Постанова

від 15.02.2023 по справі 380/1066/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №380/1066/19

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/1271/2023

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А.

при секретарі Баллі Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 23 травня 2022 року (суддя Мандзюк С.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору емфітевзису,

встановив:

у серпні 2019 року позивачка звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору емфітевзису земельної ділянки, площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, який укладений 6 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , та скасування його державної реєстрації.

Мотивуючи позовні вимоги, позивачка посилалася на те, що її чоловік - ОСОБА_3 уклав вказаний договір не зі своєї волі, оскільки був введений в оману та вважав, що укладає договір оренди землі з орендарем ОСОБА_4 , а не договір емфітевзису із ОСОБА_1 . Крім того, з умовами договору ОСОБА_3 ознайомлений не був, копію договору йому вручено не було.

Також позивачка зазначала, що ні її чоловік, ні вона не отримували плати за користування земельною ділянкою, а вона не знає чи використовується її земельна ділянка за цільовим призначенням.

Позивачка стверджувала, що після смерті її чоловіка вона успадкувала вказану земельну ділянку, тому просила визнати недійсним вищевказаний договір як такий, що укладений з порушенням встановленого законом порядку.

Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 23 травня 2022 року позов задоволено, визнано недійсним договір №16 про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), укладений 6 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , та скасовано його державну реєстрацію.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволені позовних вимог та стягнути з позивача судові витрати.

Відповідач посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи та наданим доказам, оскільки довідка про хворобу ОСОБА_3 , на яку посилається суд в оскаржуваному рішенні, не містить даних щодо тяжкості хвороби ОСОБА_3 та не може слугувати достовірним доказом, адже вона не відповідає формі медичних облікових документів, затверджених згідно до наказу №1 Міністерства охорони здоров`я України від 8 січня 2004 року «Про удосконалення моніторингу первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини та уніфікації відповідної облікової медичної документації», у вказаній довідці не визначено, кому вона видана, дату її видачі та особу, яка її видала, крім того довідка не містить жодної кваліфікації наведених у ній захворювань, як тяжких чи нетяжких.

Відповідач вважає, що пояснення ОСОБА_4 від 31 березня 2015 року, на які також посилається суд в оскаржуваному рішенні, не можуть бути достовірними доказами, оскільки у судовому засіданні вказана особа не була опитана в якості свідка.

Відповідач стверджує, що оскільки тяжкість хвороби ОСОБА_3 є недоведеною судом, то відсутні підстави для регулювання спірних правовідносин відповідно до частини першої статті 233 ЦК України.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача - адвоката Богуна В.В., який підтримав доводи апеляційної скарги, додавши, що під час розгляду справи судом першої інстанції була подана заява про застосування позовної давності, яка не була врахована судом, пояснення представника позивачки - адвоката Безуглої І.С., яка просила залишити рішення суду без змін та додала, що строки позовної давності позивачкою пропущені не були, оскільки про свої порушені права вона дізналася у 2018 році, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 6 серпня 2014 року між ОСОБА_3 (власник) та ОСОБА_1 (землекористувач) був укладений договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого власник наділив землекористувача правом користування своєю земельною ділянкою, площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, поза межами населеного пункту, строком на 200 років за плату в сумі одна гривня на рік та передав землю згідно акту прийому-передачі від 06 серпня 2014 року (а. с. 66 - 70 т.1).

Також 6 серпня 2014 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 30 000грн, що є еквівалентним 2 441 долару США, про що написав розписку, в якій зазначив, що ці кошти будуть негайно повернуті в разі припинення договору емфітевзису у валюті США.

Підпис ОСОБА_3 у договорі та розписці під час судового розгляду не оспорювався.

31 березня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до прокуратури Тетіївського району з приводу законності оренди та користування його земельною ділянкою ОСОБА_4 .

Згідно висновку Тетіївського РВ ГУ МВС України в Київській області за результатами перевірки заяви від 3 квітня 2015 року, відсутні дані про вчинення кримінального правопорушення при укладенні договору емфітевзису.

У листі від 3 квітня 2015 року рекомендовано ОСОБА_3 спірні питання, пов`язані з орендою землі, вирішувати у судовому порядку (а. с. 11 - 17).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Відповідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 20 червня 2018 року державним нотаріусом Тетїівської районної державної нотаріальної контори Бурлаченко О.Г., ОСОБА_2 є спадкоємцем за заповітом ОСОБА_3 та власником земельної ділянки, площею 2,6145 га, що розташована на території Ненадихівської міської ради Тетіївського району Київської області, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що надані суду докази свідчать про тяжку хворобу ОСОБА_3 на час укладення спірного договору, що саме хвороба змусила ОСОБА_3 укласти спірний договір на вкрай невигідних для себе умовах, тому спірний правочин вчинений ним під впливом тяжкої для нього обставини, що є підставою для визнання його недійсним.

Перевіряючи законність рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. У частинах першій, третій, четвертій вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За змістом статей 626 - 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 102-1 Земельного Кодексу України, у редакції на час укладення спірного договору, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Частиною першою статті 407 ЦК України, в редакції на час укладення спірного договору, право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18.

Скасовуючи попередні судові рішення в даній справі, Верховний Суд у постанові від 19 травня 2021 року зазначив, «що обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилалась на те, що ОСОБА_3 при укладанні договору від 06 серпня 2014 року з його умовами ознайомлений не був, оскільки з 2013 року важко хворів та погано бачив. Оспорюваний договір емфітевзису укладений під впливом тяжкої для ОСОБА_3 обставини, під час хвороби, а також на вкрай невигідних для нього умовах.

Оскаржуючи договір емфітевзису, позивач зазначила про те, що договір укладено строком на 200 років, а плата за користування земельною ділянкою є неприпустимо малою в розмірі одна гривня на рік, що є несправедливими умовами.

Хоча згадуваний вище Закон щодо поширення максимального 50-річного строку дії договору емфітевзису на землі приватної власності набрав чинності лише з 1 січня 2019 року, проте відповідно до пункту 6 частини першої статті третьої ЦК України до загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність.

Враховуючи зазначене суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на обставини укладення договору та не спростували доводів позивача щодо наявності в оспорюваному договорі емфітевзису несправедливих умов щодо строку його дії та розміру плати за договором, а також дефекту волі власника земельної ділянки.»

Згідно частини 1 статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Виходячи з вищевикладеного та враховуючи вказівки Верховного Суду, суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору емфітевзису недійсним, оскільки він укладений на вкрай невигідних умовах для ОСОБА_3 і під впливом тяжкої для нього обставини - у зв`язку із його хворобою і необхідністю грошових коштів для лікування.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги даних висновків суду першої інстанції не спростовують.

Разом з цим, суд першої інстанції не надав оцінки заяві представника відповідача про пропуск позивачкою строку позовної давності, про що зазначено у відзиві на позовну заяву (с.с.26 т.2).

Адвокат Богун В.В. посилається на те, що, виходячи із вказівок Верховного Суду, зазначених у постанові від 19 травня 2021 року, та необхідності встановлення обставин можливого введення в оману ОСОБА_3 , відсутності його волевиявлення, тяжких обставин і справедливості договору, що пов`язано безпосередньо з особою ОСОБА_3 , то позивачкою не дотриманні строки позовної давності при пред`явлені даного позову, який необхідно обраховувати з дня укладення спірного договору.

Дана заява була підтримана представником відповідача під час апеляційного розгляду.

Представник позивачки - адвокат Безугла І.С. вважає, що строк позовної давності необхідно обраховувати з моменту отримання позивачкою свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-

правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (рішення від 20 вересня 2011 року у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»)».

У пункті 137 рішення у справі «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року, Європейським судом з прав людини було зазначено наступне: «Суд вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними».

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Тлумачення статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».

У постанові Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц вказано, що "наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним".

Враховуючи, що підставою для визнання правочину емфітевзису, укладеного 6 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , є укладення договору на вкрай невигідних для ОСОБА_3 умовах та у зв`язку із збігом тяжких обставин - його хвороби та необхідності грошових коштів на лікування, колегія суддів вважає, що строк позовної давності необхідно обраховувати з 6 серпня 2014 року, з дня укладення спірного договору.

Крім того, з наданих суду першої інстанції доказів вбачається, що у березня 2015 року ОСОБА_3 звертався до прокуратури Тетїівського району Київської області із заявою щодо перевірки законності оренди та користування його земельною ділянкою.

Листом начальника Тетіївського РВ ГУМВС України в Київській області від 3 квітня 2015 року, який займався перевіркою заяви ОСОБА_3 , останнього повідомлено, що всі спірні питання, пов`язані з орендою землі, вирішуються у судовому порядку.

Таким чином, з 6 серпня 2014 року ОСОБА_3 був обізнаний про порушення свого права, а з квітня 2015 року був обізнаний про необхідність за захистом свого порушеного права звернутися до суду, однак за життя до суду з відповідним позовом не звернувся.

Позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду з даним позовом, як спадкоємець ОСОБА_3 у серпні 2019 року, однак обґрунтовувала позовні вимоги саме введенням в оману ОСОБА_3 , укладення ним договору на невигідних для нього умовах та у зв`язку із наявністю тяжких обставин - хворобою ОСОБА_3 , якому необхідні були гроші для лікування.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи представника позивачки - адвоката Безуглої І.С. про необхідність обраховувати строки позовної давності з моменту отримання ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину, є необґрунтованими.

Отже, останнім днем закінчення перебігу позовної давності є 6 серпня 2017 року, а з даним позовом позивачка звернулася до суду 7 серпня 2019 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності, а відповідачем до суду першої інстанції було подано обґрунтовану заяву про її застосування.

На вказані обставини не звернув уваги суд першої інстанції і у рішенні не навів обґрунтування незастосування позовної давності.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що у задоволенні позову необхідно відмовити у зв`язку з пропуском позовної давності, строк якої минув, а позивачкою та її представником не наведено поважних причин для поновлення пропущеного строку та не надано доказів їх існування.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при вирішенні даного спору неповно встановлені обставини справи, неправильно застосовані норми матеріального права в частині застосування позовної давності, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із пропуском позивачкою строку позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем під час розгляду справи судом першої інстанції.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 23 травня 2022 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору емфітевзису, відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 8 червня 2023 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.А. Семенюк