Рішення

від 17.05.2022 по справі 148/2172/21

ТУЛЬЧИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 148/2172/21

Провадження №2/148/163/22

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

18 травня 2022 року Тульчинський районний суд

Вінницької області

в складі: головуючого судді Ковганича С.В., при секретарі Мрочко Т.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тульчині в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 , поданим представником ОСОБА_2 , до Тульчинського фахового коледжу культури про скасування наказу про відстронення від роботи та стягнення заробітної плати за період відсторонення від роботи,

В С Т А Н О В И В:

З урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, яку суд розцінює як заяву про зміну предмету позову, яка була подана представником позивача до початку розгляду справи по суті, остання звернулася до суду з позовом до Тульчинського фахового коледжу культури про скасування наказу про відстронення від роботи та стягнення заробітної плати за період відсторонення від роботи, мотивуючи позовні вимоги тим, що позивач працює з 01.09.2005 в Тульчинському фаховому коледжі культури на посаді концертмейстера.

08.11.2021 позивачу відповідачем було вручено наказ №226-о від 05.11.2021 про відстронення позивача від роботи з 08.11.2021 з підстав відсутності щеплення від респіраторної хророби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

09.11.2021 позивач подав відповідачу заяву з вимогою допустити його до роботи, проте відповіді на заяву не надходило і на момент подання позову до суду позивача до роботи не допущено.

Окрім того, ні в посадовій інструкції, ні в будь-якому іншому документі, що підписаний між позивачем та відповідачем зобов`язання щодо щеплення немає, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення позивача з роботи з підстав відсутності вищевказаного щеплаення.

Позивач вважає даний наказ незаконним та таким, що підлягає скасуванню судом, оскільки він суперечить вимогам ст.43 Конституції України, Загальної декларації прав людини, Європейської соціальної хартії та вимогам Кодексу законів про працю України.

Крім того, виключно Законом України "Про захист населення від інфекційних хвороб" встановлюється перелік обов`язкових щеплень, яким щеплення від COVID-19 не встановлено, як обов`язкове.

На сьогодні не встановлено законодавством окремого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплення від COVID-19.

Таким чином, правових підстав примушувати працівників вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19 у роботодавця немає.

09.03.2022 позивача було поновлено на роботі.

В зв`язку з даними обставинами позивач звернувся до суду з даним позовом. Просить визнати незаконним та скасувати наказ відповідача №226-о від 05.11.2021 про відсторонення позивача від роботи та стягнути з відповідача на користь позивача невиплачену заробітну плату за період з 08.11.2011 по 08.03.2022 в сумі 50626,40 грн, в частині стягнення заробітної плати в сумі 12552 грн за один місяць допустити рішення до негайного виконання, стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.

В судове засідання позивач не з`явився, від його представника надійшло клопотання про проведення судового засідання без їхньої участі, згідно якого вона просить судове засідання провести без участі позивача та його представника та прийняти заяву про зменшення позовних вимог.

Відповідач - представник Тульчинського фахового коледжу культури в судове засідання не з`явився, подав до суду заяву, згідно якої просить судове засідання провести без участі представника відповідача, зменшені позовні вимоги не визнає, проти задоволення позову заперечує.

Відповідно до ст. 223, ч. 2 ст. 247 ЦПК України суд вважає можливим розглянути справу у відсутність учасників справи, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Дослідивши матеріали справи, вивчивши та оцінивши докази по справі та співставивши їх у відповідності до норм чинного законодавства, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

В судовому засіданні встановлено, що позивач з 01.09.2005 працює в Тульчинському фаховому коледжі культури на посаді концертмейстера, про що свідчить копія трудової книжки від 25.09.1989 серія НОМЕР_1 (а.с.6).

Згідно копії наказу Тульчинського фахового коледжу культури від 05.11.2021 №226-о "Про відсторонення від роботи" (а.с.7) вбачається, що викладача ОСОБА_3 усунуто від роботи з 08.11.2021 без збереження заробітної плати з підстав відсутності щеплення проти COVID-19 до 07.11.2021.

09.11.2021 позивач подав відповідачу заяву з вимогою допустити його до роботи, про що свідчить копія даної заяви (а.с.8).

Вважаючи відсторонення від роботи незаконним, представник позивача звернувся до суду з даним позовом.

Згідно копії повідомлення Тульчинського фахового коледжу культури Управління культури та креативних індустрій Вінницької обласної державної адміністрації від 13.04.2022 №165 (а.с.51), працівник коледжу ОСОБА_1 поновлений на роботі з 09.03.2022.

Правовідносини, що виникли між сторонами, є трудовими і врегульовані Конституцією України, Кодексом законів про працю України(далі -КЗпП України).

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Згідност.2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Згідност.5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв`язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно дост.46 КЗпП Українивідсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є виключним; положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.

Відсторонення працівника від роботи - це один із випадків, передбачених законодавством призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасове увільнення роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи, на умовах та підставах встановлених законодавством за суттю не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків.

Призупинення трудових відносин в такому випадку не тягне за собою обов`язкове їх припинення. При цьому на період усунення від роботи за працівником зберігається його робоче місце.

Здійснюючи відсторонення від роботи працівника роботодавець зобов`язаний діяти на підставі, у межах наданих повноважень та у спосіб, що передбачені законом, неупереджено, дотримуватись принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення: правову підставу; наслідки відсторонення для інших осіб; законодавчо встановлені гарантії відстороненого працівника на оплату праці; строки відсторонення, які мають відповідати часу, потрібному, щоб усунути причини відсторонення, якщо уповноважений орган не визначив інший строк відсторонення.

Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган відстороняє від роботи через видавання наказу (розпорядження) по підприємству, в якому зазначаються підстави відсторонення з посиланням на нормативні акти та період, на який працівник відсторонюється від роботи. Працівник повинен ознайомитися з наказом під підпис, а в разі його відмови складається акт. Запис про відсторонення до трудової книжки не вноситься.

Згідно ст.10 Закону України " Основи законодавства України про охорону здоров`я" від 19.11.1992, громадяни України зобов`язані: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Згідно з ч.1, 2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», профілактичні щеплення проти дифтерії, коклюша, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Таким чином ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» до обов`язкових щеплень віднесено лише щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу, а щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за вищевказаною статтею не є обов`язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадженні інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Частинами 3, 4 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлено, що в разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що ухвалення рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України, головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, а також головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя та за умови наявності відповідних епідемічних показань.

Судом встановлено, що наказом Міністерства охорони здоров`я України (МОЗ) від 04.10.2021 № 2153, який набув чинності 08.11.2021, було затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням». Пунктом 3 даного наказу до переліку осіб, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 віднесено працівників закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

З матеріалів справи вбачається, що підставою для відсторонення від виконання своїх посадових обов`язків позивача у наказі №226-о від 05.11.2021 став вищевказаний наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153, який на момент винесення оскаржуваного наказу ще не набрав чинності.

Окрім того, станом на 05.11.2021 щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19 законодавством України не віднесено до переліку обов`язкових.

Згідно до ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

За змістом ст.28 Конституції України, жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Відповідно до п.3 ст.281 ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27.01.2021 за № 2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування», та профільним законодавством України, щеплення проти СОVID-19 не є обов`язковим.

Згідно ст. 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

За змістом ст. 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Частиною 1 та 2 ст. 24 Конституції України встановлюються норми конституційного права, згідно з якими громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Пунктом 1 ст.92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Також, суд зазначає, що в силу ст.129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

За наведених обставин суд дійшов висновку, що рішення про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати, прийняте у виді наказу, не відповідає вимогам чинного законодавства України, зокрема Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст.46 КЗпП України, оскільки чинним законодавством України не передбачений обов`язок роботодавця здійснювати відсторонення від роботи працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення щеплення проти COVID-19, тим паче таке відсторонення без збереження заробітної плати не лише не передбачено трудовим законодавством, а ще й порушує гарантовані статтею 43 Конституції України права людини і громадянина на працю та право заробляти працею на життя, які належать до основних прав і свобод людини і громадянина та не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У даномувипадку судконстатує,що відстороненняпозивача відроботи беззбереження заробітноїплати є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, що не ґрунтується на законі, а відтак, оскаржуваний наказ є незаконним та підлягає скасуванню, однак лише в частині усунення позивача від роботи без збереження заробітної плати.

За таких обставин, вимога представника позивача про визнання незаконним та скасування наказу відповідача №226-о від 05.11.2021 про відсторонення позивача від роботи підлягає частковому задоволенню.

Щодо стягнення з відповідача невиплаченої заробітної плати за період з 08.11.2011 по 08.03.2022 в сумі 50626,40 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 №13, якщо буде встановлено, що на порушення ст. 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпП).

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 712/3841/17.

Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 25.07.2018 у справі № 552/3404/17 та від 24.04.2020 у справі № 815/5976/14, «...вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати...», «...виплата за вимушений прогул - є заробітною платою, ... вона обчислюється саме у прив`язці до часу такого стану працівника, коли він вимушений був (не з його вини) не виконувати свою трудову функцію...».

Суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з часу відсторонення 08.11.2021 до часу поновлення останнього на роботі, 08.03.2022, обраховану відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п.8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку № 100).

Як роз`яснено у пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є, відповідно, обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Перевіривши проведенийпредставником позивачарозрахунок,який останняздійснила заперіод з08.11.2021по 08.03.2022,судом встановлено,що данийрозрахунок єневірним.Відтак,судом самостійно було здійснено відповідні розрахунки та встановлено наступне.

Згідно копії довідки про середню заробітну плату (дохід), виданої Тульчинським фаховим коледжем культури 09.11.2021 №342 (а.с.9) вбачається, що розмір заробітної плати ОСОБА_1 за вересень-жовтень 2021 року склав 25522,38 грн.

Оскільки кількість робочих днів у вересні та жовтні 2021 року складає 42 дні (22 дні у вересні та 20 днів у жовтні), тому розмір середньоденної заробітної плати позивача суд визначає у розмірі 593,54 грн (25522,38 грн (заробітна плата за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні / 42 дні ( відпрацьовані робочі дні) = 593,54 грн).

З урахуванням того, що позивача відсторонено від роботи 08.11.2021 і відсторонення тривало по 08.03.2022, тому загальна сума середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу обчислюється, починаючи з 08.11.2021 по 08.03.2022 включно та становить 49857,36 грн (593,54 грн (середньоденна заробітна плата) х 84 дні ( робочі дні у розрахунковому періоді) = 49857,36 грн).

Таким чином, відповідач зобов`язаний виплатити позивачу середню заробітну плату у розмірі 49857,36 грн за період з 08.11.2021 по 08.03.2022, а не 50626,40, як вирахувала представник позивача. Виплату середньої заробітної плати за час відсторонення від роботи слід здійснити без урахування податків та обов`язкових платежів.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог та на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч.1, 6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ЦПК України. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права , викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, аналізуючи вищевикладене, дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи із принципів розумності, виваженості, справедливості, суддійшов висновку про часткову обґрунтованість позовнихвимогпредставника позивача в заявлених нею межах тапро існування правових підстав дляїх часткового задоволення.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до ст. 141 ЦПК України.

Відповідно до п.1 ст. 5 Закону «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Таким чином, відповідно до вимогст.141 ЦПК Україниз відповідача слід стягнути судовий збір в дохід держави в сумі 908 грн, а також з відповідача підлягають стягненню понесені позивачем судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 908 грн (а.с.18).

Згідно з п. 2 ч.1 ст. 430 ЦПК України, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку на час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць. Представник позивача визначила розмір середнього заробітку за місяць в сумі 12552 грн і саме такий розмір призначає суд, так як не може вийти за межі позовних вимог, хоча вірним в даному випадку є сума 17806,20 грн (593,54 грн х 30 днів = 17806,20 грн).

На підставі викладеного, керуючись ст.3, 22, 24, 28, 43, 92, 129 Конституції України, Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995, наказом Міністерства охорони здоров`я України (МОЗ) від 04.10.2021 № 2153, ст.10 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я", ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст.2-1, 5-1, 46 КЗпП України, ст.15, п.3 ст.281 ЦК України, ст. 4, 13, 19, 76-81, 141, ст. 223, ч.2 ст. 247, ст. 263- 265, ст.430 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 ,поданий представником ОСОБА_2 ,до Тульчинськогофахового коледжукультури проскасування наказупро відстроненнявід роботита стягненнязаробітної платиза періодвідсторонення відроботи задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Тульчинського фахового коледжу культури від 05.11.2021 №226-о "Про відсторонення від роботи" в частині усунення від роботи без збереження заробітної плати викладача ОСОБА_3 .

Стягнути з Тульчинського фахового коледжу культури, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ: 02214403, місцезнаходження якого: вул.Леонтовича, 52, м.Тульчин Вінницької області, 23600, на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серія НОМЕР_2 , виданий 19.12.1997 Гайворонським РВ УМВС України в Кіровоградській області, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , середнюзаробітну платуза період з08.11.2021по 08.03.2022в сумі49857,36грн ( сорок дев`ять тисяч вісімсот п`ятдесят сім гривень 36 копійок) без урахування податків та обов`язкових платежів.

Рішення суду в частині стягнення середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць в сумі 12552 грн (дванадцять тисяч п`ятсот п`ятдесят дві гривні) допустити до негайного виконання.

Стягнути з Тульчинського фахового коледжу культури, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ: 02214403, місцезнаходження якого: вул.Леонтовича, 52, м.Тульчин Вінницької області, 23600, на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серія НОМЕР_2 , виданий 19.12.1997 Гайворонським РВ УМВС України в Кіровоградській області, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , судові витрати з оплати судового збору в сумі 908 грн (дев`ятсот вісім гривень).

Стягнути з Тульчинського фахового коледжу культури, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ: 02214403, місцезнаходження якого: вул.Леонтовича, 52, м.Тульчин Вінницької області, 23600, в дохіддержави 908 грн (дев`ятсот вісім гривень) судового збору.

Рішення суду може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги через Тульчинський районний суд Вінницької області. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: