Постанова

від 27.09.2022 по справі 559/2587/19

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 559/2587/19 Головуючий у 1 інстанції: Венгерчук А. О. Провадження № 22-ц/802/732/22 Категорія: 39 Доповідач: Осіпук В. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 вересня 2022 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Осіпука В. В.,

суддів - Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,

з участю секретаря судового засідання Савчук О. В.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, як удаваного правочину, вчиненого під впливом обману, за апеляційною скаргою позивача за первісним позовом ОСОБА_3 на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2019 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зазначеним позовом.

Покликався на ті обставини, що 01 червня 2016 року між ним і ОСОБА_1 був укладений договір позики, за умовами якого він надав останньому в борг грошові кошти у сумі 200000 доларів США, які, враховуючи графік щомісячого погашення, ОСОБА_1 зобов`язувався повернути до 01 грудня 2021 року в сумі 203000 доларів США, що підтверджено розпискою.

Однак, відповідач ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання по сплаті щомісячних платежів належним чином не виконував, зокрема, за період з 01 червня 2016 року по 27 грудня 2018 року сплатив йому лише 33000 доларів США та припинив повертати позичені гроші.

Крім того позивач зазначав, що оскільки відповідач взяті на себе зобов`язання не виконує, то йому належить право достроково вимагати від позичальника повернути всю суму боргу та відповідно до вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України, сплатити йому 3 % річних за прострочення виконання зобов`язання, за період з 01 січня 2019 року по 11 листопада 2019 року, від суми заборгованості. Ураховуючи викладене, ОСОБА_5 просив суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь суму заборгованості за борговою розпискою в розмірі 170000 доларів США та 3 % річних у розмірі 4387,40 доларів США. Здійснити розподіл судових витрат відповідно до вимог законодавства.

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ним та ОСОБА_6 , як удаваний правочин, вчинений під впливом обману.

Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що договору позики сторони не укладали і ніяких коштів йому ніхто не передавав. Справжня воля сторін цього удаваного правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені розпискою. Розписка фактично була гарантією того, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Штерн» (далі ТОВ «Штерн»), керівником якого був він, належним чином виконає зобов`язання за майбутнім договором щодо надання послуг вантажним автотранспортом під час капітального ремонту автомобільних доріг у Харківській області. Оскільки ОСОБА_4 обіцяв йому співпрацю за офіційним договором тривалістю у п`ять років, то і виконання умов за розпискою було також передбачено на п`ятирічний період до кінця 2021 року. За своєю суттю той правочин, який вони таким чином мали намір приховати, містив ознаки і договору поруки, і договору гарантії. У зв`язку з цим ОСОБА_1 просив суд у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний задовольнити та відшкодувати йому понесені судові витрати.

Ухвалою Острозького районного суду Рівненської області від 04 серпня 2020 року зустрічний позов відповідача ОСОБА_1 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_7 .

Рішенням Острозького районний суду Рівненської області від 25 травня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_8 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , на суму 200000 доларів США, як удаваний правочин, що був вчинений під впливом обману.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач за первісним позовом ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, подав апеляційну скаргу, у якій просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким його первісний позов задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції, під час ухвалення оскаржуваного рішення, не було враховано висновки Верховного Суду, якими врегульовано подібні правовідносини в інших цивільних справах, зокрема, що розписка позичальника, є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику, саме така позиція була викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду справи № 464/3790/16-ц. Крім того в апеляційній скарзі позивач зазначав, що у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 531/152/19 вказано, що спростування доводів позивача щодо передачі коштів за договором позики, укладеним у вигляді розписки, не може ґрунтуватися на припущеннях та показах свідків, що було зроблено судом в оскаржуваному ним рішенні.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 зазначав, що оскаржуване рішення суду є законним і обґрунтованим, а тому просив залишити його без змін, а подану апеляційну скаргу без задоволення.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_8 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення Рівненського апеляційного суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 у касаційному порядку ніким оскаржене не було і Верховним судом у цій частині не переглядалось, а тому не переглядається і Волинським апеляційним судом.

Постановою Верховного суду від 01 червня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_8 задоволено частково. Постанову Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року в частині вирішення вимог первісного позову скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Розпорядженням голови Рівненського апеляційного суду № 15 від 23 червня 2022 року вказану справу у зв`язку з неможливістю її розгляду з підстав відсутності необхідної кількості суддів було передано до Волинського апеляційного суду.

Заслухавши пояснення осіб які беруть участь у справі, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову суд першої інстанції покликався на те, що оскільки позовні вимоги ОСОБА_8 некоректні та передчасні, розрахунки заборгованості є неправильними, а зміст позову та його вимоги не узгоджені представником із самим позивачем, адже в судовому засіданні ОСОБА_4 підтвердив, що не підтримує деякі позовні вимоги і навіть не знає, що у його позові заявлені вимоги про стягнення ще й 3 % річних, що свідчить про відсутність дійсного волевиявлення позивача на стягнення цих сум. Розрахунок 3 % річних за договором є неправильним, оскільки нарахування здійснено на іншу частину суми, за якою не настали строки платежу. За змістом розписки, борг мав би віддаватися до грудня 2021 року, тобто навіть якби припустити, що договір позики мав місце, то строк цього договору ще не закінчився і вимога про стягнення коштів є передчасною. Крім того, вимагаючи повернути кошти, позивач не просив розірвати договір позики чи припинити його дію, тобто самі по собі позовні вимоги є некоректними.

Проте, з таким висновком суду погодитись не можна.

Встановлено, що 01 червня 2016 року між ОСОБА_9 і ОСОБА_1 укладено договір позики, який оформлено у письмовій формі у вигляді розписки, що містить особистий підпис відповідача. Згідно з розпискою, оригінал якої був наданий представником позивача за первісним позовом до Волинського апеляційного суду та приєднаний до матеріалів справи, ОСОБА_1 узяв у борг грошові кошти в сумі 200000 доларів США з терміном повернення до 01 грудня 2021 року.

Крім того, зі змісту даної розписки вбачається, що відповідач ОСОБА_1 порушив графік повернення позичених грошових коштів позивачу ОСОБА_10 , зокрема за період з 01 червня 2016 року по 27 грудня 2018 року повернув позикодавцю лише 33000 доларів США, а з 28 грудня 2018 року повністю припинив повертати борг, що становить 170000 доларів США.

ОСОБА_1 , заперечуючи проти первісного позову, посилався на відсутність факту передання йому позивачем будь-яких готівкових коштів у розмірі 200000 доларів США та обов`язку з їх повернення, оскільки розписка була написана з метою гарантії виконання послуг за майбутнім договором ТзОВ «Штерн» про надання послуг автотранспортом під час капітального ремонту автомобільних доріг у Харківській області. Також заперечував і факт повернення позивачу будь-яких коштів за розпискою. Зазначав, що в ОСОБА_8 не було в наявності таких грошових коштів.

Також, відповідач вказував, що ОСОБА_4 є громадянином Республіки Молдова. Працював на території України у період з 20 серпня 2008 року до 29 червня 2017 року на підприємстві «Тодіні Конструціоні Дженералі С. П. А.» та отримував заробітну плату, однак, як відомо з інформації ДФС України, таких коштів недостатньо для надання позики у зазначеному розмірі. Будь-яких інших відомостей про наявність у позивача коштів, розміщених на банківських рахунках, та/або готівкових коштів, які були б достатніми для надання ним позики йому як позичальнику, матеріали справи не містять. Клопотання про витребування судом його річної податкової декларації, в якій зазначаються доходи з джерелом їх походження в Україні та іноземні доходи (підпункт 170.10.4 пункту 170.4 статті 170 Податкового кодексу України) ОСОБА_4 не заявляв.

Згідно з статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Згідно із статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2021 року в справі № 359/92/16 (провадження № 61-18300св20) зазначено про те, що «на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 викладено правовий висновок, що на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що за умовами укладеного сторонами договору позики від 01 червня 2016 року позивач ОСОБА_4 надав відповідачу ОСОБА_1 суму позики, а останній зобов`язався її повернути в повному обсязі до 01 грудня 2021 року. У строки, встановлені договором позики, відповідач взяті зобов`язання по сплаті щомісячних платежів на погашення боргу за встановленим договором графіком виплат порушив, як і не повернув позивачу повну суму позики. При цьому відповідач ОСОБА_1 , оспоривши договір позики у зустрічному позові, належних та допустими доказів на підтвердження недійсності цього договору чи його не укладення суду не надав.

Зміст розписки, виданої відповідачем, є зрозумілим і не викликає неясностей, у ній натомість чітко вказано, що ОСОБА_1 взяв кошти в борг у ОСОБА_8 і зобов`язується їх повернути окремими платежами, згідно встановленого графіку, в строк, визначений договором; розписка не містить будь-яких згадувань чи посилань на те, що вона складена на підтвердження виконання будь-яких інших домовленостей між сторонами, та в чому полягає таке підтвердження.

Таким чином, розписка від 01 червня 2016 року оформлена належним чином та відповідає встановленим вимогам чинного законодавства України щодо письмової форми договору позики.

Також зі змісту розписки встановлено, що відповідачем ОСОБА_1 на виконання умов розписки було повернуто ОСОБА_10 33000 доларів США, останньою датою повернення коштів був запис від 27 грудня 2018 року у розмірі 8000 доларів США.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У правовідносинах з неналежного виконання грошового зобов`язання права та інтереси кредитора забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12.

Враховуючи викладені обставини, колегія суддів вважає, що позов ОСОБА_8 про стягнення боргу за договором позики є доведеним і з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача слід стягнути непогашену суму заборгованості за борговою розпискою в розмірі 170000 доларів США та 3 % річних в розмірі 4384,40 доларів США за весь період прострочення повернення боргу, а саме з 01 січня 2019 року по 11 листопада 2019 року, що становить 314 днів.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки рішення суду в оскаржувані його частині, на думку колегії суддів, ухвалено судом першої інстанції з неправильним застосуванням норм матеріального права, то це рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_8 підлягає до задоволення, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення первісного позову ОСОБА_8 до ОСОБА_1 про стягнення боргу.

Керуючись статтями 374, 376, 381 - 384, 389-390 ЦПК України суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу позивача за первісним позовом ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 170000 (сто сімдесят тисяч) доларів США та три відсотка річних у сумі 4384,40 доларів США.

Постанова набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді