Постанова

від 24.05.2022 по справі 520/4451/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

25 травня 2022 року

м. Київ

справа № 520/4451/15-ц

провадження № 61-11451св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи за позовом ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

учасники справи за позовом ОСОБА_2 про визнання недійсними та скасування договорів відступлення права вимоги:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Порто-Франко», Товариство з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 ,

розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_5 , та ОСОБА_4 на постанову Одеського апеляційного суду від 19 травня 2020 року в складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Порто-Франко» (далі - ПАТ АБ «Порто-Франко»), правонаступниками якого на підставі договорів про відступлення права вимоги у порядку черговості стали: Товариство з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР» (далі - ТОВ «ІН-ФАКТОР»),

ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

На обґрунтування позову ПАТ АБ «Порто-Франко» посилалось на те, що 04 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 1163/1-08, відповідно до якого банк взяв на себе зобов`язання видати кредит на поточні потреби в сумі 70 000,00 дол. США на строк з 04 липня 2008 року до 02 липня

2010 року зі сплатою 15 % річних, а позичальник - належним чином використовувати та повернути банку кредит, виплатити відсотки за користування кредитом, комісії відповідно до умов договору та тарифів банку, а також виконати інші зобов`язання в порядку та у строки, визначені договором. В забезпечення зобов`язань ОСОБА_2 за вказаним кредитним договором, 04 липня 2008 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір поруки № 04-07-08/5. Надалі до кредитного договору та договору поруки укладено ряд додаткових угод, якими змінено деякі пункти договорів.

Зобов`язання за кредитним договором у визначений строк відповідач

ОСОБА_2 не виконала, на момент звернення до суду у неї була наявна заборгованість, в зв`язку із чим банк звернувся до суду за захистом своїх прав.

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ПАТ АБ «Порто-Франко», ТОВ «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсними та скасування договорів відступлення права вимоги.

На обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначала, що протягом дії кредитного договору вона з метою погашення кредиту сплатила загальну суму понад 96 000,00 дол. США, але наприкінці 2014 року - на початку 2015 років розпочалась ліквідація ПАТ АБ «Порто-Франко». На виконання рішення Правління Національного банку України від 30 січня 2015 року № 67 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ АБ «Порто-Франко» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 30 січня

2015 року № 19 «Про початок процедури ліквідації АБ «Порто-Франко»

та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АБ «Порто-Франко» призначено Красюка І. І. У той час, коли розпочалась процедура ліквідації, банк не приймав чергових платежів і у ОСОБА_2 утворилася заборгованість з погашення кредиту, надалі необґрунтовано було нараховано значну суму пені, у зв`язку із чим позичальник не змогла виконувати належним чином зобов`язання за кредитним договором.

Також ОСОБА_2 вказувала, що вона неодноразово зверталася до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку Красюка І. І. та до виконавчої дирекції Фонду з пропозицією погасити заборгованість з невеликим дисконтом, але ліквідатор повідомив, що банк у цьому не зацікавлений.

Надалі ОСОБА_2 дізналась про існування договорів про відступлення банком права вимоги почергово ТОВ «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про які нові кредитори боржника не повідомили. Позивач вважала, що зазначені договори містять ознаки факторингу та укладені всупереч нормам законодавства, порушують її права.

Протокольною ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 09 листопада 2017 року як правонаступника ПАТ АБ «Порто-Франко» до участі у справі залучено ОСОБА_1 . Згідно з інформацією, яка міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань,

18 жовтня 2019 року було внесено запис до реєстру № 15561110049003068 про державну реєстрацію припинення ПАТ АБ «Порто-Франко» як юридичної особи.

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 09 листопада 2017 року об`єднано в одне провадження цивільну справу № 520/4451/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором із цивільною справою № 520/9886/17 за позовом ОСОБА_2 до ПАТ АБ «Порто-Франко», ТОВ «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсними та скасування договорів відступлення права вимоги.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 18 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в солідарному порядку на користь ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі

27 353,23 дол. США, що на день ухвалення рішення за курсом Національного банку України становило 766 711,04 грн.

У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь держави судовий збір в розмірі 3 654,00 грн у рівних частках.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ПАТ АБ «Порто-Франко» у редакції позовної заяви від 30 березня 2015 року знайшли своє підтвердження під час судового розгляду справи, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не надано суду належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог. При цьому ОСОБА_2 не заперечувала обставин про те, що кредит в ПАТ АБ «Порто-Франко» вона отримувала та певний час сплачувала належні відповідно до договору платежі, тобто належним чином виконувала умови укладеного договору, не оспорюючи його умов та погоджуючись з ними.

Суд виходив з того, що спірні договори є оплатними договорами відступлення права вимоги, а не договорами факторингу, оскільки за укладеними договорами жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а також спірні договори не є договорами про надання фінансової послуги в розумінні норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Суд вважав, що заміна кредитора у зобов`язанні відбулась правомірно та на теперішній час кредитором

у зобов`язанні за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08

є ОСОБА_1 .

Посилання ОСОБА_2 на те, що її не було повідомлено про відступлення права вимоги, вважав обґрунтованими, проте ці обставини не можуть бути підставою для визнання спірних договорів недійсними. Відповідно до частини другої статті 516 ЦК України якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням. Оскільки при відступленні права вимоги не відбувається припинення або зміна зобов`язання, а лише змінюється кредитор у відповідному зобов`язанні, факт неповідомлення ОСОБА_2 щодо відступлення прав вимоги жодним чином не порушує її прав, в зв`язку з чим позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання договорів про відступлення права вимоги недійсними задоволенню не підлягають.

Доводи ОСОБА_2 про те, що позивач ОСОБА_1 як фізична особа не має права нараховувати відсотки суд вважав такими, що не стосуються предмету спору, оскільки позивач підтримує позовні вимоги, заявлені 30 березня 2015 року ПАТ АБ «Порто-Франко», тобто всі відсотки, які просить стягнути позивач, були нараховані ще первісним кредитором (банком). Арґумент відповідача щодо зменшення розміру неустойки суд вважав необґрунтованим, оскільки вважав, що згідно з наданим розрахунком заборгованості підстав для застосування норми частини третьої статті 551 ЦК України немає.

Постановою Одеського апеляційного суду від 19 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 18 січня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсними та скасовано:

договір про відступлення прав вимоги № 24, укладений 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ТОВ «ІН-ФАКТОР» про право вимоги за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 ;

договір про відступлення права вимоги за іпотечними договорами, укладений 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ТОВ «ІН-ФАКТОР», посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. Л., зареєстрований в реєстрі за № 3949, про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К та зареєстрованим в реєстрі за № 4786;

договір про відступлення права вимоги від 03 грудня 2016 року, укладений між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_4 про право вимоги за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 ;

договір про відступлення права вимоги за іпотечними договорами, укладений 03 грудня 2016 року між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу

Вдовіною Л. Л., зареєстрований в реєстрі за № 3950, про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К. та зареєстрованим в реєстрі за № 4786;

договір про відступлення прав вимоги, укладений 06 березня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про право вимоги за кредитним договором від

04 липня 2008 року № 1163/1-08, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 ;

договір про відступлення права вимоги за іпотечними договорами від

06 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. Л., зареєстрований в реєстрі за № 724, про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К. та зареєстрованим в реєстрі за № 4786.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 04 липня 2008 року

№ 1163/1-08, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 , відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі

3 654,00 грн.

Стягнуто з ТОВ «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 у рівних частках з кожного на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 6 441,00 грн.

Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що позовні вимоги ПАТ АБ «Порто-Франко» у редакції позовної заяви від 30 березня 2015 року знайшли своє підтвердження під час розгляду справи. Разом з цим, дійшовши обґрунтованого висновку щодо наявності саме у ПАТ АБ «Порто-Франко» права на стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки доводам ОСОБА_2 про наявність підстав для визнання недійсними та скасування договорів відступлення права вимоги. Таким чином, суд першої інстанції помилково вважав, що заміна кредиторів у зобов`язанні за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08 відбулась правомірно.

Суд апеляційної інстанції вважав, що право брати участь у проведенні конкурсу з реалізації майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами мають виключно банки та фінансові установи, які мають ліцензії на право надання кредитів.

Оскільки нормами законодавства передбачено таку підставу для визнання правочину недійсним як відсутність ліцензії, апеляційний суд дійшов висновку про визнання недійсними та скасування укладеного 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ТОВ «ІН-ФАКТОР» договору № 24 про відступлення прав вимоги, за яким в порядку та на умовах, визначених цим договором, банк відступив новому кредитору належні банку, а новий кредитор набув права вимоги банку до позичальників, заставодавців та поручителів, зазначених у додатку № 1 до цього договору, включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників або інших осіб, до яких перейшли обов`язки боржників, за кредитними договорами (договорами про надання кредиту), договором іпотеки з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру у додатку № 1 до цього договору, та укладений 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ТОВ «ІН-ФАКТОР» договір про відступлення права вимоги за іпотечними договорами, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіною Л. Л., відповідно до умов якого цедент ПАТ АБ «Порто-Франко» передав, а цесіонарій ТОВ «ІН-ФАКТОР» прийняв права вимоги за договором іпотеки від 04 липня 2008 року, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 .

При цьому факт встановлення недійсності вказаних договорів, укладених між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ТОВ «ІН-ФАКТОР», свідчить про відсутність у ТОВ

«ІН-ФАКТОР» права на укладання будь-яких правочинів у подальшому, а тому має наслідком визнання недійсними та скасування договорів, які надалі укладались товариством.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки він не набув право на звернення до суду із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та задоволення позову ОСОБА_2 про визнання недійсними та скасування договорів відступлення права вимоги, оскільки оспорювані договори, укладені з порушенням норм закону, особою, яка не мала права на придбання права вимоги та його реалізації надалі.

Аргументи учасників справи

У серпні 2020 року представник ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду,

а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що:

задоволення вимоги про визнання договору недійсним особи, яка не є стороною договору, без доведення факту порушення її прав, є протиправним. Апеляційний суд визнав недійсними договори на підставі позову особи, яка не є стороною оспорюваних договорів, при цьому особа не довела порушення цими договорами її прав та інтересів;

згідно з статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Визнаючи договори недійсними, апеляційний суд послався на норми Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку (прийняте рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від

05 липня 2012 року № 2) та розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18 жовтня 2005 року № 4802 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами». Проте у позовній заяві та в апеляційній скарзі ОСОБА_2 не зазначала про порушення норм вказаних правових актів. Таким чином, суд апеляційної інстанції фактично самостійно змінив підстави позову ОСОБА_2 .

У жовтні 2020 року від представника ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Зазначає, що ОСОБА_2 не є стороною оспорюваних правочинів, проте вона заінтересована особа, оскільки предметом оспорюваних договорів відступлення прав вимоги є право вимоги саме до ОСОБА_2 за кредитним договором від 04 липня 2008 року та за іпотечним договором від 04 липня 2008 року. Інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину (право вимоги за кредитним та іпотечним договорами) перебував у власності конкретної особи,

а саме у ПАТ АБ «Порто-Франко», оскільки від цього залежить подальша можливість реалізації ОСОБА_2 її прав. З огляду на вказане, ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання недійсними укладених договорів про відступлення права вимоги за кредитним договором від 04 липня 2008 року, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 , та про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 , оскільки вважає оспорювані правочини такими, що вчинені всупереч нормам закону, а також вказує на те, що ці договори порушують її права та інтереси.

Суд апеляційної інстанції правильно встановив, що відповідно до імперативних норм право брати участь у проведенні конкурсу з реалізації майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами мають виключно такі банки та фінансові установи, що мають ліцензії на право надання кредитів. Оскільки законодавством передбачено таку підставу для визнання правочину недійсним як відсутність ліцензії, суд дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсними та скасуванню укладених договорів про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечними договорами.

У жовтні 2020 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що:

про засідання апеляційного суду, яке відбулось 19 травня 2020 року та в якому було ухвалено оскаржену постанову, його не повідомлено належним чином;

у позові ОСОБА_2 не посилалась на факт укладення договору про відступлення права вимоги з ТОВ «ІН-ФАКТОР», у якого не було відповідної ліцензії. Суд апеляційної інстанції, застосувавши норму статті 227 ЦК України та визнавши договір відступлення права вимоги недійсним, порушив норму статті 13 ЦПК України, у якій закріплено принцип диспозитивності, за яким право визначати підставу позову належить позивачу. Таким чином, всупереч частині шостій статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції розглянув підставу позову, що не була предметом розгляду у суді першої інстанції;

суд апеляційної інстанції не врахував обставин, які мають преюдиційний характер і встановлені рішенням суду. Зокрема, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2017 року у справі № 520/1185/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10серпня 2018 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано предметом іпотеки за іпотечним договором від 04 липня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К. за реєстровим № 4786, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 441,3 кв. м, що знаходиться на земельній ділянці за тією ж адресою площею 0.0586 га, кадастровий номер 5110136900:33:008:0048. У вказаній справі встановлювались та досліджувались обставини правової природи договору відступлення права вимоги, при цьому суди відхилили доводи представника ОСОБА_2 щодо недійсності цих договорів;

апеляційний суд дійшов помилкового висновку щодо необхідності отримання ліцензії ТОВ «ІН-ФАКТОР» для укладення спірного договору відступлення права вимоги від 03 грудня 2016 року;

доказів порушення прав або законних інтересів ОСОБА_2 укладенням договорів відступлення права вимоги між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ТОВ

«ІН-ФАКТОР» від 03 грудня 2016 року та про відступлення права вимоги за кредитним договором та за іпотечним договором, укладені між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_4 від 06 березня 2017 року матеріали справи не містять, оскільки ОСОБА_2 не є стороною спірних договорів та право вимоги на кошти, які сплачуються за кредитним договором у неї відсутнє.

У жовтні 2020 року від ОСОБА_4 надійшли письмові пояснення щодо касаційної скарги ОСОБА_1 . Наголошує, що вважає її доводи обґрунтованими,

а постанову суду апеляційної інстанції такою, що підлягає скасуванню.

У позовній заяві ОСОБА_2 вказувала як на підставу недійсності спірного договору відступлення права вимоги лише на недотримання під час його укладення вимог статей 203, 215, 1077 ЦК України, а також частини другої статті 1 Конвенції УНІДРУА. Водночас суд апеляційної інстанції задовольнив позов з підстав недійсності правочину, передбаченого статтею 227 ЦК України, на яку як на підставу свого позову ОСОБА_2 не посилалась. У частинах першій, шостій статті 367 та частині першій статті 368 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги та в межах заявлених позовних вимог. Змінювати за власним розсудом предмет і підставу позову суд апеляційної інстанції не уповноважений. Таким чином, всупереч частині шості статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції розглянув підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Доказів порушення прав або законних інтересів ОСОБА_2 укладенням договорів відступлення права вимоги між ПАТ АБ «Порто - Франко» та ТОВ

«ІН-ФАКТОР» від 03 грудня 2016 року та про відступлення права вимоги за кредитним договором та за іпотечним договором, укладених між ТОВ

«ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_4 06 березня 2017 року, матеріали справи не містять.

У грудні 2020 року від представника ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 , в якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 мотивований тим, що:

розгляд справи судом апеляційної інстанції відбувся у судовому засіданні

19 травня 2020 року без участі відповідача ОСОБА_4 з дотриманням усіх процесуальних норм, оскільки його було належним чином повідомлено про місце та час розгляду справи, що підтверджується матеріалами справи;

вимоги про визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги, що оскаржуються у цій справі, ОСОБА_2 у межах справи № 520/1185/16-ц не заявлялися, дійсність та правову природу таких договорів суди не досліджували, про що безпосередньо свідчать тексти судових рішень у вказаній справі, на які посилається особа, яка подала касаційну скаргу. Таким чином, посилання на обставини, що мають преюдиційний характер і встановлені рішенням суду, не заслуговують на увагу;

у пункті 5.11. розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку встановлено, що право брати участь в проведенні конкурсу з реалізації майна банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами мають право виключно банки та фінансові установи, які мають ліцензії на право надання кредитів. Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку не містить жодних виключень щодо того, що учасник конкурсу може не мати ліцензії на право надання кредитів чи цей документ може бути замінений іншим. При цьому, наявність у статуті та додатку до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи ТОВ «ІН-ФАКТОР» вказівки про право надання кредитів за рахунок власних коштів не дозволяє відступати від вимог Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку. Суд апеляційної інстанції правильно встановлено, що відповідно до імперативних правил, право брати участь у проведенні конкурсу з реалізації майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами мають виключно такі банки та фінансові установи, які мають ліцензії на право надання кредитів. Оскільки нормами законодавства передбачено таку підстава для визнання правочину недійсним як відсутність ліцензії, апеляційний суд дійшов правильного висновку про визнання недійсними та скасування укладених договорів про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечними договорами;

сторони спірних договорів уклали угоди, внаслідок яких право на вимогу іпотечного майна від банку перейшло до фізичної особи. Водночас оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу такого права, який формально є правильним, проте за змістом він приховує дійсні наміри сторін;

ОСОБА_2 не є стороною оспорюваних правочинів, проте вона

є заінтересованою особою, оскільки предметом оспорюваних договорів відступлення прав вимоги є право вимоги до неї за кредитним договором від

04 липня 2008 року та за іпотечним договором від 04 липня 2008 року. Інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину (право вимоги за кредитним та іпотечним договорами) перебував у власності конкретної особи,

а саме у ПАТ АБ «Порто-Франко».

У січні 2021 року від ОСОБА_4 надійшла відповідь на відзив, в якій просить його касаційну скаргу задовольнити.

На позивача покладений обов`язок обґрунтувати свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси порушуються укладанням спірних договорів, а тому потребують захисту. Отже, визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, а в разі відсутності такого порушення у позові має бути відмовлено. З урахуванням норми частини першої статті 516 ЦК України, право боржника ОСОБА_2 заміною кредитора

у зобов`язанні в результаті укладення договорів відступлення права вимоги не було порушено.

Доводи ОСОБА_2 , викладені у відзиві на касаційну скаргу, щодо порушення порядку проведення аукціону з реалізації майна (права вимоги) неплатоспроможного банку є необґрунтованими, оскільки: по-перше, позивач не оспорювала результати аукціону з реалізації права вимоги; по-друге, стороною під час цитування спотворено зміст пункту 5.11 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку.

У лютому 2021 року від ОСОБА_2 надійшло заперечення на відповідь на відзив, в якому вона просить під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_4 не брати до уваги доводи та аргументи, що містяться у його відповіді на відзив.

Зазначає, що Верховний Суд не зобов`язаний і не повинен надавати оцінки аргументам особи, яка подала касаційну скаргу, викладеним у відповіді на відзив, та не може приймати до уваги доводи і аргументи учасників справи по суті спору, які не наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї. Такий висновок викладено

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі

№ 757/13243/17.

У квітні 2022 року від ОСОБА_4 надійшло письмове пояснення, в якому він просить його касаційну скаргу задовольнити.

Вказує, що між ПАТ АБ «Порто-Франко» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Красюка І. І та ТОВ «ІН-ФАКТОР» було укладено саме договір купівлі - продажу прав вимоги, який передбачено частинами другою, четвертою статті 656 ЦК України. Суд апеляційної інстанції не врахував, що стороною договору провідступлення права вимоги, який укладено 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і ТОВ «ІН-ФАКТОР» є неплатоспроможний банк.При цьому положення нормативно-правових актів, якими врегульовано банку, допускають продаж майна банку, який перебуває на стадії виведення із ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами і договорами забезпечення виконання зобов`язання на конкурсних засадах.

ТОВ «ІН-ФАКТОР» не набував права на здійснення фінансових операцій відносно боржника, оскільки за умовами договору купівлю-продаж майнових прав у нього виникло лише право вимагати виконання зобов`язань у розмірі та обсязі, які існували на момент укладення цього договору.

Доводи ОСОБА_2 , які викладені у відзиві на касаційну скаргу, про необхідність застосування у спірних правовідносинах правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах

№ 909/968/16 та № 465/646/11, є необґрунтованими, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) відступили від правових висновків із застосування норми права, викладених у зазначених постановах Верховного Суду.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 .

Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 22 вересня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. При цьому апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі № 759/9947/16-ц, від 17 квітня 2019 року у справі

№ 442/134/15-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 367/7135/16-ц. Також представник ОСОБА_1 посилається на правову позицію Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі №6-605цс16. Таким чином, доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

В ухвалі Верховного Суду від 24 листопада 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження є порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Зокрема, апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі

№ 220/421/17, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, від 31 липня

2019 року у справі № 910/4816/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 522/9066/16 і судове рішення ухвалено з порушенням пункту 5 частини першої, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Отже, доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Фактичні обставини справи

16 травня 2008 року ОСОБА_2 звернулась до АКБ «Порто-Франко» із заявою про надання кредиту в сумі 80 000,00 дол. США строком на 84 місяці на господарські потреби.

04 липня 2008 року між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 1163/1-08, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби в сумі 70 000,00 дол. США строком з 04 липня 2008 року до

02 липня 2010 року зі сплатою 15 % річних.

До вказаного кредитного договору сторонами були укладені також додаткові угоди, а саме: додаткова угода від 02 липня 2010 року № 1; додаткова угода від

10 квітня 2012 року № 2; додаткова угода від 18 травня 2013 року № 3; додаткова угода від 03 липня 2013 року № 4; додаткова угода від 13 грудня 2013 року № 5. Цими додатковими угодами змінювались умови щодо графіку погашення кредитних зобов`язань ОСОБА_2 та строку кредитування. При цьому, сторонами у додатковій угоді № 4 було узгоджено та закріплено, що кредит надається з 04 липня 2008 року до 03 липня 2015 року.

04 липня 2008 року між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_6 укладено договір поруки № 04-07-08/5, відповідно до якого поручитель зобов`язався перед кредитором відповідати в повному обсязі за своєчасне й повне невиконання зобов`язань ОСОБА_2 за кредитним договором від 04 липня 2008 року

№ 1163/1-08 в сумі 70 000,00 дол. США зі сплатою 15 % річних.

До вказаного договору поруки сторонами також були укладені додаткові угоди, а саме: додаткова угода від 02 липня 2010 року № 1; додаткова угода від 02 липня

2013 року № 2.

Крім того, 04 липня 2008 року між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К. та зареєстрований в реєстрі за № 4786. Цим договором забезпечено вимоги іпотекодержателя за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08. Предметом іпотеки є нерухоме майно: земельна ділянка для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0586 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Стосовно вказаного іпотечного договору між сторонами існує спір, який був предметом іншого судового провадження. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2017 року у справі № 520/1185/16-цвизнано предметом іпотеки за іпотечним договором від 04 липня 2008 року житловий будинок загальною площею 441,3 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за тією ж адресою площею 0,0586 га, кадастровий номер 5110136900:33:008:0048. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 серпня 2017 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 14 лютого 2017 року залишено без змін.

На підтвердження позовних вимог при поданні позовної заяви ПАТ АБ «Порто-Франко» надано розрахунок заборгованості ОСОБА_2 від 28 травня 2015 року, відповідно до якого загальна заборгованість за кредитом становить

27 353,23 дол. США, з них: заборгованість за кредитом - 17 882,80 дол. США, заборгованість за відсотками - 1 996,88 дол. США, пеня за виникнення простроченої заборгованості за відсотками та кредитом - 7 473,55 дол. США.

ОСОБА_2 не заперечувала, що отримала кредит у ПАТ АБ «Порто-Франко» та певний час сплачувала передбачені кредитним договором платежі, тобто належним чином виконувала умови укладеного договору, не оспорюючи його умов та погоджуючись із ними.

ОСОБА_2 зверталась до суду з позовом про визнання кредитного договору та іпотечного договору недійсними. Рішенням Приморського районного суду

м. Одеси від 06 листопада 2018 року у справі № 522/5760/16-ц відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 .

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 30 січня 2015 року «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Порто-Франко» виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 30 січня 2015 року № 19 «Про початок процедури ліквідації АБ «Порто-Франко» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ АБ «Порто-Франко» та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АБ «Порто-Франко» Красюка І. І.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційних скарг з таких мотивів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор

у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Тобто відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора

в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (частина третя статті 656 ЦК України); (б) дарування (частина друга статті 718 ЦК України); (в) факторингу (глава 73 ЦК України).

За змістом частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі

№ 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зроблено висновок, що «договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються. Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак. […] Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому. Зміст зобов`язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу. Судами встановлено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор), який перебуває у процедурі ліквідації, та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 958-Ф, за яким банк шляхом продажу відступив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором. Із наведеного вбачається, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов`язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації. Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу. […] Відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації». Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2021 року у справі № 711/3008/20 (провадження № 61-1719св21).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 200/5013/17 (провадження № 61-4050св21) вказано, що «уцивільному законодавстві не передбачено можливості скасування договору купівлі-продажу транспортного засобу. В ЦК України закріплено тільки можливість пред`явити позовну вимогу про визнання правочину недійсним. З огляду на викладене в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про скасування договору купівлі-продажу спірного автомобіля слід було відмовити з огляду на обрання позивачкою неефективного способу захисту в цій частині».

У справі, що переглядається:

ОСОБА_2 зверталась до суду з позовом до ПАТ АБ «Порто-Франко», ТОВ «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсними та скасування договорів відступлення права вимоги;

договір про відступлення прав вимоги № 24, укладений 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» і ТОВ «ІН-ФАКТОР» про право вимоги за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 ;

договір про відступлення права вимоги за іпотечними договорами, укладений 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» і ТОВ «ІН-ФАКТОР», посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. Л., зареєстрований в реєстрі за № 3949, про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_2 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К та зареєстрованим в реєстрі за № 4786;

оспорювані договори про відступлення прав вимоги за кредитним договором та про відступлення права вимоги за іпотечними договорами укладені 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» і ТОВ «ІН-ФАКТОР» у процесі ліквідації за результатами проведення аукціону з реалізації активів неплатоспроможного банку;

договір про відступлення прав вимоги, укладений 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» і ТОВ «ІН-ФАКТОР» про право вимоги за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08, не є договором факторингу,

а тому не може бути визнаний недійсним з підстав відсутності у ТОВ «ІН-ФАКТОР» відповідної ліцензії.

Отже, апеляційний суд зробив помилковий висновок про наявність підстав для визнання недійсним як договору про відступлення прав вимоги, укладеного 03 грудня 2016 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» і ТОВ

«ІН-ФАКТОР» про право вимоги за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08, так і наступних договорів як похідних.

Натомість суд першої інстанції зробив правильний висновок, що підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсними та скасування договорів відступлення права вимоги відсутні, проте помилився щодо мотивів відмови у позові. Крім того, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_2 , пред`явивши вимоги про скасування договорів про відступлення прав вимоги, обрала неефективний спосіб захисту порушеного права.

За таких обставин постанова апеляційного суду в частині відмови в задоволенні вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПАТ АБ «Порто-Франко»,

ТОВ «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсними та скасування договорів відступлення права вимоги підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції у відповідній частині зміні, у спосіб викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови касаційного суду.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, шостою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

У справі, що переглядається:

ПАТ АБ «Порто-Франко», правонаступником якого є ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , зазначав, що у відповідачів існує заборгованість за кредитним договором, яка підлягає стягненню у судовому порядку;

апеляційний суд при відмові в задоволенні позову ОСОБА_1 , вважав, що оспорені договори про відступлення права вимоги є недійсними, а тому не розглядав його вимоги за первісним позовом про стягнення кредитної заборгованості по суті.

За таких обставин постанова апеляційного суду в частині вирішення вимог за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягає скасуванню, а справа у цій частині - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Аргумент касаційної скарги ОСОБА_4 щодо його неповідомлення про розгляд справи апеляційним судом спростовується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 6, а. с. 7), яким підтверджено факт отримання ним 07 лютого 2020 року повідомлення про судове засідання апеляційного суду 19 травня 2020 року.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також

у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційних скарг з урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2021 року у справі № 711/3008/20 (провадження № 61-1719св21) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі

№ 200/5013/17 (провадження № 61-4050св21) дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що: касаційні скарги необхідно задовольнити частково; постанову апеляційного суду скасувати; рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог за зустрічним позовом змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції постанови суду касаційної інстанції; справу в частині вимог за первісним позовом направити на новий розгляд до апеляційного суду.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_5 , задовольнити частково.

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 19 травня 2020 року скасувати.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 18 січня 2019 року в частині відмови в задоволенні вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Порто-Франко», Товариства з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсними та скасування договорів відступлення права вимоги змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Справу № 520/4451/15-ц в частині вимог за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 19 травня 2020 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. І. Крат Судді:Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук