Постанова

від 31.05.2022 по справі 559/2587/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

01 червня 2022 року

м. Київ

справа № 559/2587/19

провадження № 61-1059св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ),

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики як удаваного правочину, вчиненого під впливом обману,

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року у складі судді Венгерчук А. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимків С. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на свою користь неповернуту частину позики, загальний розмір якої становить 170 000,00 дол. США, та 3 % річних у розмірі 4 387,40 дол. США.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_2 посилався на те, що 01 червня 2016 року між ним і ОСОБА_3 був укладений договір позики, за умовами якого позичальник взяв у борг грошові кошти у сумі 200 000,00 дол. США з терміном повернення до 01 грудня 2021 року з графіком щомісячого погашення. На підтвердження отримання грошових коштів позичальник склав розписку.

В установлений строк ОСОБА_3 не виконав належним чином зобов`язань, взятих на себе за договором позики, суму позики не повернув, на звернення зробити це добровільно не реагував. Загальна сума коштів, які відповідач мав повернути позивачу за договором позики, становить 203 000,00 дол. США.

У зв`язку з цим позивач вимагав дострокового повернення частини позики та 3 % річних на суму заборгованості і надав відповідний розрахунок, згідно з яким нарахування здійснені з 01 січня 2019 року до 11 листопада 2019 року, тобто за 314 днів, та становлять 4 387,40 дол. США.

У лютому 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ним та ОСОБА_2 , як удаваний правочин, вчинений під впливом обману.

Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_3 посилався на те, що договору позики сторони не укладали і ніяких коштів йому ніхто не передавав. Справжня воля сторін цього удаваного правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені розпискою. Розписка фактично була гарантією того, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Штерн» (далі - ТОВ «Штерн»), керівником якого був він, належним чином виконає зобов`язання за майбутнім договором щодо надання послуг вантажним автотранспортом під час капітального ремонту автомобільних доріг у Харківській області. Оскільки ОСОБА_2 обіцяв йому співпрацю за офіційним договором тривалістю у п`ять років, то і виконання умов за розпискою було також передбачено на п`ятирічний період - до кінця 2021 року.

Таким чином, між сторонами за домовленістю наставали інші права та обов`язки, ніж ті, що передбачені цим удаваним правочином (розпискою). Зазначає, що за цією розпискою (як стверджує ОСОБА_2 - договором позики) вони приховували зовсім інший правочин. За своєю суттю той правочин, який вони таким чином мали намір приховати, містив ознаки і договору поруки, і договору гарантії. У зв`язку з цим просив у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Острозький районний суд Рівненської області рішенням від 25 травня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_3 задовольнив. Визнав недійсним договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на суму 200 000,00 дол. США як удаваний правочин, що був вчинений під впливом обману.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що вимоги первісного позову є недоведеними, оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 некоректні та передчасні, розрахунки заборгованості є неправильними, а зміст позову та його вимоги не узгоджені представником із самим позивачем, адже в судовому засіданні ОСОБА_2 підтвердив, що не підтримує деякі позовні вимоги і навіть не знає, що у його позові заявлені вимоги про стягнення ще й 3 % річних, що свідчить про відсутність дійсного волевиявлення позивача на стягнення цих сум. Розрахунок 3 % річних за договором є неправильним, оскільки нарахування здійснено на іншу частину суми, за якою не настали строки платежу. За змістом розписки, борг мав би віддаватися до грудня 2021 року, тобто навіть якби припустити, що договір позики мав місце, то строк цього договору ще не закінчився і вимога про стягнення коштів є передчасною. Крім того, вимагаючи повернути кошти, позивач не просив розірвати договір позики чи припинити його дію, тобто самі по собі позовні вимоги є некоректними.

Задовольняючи зустрічний позов, місцевий суд виходив з того, що договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на суму 200 000,00 дол. США, є удаваним правочином, оскільки його було вчинено для приховання іншого правочину, який насправді вчинили. Цей правочин є дією двох осіб, спрямованою на набуття зовсім інших цивільних прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені договором позики. Він насправді містив елементи договорів поруки та гарантії і не передбачав прав та обов`язків, які були б характерними для договору позики. Тобто вчинений так званий договір позики насправді є удаваним правочином. Крім того, цей удаваний правочин сам по собі був вчинений під впливом обману зі сторони ОСОБА_2 .

При цьому суд вважав, що позивачу за зустрічним позовом було запропоновано надання послуги на умовах, викладених у нечіткий та незрозумілий спосіб, без надання доступної інформації, необхідної для здійснення замовником свідомого вибору при укладенні договору, тобто такий правочин був укладений під впливом обману, не спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. Неповідомлення ОСОБА_3 до укладення договору всіх істотних умов договору та негативних наслідків, пов`язаних з виконанням цього договору, зокрема позики грошових коштів, суд визнав обставинами, які мають істотне значення при укладанні договору та за відсутності яких можна вважати, що правочин позивачем не був би укладений.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Рівненський апеляційний суд постановою від 16 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовив.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що вимоги первісного та зустрічного позовів є необґрунтованими та недоведеними, оскільки ОСОБА_2 не надав суду належних та допустимих доказів щодо фактичного передання ОСОБА_3 грошових коштів 01 червня 2016 року у сумі 200 000,00 дол. США.

У зв`язку з доведенням того факту, що грошові кошти за договором позики не передавалися (безгрошовість розписки), суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору позики недійсним з огляду на те, що цей договір не був укладеним.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У січні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року в частині відмови у задоволенні первісного позову і в цій частині ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 та постановах Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 531/152/19, від 29 квітня 2021 року у справі № 154/3667/19, від 24 березня 2021 року у справі № 478/1054/18.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що в укладеному між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договорі позики визначено всі істотні умови договору та зазначено, що ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 200 000,00 дол. США. Ця обставина спростовує посилання суду апеляційної інстанції на те, що договір не було укладено, оскільки не доведено факту передання коштів. Крім того, суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки послідовним та логічним поясненням ОСОБА_2 щодо обставин передання коштів. ОСОБА_2 на підтвердження передання ОСОБА_3 коштів надав належний та допустимий доказ - розписку боржника. Водночас суди першої та апеляційної інстанції зазначили, що ОСОБА_2 не довів факту наявності у нього коштів, які передано в позику, та побудували свої рішення на припущенні про те, що в ОСОБА_2 на момент укладення договору позики не було коштів у розмірі, який зазначено у розписці. Будь-яких доказів того, що в ОСОБА_2 на момент укладення договору позики не було коштів у розмірі, який зазначено у розписці, матеріали справи не містять. Відомості з ДФС не можуть бути таким доказом, оскільки вони відображають лише розмір заробітної плати, отриманої ОСОБА_2 під час роботи в Україні за період з 20 серпня 2008 року до 29 червня 2017 року. Однак ці відомості не відображають інших доходів ОСОБА_2 , які не є заробітною платою, як і не відображають доходів, отриманих у період до 20 серпня 2008 року.

У лютому 2022 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначив, що ОСОБА_2 намагається переконати суд в тому, що сам факт існування розписки від 01 червня 2016 року вказує на наявність реального факту укладення договору позики. Водночас розписка від 01 червня 2016 року насправді була написана з іншою метою та не відображає реальних правовідносин сторін. Договору позики він з ОСОБА_2 ніколи не укладав і грошових коштів у нього в борг не брав.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

28 січня 2022 року справа № 559/2587/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що 01 червня 2016 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір позики, якій оформлено у письмовій формі у вигляді розписки, що містить особистий підпис відповідача. Згідно з розпискою ОСОБА_3 узяв у борг грошові кошти в сумі 200 000,00 дол. США з терміном повернення до 01 грудня 2021 року.

ОСОБА_3 , заперечуючи проти первісного позову, посилався на відсутність факту передання йому позивачем будь-яких готівкових коштів у розмірі 200 000,00 дол. США та обов`язку з їх повернення, оскільки розписка була написана з метою гарантії виконання послуг за майбутнім договором ТОВ «Штерн» про надання послуг автотранспортом під час капітального ремонту автомобільних доріг у Харківській області. Також заперечує і факт повернення позивачу будь-яких коштів за розпискою. Зазначає, що в ОСОБА_2 не було в наявності таких грошових коштів.

ОСОБА_2 є громадянином Республіки Молдова. Працював на території України у період з 20 серпня 2008 року до 29 червня 2017 року на підприємстві «Тодіні Конструціоні Дженералі С. П. А.» та отримував заробітну плату, однак, як відомо з інформації ДФС України, таких коштів недостатньо для надання позики у зазначеному розмірі. Будь-яких інших відомостей про наявність у позивача коштів, розміщених на банківських рахунках, та/або готівкових коштів, які були б достатніми для надання ним позики відповідачу, матеріали справи не містять. Клопотання про витребування судом його річної податкової декларації, в якій зазначаються доходи з джерелом їх походження в Україні та іноземні доходи (підпункт 170.10.4 пункту 170.4 статті 170 Податкового кодексу України) ОСОБА_2 не заявляв.

Апеляційний суд також вважав, що посилання представника ОСОБА_2 на те, що готівкові кошти були у нього від продажу квартири в Республіці Молдова, не знайшли свого підтвердження. Крім того, повноважний представник позивача в судовому засіданні не пояснив суду, коли та за яких умов були передані кошти безпосередньо готівкою відповідачу, їх джерело та легальність походження. Суд з урахуванням положень про доказування, визначених у статтях 76, 78, 79, 81 ЦПК України, дійшов висновку, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів щодо фактичного передання відповідачу коштів 01 червня 2016 року у сумі 200 000 дол. США.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Частиною першою статті 527 ЦК України визначено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц (провадження № 61-42076св18).

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 369/12376/17 (провадження № 61-4966св20).

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні первісного позову, апеляційний суд виходив з недоведеності цих вимог, оскільки ОСОБА_2 не надав суду належних та допустимих доказів щодо фактичного передання ОСОБА_3 грошових коштів 01 червня 2016 року у розмірі 200 000,00 дол. США. При цьому апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_2 працював на території України у період з 20 серпня 2008 року до 29 червня 2017 року на підприємстві «Тодіні Конструціоні Дженералі С. П. А.» та отримував заробітну плату, однак, як відомо з інформації ДФС України, таких коштів недостатньо для надання позики у зазначеному розмірі. Будь-яких інших відомостей про наявність у позивача коштів, розміщених на банківських рахунках та/або готівкових коштів, які були б достатніми для надання ним позики відповідачу, матеріали справи не містять.

Зазначений висновок апеляційного суду є передчасним з огляду на таке.

Стаття 545 ЦК України містить положення про підтвердження виконання зобов`язання, яке має бути здійснене шляхом видачі кредитором боржникові на вимогу останнього розписки про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Так, згідно зі статтею 545 ЦК України кредитор, прийнявши виконання зобов`язання, повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

У постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 753/22661/14 (провадження № 61-10263св19), від 11 червня 2020 року у справі № 753/20532/14-ц (провадження № 61-46033св18), від 17 лютого 2021 року у справі № 233/4822/18 (провадження № 61-20667св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19), від 01 вересня 2021 року у справі № 266/5745/18 (провадження № 61-7017св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 640/9165/19 (провадження № 61-14705св20), від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18 (провадження № 61-12851св21), від 09 грудня 2021 року у справі № 570/5689/16 (провадження № 61-258св21) викладено такі правові висновки щодо застосування статті 545 ЦК України: у частині другій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця згідно зі статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання, чи навпаки, непередання грошових коштів або речей доводить та сторона, яка посилається на таку обставину. При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається неукладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

При вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції всупереч вказаним нормам законодавства дійшов передчасного висновку, що ОСОБА_2 не довів факту передання ОСОБА_3 грошових коштів за борговою розпискою, а отже, і факту виникнення між сторонами правовідносин позики. Разом із тим судові рішення, на які посилається заявник у касаційній скарзі як на підставу відкриття касаційного провадження у справі, містять правові висновки Верховного Суду про те, що боргова розписка підтверджує як факт укладення договору, так і факт отримання боржником грошових коштів.

Апеляційний суд також не врахував, що сам факт підписання боргової розписки ОСОБА_3 , за умови відсутності належних та допустимих доказів на спростування цього факту, свідчить про укладення сторонами договору позики, на зазначених у ньому умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовленої цим договором суми грошових коштів у розмірі 200 000,00 дол. США.

Водночас ОСОБА_3 не довів належними доказами повернення повної суми боргу або її частини позивачу, як і не надав оригіналу розписки, що свідчило б про виконання зобов`язання. Крім того, позичальник не надав жодних доказів на підтвердження ухилення кредитора (позивача) від прийняття належного виконання відповідного грошового зобов`язання (прострочення кредитора).

Безпідставним є і висновок апеляційного суду про безгрошовість договору позики, оскільки наявність/відсутність у кредитора доходів у певний період часу сам по собі не свідчить про неможливість надання у борг певної суми грошових коштів. При цьому зміст написаної ОСОБА_3 розписки свідчить про протилежне. Інших доказів на спростування факту отримання ним від позикодавця грошей відповідач не надав.

Разом з цим відмовляючи в задоволенні первісного позову, апеляційний суд виходив з його безпідставності та взагалі не перевіряв правильності здійсненого позивачем розрахунку заборгованості за договором позики з урахуванням повернутих за розпискою сум та розрахунку 3 % річних.

З огляду на вищевикладене Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином аргументи апеляційної скарги, не врахував доводів учасників справи та надані докази, не надав їм належної оцінки, передчасно дійшов висновку про відмову у задоволенні первісного позову повністю з підстав відсутності між сторонами грошово-зобов`язальних правовідносин. Тобто апеляційний суд належним чином не перевірив застосування норм матеріального права та дотримання норм процесуального права судом першої інстанції при ухваленні рішення.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

У зв`язку з цим Верховний Суд дійшов висновку про передання справи в частині вирішення первісного позову на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року в частині вирішення вимог первісного позову скасувати, справу в частині вирішення цих вимог направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов