Рішення

від 22.05.2022 по справі 380/1066/19

ТЕТІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

23.05.2022 Провадження по справі № 2/940/24/22

Справа № 380/1066/19

РІШЕННЯ

Іменем України

23 травня 2022 року Тетіївський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Мандзюка С.В.

за участю секретаря судових засідань Романовської Л.І.

представника позивачки адвоката Безуглої І.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Тетієві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору емфітевзису,

встановив:

07.08.2019 року ОСОБА_1 звернулася до Тетіївського районного суду Київської області з позовом, в якому просить визнати недійсним договір емфітевзису земельної ділянки площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, який укладений 06.08.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та скасувати його державну реєстрацію, посилаючись на те, що її чоловік ОСОБА_3 уклав цей договір не зі своєї волі, оскільки був введений в оману та вважав, що укладає договір оренди землі з орендарем ОСОБА_4 , а не договір емфітевзису із ОСОБА_2 . Крім того, з умовами договору він ознайомлений не був, копію договору йому не було вручено.

Після смерті чоловіка ОСОБА_3 позивачка ОСОБА_1 успадкувала земельну ділянку площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20.06.2018 року.

На теперішній час позивачка не знає чи використовується її земельна ділянка за цільовим призначенням, плати за користування землею не отримує, тому просила визнати недійсним вищевказаний договір як такий, що укладений з порушенням встановленого законом порядку.

У цій справі постановою Верховного Суду від 19 травня 2021 року рішення Тетіївського районного суду Київської області від 04.11.2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06.02.2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. (а. с. 244-250 т. № 1).

Ухвалою Тетіївського районного суду Київської області від 08.06.2021 року відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено справу до підготовчого засідання.

22.06.2021 року представник відповідача адвокат Богун В.В. надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог повністю та компенсувати відповідачу за рахунок позивача витрати понесені за професійну (правничу) допомогу, зазначаючи, що заперечення щодо обставин, вказаних позивачкою наведені у відзиві від 23.09.2019 року, запереченнях від 04.11.2019 року, відзивах на апеляційну та касаційну скарги, є актуальними, оскільки в постанові Касаційного цивільного суду ВС їх не спростовано. Крім того, надає додаткові обґрунтування щодо невизнання позовних вимог позивачки, зазначаючи, що обґрунтування позову не підтверджено жодними доказами, а є лише припущеннями позивачки. (а. с. 23-27 т. № 2).

25.06.2021 року представник позивачки адвокат Безугла І.С. надала суду відповідь на відзив. (а. с. 29-31 т. № 2).

Ухвалою Тетіївського районного суду Київської області від 04.10.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивачки адвокат Безугла І.С. позовні вимоги підтримала та просила задовольнити їх в повному обсязі.

Представник відповідача адвокат Богун В.В. в судове засідання, призначене на 23.05.2022 року не прибув, надіслав до суду клопотання, в якому просить провести судове засідання у справі, призначене на 23.05.2022 року, без його участі та участі довірителя ОСОБА_2 . Крім того, зазначив, що їхня правова позиція у цій справі визначена у відзиві та судових дебатах, викладених у письмовій формі від 28.03.2022 року, надісланих через систему «Електронний суд». (а. с. 87, 72-74 т. № 2).

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом є власником земельної ділянки площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 червня 2018 року, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (а. с. 5, 8 т. № 1).

06 серпня 2014 року між спадкодавцем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого ОСОБА_3 наділив землекористувача ОСОБА_2 правом користування своєю земельною ділянкою строком на 200 років за плату в сумі одна гривня на рік та передав землю згідно акту прийому-передачі від 06 серпня 2014 року (а. с. 66 - 70 т. № 1). В той же день ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 30 000,00 гривень, про що написав розписку, в якій зазначив, що ці кошти будуть негайно повернуті в разі припинення договору емфітевзису у валюті США (а. с. 84 т. № 1).

31 березня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Тетіївського РВ ГУ МВС України в Київській області із заявою про вирішення питання законності користування його земельною ділянкою площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованою на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, за результатами перевірки якої був складений висновок від 03 квітня 2015 року про відсутність даних про вчинення кримінального правопорушення при укладенні договору емфітевзису (а. с. 11 - 17 т. № 1).

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів).

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового та майнового права та інтересу.

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно із частиною третьою статті 395 ЦК України право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) є одним із видів речових прав на нерухоме майно.

Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (частина перша статті 407 ЦК України). Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років (частина перша статті 408 ЦК України).

Відповідно до статті 102-1 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України. Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років.

Законом України від 10.07.2018 року № 2498-VIII частину четверту статті 102-1 ЗК України викладено у новій редакції та визначено, що строк користування земельною ділянкою державної, комунальної та приватної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а також строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років.

В силу статті 412 ЦК України право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; спливу строку, на який було надано право користування; викупу земельної ділянки у зв`язку із суспільною необхідністю. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 230 ЦК України вказує, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу - істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням, помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Отже, однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, які мають виконуватися належним чином є договір. Договір емфітевзису є різновидом договору оренди землі, відтак метою укладення договорів такого виду є отримання плати за надання в користування своєї земельної ділянки на певний строк. Особа, яка виявила бажання користуватися такою земельною ділянкою є обізнаною щодо істотних умов договору, які є необхідними для таких договорів. Незважаючи на те, що існує принцип свободи договору, умови будь-якого договору повинні бути чіткими, зрозумілими і зрозумілими, а зміст договору не може суперечити нормам цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави та суспільства, а саме головне - його моральним засадам. (частина 1 статті 203 ЦК України).

Волевиявлення учасника повинно бути вільним. (частина 3 статті 203 ЦК України).

Крім того, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків. (частина 5 статті 203 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний недійсним. (стаття 204 ЦК України).

Вказаний у справі правочин є оспорюваним.

Позивачка вказувала у позовній заяві, що її чоловік уклав з відповідачем договір емфітевзису строком на 200 років з оплатою одна гривня на рік у зв`язку з тяжкою обставиною, зокрема хворобою. Крім того, позивачка заперечувала оплату за вказаним договором. Більш того, ОСОБА_3 ще за життя в 2015 році звертався до правоохоронних органів з метою притягнення до відповідальності попереднього землекористувача його земельної ділянки ОСОБА_4 , який скористався його хворобливим станом та юридичною необізнаністю та схилив його до укладення договору емфітевзису земельної ділянки на вкрай обтяжливих умовах та всупереч вимог чинного законодавства.

Позивачка зазначала, що ОСОБА_3 не знав, що уклав договір з ОСОБА_2 , а не з ОСОБА_4 .

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто, для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Аналогічні роз`яснення судам викладені у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними».

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Зазначене відповідає правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у постановах: від 12 березня 2021 року у справі № 295/17488/15-ц, провадження № 61-9960св19, від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18, провадження № 61-19054св20, від 15 листопада 2021 року у справі № 149/1962/20, провадження № 61-11553св21, від 26 січня 2022 року у справі № 368/622/20, провадження № 61-17166св21, що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним є доведення в судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення або зменшення тяжких обставин.

Що стосується вкрай невигідних умов, то ці невигідні умови мають бути пов`язані з обставинами вчинення правочину. Тобто, внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила це зробити. Умови повинні бути вкрай невигідними, явно кабальними для особи.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

За нормами статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частинами 1 та 2 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Наявні в матеріалах справи докази свідчать про те, що ОСОБА_3 тяжко хворів, що підтверджується довідкою (а. с. 7 т. № 1), поясненнями, наданими ОСОБА_3 за життя працівникам Тетіївського РВ ГУ МВС України в Київській області 31.03.2015 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер і позивачка ОСОБА_1 як дружина померлого успадкувала земельну ділянку площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20.06.2018 року. (а.с. 5 т. №1) .

Хвороба ОСОБА_3 підтверджуються і поясненнями, наданими колишнім орендарем земельної, яка є предметом оспорюваного договору, ОСОБА_4 , який визнав, що звернення ОСОБА_3 щодо укладення договору було пов`язане з його хворобою (а. с. 12 т. № 1). Суд наголошує, що сторони не заперечують факт хвороби ОСОБА_3 саме станом на час укладання оспорюваного договору.

Крім того, в ході судового засідання представник позивача адвокат Безугла І.С. наполягала на тому, що саме хвороба змусила ОСОБА_3 укласти оспорюваний договір і саме для покриття витрат на лікування. Вказані обставини, суд вважає розумним поясненням факту прийняття ОСОБА_3 умов оспорюваного договору, які вочевидь є явно несправедливими (вкрай невигідними), а також обтяжливими.

За таких обставин, логічним є висновок суду про те, що якби ОСОБА_3 тяжко не хворів, він не уклав би оспорюваний договір взагалі, тим більше на таких вкрай обтяжливих для нього умовах (на 200 років за 1 грн. в рік).

Крім того, суд вважає, що в ході судового також встановлено, що відповідач ОСОБА_2 як друга сторона правочину, скористався тяжким збігом обставин, а саме хворобою ОСОБА_3 , потребою останнього у лікуванні та відповідно у коштах і запропонував через осіб, до яких у ОСОБА_3 була певна довіра, підписати заздалегідь надрукований договір та таку ж надруковану розписку. Факт тотожності тексту преамбули оспорюваного договору та розписки підтверджується їх співставленням. (а.с.66 т. №1, а.с. 84 т. №1).

Вказані обставини, суд вважає такими, що свідчать про цілеспрямований намір другої сторони правочину разом з текстом оспорюваного договору надати ОСОБА_3 для підпису надрукований документ з назвою договір позики-розписка, який вочевидь ОСОБА_3 і сприймав як боргову розписку. (а.с. 84 т. №1).

Зрештою, щодо оцінки обтяжливості самих умов оспорюваного договору для ОСОБА_3 як сторони договору, суд вважає за необхідне наголосити на такому.

Згідно статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Предметом оспорюваного договору є земельна ділянка площею 2,6145 га (рілля) в Київській області. ОСОБА_3 , будучи хворим, уклав договір на 200 років за 1 гривню в рік. Вказані обставини у сукупності з іншими дослідженими доказами не лише характеризують стан ОСОБА_3 в момент підписання договору, а й свідчать про явну та очевидну обтяжливість умов договору, на чому суд неодноразово наголошує.

Такими ж обтяжливими для ОСОБА_3 умовами оспорюваного договору суд визнає і інші умови договору, а саме пункт 4.2. договору, згідно якого землекористувачу передане право на одержання плати за користування земельною ділянкою, а також пункт 4.7 договору, згідно якого землекористувач має право на відчуження права користування чужою земельною ділянкою за договором шляхом укладання відповідних угод, правочинів. Крім того, обтяжливою для ОСОБА_3 умовою суд визнає і пункт 4.14 договору, згідно якої ОСОБА_3 як власник сплачує штраф у розмірі подвійної вартості земельної ділянки у разі ініціювання розірвання договору. (а.с. 66-69 т. №1).

Такі умови договору з огляду на хворобу ОСОБА_3 як власника земельної ділянки, а також з огляду на строк договору (200 років) та розмір плати за користування ділянкою (1 гривня в рік) фактично усували його, як власника, від можливості здійснення за життя будь-яких значимих дій щодо належної йому земельної ділянки.

За таких обставин суд констатує, що ОСОБА_3 вчинив оспорюваний правочин саме під впливом тяжкої для нього обставини (хвороби), яка в подальшому призвела до його смерті і на вкрай обтяжливих для себе умовах, оскільки договір укладений строком на 200 років та з оплатою за користування земельною ділянкою в розмірі 1 (одна) гривня 00 коп. в рік, а також з іншими обтяжливими обмеженнями, встановленими пунктами 4.2, 4.7. та 4.1.4 оспорюваного договору (а.с. 66-69 т. №1).

Не заслуговують на увагу доводи відповідача, що відповідач сплатив ОСОБА_3 оговорену суму в розмірі 30 000,00 гривень за укладення оспорюваного договору, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, що підтверджують ці обставини.

Так, суд наголошує, що ні договір про надання зворотної фінансової допомоги від 06.02.2013 року (а.с. 15 т. № 1), ні договір позики-розписки від 06.08.2014 року (а.с.84т № 1) не свідчать про укладення між сторонами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору емфітевзисуз врахуванням положень якихось інших договорів чи додаткових умов.

Натомість, договір про надання зворотної фінансової допомоги від 06.02.2013 року (а.с15 т. № 1) та договір позики-розписки від 06.08.2014 року (а.с.84т № 1) саме спростовують доводи відповідача про проведення розрахунків за оспорюваним договором емфітевзису. Більш того, договір позики-розписки укладений на умовах зворотності, разом з тим, такої умови не передбачено договором емфітевзису.

Зрештою, у судовому засіданні представник відповідача вказав на відсутність відомостей щодо здійснення ОСОБА_2 оплати за договорм емфітевзису згідно п. 2.1. зазначеного договору.

Доводи представника відповідача про те, що позивачка не послалась на норми законодавства щодо визнання недійсним оспорюваного договору, суд вважає такими, що в даному конкретному провадженні, не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються наступним.

Суд констатує, що саме на суд покладено обов`язок надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц та від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц.

Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту та не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог (висновок Великої Палати Верховного Суду у постановах: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 17 березня 2021 року у справі № 299/396/17).

Крім того, основними принципами цивільного права є справедливість, добросовісність та розумність, які складають основні засади верховенства права, що діє в системі правосуддя України.

Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд також керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі». «Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права» (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Зрештою, позивачка просить визнати недійним договір емфітевзису, укладений 06.08.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , який не відповідає як вимогам Закону, так і принципу справедливості, що зобов`язує суд надати договору відповідну оцінку.

Більш того, суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивачки має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим в разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати.

Більш того, у відповідності до ч. 1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Так, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у даному провадженні містяться вказівки звернути увагу на обставини укладення договору та оцінки доводів позивача щодо наявності в оспорюваному договорі емфітевзису несправедливих умов щодо строку його дії та розміру плати за договором, а також дефекту волі власника земельної ділянки.

Виконавши вказівки Верховного Суду, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, дослідивши усі матеріали справи, оцінивши кожен доданий до справи доказ на предмет його належності та допустимості як окремо, так і надавши належну правову оцінку усім доказам у сукупності, суд робить висновок, що буде дотримано балансу інтересів та принципу справедливості саме у разі визнання недійсним спірного договору емфітевзису, тобто у разі задоволення позовних вимог.

Як наслідок недійсності оспорюваного правочину, наявні також правові підстави для задоволення позовних вимог про скасування його державної реєстрації.

Відповідно до частини 2 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відтак, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, аналізу положень чинного законодавства України, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, з`ясувавши всі обставини справи, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

У контексті вищенаведеного, суд вважає наведене обґрунтування цього рішення достатнім.

На підставі вищевикладеного та керуючись статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 8, 129 Конституції України, статтями 11, 15,16, 203, 204, 215, 229-233, 395, 407, 408, 412, 417, 509, 627, 638 Цивільного кодексу України, статтею 102-1 Земельного кодексу України, статтями 2, 4, 10, 12, 13, 76- 81, 141, 263-268, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору емфітевзису задовольнити.

Визнати недійсним договір № 16 про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), укладений 06.08.2014 року між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , та скасувати його державну реєстрацію.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного рішення: 31.05.2022 року.

Суддя С.В.Мандзюк