67 цього Порядку;

2) електронний документ відповідно до пункту 74 цього Порядку.

За результатами перевірки Державний кадастровий реєстратор виконує одну з таких дій:

здійснює державну реєстрацію земельної ділянки:

- за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру присвоює кадастровий номер земельній ділянці;

- відкриває Поземельну книгу та вносить відомості до неї (крім відомостей про затвердження документації із землеустрою, на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки, а також про власників, користувачів земельної ділянки);

- робить позначку про проведення перевірки електронного документа та внесення відомостей до Державного земельного кадастру відповідно до підпункту 2 пункту 75 цього Порядку;

- надає за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру відомості, зазначені у підпункті 1 пункту 197 цього Порядку, відповідним органам державної влади, органам місцевого самоврядування;

приймає рішення про відмову у державній реєстрації земельної ділянки відповідно до пунктів 70, 73, 77-85 цього Порядку в разі:

- невідповідності поданих документів, зазначених у пункті 110 цього Порядку, вимогам, зазначеним у підпунктах 1 і 2 цього пункту;

- розташування в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини;

- розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого Державного кадастрового реєстратора;

- подання заявником документів, зазначених у пункті 110 цього Порядку, не в повному обсязі.

46. Зі змісту наведених правових норм вбачається, що державна реєстрація земельної ділянки здійснюється шляхом відкриття Поземельної книги, а її номер є кадастровим номером земельної ділянки. При цьому Закон України «Про державний земельний кадастр» та Порядок № 1051 визначають вичерпний перелік підстав для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки, зокрема, подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства.

47. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 18 жовтня 2018 року у справі № 807/764/17, від 31 січня 2019 року у справі № №826/14200/17, від 18 травня 2020 року у справі № 819/723/18, від 20 серпня 2020 року у справі № 806/1578/16 та від 29 вересня 2020 року у справі № 0840/3100/18.

48. Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, підставою для відмови кадастрового реєстратора у державній реєстрації спірної земельної ділянки стало подання документів не у повному обсязі, зокрема: відсутня державна реєстрація права власності за гр. ОСОБА_1 та відсутній дозвіл органу місцевого самоврядування на розроблення документації із землеустрою.

49. З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

50. Згідно зі статтею 11 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

51. Стаття 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначає, що основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Документом, що посвідчують право на земельну частку (пай) є, зокрема, свідоцтво про право на спадщину.

52. Відповідно до пункту 17 Перехідних положень ЗК України сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

53. Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень до Закону України «Про державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом.

54. Відповідно до статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється, в тому числі, за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

55. Види технічної документації із землеустрою та вимоги щодо їх розроблення визначені Законом України «Про землеустрій» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

56. Відповідно до статті 55 Закону України «Про землеустрій» встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів.

Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка.

У разі, якщо межі земельних ділянок в натурі (на місцевості) збігаються з природними та штучними лінійними спорудами і рубежами (річками, струмками, каналами, лісосмугами, шляхами, шляховими спорудами, парканами, огорожами, фасадами будівель та іншими лінійними спорудами і рубежами тощо), межові знаки можуть не встановлюватися.

Власники землі та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов`язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка.

Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям.

У разі якщо на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) передбачається здійснити передачу земельних ділянок державної чи комунальної власності у власність чи користування, така технічна документація розробляється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України (у випадках, передбачених законом).

Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає:

а) завдання на складання технічної документації із землеустрою;

б) пояснювальну записку;

в) рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою (у випадках, передбачених законом);

г) згоду власника земельної ділянки, а для земель державної та комунальної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на відновлення меж земельної ділянки користувачем;

ґ) довідку, що містить узагальнену інформацію про землі (території);

д) копію документа, що посвідчує фізичну особу, або копію виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;

е) копію документа, що посвідчує право на земельну ділянку (у разі проведення робіт щодо відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);

є) копію правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці (за умови якщо права власності на такі об`єкти зареєстровані);

ж) матеріали польових топографо-геодезичних робіт;

з) план меж земельної ділянки, складений за результатами зйомки, на якому відображаються зовнішні межі земельної ділянки із зазначенням власників (користувачів) суміжних земельних ділянок, усі поворотні точки меж земельної ділянки, лінійні проміри між точками на межах земельної ділянки, межі вкраплених земельних ділянок із зазначенням їх власників (користувачів);

и) кадастровий план земельної ділянки;

і) перелік обмежень у використанні земельної ділянки;

ї) у разі необхідності документ, що підтверджує повноваження особи діяти від імені власника (користувача) земельної ділянки при встановленні (відновленні) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);

й) акт приймання-передачі межових знаків на зберігання, що включається до документації із землеустрою після виконання робіт із встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками.

57. З огляду на вищезазначені положення законодавства, слід дійти висновку про те, що формування земельної ділянки здійснюється на підставі документації із землеустрою, вид якої залежить від способу формування земельної ділянки. До способів формування земельної ділянки віднесено, зокрема, відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності, поділ чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок та ін. Земельні ділянки, право користування на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

58. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 807/2064/17, від 30 серпня 2018 року у справі № 802/928/17-а та від 24 листопада 2021 року у справі № 160/14939/20.

59. Крім того, з вищезазначених правових норм слідує висновок про те, що правовстановлюючим документом, який надає право на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), є сертифікати на право на земельну частку (пай); такий сертифікат є дійсним до виділення власнику земельних часток (паїв) у натурі та отримання державного акта на право на земельну ділянку. Разом з тим, власник сертифіката на право на земельну частку (пай) не має повноважень власника щодо конкретної земельної ділянки, оскільки він має лише право на частину земної поверхні у межах загального масиву невизначених земельних ділянок, який становить собою землі відповідного колективного сільськогосподарського підприємства, що підлягають розпаюванню на місцевості як земельної ділянки.

60. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 388/795/17.

61. З огляду на вищезазначене та з урахуванням статті 125 ЗК України, колегія суддів доходить висновку про те, що на спірну земельну ділянку не було оформлено право власності до 2004 року, а тому земельна ділянка, якій не присвоєно кадастровий номер, не може вважатися сформованою.

62. Отже, на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи та з огляду на вищезазначені правові норми, колегія суддів доходить до висновку, що відмова державного кадастрового реєстратора ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області Захаревич Ольги Степанівни № РВ-050063882018 від 31 серпня 2018 року є правомірною, оскільки позивач не надав дозвіл відповідного органу на розробку проєкту землеустрою. Крім того, зважаючи на те, що спірна земельна ділянка не може вважатися сформованою на підставі пункту 17 Перехідних положень ЗК України та пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про порядок виділення в натурі на місцевості земельних часток паїв», державні реєстрації такої земельної ділянки мала передувати відповідна процедура погодження та затвердження розробленого проєкту землеустрою у порядку, встановленому статтею 186 ЗУ України. Разом з тим, судами не встановлено дотримання позивачем такої процедури.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься у постанові від 19 вересня 2018 року у справі № 389/2063/16-а(2-а/389/47/16)

63. Таким чином, суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування положень статті 118 ЗК України, статей 1, 9 та 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр», статті 55 Закону України «Про землеустрій» та помилково застосував пункт 17 Перехідних положень ЗК України та пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про порядок виділення в натурі на місцевості земельних часток паїв», внаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про неправомірність відмови державного кадастрового реєстратора.

64. При цьому, суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин, надав належну правову оцінку встановленим обставинам справи та прийняв законне та обґрунтоване рішення.

65. Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

66. Суд враховує також положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, між іншим, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

67. Важливо наголосити, що низка рішень ЄСПЛ дійсно містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень.

70. ЄСПЛ наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі «Якущенко проти України», заява № 57706/10, пункт 28). До того ж, принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах «Garcнa Ruiz v. Spain» [GC] (заява №30544/96, пункт 26), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23), «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58), «Бендерський проти України» (заява N 22750/02, пункт 42)).

68. Крім того, у пункті 60 рішення «Helle v. Finland» (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов`язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі.

69. Також у пункті 71 рішення у справі «Peleki v. Greece» (заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (рішення у справі «Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

69. До того ж, у пункті 80 рішення у справі «Perez v. France» (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі «Artico v. Italy», заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (рішення у справі «Van de Hurk v. the Netherlands», заява № 16034/90, пункт 59).

70. Однак, варто наголосити, що в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні, ЄСПЛ також неодноразово зазначав, зокрема у рішенні «Garcia Ruiz v. Spain» [GC] (заява №30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах «Van de Hurk v. the Netherlands» (заява № 16034/90, пункт 61), «Шкіря проти України» (заява № 30850/11, пункт 43). Водночас, у вказаному рішенні Суд звертає увагу на те, що ступінь застосування обов`язку викладати мотиви може варіюватися залежно від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.

71. Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов`язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях «Ruiz Torija v. Spain» (заява №18390/91, пункт 29), «Higgins and others v. France» (заява № 20124/92, пункт 42), «Бендерський проти України» (заява № 22750/02, пункт 42) та «Трофимчук проти України» (заява № 4241/03, пункт 54).

72. Так, у пункті 54 рішення «Трофимчук проти України» (заява № 4241/03) ЄСПЛ зазначив, що не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявника, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими.

73. Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка ухвалює рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

74. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області слід задовольнити, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити у силі.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області задовольнити.

Постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2019 року скасувати.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 11 квітня 2019 року залишити у силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Суддя-доповідач Я.О. Берназюк

Судді Н.В. Коваленко

Т.Г. Стрелець